Багато хто з нас тепер не може передати нащадкам свої будинки чи сімейні реліквії, однак ми можемо залишити історії, які формують емоційний спадок цієї війни. А разом з історіями – особисті цінності, сенси і опори, що допомогли вистояти. Такий усвідомлений спадок стає ресурсом, допомагає зростати по-справжньому вільними і діяти відповідно до власних цінностей, а не обмежень міжпоколіннєвих травм.
Що відчуває дитина, змушена проходити фільтрацію? Що відчуває чоловік, якому пропонують стати колаборантом? Що відчуває жінка, будинок якої раптово перетворився на поле бою? Письменниця Катерина Єгорушкіна упродовж трьох років збирала унікальні свідчення українців про війну, осмислювала їх і створила книгу, де переплітаються між собою художні репортажі, есеї і щоденникові записи. Діти і дорослі, цивільні й військові — голоси сотень людей з різних куточків України перетворюються на глибоку, пронизливу оповідь, передаючи нам у спадок не лише пам’ять, а й надію.
Катерина Єгорушкіна — українська письменниця, літературознавиця, лекторка. Спікерка TEDх, членкиня Українського ПЕН і Всеукраїнської арттерапевтичної асоціації. Лекторка Litosvita. Здобула ступінь магістра з літературознавства й закінчила навчання в аспірантурі на кафедрі психології, педагогіки та конфліктології Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Авторка низки наукових статей і понад двадцяти художніх книжок, права на які продано в десять країн (США, Велика Британія, Данія, Швеція, Польща та інші). Здобула кілька національних та міжнародних премій, з-поміж яких – Срібна зірка Премії Пітера Пена (Швеція, 2024). Книжки неодноразово входили до національних топів: «Книжка року – 2020», «Дитяча Книга року ВВС – 2022», «Дитяча Книга року ВВС – 2023», а також до списку найкращих українських книжок за версією ПЕН у 2022 і 2023 роках.
Після початку повномасштабного вторгнення Катерина стала збирати свідчення, писати й публікувати свої художні репортажі та есеї в українських та міжнародних ЗМІ: Asymptote Journal, JADU, Nowa Europa Wschodnia, Ukraїner, Суспільне та інших. Свідчення дітей війни, зібрані письменницею, втілилися у візуальний проєкт і стали частиною експозиції в "Українському домі". Також письменниця здійснює волонтерські поїздки з метою підтримати дітей на прифронтових територіях, проводить заняття з елементами арттерапії для сиріт війни і дітей-переселенців.
Любов — це... коли знаєш, що немає на світі кращого місця, ніж дім
Мабуть, ця книга найбільш (не)підходяща для читання після страшного обстрілу міста, але для нас вона навпаки стала острівцем безпеки. Можливо, тому що вона описує події 2022 - 2024 років, які ми вже прожили. У часи, коли завтра може бути гірше, ніж учора, і нас постійно оточує відчуття невідомості і непевності — найстрашніші події минулого сприймаються, як спосіб заземлення.
Ми прочитали її за два дні🙀 Звісно ж, вона довела до сліз і не раз, але як і з книгою Артура Дроня, після прочитання відчуваєш катарсис❤️🩹
Попри те, що ця книга описує жахливі, травматичні події і кожна з історій ранить по-своєму, водночас вона наповнена світлом — які б страшні події не пережили герої книги, вони відбудували з нуля своє життя: вони мріють, діють, творять і сподіваються на краще. Загалом усі історії сповнені любові до України і рідного дому.
Тут немає зумисного натягування канату з нервів читача. Навпаки, усі історії написані з максимальною дбайливістю до наших почуттів, від авторського голосу віє теплом і турботою.
Хоча, скажемо щиро, останній репортаж розбиває серце💔 Нам дуже болить від втрати сотень митців. Як писала Вікторія Амеліна в передмові до щоденника Володимира Вакуленка: «Збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається...»😿Відчуття, що ми ще багатьох можемо втратити — найгірше, його не заглушити нічим.
#кицікниголюбки обережно радять вам прочитати цю книгу, якщо ви відчуваєте в собі сили пройти крізь травматичний досвід героїв цих репортажів. Must have для підзарядки русофобії.
Неймовірна книга. Замість відгуку я хотіла б лишити свою історію про початок повномасштабного вторгнення.
24 лютого 2022 року, ранок. Прокидаємося від дзвінка колеги, що мешкає у селищі Ч. Вона каже, що почалася війна, каже, що не зможе приїхати до школи. Я приголомшена: страшне і важке передчуття неминучої війни справдилося. Ось вона, розриває небо сонного Харкова. Бринить думка: «Якщо вистоїмо зараз, то переможемо!». Збираюся з «тривожними» наплічниками до школи. Дорога триває у безперервних дзвінках. У школі непорушна тиша, разом з О. В. вирішуємо, що рятуємо дітей, документи, техніку; обговорюємо план дій на наступні дні. Чуємо звернення Президента, оголошення воєнного стану: приходить розуміння масштабу загрози. Збираємо ошелешених та принишклих учнів в маленькому залі біля сховища. Заціпеніння, страх і болісна тиша там, у тому зальчику, несамовито тисли. Веселий і бешкетливий Максимко гірко плакав. Присягаюся, відтоді мене лякає тиша в гурті дітей. Телефонні розмови з родинами учнів були складним випробуванням. Фраза «Заберіть, будь ласка, Аню додому, Харків під обстрілом, почалася війна. Бережіть себе!» врізається в памʼять болючим спогадом. Не минуло ще десятої ранку, а всіх учнів забрали додому батьки. Колеги, що приходили допомогти убезпечити школу, вирішували, що робити. З рештою, більшість пішла додому, щоб зібрати речі та перебратися до школи. 24 лютого 2022 року, день. Готуємо сховище, робимо запаси води. Безкінечно оновлюємо стрічку новин. Ділимо обовʼязки. До школи тягнуться люди з будинків навколо. У них скляні очі, вони навіть не одразу розуміють звернене мовлення. Приводимо до тями, спілкуємося, просимо документи. Коли показуємо сховище, заспокоюються. Чотирирічний хлопчик, що опинився у школі з родиною, каже мамі, що зголоднів. Ми це чуємо. Ідемо переглядати запаси та складати меню. 24 лютого 2022 року, вечір. Люди з району надходять. Нас уже більше 150, до школи прийшли наші учні з батьками. Складаємо списки мешканців, розміщуємо родини. Створюємо чат, куди запрошуємо усіх новоприбулих. Вечеря проходить у напруженій тиші. Розходимося по кімнатах в намаганні зімкнути очі. Опівночі чуємо несамовитий гуркіт. Мені вдалося зібратися за 12 секунд. Пишу повідомлення про небезпеку. Памʼятаю, що допомагала зійти до сховища жінці похилого віку, що потім несла дитину, доки матір спускала візочок, що ще через хвилину ми з О. В. йшли перевіряти, чи всі спустилися до сховища. Ще один болісний спогад з тих часів - це тремтіння і сльози тварин на руках у господарів. Зі сховища ми чули потужні вибухи. Згодом дізналися, що тієї ночі Харків потерпав від ворожої авіації. 25 лютого 2022 року, ранок. «Я відкрила очі, я ж жива?»… Наша нова спільнота збирається до сніданку. Дехто боїться вийти зі сховища. До школи проривається М., волонтерка. Каже, що дитяче онкологічне відділення, трамвайне депо, пожежна частина та ряд жилих будинків постраждали вночі, що там люди без їжі, води та ліків. Вирішуємо, що будемо допомагати. Дзвонимо до підприємств харчової промисловості, питаємо про рештки продукції. М. та ще кілька добровольців з числа мешканців школи їдуть забрати продукти до школи. Ми в цей час готуємо першу порцію страв для постраждалих. З допомогою М. доставляємо їжу. Памʼятаю, що останній набір страв на той момент ми доправили ще до сьомої ранку. Розподіляємо отриману продукцію, обговорюємо, що і як будемо використовувати. До школи продовжують надходити люди, нас уже біля 200 осіб. 25 лютого 2022, день. Дивом добуваємо бензин. Намагаємося оформити волонтерські перепустки. Читаємо новину про ворожу ДРГ, що бродить районом. Робимо графік чергувань. Приборкуємо панічні настрої мешканців. Настання ночі особливо лякає обстрілами. Час наче застигає. 26, 27, 28 лютого 2022 року. Ранок набуває рис рутини: підйом о шостій, біжимо на кухню готувати страви для передачі постраждалим, маркуємо їх, готуємо їжу для шкільної спільноти та евакуйованих. Спати розходимося далеко за північ. 28 лютого М. вдається дістати гуманітарний вантаж. Ми його фасуємо, допомагаємо М. доставляти набори до різних куточків Харкова. Такі вантажі траплялися в середньому тричі на день, і нам вдалося навіть напрацювати схему швидкого розвантаження і завантаження машин. Так школа стала гуманітарним хабом. 1 - 3 березня 2022 року. Дні тривають як одна нескінченна доба. З ранку до ночі ми готуємо, фасуємо, розкладаємо, відвантажуємо та приймаємо вантаж. Але це суттєво відволікає від звірячого жаху всередині. Добре, що є робота. Це були дні, коли ми вирішували, що робити далі. О. В. збирає колектив і каже, що її єдиним бажанням зараз є зберегти нам життя. Ми плачемо, щиро і безупинно. Увечері формуємо групи і списки тих, хто їхатиме на вокзал. Школа здригається від близьких вибухів, густа темрява загострює відчуття небезпеки. 4 березня 2022 року. Перші групи поїхали на вокзал. Від тривоги ми не випускали телефонів з рук. Коли потяги рушили, а водії повернулися до школи, видихнули з полегшенням. 5 березня 2022 року. Посеред ночі у дітей з числа мешканців школи раптово піднімається висока температура. Викликаємо швидку. Досі вдячна щасливому збігу обставин, адже тоді був черговий ракетний обстріл. 6 березня 2022 року. Бригада швидкої допомоги, серед якої є донька нашої колеги, ночує в школі. Знаю тепер, що вираз «падати від втоми» не є фігурою мовлення. Це реалія тих днів. 7 березня 2022 року, день. Отримуємо ще одне прохання про евакуацію. Вивозимо родину до школи. Це жінка з донькою, онуком та стареньким батьком. Вони виснажені страхом і тривогою. Через два дні ми вивеземо їх на вокзал до евакуаційних потягів. 8 березня 2022 року. М. знаходить букет тюльпанів і привозить його до школи. Це було неймовірно зворушливо. 11 березня 2022 року. Вирішуємо їхати на донацію. Дорогою до обласного центру служби крові бачимо рани Харкова. У сховищі центру бачимо смертельно заморених лікарів і медсестер. Але за їх роботу я ладна доземно уклонитися. Випереджаючи оповідь, скажу, що тепер ми колективом регулярно збираємося на донацію. 12 - 21 березня 2022 року. Ми налагодили перевезення людей до вокзалу, майже всі мешканці школи виїхали. У школі лишився колектив закладу. Ми годуємо бійців територіальної оборони, фасуємо гуманітарну допомогу. Прийшла с��адія байдужості до вибухів навколо, і ми продовжували роботу. Небезпечно, звісно, але точно краще, ніж занурення у внутрішній діалог. З 14 березня поновили освітній процес. Наш персонал став командою однодумців. 22 березня 2022 року. Ми вивезли до школи родину з М. Д. Мати і син. Був і батько, але його розстріляли по дорозі. Він помер на руках у сина. Бракує слів описати, що саме я бачила в очах дванадцятирічного хлопчика, але в них точно не було сліду дитинства і безтурботності. Квітень 2022 року. Ми безперебійно працюємо з фасуванням гуманітарної допомоги та підтримуємо освітній процес. Наша вихователька реалізує ініціативу з волонтерської допомоги ліками. Між собою мріємо, що у вересні зустрінемося з учнями. Червень 2022 року. Власними силами формуємо гуманітарні пакунки для наших учнів. Через критичну ситуацію деяким родинам допомагаємо щомісяця. Липень 2022 року. Тішуся, що родинам, які опинилися в складних життєвих обставинах, вдалося організувати адресну доставку продуктових та гігієнічних наборів. О. В. керує роботами з покращення стану сховища. Я вражена тим, скільки всього корисного і якісного нам вдається зробити самотужки. Серпень - вересень 2022 року. Попри нічні ракетні атаки готуємо освітній процес. Я пишаюся тим, наскільки винахідливо і відповідально ми продукували освітній контент. Зараз можу впевнено сказати, що наша взаємодія з учнями були безперебійною. Ані обстріли, ані блекаути не зіпсували жодного навчального дня. Жовтень - травень 2023. Ми усією шкільною спільнотою вирішили робити благодійні акції на підтримку воїнів ЗСУ. Вже тричі ми власними зусиллями збирали вантажі та передавали їх на фронт, вдалося передати посилки до Дружківки, звідти вони потрапили до передмістя Бахмуту.
2024, 2025, 2026… Ми працюємо, волонтеримо, мріємо. У розмовах ми часто згадуємо вечір 23 лютого. Спочатку робили це з болем і відчаєм, зараз - з легким сумом і усвідомленням, що повернення в ті часи і цінності не може бути: надто глибинні зміни всередині відбулися, надто швидко нова реальність опанувала свої царини. Але які виклики не постали б далі… Ми готові.
«Ховаю свої почуття у шафу, двері якої вже ледь зачиняються».
У таких книжок, можливо, взагалі немає цільової аудиторії. Кожен вже має свій емоційний спадок війни, ну куди нам ще? Але Катерина Єгорушкіна зробила з історій своїх героїв дуже світлу книгу, це чарівне перетворення травматичного досвіду на терапевничний наратив.
✍️ Отже, художні репортажі. Це означає, що історії героїв Катерина доносить до нас, зберігши їхній голос, але додавши їм гучності художніми засобами літератури. Метафора будинку, який став кораблем, і тепер через усі штилі, шторми і хитавицю шукає свого порту — ключова, вона народжується зі слів однієї з героїнь і дивовижно пасує до решти (та й багатьом з нас).
Для мене це була найважча книжка про повномасштабне вторгнення. Думала, вона така невеличка, днів за 4 прочитаю. Зрештою читала два тижні, доводилося змушувати себе сісти за неї - іноді більше 3-4 сторінок подужати не могла. Плакала на кожній сторінці, робила паузи після кожного другого абзацу. Той випадок, коли книжка дуже цікава і сподобалася, і я точно лишу її в своїй бібліотеці. Але більше ніколи не прочитаю.
Ця книжка — це уособлення ніжності, чуйності, сміливості, наснаги, щирості і безмежної любові до України. Дякую усім героям за те, що наважилися поділитися своїми історіями. І авторці, за легкість в написанні, за наповненість сенсами і за відсутність засудження.
Мені було дуже сумно читати цю книжку, але я дуже рада її прочитати 💛