Будуть спойлери, якщо не читали.
Хочу проаналізувати сюжет через Катрю, дівчину, яка ставить під сумнів сімейний патріархальний порядок.
Хоч і боїться, але вона суперечить батьку.
Має свій стержень, свою думку.
Їй випадає усвідомити масштаб власної безправності через досвід закоханості та прохання про одруження, якого через батькову відмову не сталося.
Катря глибоко закохується. Довіряє своє кохання хлопцю без сумнівів, бачить у ньому своє майбутнє.
Але її шлюб, її право виходити з дому, її право виходити в люди — все це залежить від батька. Коли вона не кориться, він забирає свою прихильність та любов.
Його батьківська всезнаюча фігура побудована на егоїзмі. Обираючи їй майбутнього чоловіка, він піклується виключно про свої інтереси та шукає «собі зятя», а не чоловіка своїй дочці.
Він не радиться, не питає, не цікавиться поглядами Катрі або будь кого.
Батько власноруч позбавляє свою дочку субʼєктності.
Другий удар стається, коли вона дізнається, що весь цей час її хлопець кохав та упадав за іншою. Стається злам — тотальна зневіра вже у другій чоловічій фігурі, яка мала над нею владу.
Чайченко зраджує її та опосередковано позбавляє її здатності надіятися на краще.
Ця комбінація забирає у неї будь-яку жагу до життя. Вона зневірена та втомлена від своєї безпорадності й залежності.
Єдиний вихід із системи, який у неї є НЕ через шлюб це — монастир. Хоча монастир це інституція покори та послуху, він всеодно вільніше од батьківського ярма.
Вона йде у монастир не тому, що вірить в бога, а тому, що не вірить в систему, у якій їй належне жити.
Вона зламана людина, повна апатії, за якою ховається ненависть. Ця ненависть, ця зрадженість, ця образа не зникає крізь декади.
«— Мені усі рівні, за всіх молюся.
— І усі вороги тобі?
— Кожен чоловік другому ворог великий, ворог лихий, — промовила з опалом: очі заіскрились, задрижали уста: пізналася мені давня Катря. Огнем да полум'ям од неї пахнуло — як колись.»
У сцені короткого візиту додому по спадок батьків після років у черництві, який вона віддасть церкві, вона відмовляється від смачного сніданку і замінює трапезу хлібом з водою. Не тому, що хоче показати свою блаженність перед господом, а тому, що її здатність насолоджуватися хоч чимось була атрофована. Їй однаково байдужі рідні місця, рідні люди, власні речі.
Вона зреклася їх, як і віри, амбітності чи надії. Коли система зламала у ній людину, людяність та будь-які її вияви перестали бути можливими, включаючи здатність зцілення чи пробачення.
Нуль засудження. Прекрасно розвинена героїня, геніальна авторка.