Євшан

by Катерина Зарембо

Це книжка про вибори, які ми робимо під час війни. Про своїх і чужих. Про совість і зміни. Про дім. І про сильних жінок.

Марія — науковиця, мама трьох і любляча дружина. Утім війна в одну мить зруйнувала все — жінка змушена покинути країну разом з дітьми та налагоджувати життя й карʼєру в німецькому містечку. Вона розривається між новими викликами та зобовʼязаннями вимушено самотньої матері. А тим часом контакт із чоловіком тоншає з кожним пропущеним дзвінком.

Чи можна служити своїй країні на чужині? Чи здатні стосунки витримати випробування відстанню? І зрештою, як повернутися додому, якщо вже точно не знаєш, де дім?

Катерина Зарембо — бойова медикиня, військовослужбовиця Збройних сил України, письменниця, авторка книжок «Писати аналітику може кожен» і «Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття».

224 pages, Hardcover

Published January 20, 2026

About the author

Аналітикиня з питань зовнішньої політики України, тренерка з написання аналітичних матеріалів, асоційована аналітикиня Центру «Нова Європа», викладачка кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Reviews

[хвія · Rating 2 out of 5]

це не відверто погана книжка, але мабуть для літературного опрацювання цієї травми ще зарано в нашому суспільстві. а може просто авторка з цим не впоралася. є відчуття, що ця історія — просто всі реалії, твіти та меми 2022 року зв'язані докупи універсально-біженською ниткою (що може бути універсальніше за біженство до Німеччини з трьома дітьми й чоловіком в Україні?). хочеться навіть сказати, що це у певному сенсі кітч. деякі моменти підмічені дуже тонко, але переважно все настільки прилизано й у лоба, що читати нудно, навіть дратівливо. можливо тому, що це досі є реальністю для багатьох людей і підсвітити чи відрефлексувати її з нового боку поки неможливо.

наскільки я розумію, авторка переважно пише нон-фікшен чи аналітичні тексти, тому рівень художнього письма тут якраз на дебютний твір. дебютний твір людини, яка має великий досвід праці з нон-фікшеном. сухий перелік речень та подій, про які йдеться беземоційно, описово, майже технічно. багато абсолютно зайвих слів, речень, недоречних деталей, описів, персонажів, епізодів.

головна героїня картонна, однобока й чорно-біла. лише у кількох епізодах написана трохи краще — єдині моменти, де їй дійсно можна поспівчувати чи ліпше зрозуміти. часто взагалі незрозуміла її мотивація, бо авторка не прописує її внутрішній стан та роздуми, через що деякі її реакції та дії (особливо стосовно свого чоловіка) виглядають безглуздими та суперечливими. сама вона жінка не дурна, але виходить так, що веде себе немов мала дитина без краплі раціонального мислення та емпатії. якщо головна героїня прописана так поверхнево, то що казати про другорядних персонажів?

з мовного боку — семантичні помилки, тавтології, кальки, плеоназми, зайві коми... ну, не будем про сумне.

думаю, що це важлива книжка з точки зору репрезентації, але літературно — дуже слабка.

p.s. я поважаю авторку як науковицю та військовослужбовицю, та все ж не можу дозволити собі заангажованість стосовно цієї книжки. може, будь вона якіснішою, і дозволила б.

[Katya · Rating 3 out of 5]

3,5 🌟

шо це було? мабуть, нло

чесно кажучи, не дуже зрозуміла присутність деяких епізодів і персонажів: шоб шо у тексті Леся з Варшави, наприклад

також не вистачило занурення: ось Марія свариться з чоловіком *склейка* чоловік поїхав і вони ледь спілкуються. чому? як це сталось? плюс це Марія на нього накричала, а як далі вони розмовляли – хз, ми не знаємо.
ну і ще багато подібного.

а ще останнім часом дуже розчаровує редактура для сучукрліт-фікшну у «Віхолі».
тут велику частину описів займає одяг і зовнішність, але я не певна, що це створює атмосферу: наприклад, знання, що у персонажа-NPC шкіряний ремінь, коли він зникне і більше не зʼявиться в тексті.

дуже люблю книгу «Схід українського сонця», але ця прям повз.

[zazvezdimsya · Rating 3 out of 5]

початок повномасштабки, Марія з чоловіком Романом і трьома дітьми виїжджає до Німеччини. згодом Роман повертається в Київ, а жінка лишається сама долати всі виклики еміграції: самотність, нові правила, нерозуміння вестернами війни та навіть присутність росіян (🥲).

книга проводить нас крізь рутину, яка раптом стала для Марії концентрацією стресу: на роботі потрібно заново доводити, що вона не порожнє місце; в лікарні відстояти чергу, навіть якщо в дитини температура 40; в садочку пояснювати, чому її син не буде малювати український прапорець поруч з російським. звичайні справи у незвичайних обставинах перетворюються на біг з перешкодами, до якого так-сяк потрібно прилаштуватись, не розгубивши себе.

тут є багато влучних деталей, але при цьому відчутно просідає психологія. у мене було враження, що всі персонажі скоріше схематичні - з'являються, щоб показати різноманіття людських досвідів, але за дуже короткий екранний час. найбільше глибини не вистачає самій Марії - інколи авторка навіть забувала додати її реакцію на якусь прописану подію 😅

ще з основних мінусів - лінія стосунків Марії з чоловіком. на початку вона закатує йому істерику на тему "чому не в окопі?!" і відправляє в Київ; потім псіхує вже на тему "повернись і забери мене, бо тут важко!"; а ще через секунду "так це він навмисно здихався мене з дітьми і знайшов собі коханку!" коротше, до кінця книги їхні стосунки лишались набором дивних конфліктів, які точно не змогли розкрити тему стосунків на відстані.

з хорошого - мені сподобалось, що книга не дає оцінок самому вибору еміграції і не пропагує якусь позицію, типу "вертайтесь" чи "не вертайтесь". вона хоч і побіжно, але показує різні долі, не засуджуючи та не коментуючи.

загалом мені здалося, що "Євшан" написаний як відповідь на потребу авторки відрефлексувати свій досвід. в чомусь він особистий, в чомусь універсальний, а в чомусь тригерний - як, зрештою, і більшість сучасних книг про нашу війну. як художній твір для мене це слабенько, але як різновид терапії для автора - чому ні)

[Tasha · Rating 3 out of 5]

Дуже чекала на цю книгу, певно, мала завищені очікування, які, на жаль, не справдилися.

Фабула проста: на самому початку вторгнення Марія і Роман вивозять своїх трьох дітей в маленьке містечко в Німеччині, де подруга Марії домовилася про місце для неї в університеті.
Марія рветься назад додому в Київ з першої ж хвилини, не випускає телефон з рук, не вимикає додаток повітряної тривоги. Зрештою, героїня має вирішити для себе, що робити далі і яке її місце в цій війні.

Марія бісить всю дорогу. Ось сама агресивно випихує чоловіка в Україну з Німеччини, а за якийсь час «Вона дедалі більше відчувала, що Роману було зручно їх спекатися». Ось без попередження приїздить до чоловіка у Київ — влаштовує сюрприз — і дуже розчаровується, що не вдається зустрітися, адже в нього невідкладні справи — випробування дронів на полігоні, а ось вже він приїздить до неї і огрібає за те, що не попередив. Ось Марію виносить сексизм в університеті, а ось вона сама розмірковує, як жінок різних національностей можна розрізнити за типом старіння: «українські жінки схильні були до деформаційного, коли «плив» овал обличчя, тоді як західні європейки залишалися підтягнутими, хоча й чомусь уперто не зафарбовували сивини і не дружили з мейкапом». Та не твоя собача справа їхнє ставлення до сивини і мейкапу, а не робити не означає не вміти.

За другий бісячий елемент, мабуть, можна подякувати редакторці: текст старанно, на межі обсесії, уникає займенників, утворюючи персонажам безліч аватарів: Марія-жінка-науковиця, Іванка-маля-дівча. Не робіть так, людоньки, будь ласка, це не покращує текст аж ніяк.

І третє, що відвернуло найбільше, мабуть, є найхарактернішим для всієї книги загалом (кліповість, широкі мазки і недоведення сюжетних ліній до хоч якогось завершення): ось передостанній розділ закінчується трагічною новиною, яка вибиває з Марії подих і землю з-під ніг, а ось наступний, «Євшан», починається з того, що вона насолоджується теплим вітерцем і сонечком, про подію, що так сильно її приголомшила буквально на попередній сторінці, ані слова, ані спогаду.

Загалом книга, на жаль, сильно запізніла. Можливо, в кінці 2022 або першій половині 2023 ці рефлексії і пошуки відгукнулися б хоч десь, хоч якось, а зараз вже ні, глухо, надто багато часу пройшло, щоб ще досі не визначитися.

[Yuliia Manastyrna · Rating 4 out of 5]

Я боюсь читати книги про війну, але тут спробувала зробити виключення і, як не дивно, мені сподобалось. Не зважаючи на такі важкі теми, книга читалась дуже легко. Мене дратували деякі рішення головної героїні, але я їй вірила, бо вона схожа на багатьох реальних жінок, які зустрічались мені в житті. Думаю, варто буде повернутись до цієї історії через кілька років, коли події початку повномасштабного вторгнення знову можна буде трохи переосмислити. Цікаво, чи зміниться моя думка стосовно рішень героїні.
З мінусів можу сказати, що мені трохи не вистачило обʼєму. Я розумію, що авторка сказала все, що хотіла, але мені сумно було так швидко прощатись з героями.

[Polina Stephania · Rating 5 out of 5]

Неймовірна книга, яка нагадала мені дух початку повномасштабного. Єдність, готовність допомагати всіх-всіх українців. Вона надихнула мене, якщр авторка читатиме, хочу сказати, що цією книжкою ви сподвигли як мінімум одну людину на хороші вчинки. Можливо, це розраховуючи на це.
Щодо самої історії — вона дуже легка, прочитати можна за один раз залпом, дуже особиста і чуттєва. Кожен опис, кожна деталь занурює в атмосферу подій, примушує згадувати "а де в цей момент була я?". Відчувається дужк особливою, ніби написаною для тебе, абсолютно непересічна.

[Ірина Білоусова · Rating 3 out of 5]

Я підходила до цієї книги з дуже високими очікуваннями – і, можливо, саме це вплинуло на моє сприйняття.

Мене зачепила сама тема – історія жінки з дітьми, яка на початку повномасштабної війни виїжджає за кордон. У багатьох моментах я впізнавала знайомі відчуття: ізоляцію, дивні короткі розмови, цей контраст між зовнішнім спокоєм і тим, що відбувається всередині.

Але водночас мені трохи не вистачило глибини. Головна героїня здалась не до кінця живою і зрозумілою, а деякі її рішення – складними для прийняття. Деякі сюжетні лінії ніби залишились недорозкритими, а стрибки в часі іноді збивають з ритму читання.

Попри це, книга піднімає важливу тему і відчувається, що в ній є потенціал. Можливо, з більшою увагою до внутрішніх переживань героїв і деталей їхнього життя історія звучала б сильніше.

Загалом це читання, після якого залишаються змішані, але не порожні враження.

[Maria Nikitska · Rating 5 out of 5]

Щемко, влучно, актуально.
Читається легко. Окреслено багато суспільних явищ, які породила війна, і певні реалії життя за кордоном.

[Olena Brovko · Rating 5 out of 5]

Книга файна. Особлива дяка за згадку про книгу Олексія Чупи «Бомжі Донбасу Homo Prófugos” та нью-йоркський літературний фестиваль! 💛💙

[Luda Kukuetu · Rating 2 out of 5]

Ніяк