What do you think?
Rate this book
Пожирач гріхів
Наприкінці ХІХ століття бізнесмен із Вельсу Джон Г’юз вирушає до України, аби започаткувати підприємство, з якого згодом виросте місто, що називатиметься Донецьк і яке стане епіцентром російсько-української війни.
Наприкінці XX століття, після розвалу Радянського Союзу, в містечку на сході України люди мають зробити вибір – ким вони хочуть стати. Можливо, навіть посіпаками загарбників своєї землі.
Безсмертний древній бог із Вельсу, який приплив на човні разом із шукачами кращої долі, все ще тут. Він живиться гріхами кількох поколінь. І, здається, це коло вже не розірвати…
Наприкінці XX століття, після розвалу Радянського Союзу, в містечку на сході України люди мають зробити вибір – ким вони хочуть стати. Можливо, навіть посіпаками загарбників своєї землі.
Безсмертний древній бог із Вельсу, який приплив на човні разом із шукачами кращої долі, все ще тут. Він живиться гріхами кількох поколінь. І, здається, це коло вже не розірвати…
108 pages, Paperback
First published January 1, 2025
7 people want to read
About the author
Олександр Михед
25 books111 followersОлександр Михед (нар. 1988) – культуролог, літературознавець, куратор мистецьких проектів. Співробітник відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.
Закінчив Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук.
Автор понад 150 публікацій у провідних українських ЗМІ та виданнях Німеччини, Сербії, Польщі, США та Білорусі. Вибрані есеї перекладено англійською, польською, сербською, російською мовами.
Куратор “АмнезіЯ project: відкрита платформа” – літературно-мистецького мультимедійного проекту, підґрунтям для якого стала художня книга «АмнезіЯ», що вийшла друком 2013 р. у видавництві “Електрокнига”. Уривки книжки перекладено англійською, італійською, німецькою, польською та фінською мовами. Проект увійшов в сімку найкращих проектів світу, за версією фестивалю “SOUNDOUT!” (м. Берлін).
Автор збірки оповідань “Понтиїзм“, що вийшла друком 2014 р. у “Видавництві Кальварія”. Оповідання друкувалися в “Кур’єрі Кривбасу” та на сайті “Українська правда. Життя“. Книга ввійшла в довгі списки премій “Книга року Бібісі-2014″ та “ЛітАкцент року”.
Автор психотрилера “Астра”, що з’явився друком 2015 р. у “Видавництві Анетти Антоненко”.
Ввійшов до списку “Молоді письменники, з якими варто познайомитись”, складеного виданням “Українська правда”.
Гостьовий редактор спеціальної української теми он-лайн журналу світової літератури Words Without Borders (м. Нью-Йорк, США).
Переклав українською романи Бориса Акуніна “Сокіл і Ластівка” та “Турецький гамбіт” (видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, 2012).
Спільно з Богданою Матіяш переклав українською вірші американської художниці Дженні Хольцер («Есеї підбурення», редактор Антоніна Ящук, 2010). Також здійснив переклад кількох інформаційних видань PinchukArtCentre (2010-2012).
Куратор персональної виставки білоруського митця Алєксєя Шинкаренка (“Білоруська фактографія. Частина І”, галерея “Квартира 57″, 27 травня – 9 червня 2013 р.), польсько-української групової фотовиставки “EURO: дві країни – одна історія” (Музей історії міста Києва, 12-30 червня 2013 р.), арт-прогулянки “depARTments” в рамках міжнародного фестивалю “Транскавказія” (14-16 червня 2013 р.). Співкуратор виставки “АмнезіЯ project: відкрита платформа” (Leteraturhaus Lettretage, Берлін, Німеччина, 28-29 травня 2014 р.) .
Організатор, модератор і учасник численних літературно-мистецьких і освітніх заходів та міжнародних наукових конференцій. В якості куратора Літературної програми PinchukArtCentre (2010-2012) виступив куратором трьох літературних ночей в PinchukArtCentre: «Новітнє мистецтво і література: територія контакту» (17.12.2010), «Новітнє мистецтво і література: територія контакту – 2» (18.03.2011), «Новітнє мистецтво і література: територія контакту – 3» (24.06.2011), літературного марафону “7 про 20″ (24.12.2011), а також спеціальних проектів «Чути, щоб бути почутим» (25.11.2011), «Долі окремих людей» (02.03.2012) та «Кровні зв’язки: вечір запитань до ”Тисячі та однієї ночі”» (18.08.2012).
Експерт Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2011», учасник «Кураторської платформи» PinchukArtCentre та «Школи кінокритиків» у рамках Одеського міжнародного кінофестивалю 2012 року, ментор Школи літературної критики і книжкової журналістики “Контекст-2″, куратор Літературної програми ГОГОЛЬFEST 2013, співкуратор Літературної програми ГОГОЛЬFEST 2014, учасник літературних резиденцій у Фінляндії та Латвії.
У своїй мультивекторній роботі за допомогою комплексного підходу ставить за мету створити цілісне бачення сучасної масової культури: література – кінематограф – мистецтво.
(Source: www.mykhed.com)
Закінчив Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук.
Автор понад 150 публікацій у провідних українських ЗМІ та виданнях Німеччини, Сербії, Польщі, США та Білорусі. Вибрані есеї перекладено англійською, польською, сербською, російською мовами.
Куратор “АмнезіЯ project: відкрита платформа” – літературно-мистецького мультимедійного проекту, підґрунтям для якого стала художня книга «АмнезіЯ», що вийшла друком 2013 р. у видавництві “Електрокнига”. Уривки книжки перекладено англійською, італійською, німецькою, польською та фінською мовами. Проект увійшов в сімку найкращих проектів світу, за версією фестивалю “SOUNDOUT!” (м. Берлін).
Автор збірки оповідань “Понтиїзм“, що вийшла друком 2014 р. у “Видавництві Кальварія”. Оповідання друкувалися в “Кур’єрі Кривбасу” та на сайті “Українська правда. Життя“. Книга ввійшла в довгі списки премій “Книга року Бібісі-2014″ та “ЛітАкцент року”.
Автор психотрилера “Астра”, що з’явився друком 2015 р. у “Видавництві Анетти Антоненко”.
Ввійшов до списку “Молоді письменники, з якими варто познайомитись”, складеного виданням “Українська правда”.
Гостьовий редактор спеціальної української теми он-лайн журналу світової літератури Words Without Borders (м. Нью-Йорк, США).
Переклав українською романи Бориса Акуніна “Сокіл і Ластівка” та “Турецький гамбіт” (видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, 2012).
Спільно з Богданою Матіяш переклав українською вірші американської художниці Дженні Хольцер («Есеї підбурення», редактор Антоніна Ящук, 2010). Також здійснив переклад кількох інформаційних видань PinchukArtCentre (2010-2012).
Куратор персональної виставки білоруського митця Алєксєя Шинкаренка (“Білоруська фактографія. Частина І”, галерея “Квартира 57″, 27 травня – 9 червня 2013 р.), польсько-української групової фотовиставки “EURO: дві країни – одна історія” (Музей історії міста Києва, 12-30 червня 2013 р.), арт-прогулянки “depARTments” в рамках міжнародного фестивалю “Транскавказія” (14-16 червня 2013 р.). Співкуратор виставки “АмнезіЯ project: відкрита платформа” (Leteraturhaus Lettretage, Берлін, Німеччина, 28-29 травня 2014 р.) .
Організатор, модератор і учасник численних літературно-мистецьких і освітніх заходів та міжнародних наукових конференцій. В якості куратора Літературної програми PinchukArtCentre (2010-2012) виступив куратором трьох літературних ночей в PinchukArtCentre: «Новітнє мистецтво і література: територія контакту» (17.12.2010), «Новітнє мистецтво і література: територія контакту – 2» (18.03.2011), «Новітнє мистецтво і література: територія контакту – 3» (24.06.2011), літературного марафону “7 про 20″ (24.12.2011), а також спеціальних проектів «Чути, щоб бути почутим» (25.11.2011), «Долі окремих людей» (02.03.2012) та «Кровні зв’язки: вечір запитань до ”Тисячі та однієї ночі”» (18.08.2012).
Експерт Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2011», учасник «Кураторської платформи» PinchukArtCentre та «Школи кінокритиків» у рамках Одеського міжнародного кінофестивалю 2012 року, ментор Школи літературної критики і книжкової журналістики “Контекст-2″, куратор Літературної програми ГОГОЛЬFEST 2013, співкуратор Літературної програми ГОГОЛЬFEST 2014, учасник літературних резиденцій у Фінляндії та Латвії.
У своїй мультивекторній роботі за допомогою комплексного підходу ставить за мету створити цілісне бачення сучасної масової культури: література – кінематограф – мистецтво.
(Source: www.mykhed.com)
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
December 4, 2025
Лисиче над Дiнцем... де висне дим заводу,
Музика у садку та потяг в сiм годин...
Вас не забуть менi, як рiдну Третю Роту...
Про вас мої пiснi пiд сивий бiг хвилин...
«Пожирач гріхів» Олександра Михеда та Андрія Дяківа — той рідкісний випадок, коли очікування в п’ять років повністю виправдані. Це густий, міфологізований текст про землю, що народжує і забирає, про покоління, що успадковують не лише історію, а й провини тих, хто ходив тут раніше. Михед вибудовує оповідь у двох часових площинах, наприкінці ХІХ та наприкінці ХХ століть. Він дозволяє цим лініям перетікати одна в одну, ніби дим заводських труб над Дінцем, де «висне дим заводу, музика у садку та потяг в сім годин…».
Джон Г’юз, валлійський бізнесмен, який тікає від власного минулого, прибуває у степи майбутнього Донецька не сам: разом із ним приходить древній бог Гофаннон, пожирач гріхів. Михед подає його як істоту, що водночас і спокушає, і карає. Силу, яка живиться людськими провинами й пропонує легке звільнення ціною дедалі більшої внутрішньої порожнечі. Це метафора колективного тягаря, який передається між поколіннями, мовби регіон знову й знову пережовує власну історію.
На щебiнь часто ми до Сущенка ходили,
За це платили нам щоденно четвертак.
Та по ночах дiвчат в половниках любили...
О свiжий дух степiв, о поцiлункiв смак!..
Друга сюжетна лінія — історія Льоні, хлопця зі Сходу України, життя якого починається в пізньосовєтському занепаді, а завершується серед бурі 2014 року. Його вибори, часто зроблені під тиском обставин, формують людину у світі, який нав’язує жорстке правило: слабких тут не терплять. Льоня, як і Г’юз, намагається знайти себе у реальності, що постійно виправдовується фразою «просто бізнес», хоча за цими словами приховано насильство, втечу від відповідальності й спокусу перекласти провину на когось іншого. Навіть на бога з Вельсу.
Де шахти на горi щодня малюють зорi,
Пiд зойки димарiв так просто ми жили,
Училися писать, звичайно, на заборi...
Та били лисичан, щоб до дiвчат не йшли.
Особливої сили цьому мальопису надає художня робота Андрія Дяківа та кольори Ігоря Жеведя. Дяків точно вловлює метафоричний ритм тексту й ідеї Михеда: його лінії то різкі й важкі, як шахтні лави, то примарні, майже ефемерні, коли йдеться про міфологічний рівень історії. Жеведь, у свою чергу, працює з кольором як з емоцією: темні насичені тони передають тяглість горя й вугілля, а вибухи світла — моменти надії чи болісного прозріння. Їхній дует робить атмосферу твору відчутною майже тілесно, дозволяючи читачеві зануритися в задум Михеда не лише через слова, а й через художню мову.
Ну як менi забуть далеку Бiлу Гору
І теплий блиск очей (там трави в туманi...),
Що зрадили мене... де в нiч ясну, прозору
Носився з вiтром я скажено на конi?..
Однією з найтонших знахідок Михеда є вплетення у мальопис поезії Володимира Сосюри. Рядки про Лисичанськ, що то світяться ностальгією, то ранять передчуттям втрати, стають хором минулого, яке промовляє до живих. Це надає оповіді інтимності й глибини, підкреслюючи, що краса й біль цієї землі завжди існували поруч.
У фіналі «Пожирач гріхів» постає як історія про вибір, який доводиться робити кожному: визнати власні гріхи чи дозволити комусь їх пожерти разом із твоєю волею. Мальопис стверджує: коло можна розірвати лише тоді, коли людина знаходить у собі силу подивитися у темряву й не стати її частиною. Бо земля може бути суворою, історія жорстокою, але відповідальність за те, ким ми стаємо, належить тільки нам.
Музика у садку та потяг в сiм годин...
Вас не забуть менi, як рiдну Третю Роту...
Про вас мої пiснi пiд сивий бiг хвилин...
«Пожирач гріхів» Олександра Михеда та Андрія Дяківа — той рідкісний випадок, коли очікування в п’ять років повністю виправдані. Це густий, міфологізований текст про землю, що народжує і забирає, про покоління, що успадковують не лише історію, а й провини тих, хто ходив тут раніше. Михед вибудовує оповідь у двох часових площинах, наприкінці ХІХ та наприкінці ХХ століть. Він дозволяє цим лініям перетікати одна в одну, ніби дим заводських труб над Дінцем, де «висне дим заводу, музика у садку та потяг в сім годин…».
Джон Г’юз, валлійський бізнесмен, який тікає від власного минулого, прибуває у степи майбутнього Донецька не сам: разом із ним приходить древній бог Гофаннон, пожирач гріхів. Михед подає його як істоту, що водночас і спокушає, і карає. Силу, яка живиться людськими провинами й пропонує легке звільнення ціною дедалі більшої внутрішньої порожнечі. Це метафора колективного тягаря, який передається між поколіннями, мовби регіон знову й знову пережовує власну історію.
На щебiнь часто ми до Сущенка ходили,
За це платили нам щоденно четвертак.
Та по ночах дiвчат в половниках любили...
О свiжий дух степiв, о поцiлункiв смак!..
Друга сюжетна лінія — історія Льоні, хлопця зі Сходу України, життя якого починається в пізньосовєтському занепаді, а завершується серед бурі 2014 року. Його вибори, часто зроблені під тиском обставин, формують людину у світі, який нав’язує жорстке правило: слабких тут не терплять. Льоня, як і Г’юз, намагається знайти себе у реальності, що постійно виправдовується фразою «просто бізнес», хоча за цими словами приховано насильство, втечу від відповідальності й спокусу перекласти провину на когось іншого. Навіть на бога з Вельсу.
Де шахти на горi щодня малюють зорi,
Пiд зойки димарiв так просто ми жили,
Училися писать, звичайно, на заборi...
Та били лисичан, щоб до дiвчат не йшли.
Особливої сили цьому мальопису надає художня робота Андрія Дяківа та кольори Ігоря Жеведя. Дяків точно вловлює метафоричний ритм тексту й ідеї Михеда: його лінії то різкі й важкі, як шахтні лави, то примарні, майже ефемерні, коли йдеться про міфологічний рівень історії. Жеведь, у свою чергу, працює з кольором як з емоцією: темні насичені тони передають тяглість горя й вугілля, а вибухи світла — моменти надії чи болісного прозріння. Їхній дует робить атмосферу твору відчутною майже тілесно, дозволяючи читачеві зануритися в задум Михеда не лише через слова, а й через художню мову.
Ну як менi забуть далеку Бiлу Гору
І теплий блиск очей (там трави в туманi...),
Що зрадили мене... де в нiч ясну, прозору
Носився з вiтром я скажено на конi?..
Однією з найтонших знахідок Михеда є вплетення у мальопис поезії Володимира Сосюри. Рядки про Лисичанськ, що то світяться ностальгією, то ранять передчуттям втрати, стають хором минулого, яке промовляє до живих. Це надає оповіді інтимності й глибини, підкреслюючи, що краса й біль цієї землі завжди існували поруч.
У фіналі «Пожирач гріхів» постає як історія про вибір, який доводиться робити кожному: визнати власні гріхи чи дозволити комусь їх пожерти разом із твоєю волею. Мальопис стверджує: коло можна розірвати лише тоді, коли людина знаходить у собі силу подивитися у темряву й не стати її частиною. Бо земля може бути суворою, історія жорстокою, але відповідальність за те, ким ми стаємо, належить тільки нам.
December 1, 2025
Мальопис «Пожирач гріхів» Олександра Михеда і Андрія Дяківа — це історія у двох часових лініях. У ХІХ столітті підприємець Джон Г’юз вирушає з рідного Вельсу у ті краї, де пізніше постане Донецьк. А у 1978 році в Сіверськодонецьку, якраз після концерту Висоцького, народжується хлопчик Льоня і теж рухається туди ж, куди і Г’юз. Зрозуміло, вони ніколи не зустрінуться. Втім, таки перетнуться. Метафізично. Завдяки «спільному» знайомому. В краю, де «змішалася кров з вугіллям».
Важливо, що разом із Джоном Г’юзом пливе один із вельських богів, і щось подібне показував Ніл Ґейман в «Американських богах», коли іммігранти і просто утікачі їхали в США, непомітно для себе приносячи на цей континент своїх національних, невидимих і спочатку дуже сильних і шанованих, надприродних істот. Втім, якщо у Ґеймана цей пантеон різноманітних богів і богинь скаржиться на поступове зменшення пастви, то верховний коваль Гофаннон знає куди їде: туди, звідки «чує голоси металу і вогню», які його кличуть. Адже Г’юз, як відомо заснував великий металургійний завод. Втім, оскільки Михед доводить історію до 2014 року, то вочевидь таки у Гофаннона в наступні 10 років суттєво зменшиться паства, але це вже домислювати самим читачам — «десь поміж розламами вогню, вугілля й минулого».
а більше тут:
https://tyzhden.ua/pozhyrach-hrikhiv-...
Важливо, що разом із Джоном Г’юзом пливе один із вельських богів, і щось подібне показував Ніл Ґейман в «Американських богах», коли іммігранти і просто утікачі їхали в США, непомітно для себе приносячи на цей континент своїх національних, невидимих і спочатку дуже сильних і шанованих, надприродних істот. Втім, якщо у Ґеймана цей пантеон різноманітних богів і богинь скаржиться на поступове зменшення пастви, то верховний коваль Гофаннон знає куди їде: туди, звідки «чує голоси металу і вогню», які його кличуть. Адже Г’юз, як відомо заснував великий металургійний завод. Втім, оскільки Михед доводить історію до 2014 року, то вочевидь таки у Гофаннона в наступні 10 років суттєво зменшиться паства, але це вже домислювати самим читачам — «десь поміж розламами вогню, вугілля й минулого».
а більше тут:
https://tyzhden.ua/pozhyrach-hrikhiv-...
December 15, 2025
Дуже сподобалося вплетіння в історію Джона Г'юза, типова (і від цього сумна) історія Льоні, гарно намальовано все, але трошки не вистачило глибини і розкриття історії, хотілося більше деталей, подій, діалогів, поезій, але максимально дякую за книгу і історію, кайфанула. Хочеться ще.
Displaying 1 - 3 of 3 reviews