La Guerre comme expérience intérieure

by Ernst Jünger, François Poncet (Translator)

In questo saggio breve scritto immediatamente dopo la fine delle ostilità e la sconfitta dell'Impero tedesco - l'unico lavoro rimasto inedito in Italia dello scrittore tedesco - Jünger analizza con una prosa ispirata e toccante l'esperienza e le conseguenze materiali e spirituali del disastro della Prima guerra mondiale, tema che segnerà in modo indelebile la produzione letteraria e filosofica dello scrittore e filosofo tedesco. Ne "La battaglia come esperienza interiore" Jünger riporta l'esperienza terribile della guerra di trincea, luogo dove rivivono gli istinti e le stesse pulsioni ferine che hanno dominato i nostri avi - la stessa volontà di sopraffare e di conquistare. Il vero uomo e il vero soldato è però capace di comprenderle e di dominarle, arricchendo l'esperienza con il senso dell'onore e del rispetto per il nemico. L'artista, lo scrittore, il genio di Jünger è anche capace, oltre a tutto questo, di trasformare tali sensazioni ed esperienze in pura epica, permettendoci di comprendere l'orrore nelle sue molteplici sfaccettature.

Genres: Philosophy, War, Nonfiction, History, Biography, Military Fiction, Politics

163 pages, Pocket Book

First published January 1, 1922

About the author

Ernst Jünger was a decorated German soldier and author who became famous for his World War I memoir Storm of Steel. The son of a successful businessman and chemist, Jünger rebelled against an affluent upbringing and sought adventure in the Wandervogel, before running away to briefly serve in the French Foreign Legion, an illegal act. Because he escaped prosecution in Germany due to his father's efforts, Junger was able to enlist on the outbreak of war. A fearless leader who admired bravery above all else, he enthusiastically participated in actions in which his units were sometimes virtually annihilated. During an ill-fated German offensive in 1918 Junger's WW1 career ended with the last and most serious of his many woundings, and he was awarded the Pour le Mérite, a rare decoration for one of his rank.

Junger served in World War II as captain in the German Army. Assigned to an administrative position in Paris, he socialized with prominent artists of the day such as Picasso and Jean Cocteau. His early time in France is described in his diary Gärten und Straßen (1942, Gardens and Streets). He was also in charge of executing younger German soldiers who had deserted. In his book Un Allemand à Paris , the writer Gerhard Heller states that he had been interested in learning how a person reacts to death under such circumstances and had a morbid fascination for the subject.

Jünger appears on the fringes of the Stauffenberg bomb plot to assassinate Adolf Hitler (July 20, 1944). He was clearly an inspiration to anti-Nazi conservatives in the German Army, and while in Paris he was close to the old, mostly Prussian, officers who carried out the assassination attempt against Hitler. He was only peripherally involved in the events however, and in the aftermath suffered only dismissal from the army in the summer of 1944, rather than execution.

In the aftermath of WW2 he was treated with some suspicion as a closet Nazi. By the latter stages of the Cold War his unorthodox writings about the impact of materialism in modern society were widely seen as conservative rather than radical nationalist, and his philosophical works came to be highly regarded in mainstream German circles. Junger ended his extremely long life as a honoured establishment figure, although critics continued to charge him with the glorification of war as a transcending experience.

Reviews

[CivilWar · Rating 5 out of 5]

If Storms of Steel is the masterpiece of combat-happy, war-happy WW1 memoirs, then The War As Inner Experience is the much more obscure philosophical-literary masterpiece of the phenomenology of WW1 warrior-elitism.

Junger, despite his absolute praise for war as a character building experience, does not hold back on anything in this book. This is a very harrowing essay, with some of the most graphic depictions of walking through rotting, looted corpses of fellow soldiers, the terrifying feelings of being shelled, the sadness of being even among one's own, the feelings of joy that even trivial pleasures give us after we're off service, etc.

It is a very emotional essay - Junger says at one point that he feels like crying because, when you're down in the dumps, every face in the trench's dugout looks like some cruel specter, and you feel like either punching them or crying out of sheer sadness. So evocative is this essay that sometimes you feel like crying too.

Junger is a neurotic - the thrill of combat takes him to the mystical heights of excitement, but he enjoys trivial pleasures in his off-time and grows terribly sad and melancholic in the trenches, as everyone did. He is famously elitist, but loosens up multiple times to show a softer side that appreciates softer things. He acts like war is the end-all, be-all of human experience, the ultimate limit-experience, but later admitted that "the war was important, but it was actually very poor compared to the wealth of experiences literature gave me" and despite glorifying the elite soldier as supreme being, as living the ultimate life, he characterized his life as "first that of a reader, only then of a soldier". He is also a bit of a middle class prick, complaining of the soldiers saying that they're not fighting for Germany but for Germany's bourgeoisie - that soldier is correct!

Overall, if you want a book on the phenomenology of war in WW1, how it was perceived by the soldier, by a soldier that spent all 4 years on the front, this is your book.

I do not always agree with it - in fact, politically, I rarely do. Junger was a conservative individualist and aligned himself with the far-right in Weimar, whereas I also despise democracy but I align myself with the communists. Junger praises WW1 - I praise the anti-war movement of the times. But nevertheless, the incredibly look into the lives and specially feelings of those soldiers hits me like few things do.

[Юра Мельник · Rating 5 out of 5]

Поки що найкраща з книжок консервативних авторів, яку я читав. Медитація на полі бою.

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

Дуже атмосферне, метафоричне, в чомусь навіть поетичне і естетичне зображення війни. Чіпляє.

Ну і минуло понад сто років, а на війні все, згрубша, окрім, звісно, більш розвинених технологій убивств, лишається таким самим.

[Theo Austin-Evans · Rating 5 out of 5]

A condensed elucidation of the philosophy of one of the most affable fascist writers around, if that isn’t a too unpalatable turn of phrase, here espousing a gentlemanly Heraclitean ‘war is the father of all things’ mentality concerning WWI where one is able to lap up the horror and bloodlust of battle. Walter Benjamin’s distanced enjoyment of his own alienation is here twisted into an exhilaration before the spectacle of one’s own utter annihilation in a far more brutal setting than just your old stereotypical plain Jane petit-bourgeois concrete jungle. This work is the account of a true heir of Nietzsche, with all the warts and chancres and tasteless asides that entails. Definite must-read for fans of Mishima’s Sun and Steel and, like some kind of acrid Europa-endorsing fine wine, I’d pair this book with the discography of Death in June - my go to would be ‘Oh How we Laughed’ but ‘But, What Ends when the Symbols Shatter?’ would probably do just as well.

[Марія Горбач · Rating 4 out of 5]

«... світ може хоч перевернутися сторчголов, та хоробре серце має власний центр тяжіння»

Густий метафоричний текст про думки і переживання військового щодо війни. Структурно складається з кількох не пов'язаних між собою есе — про ворогів і своїх, про пацифізм і культуру, наприклад. Війна для автора — закон природи. Його часто протиставляють із антивоєнним Ремарком, але якогось оспівування війни я тут не побачила. Я б це радше назвала раціоналізацією і спробою зрозуміти серця фронту.

Книжка вартісна.

[Ihor Kolesnyk · Rating 4 out of 5]

Це книга, крізь яку можна зазирнути у пекло.
І хто сказав, що пекло не має своєї естетики?
Хто сказав, що війна не породжує заворожуючу і жахливу красу?

[Roslyna · Rating 4 out of 5]

Юнґер - це як Ремарк навпаки.

безмежне оспівування мілітаризму - угар бойового зіткнення, похідний марш по трупах полеглих, розриви гармат, сморід пороху та розірваних тіл. це абсолютна стихія автора. тільки в заплутаних ходах траншей він відчуває себе на своєму місці.

"...потяг до руйнувань глибоко вріс до людської душі; все слабке стає жертвою цього потягу..."

кожною главою він намагається довести, що війна та жага крові - це цілком природно і сидить у кожному з нас, вартує лише настати часу, коли знову доведеться відстоювати свої ідеї, або зникнути під натиском більш сильного противника.

"...священний обовʼязок вищої культури - мати у своєму розпорядженні найсильніші батальйони..."

[Kovalsky · Rating 5 out of 5]

E che ve lo dico a fare? Qua siamo a un livello oltre, decisamente tanto oltre.
Il non plus ultra della filosofia di guerra

[Katya · Rating 4 out of 5]

3,75 🌟 скоріше.
із деякими речима ідеологічно незгодна і відчуваю внутрішній протест.
інші ж – важливо читати для розуміння.

[Natalie · Rating 2 out of 5]

Війна (не) всюди однакова

Не дарма Ярина Чорногуз свої вірші принципово називає віршами опору, а не воєнними віршами. Українському добровольцю у 2025 важить, за що воювати. Німецькому лейтенанту у 1914 важить – як.

Юнґер захоплюється азійською ордою, яка складає купами голови цивільних і палить міста. І зневажає всіх, кому важить дім, кохання, родина, «тихе й скромне життя, щастя у дрібнобуржуазному розумінні», хто «відчуває себе повʼязаним із життям через серце, мʼязи та мозок» і «цінує все живе». За світоглядом він ближче до рус-ні.

Військових, які боронять своє не через жагу пригод і крові, а від безвиході, бо ворожа як раз таки орда суне на поріг; тих, хто годує котів і передає цуценят зооволонтерам; тих, хто сумує за домом; тих, хто бере в руки зброю вимушено, щоби їх дітям не довелося, – Юнґер не зрозуміє.

Він багато говорить про першорядність ідеї. Але яка це ідея? Завоювати мирні міста, які «зачекались» на армію окупантів. Прорватися до моря. Утвердити свою велич. Загартувати полумʼям війни нову расу надлюдей. Ну офігіти.

«Суть не в тому, заради чого ми воюємо, а в тому, як ми це робимо».

«Войовничість, готовність вступити в бій, нехай навіть за найдрібнішу ідею, – це важить більше, ніж будь-які міркування про добро і зло».

На с. 129 Юнґер навіть натякає, що він усвідомлює, що воює за якусь хрінь, але все одно шукає собі виправдань.

Написано дуже поетично. Перший розділ мені сподобався, далі ставало тільки гірше.

2.5/5

[Ірина Грабовська · Rating 3 out of 5]

Я купила цю книжку в квітні, коли була у Львові і тинялася по зйомних хатах і заприсяглася не купувати книжок, бо не впевнена була, що повернуся додому до шафи. Але купила я її за 2 хвилини.

Ветеран. 1 світова. Внутрішнє переживання. Продане.

Мені сподобалася передмова. Але одразу насторожили цитати. А далі перші два-три розділи були просто нечитабельні - монструозні метафори впереміш з філософією надлюдини, і я думала, що вже не проб’юся, але, на щастя, автору набридло філософствувати і далі книжка перетворилася на те, що я і чекала - війну як внутрішнє переживання.

Описи і контраст війни і миру були досить цікавими, як і думка про надорганізм війська.

[Альона Чорна · Rating 4 out of 5]

Така маленька і така ємна.

«Так триває саме життя, це велике напруження, ця воля до боротьби та до влади, триває у формі доби, у наш��й власній подобі, у найбільш впертих та войовничих образах, які можна лиш уявити.

Перед цим потужним та безперервним рухом до боротьби стають нікчемними всі твори, порожніми - всі поняття; відчуваєш прояв якоїсь стихійної сили, яка існувала завжди та завжди існуватиме навіть тоді, коли вже не буде людей та війн.»

[noblethumos · Rating 5 out of 5]

Ernst Jünger’s “War as an Inner Experience” is a seminal work that offers a profound and introspective examination of the human psyche in the crucible of armed conflict. This text, born from Jünger’s personal experiences as a soldier during World War I, transcends mere war memoir and ventures into the realm of existential and philosophical reflection. In this review, I will delve into the central themes, stylistic elements, and enduring significance of Jünger’s exploration of the inner dimensions of war.

“War as an Inner Experience” is a reflective account of Ernst Jünger’s wartime experiences during World War I. Jünger, an intellectual and writer, served as a soldier on the Western Front, and his narrative unfolds as a profoundly personal and philosophical exploration of war’s impact on the human soul. At its core, the book attempts to elucidate the inner transformations wrought by the brutality and chaos of warfare.

One of the book’s central themes is the concept of the “front experience.” Jünger contends that the front is a space of heightened existence, where individuals are exposed to the extremes of life and death. He describes the exhilaration and terror that accompany combat, portraying war as a crucible in which human character is both tested and forged.

Jünger also grapples with the notion of the “new man,” a figure who emerges from the chaos of war fundamentally changed and liberated from societal norms and constraints. He discusses the blurring of distinctions between friend and foe, life and death, and the profound alienation that accompanies these shifts.

Jünger employs a highly introspective and philosophical approach in “War as an Inner Experience.” The text is characterized by its lyrical prose, rich symbolism, and a preoccupation with the inner workings of the human psyche. His writing style is reminiscent of existentialist literature, as he explores the fundamental questions of existence and meaning amid the chaos of war.

While Jünger’s reflections in “War as an Inner Experience” are undoubtedly profound and thought-provoking, they are not without their complexities and criticisms. Some readers may find his glorification of the “new man” and the intense experiences of war troubling, as it can be interpreted as a romanticization of violence and destruction. Additionally, his introspective approach may be considered overly abstract, making it challenging for some readers to connect with the lived experiences of soldiers on the frontlines.

Furthermore, Jünger’s views have been subject to controversy, given his association with nationalist and authoritarian movements during and after World War I. Readers should approach the text with an awareness of the broader historical context and Jünger’s own political affiliations.

“War as an Inner Experience” by Ernst Jünger remains a seminal work that invites readers to grapple with the profound psychological and existential dimensions of warfare. Jünger’s introspective and philosophical approach, while challenging, offers a unique lens through which to view the impact of conflict on the human psyche. The book’s enduring significance lies in its ability to provoke introspection and contemplation about the complexities of war and the inner transformation it engenders.

While readers must approach Jünger’s text critically and with an understanding of its historical context, “War as an Inner Experience” remains a valuable contribution to the discourse on war literature and the enduring effects of armed conflict on the human soul.

GPT

[Fábio Brás · Rating 5 out of 5]

Obra-prima!

[Anna · Rating 5 out of 5]

Читати всім, без перебільшень.

[Gremrien · Rating 2 out of 5]

Ернст Юнґер was a complex person who participated both in World Wars One and Two (as a German officer). This little book was his second publication after the most famous “В сталевих грозах” (1920), and both are about the observations he made during World War One, only “В сталевих грозах” is more reporting/narratory, while “Війна як внутрішнє переживання” is a collection of reflective essays about the mindset of such a soldier.

I don’t know why this book is so popular among our readers right now. I found it quite irrelevant for us today and seriously overpriced. It’s a good book overall: lyrical, passionate, poetic. However, it feels weird and even repelling sometimes for us today. I am not a soldier, of course, so maybe soldiers would appreciate Ернст Юнґер’s reflections more as decently representative and resonating with their experience. However, there are some serious problems with the point of view of Ернст Юнґер, in my opinion:

First, this is World War One, and the motivations/moods of soldiers then were very different from the motivations/moods of soldiers participating in World War Two and most of the major military conflicts/wars later, including our current war with Russia. Although World War One was a prequel to World War Two and its direct cause/beginning in some sense, WW1 was still a very specific kind of war, more “political” and “imperial” than “emotional” and “personal.” In simple words, huge armies were gathered by kings of various empires and sent to fight each other for territories and power on behalf of these kings, but these armies were mostly very unconscious about what they were fighting for and why. They were not interested in the war and regarded their participation in it as a boring but inevitable duty before their country and the king. They just did what they were told and were not especially enthusiastic about fighting and winning. That’s why we can find a lot of photographs of soldiers from fighting opponents “fraternizing with each other” at the frontline, like these ones:

British and German soldiers fraternizing with each other at Ploegsteert during the Christmas Truce, ca. December 24, 1914:







Russian and Austrian soldiers fraternizing with each other on the Eastern Front, 1917:



German and Russian soldiers dancing together on the eastern front of WWI after the signing of the Brest-Litovsk treaty, 1918:





Ернст Юнґер also mentions these things in this book, fraternization and overall “humanization” of the enemy. And all this was absolutely impossible during World War Two and most of other, later wars, especially during today’s Russian-Ukrainian war. Even an assumption about German Nazi and Soviet soldiers (or German Nazi and British/French/Polish soldiers, or American and Japanese soldiers, or modern Russian and Ukrainian soldiers, etc.) “fraternizing with each other” and thinking about the enemy as “the same soldiers as we are” immediately feels disgusting and outrageous. No, these later wars were already very emotionally charged: there were occupants and aggressors on one side, and there were normal peaceful people who were just defending their country, their homes, their loved ones. So you can understand that Ернст Юнґер talks about a very different “soldier mindset” than we are interested in today (but, of course, his experience has a historical relevance).

Second, all this uncertainty about “why we are here and what we are fighting for” is reflected in the general mood of this Ернст Юнґер’s book. It is very poetic, as I said, and mostly because the author considers war some “natural element,” some superimposed phenomenon, like weather, or an earthquake, or a storm. You cannot avoid it, so you just have to try riding it. War for him is a way of life, not worse and not better than any other way of life. He is singing hymns to it and to the special feeling of being on the verge of life and death. Again, this feels at least weird for us and quite unpleasant if you try to think about the real meaning of his words.

“Усі цілі плинні, лише рух є вічним, і він безперервно породжує величні та безжальні драми. Мало кому вдасться поринути до їхньої шляхетної безцільності, як до твору мистецтва або як до зоряного неба. Але хто відчув у цій війні лише заперечення, лише власні страждання, але не ствердження та не найвищий рух – той прожив її, як раб. Він не мав внутрішніх, а лише зовнішні переживання.
Так триває саме життя, це велике напруження, ця воля до боротьби та до влади, триває у формі доби, у нашій власній подобі, у найбільш впертих та войовничих образах, які можна лиш уявити. Перед цим потужним та безперервним рухом до боротьби стають нікчемними всі твори, порожніми – всі поняття; відчуваєш прояв якоїсь стихійної сили, яка існувала завжди та завжди існуватиме навіть тоді, коли вже не буде людей та війн.”

No, for god’s sake, don’t do this to me. War is fucking shit and nothing else. Nobody wants wars except for utter morons. We can live happily and beautifully without wars, thank you very much.

Ернст Юнґер believes that while he does not know “why we are here and what we are fighting for,” this is just an eternal nature of any war. There is a prolonged rant about this, which, again, feels ridiculous for us today (and similarly would feel ridiculous for any WW2 soldier):

“Знову і знову ми запитували самих себе, що, власне, досі тримає людину та змушує йти вперед у цій імлі, де панує лише відчуття страху, який годі й уявити. Ніхто не дозволяв собі впасти на землю, аби сховатися та втекти; хитаючись, кашляючи, задихаючись та з лайкою кожен ішов уперед. Що це за поштовх, який змушує зробити ще один крок, коли не лишилося вже жодної душевної сили? Жага битви? Ні, вона прийде до нас завтра коли ми побачимо перед собою ворога у плоті та крові. Натомість те, що відбувається тут, є настільки математично І вивіреним, ніби смерть використала нас лише як змінну у своєму зрівнянні. Це страшний прорахунок імовірностей, за якого власна сила не грає жодної ролі.
Але чи може бути так, що цим поштовхом є дисципліна? Це також виключено, адже тут кожен є залишеним напризволяще, як рядові, так і командири, і те, що тримає разом цей маленький загін, це лише інстинктивний потяг, наче той, що панує у зграї перелітних птахів. Дисципліна тут також не грає жодної ролі, ані у позитивному, ані в негативному сенсі, адже для цього надто серйозним та напруженим є становище. Якщо командир знайде дорогу, і якщо рядові зможуть утриматися поблизу нього, то це вже багато. Коритися дисципліні або боротися з нею – для цього є час лише тоді, коли все спокійно.
Тоді, напевно, це Батьківщина, почуття честі та обов’язку у того, хто йде вперед? Та якщо зараз, саме зараз, коли нас, наче ліс вогняних пальм, оточують розриви гранат, хтось захотів би звернутися до нас із цими словами – у відповідь він отримав би тільки грубу лайку. Тут немає місця для піднесення, натомість, і на цьому варто окремо наголосити, тут є робота, яку виконують майже несвідомо, тож вона має майже тваринний характер.
Доки людина тут є індивідом, вона складається лише зі страху. Але саме те, що вона попри все йде вперед, доводить, що за нею стоїть певна вища воля. Те, що людина її не відчуває, і що все особистісне чинить їй опір, свідчить, що ця воля є надзвичайно потужною. Це потенційна енергія ідеї, яка тут стає кінетичною і невмолимо висуває свої вимоги.”

This could have been true for WW1, but this is not true for WW2 and for us today. I am sure that our soldiers have a very strong feeling of the “motherland” and “nation” they are defending. It may be a very subjective feeling, different for every person, but it is definitely very, very conscious. Our soldiers are not part of some “natural element,” a superhuman “idea of energy”; they know exactly what they are fighting for and what would happen to them and their loved ones if they lose.

Third, after reading all this, you can just shrug shoulders and think that the book reflects a very different mindset mostly because it is about a different historical era and a different kind of war. And then you see these words and remember that Ернст Юнґер was a soldier of an aggressor’s army. The German army that was employing the most destructive and lethal weapons for the first time in history and demonstrated such a high level of monstrosity (for this time) that Germany was severely punished after the war, as no nation was punished by the international community before. The future Nazis.

“XIII. Перед битвою

Отже, післязавтра! 21 березня 1918. Це вирішальний день, коли завершимо величезний шлях одним рішучим ударом, розірвемо залізні ланцюги оборони, і наші штурмові колони з останнім кидком прорвуться до моря. Хвиля, яка котилася на захід, яка чотири роки зупинялася та розбивалася об вогняну дамбу, тепер нарешті сягне своєї цілі. Прийшов час прориву, ми проб’ємо у цих укріпленнях лаз, який уже ніхто не зможе заткнути. Ми розірвемо сталеву мережу, аби маси, які чекають позаду нас, могли схопити її кінці, врізатись у відкриті фланги та прокотитися, переслідуючи та знищуючи все, доки перемога, очевидна та остаточна перемога не освятить нашу непорушну віру в неї.
Немає нікого у нашому колі, хто сумнівався би в перемозі. Чотири роки ми несли це переконання від поля бою до поля бою, бачили, як тисячі гинуть у гонитві за великим майбутнім, під час коротких днів відпусток нас вітали як тих, хто втілює священне призначення, ми кинули юність та все сяйво світу на темні шальки та пожертвували так багато за наші ідеали, що їхній занепад став би водночас і нашим кінцем.
У дев’ять років ми вже вчили «dulce et decorum», а вдома, у школах, університетах та казармах поняття «Батьківщина» у туманному світі наших уявлень було центральним, як сонце у системі планет, як ядро посеред силового поля атомів. На сірих стінах коридорів казарм до нас промовляли золоті літери імен загиблих у війнах, і гасла під ними закликали нас завжди бути гідними цих героїв. Пам’ятники генералів на площах, вивчення історії, яке показало нам, як піднесення та занепад народу пов’язаний із його війнами, серйозні обличчя, з якими покоління офіцерів дивилися на нас зі стін наших їдалень, блискучі ордени та прострілені знамена, чий шовк майорів над шеренгами лише у найважливіші свята: все це зробило для нас війну чимось урочистим та потужним. Ми відчували себе спадкоємцями та носіями мрій, які протягом століть передавалися від покоління до покоління, і втілення яких було все ближче. Над усіма думками та вчинками стояли найважчий обов’язок, найвища чеснота та найбільш блискуча ціль: смерть за вітчизну та її велич. Такими були сили, які всередині нас пробудили та звільнили те, що чекало так довго: вибух сили, яка здавалася нам більш потужною та нездоланною, ніж будь-що до неї. Родина, кохання, насолода яскравою кінострічкою житія – все було затьмарено цією силою, коли вона потягла нас крізь кордони до перемоги, немов у маренні. Хоча ця робота також була безмежно важчою, ніж уявлялося нам на початку, все ж, тепер на нас чекає винагорода, останній уривок шляху лежить перед нами, і післязавтра ми його подолаємо.
Капітан щойно закінчив свою промову. Усі ці події зробили порожніми та блідими колись такі важливі
слова про славу й щасливу та гарну смерть, але сьогодні ці слова немовби отримали нове звучання та інтригу;
ми п’ємо за перемогу та розбиваємо келихи в друзки, жбурляючи їх у стіни. Капітан має рацію, батальйон зробить свою справу, ми пишаємося тим, що будемо першою хвилею, яка прокотиться зруйнованими траншеями противника. Ми товаришуємо так, як можуть товаришувати лише солдати, які через роботу, кров та переконання стали одним тілом і однією волею. Випробувані бійці позиційної війни, ми добре знаємо, що чекає на нас, але знаємо також, що серед нас немає нікого, у кому ховається страх перед великою невідомістю. Боягузи не затримуються у наших лавах; так само, як ми вміємо знаходити шлях до ворога, вони знаходять собі твердий ґрунт у тилу. Між лікарів та комісій вони майстерно лавірують до лазаретів, курортів та гарнізонів, де синій мундир та білі манжети відрізняють солдатів від воїнів.”

And you say to yourself: oh wow, so that’s why he is singing hymns to war! That’s why he is believing that war is “a natural element” that makes all human lives, desires, and aspirations irrelevant… OK.

I imagine that Russian soldiers today may have the same “lyrical” perception of the current war, and I am feeling somewhat nauseous about it.

Oh well, I feel that my review is now larger than this tiny book which may deserve some attention but with proper caution and a critical attitude. I just tried to explain my own criticism with regard to my expectations, but it is probably only a typical cultural product of its time and nothing more.

I will try “В сталевих грозах” later but I already do not expect much from it.

[зшиток · Rating 1 out of 5]

Не розумію загально захоплення від цієї книги. Ну, описав автор свій воєнний досвід літературно. Але чому ніхто не бачить глибше? Це ж щоденник окупанта, який транслює ненависть:
"Так, справді, я лежу в ліжку, навіть у доволі розкішному ліжку. На цьому вони знаються, ці французи. Вони взагалі вміють жити. Власне, доволі приємні люди. Я їх ненавиджу."

Автор всю дорогу оспівує війну, що люди мусять вбивати один одного, бо це, типу, природньо і органічно. Що тре відбирати життя, території, майно. Що життя без війни сумне і неповне.
Читаючи цю книгу в мене була стійка асоціація що її написав загарбник расіянин, настіки схожі тези Юнгера і расіских військових, які зараз ведуть свої сторінки у соцмережах. Мєрзасть....

[Bones Green · Rating 5 out of 5]

Про відчуття руйнівної стихії, яка породжує сталевих людей. Дещо змінилося, дещо вічне заки існують ті, хто готові. Есенція вражень, здобутих на межі неможливого та розкладених в палаючі розділи одкровень. Викладення реалій оновленого гострого буття. Поступ ідей непереможности.

[Matteo · Rating 4 out of 5]

Non è un caso che Ares e Afrodite fossero amanti. L'amore è guerra, la guerra è amore, o per dirla con Hillman, siamo vittime di un terribile amore per la guerra. La cerchiamo nelle immagini di corpi che esplodono, in arti che saltano e nel sangue che sgorga, nel salone di un cinema, in videogiochi che ci permettono di impersonare un soldato, in una passione smodata per l'horror e la cronaca nera: proprio in una pulsione che sembra così disdicevole l'uomo sguazza in una ritrovata vitalità. L'uomo forgiato dalla guerra si riconosce in una volontà di potenza che si afferma pienamente nel campo di battaglia. Al di là dell'aspetto romantico con cui viene descritta, attraverso uno stile raffinato, viene da chiedersi dove, oggi, vengano riversate le energie che qui plasmano il coraggio, la piena consapevolezza dello scorrere del tempo, l'attaccamento alla vita.

[Jorge Palinhos · Rating 4 out of 5]

Um livro muito bem escrito, inquietante, sem a euforia do testemunho do mesmo autor sobre a Grande Guerra, mas também muito mais pessimista sobre a natureza humana. Há uma estranheza em lê-lo, pela mentalidade profundamente arcaica que revela, que me faz pensar que um ser humano doutra época pode ser pouco menos incompreensível que um alienígena intergalático.

[Ганна Кузьо · Rating 5 out of 5]

Напевно відгук на цю книгу мають писати воїни, які, як і автор, проводять дні і ночі в бліндажах та виходять на бойові завдання. А мені здалося, що за сотню років нічого не змінилося і людство нічого так і не навчилося окрім досконаліших методів убивства

[Wilson Tun · Rating 3 out of 5]

Nietzsche would have loved your writing style and Mishima would have loved your philosophy but personally for me, this book was a wack. Did Junger use LSD before writing this? (Given his history, this is very likely)

A harrowing, grotesque, and exhilarating disjointed tale of war, carnage, and death that amounted to the total destruction and total annihilation of identity in favor of raw primitive violent masculinity clashing in the wills of nations.

[Lisa Alisa · Rating 5 out of 5]

Очень рада, что эта книга попала мне в руки именно сегодня, сейчас, когда я далеко от дома, когда я вынуждена переживать все ужасы войны, хоть и мысленно, ментально, а не на физическом уровне.

[Catholic Birder · Rating 5 out of 5]

Essentially the sequel to "Storm and Steel," Jünger's "War as an Inner Experience" is a masterpiece to behold. You must read Storm first, but when you read this the *meaning* and the lessons of war will be understood. He alludes to it in Storm, but fully expresses it here. Beautiful prose, and a great deal of nuance grace the pages of this book. The quote that I feel summarizes Jünger's thought best is this: "Death for a conviction is the highest accomplishment." To him, war has meaning in and of itself, and is something that has the potential to elevate man in a way nothing else can. He does not shy from its horrors, but rather, proclaims that horror is something we all crave, as much as we don't want to admit it. For him, the highest virtue is fighting and accepting the possibility of death for an idea, a homeland, a belief.

[Anya Mozharovska · Rating 5 out of 5]

Ця книга — концентрат відчуттів і досвіду. Багаторічне проживання та осмислення війни спресоване в короткий, але щільний текст. Суть речей — у баченні автора. В’язкий і насичений стиль пасує змісту: її не вийде читати побіжно.

[Minäpäminä · Rating 5 out of 5]

Sademetsä kurkottaa korkeuksiin aina vain mahtavampana, mutta kasvunsa voiman se saa omasta rappiostaan, imee sen mutaiseen maaperäänsä lahoavista ja maatuvista osista.

En ole koskaan ennen lukenut mitään tällaista. Teksti on niin elävää ja koreaa - eikä kuitenkaan raskasta vaan jäntevää. Kauhistuttavia asioita. Sotamystiikkaa. Tämä on vaarallinen kirja, kaunis ja kammottava.

(Luin Olli Virtasen suomennoksen Sarastus-verkkolehdestä; https://sarastuslehti.com/tag/ernst-j...)

[Andriy Helytovych · Rating 2 out of 5]

Цінним є свідчення очевидця і чесне спостереження над власними відчуттями і їх інтерпретації. Позитивом є бажання надати цінності збройній боротьбі. Проте, викладене трактування, як на мене, оминає гострі кути, щось недоговорює, приховує внутрішній самообман і злий вибір. Найважливіше - звучить як оправдання злочинця, що нівелює фактор агресора і жертви заради подання своїх звірств, як норми. Юнґер тут, справді, нагадує сміливого професіонала-окупанта, що "просто якісно робить свою роботу".

[Ivan Khmyletskyi · Rating 1 out of 5]

Непотріб. Беззмістовне графоманство.
Не повязані між собоб думки, навмистно ускоаднені так щоб їх тяжко було зрозуміти.і по факту ви маєте порвнянея людсьва з лісом і далі дві сторінки опису лісу (уявного) без або без паралелей з людством, або з притягнутими за вуха.
Результат, на другій главі зявляється думка що писав наркоман під кайфом, а не військовий (був військовим в разі чого).

P.S : взяв книжку в дорогу, по прибуттю поїзда викинув в смітник, бо навіть дарувати комусь буде соромно.

[Cheshire · Rating 5 out of 5]

Насичений текст, який вимагає зупинок.

Медитація окопної війни. Холодна повсякденність знеособленої смерті. Нудота квітів зла. Дивна насолода й спокій. Посмак контрастної плями французького містечка.

[Turkish · Rating 5 out of 5]

Гимн мощи человеческой идеи.