Поміж усього іншого, Кінґфішер пише комфортні горори про героїнь, які втікають від капіталістичної модерності, патріархату, урбаністичного відчуження до маленьких спільнот на узбіччі суспільства, де знаходиться місце для всіх, хто не вписався деінде з тих чи інших причин, де є міцні емоційні спільноти і взаємопідтримка, а цінність людини не зводиться до показників її продуктивності на роботі. Там теж діється якась жаска фігня, але more often than not фігня є метафорою патріархату, який долають силами цієї нової знайденої родини з вибору, клану, протиставленого нуклеарним родинам як основі організації суспільства (а вибір основної одиниці багато що за собою тягне, від стосунків з приватною власністю до гетеронормативності). У межах цієї формули в неї є більш вдалі тексти, є менш вдалі, й у менш вдалих, на жаль, дуже видно всю штучність базової конструкції. "Змієїд" мені здається невдалим, бо мені недосипали горору - якби горору було більше, можна було б слухняно боятися й не думати про те, як усе це працює.
Головну героїню, Селену, все життя затуркувала спочатку мати-релігійна фанатичка, потім партнер, який придирається до кожного її вчинку і дуже посилює ту соціальну тривожність, яка в неї є від початку. Коли мати помирає, Селена користається цим, щоб втекти зі свого життя, взявши тільки найдорожче, тобто собачку - й рушає перебути кризу до своєї тітки, яка живе десь у маленькому містечку посеред пустелі. Приїхавши, виявляє, що тітка, якій вона хотіла сісти на голову, вже рік як померла, а вона й не знала, бо для опції "піклуватися про інших" потрібен запас внутрішнього ресурсу, а Селені треба, щоб піклуватися про неї (книжка ще й не почалася гаразд, а Селена вже здобуває премію "племінниця року"). Тим не менше, їй пропонують заночувати в домі в тітки, а якщо схоче, то й лишитися надовше, і все містечко починає нею опікуватися, а паралельно починає діятися кріпота, але кріпоти недостатньо, щоб бути опорною конструкцією чи щоб замаскувати справжню опорну конструкцію - wish-fulfillment fantasy про спільноту твоїх людей, які прийматимуть тебе такою, як є, піклуватимуться про тебе, а тобі в цю спільноту взагалі ніяк вкладатися не доведеться. Власне, пояснення того, як це містечко посеред пустелі взагалі виживає, дублює те, як функціонують ці комфортні горори Кінґфішер: це нібито спеціальна історична зона, рустикальний діснейленд, куди в туристичний сезон приїздять люди з міст помилуватися старосвітчиною, накупити ремісницького треш-гендмейду й лишити туристичних доларів, задоволені тим, що комфортний, доіндустріальний, емоційно теплий спосіб життя досі існує на відстані витягнутої руки. Ми розуміємо, що реальні домодерні спільноти на узбіччі в такій ситуації не мають ресурсу підтримувати зайвих приблуд без корисних навиків, мають дуже чітко окреслені соціальні сценарії й карають за недотримання їх, гарувати там треба не менше, ніж в офісі, і то в гірших умовах, карочє, вони не є утопією. Але ж усі незадоволені нинішнім станом суспільства, тому є велика потреба помріяти про альтернативи, тому існує еко-туризм, тому досить популярна ця лінійка в Кінґфішер, тому - якщо брати інший політичний полюс у рамках тієї самої естетики - множаться tradwives-по-фермах у тіктоці (бо, попри очевидні політичні розбіжності, і Кінґфішер, і тредвайвс паразитують на одній sensibility). Але фантазія про інше суспільство, яка стоїть на тому, що люди фантазують про інше суспільство, ad nauseam - це у "Змієїді" вже перегин із мета-рівнями)))
А так соціальна тривожність людини, в якої під усі ситуації є заздалегідь заготовані скрипти, у "Змієїді" дуже здорово описана, can relate))))