Ця книга фіксує, як відзначають Різдво в різних куточках України. Розповідає, чому ми не перестаємо вірити в найбільше диво саме в ці дні. Свою історію Різдва розповідають письменники, сценаристи, музиканти, історики, режисери, художники, психологи, актори.
Тексти були написані авторами ексклюзивно для видання «Суперсила Різдва».
Їхні думки надихають замислитися, у чому Суперсила Різдва для нас усіх і чому важливо відчувати її спільно у свята, навіть маючи такі різні уявлення про саме життя.
«Суперсила Різдва» — це антологія есеїв і текстів, у яких дуже різні люди розповідають свої історії Різдва: як вони святкують, що для них важливе за цим столом, у цих піснях, у цих днях. Тут є письменники й історики, музиканти й режисери, психологи й актори.
Книжка фіксує, як відзначають Різдво в різних куточках України: від умовно «класичної» квартирної куті з телевізором на фоні — до фронтових історій і досвідів людей, для яких свято тепер завжди стоїть поруч із війною.
«Суперсила Різдва» для мене почалася задовго до першої сторінки. Це книга грудня на книжковому клубі мого улюбленого «Сенсу» й водночас перша книжка, на презентацію якої я взагалі прийшла (у тому ж «Сенсі», до речі). Там же я підписала свій примірник у пані Богдани Неборак та пані Світлани Стретович. Тож для мене це насамперед дуже «сенсівська» книжка — з конкретним місцем, часом і людьми, з якими вона тепер асоціюється.
У моїй родині Різдво завжди було особливим. Не впевнена, що особисто для мене — так само, але в сукупності з іншими членами сім’ї ми завжди святкували й намагалися дотримуватися «правильних постулатів». Окремий піст — ні, бо хто відмовиться від ковбаски на щодень, але кутя, свічки, «поки не зійде перша зірка» — усе це було.
Чесно визнаю: я довго не усвідомлювала сакральність цього свята й його вагу — і для нашої культури, і для європейської загалом. З дитинства для мене це була просто чудова причина зібратися всім разом, смачно поїсти, прикрасити квартиру і подивитися, чи прийдуть цього року до нас колядники.
У нашій родині Різдво й Новий рік стояли ніби поруч, як дві частини одного великого свята, яке розтягується на півтора тижня. Коли Різдво ще було «за старим стилем», воно припадало майже впритул до мого дня народження — 6 січня. Я звикла, що це щасливі дні, коли мені постійно щось дарують: починаючи з першого січня й аж до сьомого. Я смачно їла, спала до дванадцятої дня, читала по книзі на день і слухала побажання гарного прийдешнього року від кожного, хто привозив мені подарунки.
Я обожнювала Новий рік, день народження, Різдво, зимові шкільні канікули. Єдине, про що реально сумувала, — що класний керівник не може поставити мені 12 з математики просто як подарунок, бо мій день народження ніколи не припадав на шкільний будній день. Повна несправедливість системи оцінювання.
Цього року ми вперше будемо святкувати Різдво без дідуся. Я усвідомила це не тоді, коли його не стало, і не тоді, коли ми говорили про плани на зиму. А коли дочитала есей Євгена Яновича в «Суперсилі Різдва». Він писав про втрату бабусі, а я раптом зрозуміла, що в переддень свята мені не зателефонує дідусь, не запитає, чи не прийду я до нього колядувати й забрати гостинця.
Я ніколи не ходила колядувати. Було якось страшно і ніяково: я — сором’язлива дитина з друзями з достатньо заможних родин, які не надто потребували ходити «дивитися, що там в інших». Я навіть інколи боялася, коли колядники приходили до нас: не знала, як стояти, що робити з руками, який мати вираз обличчя й скільки «прийнято» давати грошей. Завжди почувалася не у своїй тарілці.
А потім кілька років тому в офісі мій колега раптом почав співати колядку про Рахілу, і я зрозуміла, що знаю тільки про Різдво своєї родини й фактично нічого — про Різдво всіх інших. У мене ніколи не було проблем із ідентичністю, але, напевно, були проблеми з глибшим розумінням власного коріння.
У дитинстві я рахувала сіль за окрему страву, щоб їх точно було дванадцять на столі. Але ніколи не задумувалась, чому це вважається нормою. Чому ми не могли просто назбирати дванадцять повноцінних страв і мусили додатково рахувати окремо сіль, окремо хліб, хрін, цукерки в цукерниці.
Я ніколи не проводила Різдво за межами своєї родини. Новий рік — так, із друзями, в інших містах, з ночівлями та поїздками. Але Різдво завжди було «домашнім святом».
Був один рік, коли я не знала, чи зможу вирватися додому через роботу. Я прийшла додому й плакала, бо чомусь це було критично важливо — саме Різдво, саме вдома.
А потім я сиділа на презентації «Суперсили Різдва» в «Сенсі» — якраз на день святого Миколая. Пані Богдана говорила щось про сімейні традиції, і я раптом потягнулася до нотаток у телефоні й записала собі завдання: «написати рецепти усіх різдвяних страв нашої родини».
Я нічого не знала про те, як святкують інші. Чи відрізняється Різдво на Рівненщині від київських традицій. Як виглядає «перша зірка» на фронті. Чи рахують хліб за окрему страву на окупованих територіях — і чи взагалі зараз є можливість готувати дванадцять страв.
Після цієї антології я, можливо, тільки-тільки починаю розуміти, що Різдво — це не просто черговий вихідний на роботі. Що це щось значно більше: культурна перемога, яка повторюється щороку. Знак, що ми вистояли ще один рік. Що поки в нас є можливість запалити свічку та заспівати колядку — це означає, що країна, де цього Різдва немає, нас ще не накрила своєю пащекою.
Це буде перше Різдво без мого дідуся. Я майже певна, що мама поставить за столом ще одну порожню тарілку. Я вже пів року картаю себе за те, що не встигла зібрати більше його історій, досвіду, слів. Можливо, почну бодай із різдвяних — наприклад, з рецепта борщу з грибними вушками.
Літературна Коляда у Молодому театрі нарешті пробудила щось тепле, різдвяне, щемке, тому саме з книгою «Суперсила Різдва» провела свій святковий вихідний.
Тут читаєш спогади і досвіди відомих українців з дуже різних куточків України, і і кожний новий есей наче пробуджує прапам’ять, наповнює тебе та зароджує у тобі думки зробити наступного року нарешті ту кутю, яку ти не любиш. Хороші та дуже хороші тексти, які наживо, в авторському читанні, звучать навіть краще.
неймовірно щемливі історії Різдва дуже цікаво було, гарна озвучка від Абук деякі традиції були знайомі, щось почула нове найважливіша ідея Різдво - це велике світле сімейне свято і добре, що ця традиція у нас збереглась
Були чудові есеї, були просто хороші, був пан Янович🥲. Як і завжди з такими різношерстними збірками — кожен знайде своє.
Маленьке «але» до видавців. У книзі вказано: «Тексти були написані авторами ексклюзивно для видання «Суперсила Різдва». Але, наприклад, есей Артура Дроня я вже читала в його збірці. Якось, щось, цейво вийшло.
Найкраща з різдвяних збірок, які потрапляли мені до рук. 🎄Сподобалась тим, що її писали не тільки письменники. В цій збірці є оповідання від театральної режисерки, від художниці іконописиці, від музиканта ітд. 🎄Мені ці тексти цінні не в художньому сенсі, а в значеннєвому. Кожен автор розказує своє, те що було важливим для нього, і це дає обʼємність традиціям - бо ж можна на все це подивитись з різних ракурсів, а не тільки під вже всім знайоме «12 страв». 🎄Оповідки ще чудові тим, що вони дуже справжні. Відчувається, що автори писали те, що вони хотіли сказати, а не те що ми б хотіли почути (як часто буває в тематичних антологіях, коли є одна тема і автори пробують підстосуватись під очікування читачів, добре, що тут цього не сталось, за це висока оцінка). 🎄Окрема подяка упорядникам - оповідання йшли дуже гармонічно одне за одним, і я читала їх саме в тому порядку, як вони укладені за змістом. Саме так і раджу. 🎄і окремо теж оформлення - воно чудове! Мені дуже подобається коли в збірках автор тексту і назва оповідання є на кожній сторінці, а не тільки в змісті і заголовку.
Обережно! Ця книга розпаковує різдвяні спогади різної давності! Іноді приємні, іноді не дуже. Але з цією книгою маємо унікальну нагоду провести ревізію пам'яті і обрати той спосіб пам'ятання Різдва, який стане джерелом натхнення і внутрішнього тепла. Адже ми самі відповідальні за свій настрій, своє свято і своє майбутнє. Тож ця книга - прекрасний інструмент, щоб допомогти собі зануритися в атмосферу передчуття різдвяного дива і відкалібрувати цінність цього свята. "...в цей складний період нам потрібні опори, що подарують особливе почуття свята, яке ми зможемо пронести через цілий рік..."
Це дуже вдале і своєчасне рішення - об'єднати під однією обкладинкою 16 есеїв про Різдво як 16 дуже різних досвідів. У кожного автора свій унікальний шлях до розуміння Коляди, і на їх прикладі книга пропонує пізнати відмінне між нами і водночас спробувати знайти те, що нас єднає ("Бути разом - те, що дає відчуття суперсили"). З цією метою автори есеїв оповідають про Різдво як про культурний код нації, про повернення до свого справжнього коріння, про самоактуалізацію, про цінність родини, про здатність українського народу "відроджуватися з попелу", про віру у диво, що дарує наснагу продовжувати боротьбу. "Різдво - окрема пора року. Історія прожитих Різдв - окрема біографія. П'ята кімната".
Переважно тексти з цієї збірки працюють на емоціях. Тому кожному читачу відгукуються есеї тих авторів, які мають ближчий досвід, і як наслідок - набір улюблених есеїв у кожного читача буде різним. Наприклад, я виділяю у цій збірці дві перлини - есей Ярослава Грицака (отримала багато матеріалу для роздумів) і есей Євгенії Кузнєцової (бо її досвід мені найближчий).
Для мене ця книга стала пошуком моєї особистої відповіді на питання: "Для чого нам Різдво?" Питання, яке насправді ніколи не стояло переді мною, бо в моєму одеському дитинстві на зламі 90-х і нульових Різдво асоціювалося максимум з дванадцятьма стравами і необхідністю відбути виснажливі "гості". На жаль, таке "безтрадиційне" Різдво тоді для мене не несло глибшого ідеологічного, релігійного чи культурного змістовного наповнення. Але водночас ця книга нагадала мені, як у дитинстві я (і як виявилося, не тільки я) ніяк не могла зрозуміти, чому всі західні фільми і пісні присвячені "merry Christmas", а не "happy New year"? Мабуть, це була перша несмілива здогадка, що у нас спробували відібрати щось важливе ("совєцька традиція навмисно роз'єднала те, що насправді поєднувало Різдво, - відчуття оновлення часу, магію й доброту"). І саме ця книга нині дозволила мені відчути неосяжність сенсів Різдва, а також показала разючу відмінність між "країною, де святкують Різдво, і країною, де Різдво є пустим звуком". "Християнські колядки є традицією західнохристиянського світу. Росія від цього світу відгороджена і географічно, і політично". "Культурні відмінності мають політичне значення. В Україні Різдво було і залишається сімейним святом... Життя більшості росіян, повторюю, є життям без різдвяної радості. Воно просякнуто насильством..." "Притлумлювати, стримувати диво - ось що найкраще робила система".
Оцінюючи книги такого типу, дуже легко піддатися емоціям: ось нам розповіли про свято, ось ми доторкнулися до чужих приємних спогадів і ось уже відчули атмосферу різдвяного дива. І дійсно, деякі есеї мені дуже сподобалися - тож якщо вони були написані спеціально для цієї книги, то це означає, що збірка виконала своє призначення. Але насправді ця книга не спрацювала для мене як цілісний твір. Видавалося, що деякі есеї були зайвими - так ніби вони включені чи то з поваги до витраченого автором часу, чи то для обсягу... Есеї, які мені не сподобалися, мали одну з двох вад: або не давали жодної нової думки, або не несли особистого досвіду проживання Різдва (чи описували його дуже формально).
Крім того, мені не вистачало якогось базового екскурсу на початку або хоча б роз'яснювальних приміток безпосередньо по тексту, бо все-таки у читачів можуть бути дуже різні рівні розуміння символізму, призначення та атрибутики Різдва/Коляди. Мені не хочеться вірити, що я єдина читачка, кому довелося гуглити, що таке Коляда та віншування, яка різниця між колядками і щедрівками, як виглядають пампухи, що таке вертеп Галагана... Але залишаюся з думкою, що "не бути носієм усіх цих традицій, але приймати їх як свої, рідні - це якийсь дуже особливий досвід", а також "все-таки класно, що Різдво є. І класно, що ми потихеньку вчимося його святкувати".
"...ми перемагаємо війну щоразу, коли повертаємо тілові його важливість та унікальність... І тіло є дверима, крізь які можна розгледіти Перемогу. Бо саме тілесність стоїть на захисті таких нефізичних категорій, як патріотизм, вірність, любов". "Бо жити - це перемагати війну. Перемагати забуття".
"І тут магія Різдва має значення. Вона дає нам віру, що царство Ірода, яким би сильним воно не виглядало, приречене і груба сила уступає силі правди".
"У кінці грудня так мало світла і так багато емоційних ям, але ми збираємося, сідаємо разом і символічно відзначаємо початок нового шляху..." "Різдво виявилося тією самою єдиною свічкою серед мороку, яка засвідчувала, що навіть у найтемніші часи світло є. Що пам'ять є добром, яке перемагає..."
"Аби тільки вижити нам усім, дожити до внуків, щоб вони врешті змогли сказати те, чого ніколи не могла сказати я: "Моя бабуся на Різдво завжди..." Бо чиєсь завжди почнеться тільки завтра".
"Реальність жахлива, трагічна, неправильна й несправедлива. Місцями кумедна й чарівна. Але як же добре, що в ній є світлі казки, бо без віри в них стає зовсім сумно".
"...яка насправді розкіш - мати батьків, котрих вважав за справжніх чародіїв".
Я чомусь думала, що ця книжка огорне атмосферою українського Різдва, що тут будуть затишні художні історії.
Затишок там все ж можна відчути, але тільки після того, як відпустить відчуття несправедливості. Насправді ж ця книга для мене стала поглядом на війну через призму Різдва – про боротьбу за своє впродовж багатьох років. Щиро вважаю, що вона потрапила до мене у дуже слушний момент і підсвітила відповіді на питання, які давно сиділи в голові.
"Зрештою коляда таки була прийнята... І ми пронесли її через війни, голоди, геноциди, репресії, переселення, ядерні катастрофи, забуття і мовчання. Але чи переживе вона ще одне-два покоління?"
Тепла, камерна збірка з 17 історій, есеїв і розмислів про Різдво з різних куточків України 💭 Читалася вона як розмова з рідними за святковим столом — коли всі вже ситі і наповнюєшся хіба духовно: спогадами про минуле і надіями на прийдешнє.
Очікувано, найсильніше мені відгукнулися тексти авторів із Галичини — роздуми Ярослава Грицака, Віктора Морозова, Павла Гудімова. Опис традицій в текстах читався як щось максимально близьке і рідне 🎄
🤍 Абсолютним фаворитом став текст Богдана Логвиненка "Повернення додому": тут і цікаві історії святкувань самого автора, і хороші думки, щоб залишити з собою після прочитання. Також сподобалися есеї Антоніо Лукіча та Іванки Крип’якевич-Димид — перший виділявся яскравим описом Різдва в Ужгороді, а друга оповідь — тихою інтимною згадкою про близьку людину.
Були й приємні для мене відкриття: зокрема про коляду «А в нашого пана сімсот голубів» або ж верховинську різдвяну страву — шухи, про яку я раніше не знала і тепер хочу спробувати☺️
Втім, збірки мені не вистачило — вона здалась закороткою. Хотілося б залучити більше авторів, отримати ширший зріз традицій і рефлексій. Бо насправді вийшло гарно — таке різне Різдво від родини до родини, але єдине у своїй суті.
💭 «Війна між Україною і Росією є війною між країною, де святкують Різдво, і країною, де свято Різдва стало пустим звуком.»
💭 «Ялинкові прикраси — то як бібліотека двох читунів, які вирішили жити разом і склали дві книгозбірні у спільну шафу.»
💭 «Скільки не вмикай "Один удома", ти не станеш заробляти, як тато Кевіна. Скільки не передивляйся "Відпочинок за обміном" — Джуд Лоу не врятує твою любов.»
«Суперсила Різдва» — це збірка есеїв від різних публічних людей України про їхній досвід Різдва. Тут є особисті історії, культурні спостереження, історичні контексти, різні епохи й різні інтонації — загалом 16 текстів, які не нав’язують одне правильне бачення, а радше пропонують подумати: а що таке Різдво для мене?
Для мене ця книжка стала не стільки художнім читанням, скільки текстом для осмислення. Тут не варто шукати складних метафор чи витонченої стилістики — художній рівень есеїв різний і не завжди дуже високий. Її сила — у сенсі й у тих рефлексіях, які вона запускає.
Ця збірка допомогла мені чіткіше усвідомити, що таке Різдво для нашої культури, для українців і ширше — для європейського контексту. Про єднання, родину, колядування, живу традицію.
І тут особливо гостро відчувається різниця з Росією, де колядування як явище фактично відсутнє. Недарма в книжці з’являється формулювання, яке дуже точно все підсумовує:
«Війна між Україною і Росією є війною між країною, де святкують Різдво, і країною, де свято Різдва стало пустим звуком».
У моїй родині зі святами завжди був «повний фарш», але найбільший акцент робився на Новому році, а Різдво довгий час залишалося десь на периферії. З роками це змінилося — і саме зараз Різдво стало для мене одним із найважливіших свят.
Найбільше в цій збірці мені відгукнувся есей Антонія Лукича — через спосіб мислення і хід думок.
Загалом же ця книжка дає простір для роздумів: з чого складається моє / наше Різдво, скільки було зроблено, щоб це не втратити, яким воно є зараз і яким буде далі, і які сенси ми в нього вкладаємо. Більше книжкового: https://t.me/knygonos
Книжка, яку в дні очікування Різдва потребувало моє серце. Дуже щемка, глибока і чуттєва. Про Бога і про Україну. Про віру і надію. Різні історії з різних куточків України, але як же водночас багато там спільного. Усі ми прагнемо дива, любові, тепла, родини. Нехай якомога швидше все це станеться з нами ♥️
Класний концепт, у більшості випадків блискучі оповідання, за якими стоять лідери думок. У деяких оповіданнях подобається велика відкритість та щирість, а головне — чесність. Не знав, наприклад, що Антоніо Лукіч трохи Грінч)
Читайте цю книжку, щоб відчути тепло, оте таке зсередини. Читайте її, щоб відчути світло, як вифлеємський вогник на свічці. Читайте, щоб трошки посумувати, але отим світлим сумом, який має в собі надію. Читайте, щоб посміхатись, іноді на повну, іноді з сльозою в кутику очей. Читайте, щоб віднайти сенс Різдва, або запевнитись що ви його і не губили. Читайте, бо це з того найкращого що ви можете зробити для себе перед Різдвом.
«…аби попри все тривало різдвяне диво, якого завжди було значно більше ніж темряви.»
Живучи все своє життя на Галичині у своїй бульбашці, здається, що Різдво всюди однакове: вся родина зʼїжджається з усюд, аби повечеряти при першій зорі, 12 пісних страв, серед яких улюблені пампухи, дідух у кутику, колядники та колядки. Найстарший у сімʼї запалює свічку, всі моляться, потім перша ложка куті, сімейні розмови, розгорнуті фотоальбоми. У всіх кімнатах горить світло, бо на Святвечір завітають і живі, і мертві.
Прочитавши цю книжку, моя бульбашка луснула: не у всіх таке Різдво.
Ми велика країна, у нас складна історія, нас розділяли, змінювали, нам насаджували чужі наративи. Святкувати Різдво було страшно, а іноді й неможливо, бо обовʼязково були б наслідки.
Те, що ця книжка існує, означає, що ми як українське суспільство рухаємося у правильний бік: шукаємо своє, відкидаємо чуже, усвідомлено повертаємося до традицій і цінностей, які у нас відбирали роками.
Якісь оповідання мені сподобались більше, якісь менше, але це взагалі не важливо. Важливо, що ця книжка є! Вона показує, які ми всі різні від заходу до сходу, з різним досвідом, памʼяттю та болем. І кожен такий досвід важливий, бо наш, український.
Деякі історії такі щемкі, нагадали про моє дитинство. Радію, що багато українців віднайшли для себе Різдво зараз Загалом хотілось би, щоб було більше фокусу на традиціях, а не розповіді про совкові традиції і кенселінг Різдва, які повторювались з одної історії в іншу
Чудова книга! Стільки різних поглядів на Різдво від талановитих людей. Історії деяких мені дуже резонують і перегукуються із власними дитячими спогадами. Дуже рекомендую до прочитання всім ✨
Я обожнюю Різдво і завжди з нетерпінням чекаю на можливість поринути у святкову атмосферу не лише через власні традиції, але й через історії інших людей з різних куточків України. Саме тому я з великим захопленням взялася за цю збірку, сподіваючись, що кожна сторінка буде наповнена магією, щирістю й родинним затишком.
Деякі оповідання справді подарували мені цю довгоочікувану атмосферу — найбільше запало в серце оповідання Євгена Яновича. Воно було таким домашнім, теплим і по-справжньому щирим, що я відчувала, як ніби перебуваю поруч із героями, чую сміх за столом і відчуваю аромат святкових страв.
Ще мені дуже сподобалося, як автори ділилися своїм досвідом підготовки до Різдва — не лише як до святкування та можливості побути разом з сім’єю, а й як події, що переплітаєт��ся з їхньою щоденною роботою та турботами. Було цікаво побачити, як кожен по-своєму обирає святкувати, як кожна родина вкладає у традиції частинку себе.
Проте, хочу бути відвертою: дуже мало оповідань зачепили мене емоційно. Це радше були просто історії, які пройшли повз мене і не залишили сліду. Тому я не отримала від цієї збірки того, чого хотіла.
«Співати традиційну коляду — це прекрасно, але коли народжується щось абсолютно нове й продовжує жити далі, хай би що це не було, - ось де справжнє Різдво».
Віктор Морозов «Значно більше ніж темрява»
Мені збірка дуже сподобалась. Вчора на обговоренні клубу Сенсу я спостеріг дивовижно різні думки про настрій та враження від неї. Потім довго думав і вирішив, що в цьому і цінність.
🎄 Я отримав від збірки багато радості й мені було дуже цікаво. Не вподобав я лиш два оповідання, це нормально. Решта, разом з передмовою Богдани Неборак, мені супер. Це читання створило мені різдвяний настрій з нуля, а то ж взагалі головне.
Попри мій цьогорічний скептицизм та відсутність тої самої віри у "різдвяне диво єднання", про яку у різних барвах нам розповідали у цій книзі, я пережила декілька катарсисів, зокрема завдяки есеям Тараса Прохаська, Артура Дроня, Антоніо Лукіча та Ярини Чорногуз. Дякую і Богдані Неборак, від чиєї передмови у мене на очі накотились сльози. Дуже тепла книга, з теплими історіями, які різними словами намагаються розповісти нам про одне і теж - Різдво, це точно щось більше ніж просто наїдки.
«Суперсила Різдва» зібрала різних публічних людей України, щоб вони розповіли про Різдво. Тому вийшло 16 різноманітних есе, які можна приміряти на себе, або дізнатися щось нове. Збірка дає простір задуматися з чого складається моє / наше Різдво, яким воно є і буде, його символічність та значення. Якщо ви готові слухати історії людей з різних куточків України про Різдво, навіть якщо там будуть радянські спогади і розповіді про новий рік, то беріться. Мене найбільше привабило, що знаю майже всіх авторів і вони мені цікаві, як особистості.