Дівчина, яка не любить книжки, рятує їх зі зруйнованих бібліотек деокупованої Харківщини? Так, бо в засніженому Ізюмі може статися і не таке. А ліс, куди не можна ходити, ховає не тільки міни. І що таїться в тому лісі, знає лише мовчазний чоловік, який рятує не книжки — тварин. А, може, знають ще камінні половецькі ідоли на горі. Не ходи на ту гору. Бо можеш побачити те, що не забудеш.
Задум книги з’явився влітку 2022 року, коли я прочитала в новинах страшну звістку “Ізюмського лісу більше немає”. Я подумала, як відчувають себе ліси, які скували розтяжками та нищать обстрілами. — Аліна Дихман
Це класичний paranormal romance, тільки дія відбувається не в якихось чикагах чи лондонах, як заведено, а в Ізюмі незабаром після деокупації, і це настільки прекрасна локалізація жанру, що я просто не можу. Коротше, зав'язка сюжету: головна героїня успадковує від друга-волонтера, загиблого від обстрілу, стосик книжок. Сама вона невелика читачка (і взагалі досить екзистенційно загублена після цієї втрати), тож почувши, що в сплюндровану ізюмську бібліотеку потрібні книжки, вирішує відвезти цю підбірочку з рідного Харкова туди - бо книжки мусять жити. Коли попутник в електричці питає її, чи вона їде додому, вона чомусь каже "так" - і як у воду дивилася, бо в темному понівеченому місті завжди потрібні люди, які можуть допомогти, і вона береться допомагати. Їздить на велосипеді навколишніми стихлими селами, вивозить вцілілі книжки з поруйнованих приміщень сільських бібліотек, щоб не пропали, і розвозить колоритним останнім читачам і читачкам по віддалених хуторах книжки - скажімо, еротику для життєрадісної старшої пані)) Обростає знайомими, які на руїнах роблять дім - бібліотекарками, які під час обстрілів проводили для дітей театральні читання в підвалах, журналістками, місцевою хтонню й потойбічною живністю. Вчиться стріляти з лука, вчиться не боятися життя. Знаходить дім і себе. Ну, а ще це освідчення в любові фентезі й рольовим тусовкам, тому ескапізму, який, як у Толкіна, не дезертирство від реальності, а порятунок з в'язниці обмежень - у цьому випадку дає можливість уявити і врешті створити кращу спільноту і краще майбутнє, ніж можна було очікувати.
Я велика прихильниця імпортозаміщення в усіх можливих жанрах, у нас має бути локальна лінійка всього-всього, але, напевно, в жодному іншому жанрі мене так не тішить імпортозаміщення, як в любовних романах і навколо них, бо це дуже вітально. Як то кажуть, ми маємо любити себе і своїх сильніше, ніж нас ненавидять вороги - тому треба багато книжок про любов до своїх людей і свого простору)) Отже, попри певні штуки, які здаються мені тут трошки надто плакатними, мене ця книжка дуже потішила.
"Нема там такого лісу, доню. І людей таких. Хороші є. Таких - немає."
Я давно не читала книжки від якої мені стало б так легко на серці, не дивлячись на багато тригерних тем.
"Сніжний Ізюм" - це книжка про зцілення та повернення до життя, про втрату та її проживання та про дівчину, яка полюбила природу трохи занадто буквально 😁
Головна героїня Міра - харків'янка, яка втрачає свого єдиного друга у перший рік повномасштабного вторгнення. Він залишає їй у спадок свої книжки, хоч сама дівчина і не любить читати. Тому, коли Міра дізнається, що Ізюмська бібліотека відновлює свої фонди після окупації, вона вирішує пожертвувати книжки Марка туди. Приїхавши до пошрамованого деокупованого міста волею випадку Міра вирішує ненадовго залишитися і звідси починається її шлях до прийняття втрати.
Ви спитаєте, а де тут фентезійний елемент? А я вам не скажу. Взагалі, хочеться якось так написати відгук, що мінімально деталей подати, бо я підходила до цієї книжки взагалі без жодних очікувань і саме тому, думаю, вона мене так і захопила. Бо я сиділа і думала 'а оце мені здається чи там дійсно щось є?', 'а отут справді щось відбувається?' (і це не завжди було про фентезійні моменти)? Тому хочеться, щоб всі мали можливість прожити ці емоції.
Мені дуже сподобалася головна героїня (хоч вона людина не з простим характером), вона відчувалась дуже живою та справжньою. Дуже радісно було спостерігати за її зціленням, але як же резонували також всі її негативні емоції. Це якось дуже терапевтично було разом з Мірою плакати від ненависті, а потім і від любові.
Авторка дуже гарно проводила паралелі між нашим/Міриним реальним життям та фентезійними світами, мені аж самій захотілося почитати декілька з тих книжок, про які йшла мова. А ще я утверджуюся в розумінні, що мені дуже подобається читати про повномасштабну війну в фентезійному сетингу. Як і "Діти вогненного часу", так і "Сніжний Ізюмм" стали для мене дуже терапевтичними. Як влучно зауважує героїня, наш світ і так перевернувся з ніг на голову, тому вписати в цю нову реальність якісь надприродні елементи стало набагато легше. Бо хто тепер скаже, що чогось на світі ну просто не може бути, якщо ми всі вже не раз пережили немислимі раніше речі?
Ще хочу таки сказати, що є в цій історії легенька та ненав'язлива любовна лінія про яку я спочатку хотіла мовчати, щоб не зіпсувати нікому сюрпризу, але дуже хочеться її похвалити. Саме така як я люблю, коли почуття вибудовуються повільно, відбувається притирання характерами, а іскри літають від перехоплених поглядів та випадкових доторків. А ще у них були класні діалоги і жарти від яких мені було смішно. Романтик в мені залишився дуже задоволеним.
Не дивлячись на тригерні теми війни, "Сніжний Ізюм" став для мене неймовірно комфортною книгою. І хоч фентезійний елемент тут доволі мінімальний, також дуже магічною та атмосферною. Я так часто ловила себе на думці, що авторка через Міру описує думки та емоції, які я точно в певний момент мала, що відчула себе дуже зрідненою з головною героїнею.
Це дуже світла книжка і я сподіваюся, що вона знайде свого читача, а сама, тим часом, чекатиму на нові твори пані Аліни, бо пише вона з душею, а це, власне, все що мені зараз треба ❤️
Ця книга зцілила мене болем і надією, і саме вона вперше за довгий час змусила мене щось відчувати при читанні. З перших сторінок я знала, що у нас ідеальний метч. Це історія про дуже багато речей.
Про книжки: головна героїня Міра не любить читати, але вирішує приїхати в Ізюм після його звільнення й допомагає рятувати книжки зі зруйнованих бібліотек.
Про втрату: Марко, найкращий друг Міри, помер після російського обстрілу Херсона, і дівчина намагається усвідомити, як і заради чого жити далі.
Про біль усіх українців і водночас їхню неймовірну силу й надію: розвозячи книжки тим, хто пережив окупацію, Міра дізнається історії звичайних людей, які теж стали героями, борючись проти росіян і не втрачаючи віру.
Про чарівне: десь вже після завʼязки я пригадала, що тут має бути і фентезійний елемент, але чесно, я би залюбки читала, як Міра просто розвозить книжки і дізнається історії інших. Однак тут є також древня магія, морок і сили, які йому протистоять.
Якщо раніше я вагалася, чи зможу зараз прочитати книжку, у якій згадується війна, то після презентації у Рівному я вирішила спробувати, бо читачі казали, що історія попри все залишає почуття надії. І я стовідсотково з цим погоджуюся — навіть якщо місцями було важко розуміти, через що проходять наші люди, навіть якщо на очі неодноразово наверталися сльози, було щось в цьому терапевтичне.
Усвідомлюєш, що попри всі жахи, які відбуваються, у нас також є любов, дружба, свої люди, сила і віра в те, що ми вистоїмо.
ніколи не думала, що зможу назвати книжку про війну затишною. але авторці це вдалось.
одразу попереджу, хоч книга і затишна, але тут тригерні теми: втрата близьких, життя під окупацією, життя після деокупації, життя під обстрілами. але! якщо ви не наважувались весь цей час читати про війну, то варто почати саме з цієї книги. я така сама була, але просто повірте!
ідемо далі. як ви вже зрозуміли з назви — тут буде про Ізюм. зранений, тільки після деокупації, але натхнений на життя. головна героїня з Харкова, але вирішує відвезти книжок до місцевої бібліотеки, бо вони просили щось українською.
сама дівчина не любить читати, але раптово вирішує поволонтерити. вона їздить селами навколо Ізюму та забирає зі зруйнованих бібліотек книги українською мовою. рятує їх. а також завозить щось почитати тим, хто ніяк не може дібратись до Ізюму самотужки.
чим чіпляє книга? тим, що авторка сама з Харкова. і всі ці жарти про війну не виглядають недолугими чи недоречними. є відчуття, що саме з такою іронією до цього ставляться люди, які постійно під обстрілами. також авторка сама журналістка та чула історії людей, які пережили деокупацію. з їхнього дозволу вона анонімно їх вписала в книгу. повірте, коли ви їх побачите — ви впізнаєте. є враження, що ця книга мала бути написана харківʼянкою — і ніким іншим. це були надзвичайно живі та правдоподібні діалоги.
не знаю чи ґудрідс банить, але на всякий зацензурую. ру**фобія. боже, як чудово читати книжку з таким рівнем ненависті!! усі правильні акценти розставлено. немає натужного та штучного «ура-патріотизму». а дуже щирі почуття, які ми всі переживаємо. тости, які всі ми неодноразово виголошували.
також цікаві материнсько-доньські стосунки. рідко зустрічала саме такі стосунки в книжках, тож було дуже цікаво.
ну і нарешті про фантастичну частину. вона тут є. воно класне. але найважливіше в цій книжці інше. хоча було дуже приємно зустріти щось з фантастичного світу, бо дуже вже я люблю читати про когось нереального :)
загалом, читайте книгу. це затишно-містична історія про те, як пережити втрату, знайти себе, не втрачати надію, шукати світло та не боятись робити крок назустріч щастю. і назустріч дружбі. і назустріч любові. і коханню. про те, що можливо знайти заради чого варто жити. треба просто спробувати, а шлях відкриється.
це абсолютне 5/5 і найкраща книга за місяць. _______________
апд 13.02.2026: перечитувала книжку я ще раз перед презентацією зимового видання. все ще обожнюю. дуже сильна та крута історія.
Міра з Харкова. Вона втратила на війні свого друга Марка. Отримавши від нього чимало книг у спадок, вирішує подарувати їх Ізюміській бібліотеці, яка дуже постаждала під час окупації. Дорогою до міста на запитання незнайомця в електричці, чи їде вона додому, вона чомусь відповість ствердно. І вона не помилиться.
Ця книжка не один раз змусила мене змінити мою думку про неї. Я чекала фентезі, але превалював реалізм, та ще й доволі тригерний, постокупаційний. А потім я нарешті дочекалася фентезі і воно виявилося для мене тут дещо необов’язковим.
Нащо я це читаю зараз? Про нас зразка 2023-го, тобто актуальне і неактуальне водночас, ще й місцями тригерне читання. Та іноді саме маленькі та великі подвиги наших людей додають сил розпочинати новий день.
п.с. Ця обкладинка просто не відпускала мене своїм крутим поєднанням кольорів. Дуже гарна! п.п.с. А серія книг про Анжеліку виходила українською?
З плюсів можна відзначити єдине - текст динамічний і на цьому все. Героїня у свої 28 поведінкою нагадує скоріше підлітку 16 років, у якої проблеми з алкоголем. Манера її спілкування моментами вганяє в лютий крінж, давненько не попадав на героїню, в якій сконцентровано стільки дурнуватого пафосу. Та й до мотивації її вчинків є питання. Дуже засмутив момент, коли Міра бабусі привезла російськомовних книг про Анжеліку. Ну камон, весь час наголошувати на тому, що вона рятує від знищення книги українською, а тут таке. Фантастична частина також суттєво храмає. Особливо фінальне зіткнення зі злом, яке мало б бути скоріше як сходинка для становлення героїні, а не як катарсис. У мене склалось враження, наче авторка не знала що далі робити та обірвала книгу на половині. Історія амбітна, але потребує суттєвого допрацювання.
Настільки тут гарно вплетена мітологія в сюжет. Так мʼяко, ненавʼязливо і органічно, ніби так воно і є, межує з реальністю. На мить забуваєш і сумніваєшся, але відчуття не покидають.
Головна героїня - 28-річна харківʼянка, що переживає втрату близького друга, роботи та задається питаннями, які так тривожать кожного, коли раптово забрали ґрунт з-під ніг і заново вчишся ходити: чому вони, а не я? а як жити далі? за що боротись? чи вистачить мені сил?
І доля немов дає їй відповідь, підкидаючи поїздку в засніжений та зранений, деокупований Ізюм, щоб відвезти книги в бібліотеку. І саме там відкривається його власна історія. Історія сталевої витримки, любові до рідного дому, важливість мати своїх людей, філософія «крізь сльози сміятись» та шалена віра в щасливе «завтра точно буде кращий день для нас».
Особливе місце тут займають книги, які так не любить головна героїня, але які в свою чергу старанно і ненавʼязливо одна за одною потрапляють їй на очі, ваблять та закохують.
Заснована на реальних історіях звичайних (та особливих) людей, які від дорослого до малого, під обстріли та в окупацію, шукали натхнення та віру, гамуючи нерви та втому у читанні фентезі та любовних романів.
Книга має позначку 12+, але хіба ті діти оцінять шедевральні пасхалки до Надприроднього, Жадана, Гарі Поттера та ін.? (хоча я дуже б цього хотіла)
Я так вдячна авторці за цю книгу та раджу до читання всім, хто шукає підтримки та віри в людей 💔
"На вічному півдні,на вічному Джа"💔 ... Думаю варто попередити,що книга підіймає тригерів теми:війна,окупаці,втрата.Для мене такі книги дуже цінні,бо саме завдяки їм,я може виплеснути усі свої емоції.
Перша половина книги присвячена саме цим темам.Мірі 28 років,вона мешкає в Харкові і працювала в книгарні,хоч і не любить читати.Друзів у неї не було,бо єдиний її друг загинув у Херсоні (і ні це не спойлери,бо це ми дізнаємося з першої сторінки).Вона подібна до багатьох -тамувала свій страх у алкоголі та жила одним днем. Друг залишив їй свої книги .І щож робити з ними тій,що не читає? Вірно-віддати до бібліотеки.Так Міра потрапляє до Ізюмської бібліотеки але поїздка на одних день,стала чимало більшим,тим, що змінило її життя.
У звичайних людям,що попри пережиті жахи та втрати -продовжуть жити далі та боротися.Книги допомогли їм триматися як і тоді,так і зараз.Адже одна книга може зміни усе твоє життя.
З другої половини книги у нас з'явиться фентезі елемент.Олекса-чоловік у котрого посилити Міру,під час перебування в Ізюмі. Кримезний,мовчазний та таємничий.Він точно має таємницю ну або захований труп своє дружини 🤣Коментарі Міри безцінні і взагалі її сарказм мені до душі. Незважаючи на весь біль це дуже світла книги.Вона відгукнеться кожному.
А ще,вона про біль втрати,про те,що варто боротися далі,заради тих,кого прийняла холодна землі. "Дякую, що народився".💔
Це чудова книга, але це не фентезі. Я б її віднесла радше до містики, бо тут таки є дрібка надприродного, але в центрі — наше сьогодення.
Тут є ліс. Він поранений і отруєний після окупації та потребує часу на зцілення.
Тут є люди. Такі ж зранені, але попри все зі світлом всередині.
Тут багато болю пережитого. Окупація, смерть близьких, постійні вибухи поруч.
Попри всі тригери ця книга дивно затишна, ти відчуваєш засніжений ліс та тепло людей. Проживання втрати та віднайдення сенсів. Страх, але також і надію на майбутнє.
Мені здається, що ця історія колись потім допоможе памʼятати.
Головне, що треба сказати про цю книжку: вона про війну, але примудряється говорити на цю тему не так болюче, як терапевтично. Принаймні, так було в мене. Втім, приступати до читання варто обережно, знаючи, що там буде проживання втрати близької людини, зустрічі з проросійськими громадянами, хай епізодичні, побіжні згадки про окупацію. Воно все описане легко, але якщо у вас саме в цьому місці сидить шип і без кінця ятрить рану, будьте обережні. Воно все одне торкнеться легко, але торкнеться. Отже, маємо головну герою Мирославу, молоду жінку двадцяти восьми років, яка живе у Харкові. У Міри доволі складні стосунки зі світом. Як на мене, в неї затягнувся підлітковий вік: вона все шукає себе, та ніяк не знайде; все сепарується від матері, та ніяк не відсепарується; а такі матерії, як пошуки національної ідентичности, для неї взагалі ще малоактуальні, це мотиви юнацького віку. При цьому вона хороша дівчина, ініціативна, добра, співчутлива, просто не знайшла себе і своє місце в світі. Звичайна історія для багатьох людей насправді, а надто зараз, коли світ змінюється так стрімко, що ми заледве встигаємо це усвідомлювати. (Якщо хочете знати, як, на мою думку, виглядає «втрачене покоління», то саме так, але не на рівні однієї людини, а саме масово. Бо коли конкретна людина така — це цілком нормально, буває з усіма на певному етапі). Раптом що, про війну в Міри цілком правильні думки, ви не подумайте. Просто якщо намагатися зрозуміти, що вона за людина, чим живе, розумієш, що вона, ну, живе, бо живеться. Вина в гарній компанії випити. Пішла на технічну спеціальність назло матері, а не тому, що хотіла. Працює в книгарні, хоча не любить книжки і не цікавиться ними. Їздить на рольовки, хоча рольовий рух їй нецікавий, просто близький друг цим живе. І от одного далеко не прекрасного дня вона цього друга втрачає. І розуміє, що ті речі, які були для нього важливі, тепер стали ще важливішими — бо його немає. Цей дивний друг їй, людині, що не любить книжки, заповів чимало книжок. Вона прийняла, звісно, але почитати їх їй навіть не спало на думку. Так і лежали в неї, аж поки вона не побачила заклик жертвувати книжки постраждалій Ізюмській бібліотеці і не вирішила: о! Я тепер можу їх спекатися і не соромитися того, бо ж на добре діло! Певна, мій друг схвалив би! Та на неї чекає пастка. Там, в Ізюмі, Міра зненацька знайде справжнє життя. Своє, досі не знайдене життя. Воно грубувато схопить її за карк і потягне нарешті жити. А вона й не опиратиметься. До того Міра була хорошою дівчиною без мети. А тепер стане хорошою дівчиною з метою. І паралельно відчує на більш глибокому, ніж раніше, рівні, що таке бути частиною свого народу, бути приналежною рідній землі. Ні, це станеться не патосно і без агіток. Дуже між рядків до читача достукуватиметься повідомлення, що жити в Україні і не жити українським можна, але недовго. Що це тимчасовий стан. І дуже незабаром до Міри достукаються не лише зарубіжні автори, а й наші. Можливо, навіть така собі Аліна Дихман. Адже книжка написана дуже добре, немає відчуття спрощености, проте вона цілком годяща для людей, які почали читати українською нещодавно. Ще раз: вона не простенька! Мова анітрохи не примітивна! Просто підійде, зуб даю. Ця книжка — про: — книжки і чому вони важливі; — бібліотеки як щось, що єднає; — людей і людяність, яка проявляється навіть у складних обставинах — і, власне, у складних обставинах і проявляється; — те, що таке насправді «виживання під час війни», з чого воно складається, як змінює людей. Дуже важливим тут є ліс. Зранений, замінований, але все-таки живий, він дарує надію. Усвідомлення того, що буде важко, небезпечно, але впоратися можна. І рецепт дає — ліс і бібліотекарка Світлана Петрівна: щодня іти на роботу і робити те, що в твоїх силах. Буде тут і любовна лінія, і лінія стосунків Міри з мамою, мама в неї класна, мені дуже сподобалася. Буде і р-ня, дуже хароша! Просто чудово покращена. Загалом книжка мені схожа на молоду травичку, що пробивається на полі бою. Вона сповнена надії на те, що, попри все, нам є куди йти і заради чого жити. І тут є багато епізодичних персонажів, які наче дрібними штрихами показують Україну загалом. Такий спільний портрет. Дуже красивий, хоча й не без... Не без, одним словом. А ще книжка неймовірно красива. Я довго роздивлялася обкладинку, яка стає тим кращою, чим довше на неї дивишся. Там безліч деталей, і всі справді є в книзі. А на задній палітурці мертвий кцп!!! Є і внутрішні ілюстрації в дуже цікавій манері, вона дуже «книжкова», але в сучасному нашому фентезі таке побачиш нечасто. Мені дуже сподобалося! Сама книжка у м’якій палітурці, зробленій дуже якісно, вона добре розкривається, міцно тримається, після прочитання мій примірник на вигляд як новенький. Шрифт зручний для читання.
Мені насправді дуже сподобалося. Хоча номінально це фентезі, але для мене ця книжка, події якої відбуваються на початку 2023 в деокупованому Ізюмі, стала цінною саме як така собі капсула часу. Авторка добре впіймала настрої і переживання того часу, зараз, коли минуло три роки, ми всі вже трохи не ті, але коли я читала, воно все наче вернулося до мене. Я вже було призабула ту жінку, яка казала окупантам класти в кишені соняшникове насіння, щоб бодай соняшники проросли, коли їх уб'ють, а ось ця книжка мені нагадала. Це і ще багато чого з того часу, що авторка зафіксувала на цих сторінках, мабуть, зі своїх, та й з усіх наших емоцій, можливо, саме це дає книжці відчуття щирості? Я от читала про цю буркотуху, в якої був лише один друг, аж тут вона раптом у чужому місті за лічені дні обростає цілою купою людей, з якими вони стають нерозлийвода. Якось воно неправдоподібно, - думала собі я. Але стоп, якщо це колись і було можливо, то саме в той час, коли розгортаються події, описані в книжці, тоді були такі пориви в людях, вони тяглися одне до одного. Як на мене, то вона цінна саме цим цайтґайстом. А от фентезійна частина і, простигосподи, любовна лінія, як на мене, досить слабенькі. • Поєднання сердитої доньки і прихіпованої мами одразу нагадало Scholomance Наомі Новік. • В книжці всі фанатіють від такої собі фентезійної класики під назвою "Останній похід", що є погано завуальованим "Володарем Перснів", але цитати з цієї книжеції, які авторка писала типу під Толкіна - то пафосна нудятина щось там про Тінь. Що тут скажеш, авторка - не Толкін. Не розумію, чому прямо не зацитувати Толкіна, якщо так хотілося? Це через авторські права? Згадалося, як в “Фанатці” Рейнбов Ровелл героїня писала фанфіки про Гаррі і Драко, але ми всі дружно прикидалися, ніби не про них, а потім пані Ровелл ще три томи пригод цих не-Гаррі і не-Драко накатала, які я мала нещастя прочитати. • Блакитноголові сойки в Ізюмському лісі бувають хіба що в фентезі. Сойки, які водяться в Україні, виглядають отак, вони відомі своєю примітною бірюзою на крилах, але аж ніяк не на голові (фото з вікіпедії): • Друзі-рольовики повелися як гівнюки в певному епізоді, хто прочитав, той знає, де. Маніпулювати, обдурювати і свідомо підводити інших - це не ок. Мені це геть не сподобалося. • До переїзду в Ізюм героїня працювала в книгарні і, оскільки вона сама не читачка, всім покупцям впихувала Жадана, що б вони не просили. Невже жодного разу не трапилося нікого, хто б перечитав уже всього Жадана?
Це справді хороша історія, яка підштовхує до рефлексій про свій стан посеред війни. Події відбуваються у цікавій локації, бо Ізюмом та його околицями в книжках я ще не подорожувала. Також тут є оригінальні містичні елементи на кшталт половецьких баб і моторошна сцена з коренями. Особливо запала в душу фінальна сцена на острові Джа, хотілося би такого побільше. Все це створило в моїй голові потрібний вайб, але, на жаль, він часто розсіювався. Ось список того, що не дало особисто мені зануритися в книжку з головою:
- Міра. Її шкідливі звички й постійна концентрація на вазі якось відволікали. Я розуміла внутрішній конфлікт і навіть розгледіла де почалися зміни персонажа, але бути з нею стільки часу втомлювало. Оці діалоги в голові, відносини з Олексою, мамою та іншими ніяк не могли вивести її на інший рівень для мене. Я була байдужа до Міри аж до фінальної сцени на острові Джа. Отам, нарешті, вона здалася мені справжньою. Гадаю, бракнуло саме глибоких сцен із минулого чи якогось активнішого теперішнього;
- активне теперішнє стосується саме її поїздок, а точніше їхнього чорно-білого аспекту. Волонтерство - це прекрасно, але всі, кого вона зустрічала по селах здалися такими карикатурними людьми. Любителька Анжеліки навіть тримала на собі мій інтерес у середині книги, але загалом оце розуміння, що якщо дідо хороший, то він лишиться таким до кінця розслабили мене як читача, бо я не чекала ні від кого підступу;
- міфологія стала болючою темою. Відверто скажу, що без неї було би ліпше. Якби все містичне здалося героїні її галюцинаціями чи взагалі не контактувало з неї, то збереглася би хоч якась атмосфера. На ділі в голову лізли хіба мемчики з Сутінок і Гаррі Поттера, відсилок до яких авторка й сама не приховувала. Найгірше, що введене нове не було нормально поясненим, а старе просто клішоване. Також усю книжку турбував Останній похід. Це наче й про Толкіна, але чому лише він як відсилка був переінакшений? А якщо не він, то до чого та єгипетська ельфійська;
- сама структура. Зав’язка була дуже обіцяючою, адже і завдання героїні дали цікаве, і локація хороша, але після найдивнішої для мене сцени з пошкодженням пам’ятки мистецтва все різко просіло. Середину я читала тільки надіями на фінал, бо крім дивних розмов і переміщень з точки А до Б і кілька разів назад нічого не відбувалося. На фінал нам наготували сцену боротьби з дрібкою зла, яка ідеально би пасувала мультикам, і остаточні рішення Міри як далі на світі жити. Гарно, але після терплячки середини на фінал хотілося якихось масштабніших змін за її обіцянки те прочитати, а з тими подружитися. Знаючи її, мені чомусь уже шкода тих дітей у школі;
- зображення зла. Я реально чекала навали бурятів і оригінальніших фраз за звичні нам матюки під час повітряної тривоги. Війна постійно була в тексті мазками, але боротьба зі слугами зла лишилася на рівні фентезі й тим ще більше знизила віковий рейтинг книжки;
- той самий рейтинг. Якщо відкинути любов Міри до чарки й сигарет, то цю історію спокійно може читати дитина. Я не знаю якого рівня серйозності планувала авторка, але прямолінійність подій, відсутність сірої моралі та аморфність зла не дозволили мені, як дорослому читачу, пережити катарсис від озвучених у книзі думок. Бо вони звичайні, доступні, прості. Може таким і був задум, тоді без питань.
Як для першої книжки чудовий початок. Також дякую усім залученим до дизайну обкладинки, вона реально продає книжку. Впевнена, що в наступних роботах авторка поглибить свої дослідження і в психології, і в міфології. Нам ще стільки всього потрібно написати та прочитати, переболіти та перестраждати. Бажаю успіхів та обіцяю слідкувати за творчістю.
Загалом позитивні враження переважають над негативними. Мені було цікаво читати, а такого вже давно не було. Ну і класна задумка! Але якось дуже поверхнево і сиро :(((
Ще відчуття, ніби авторка дуже старається писати так, щоб читачі думали «Тааак, жизаа».
І будь ласка, запамʼятайте, що турнікети одноразові!!! 😩😩😩 Не можна спочатку вчитися накладати турнікет, а потім розраховувати на нього ж як на «бойовий».
Давно мене так не захоплювала книга, щоб я сіла і читала прям із насолодою! На перший погляд звичайний сюжет, в якому у головної героїні помирає найближчий друг і вона шукає де б вона могла бути хоч якось корисною. Певно знайоме нам відчуття на початку повномасштабної. Коли кориш себе що ти тут і робиш недостатньо а хтось в цей час віддав все. І от ти не знаєш що робити, але починаєш робити бодай щось щоб просто заповнити цю порожнечу, щоб не вити дома на стіни а бути серед людей, щось робити. Так і головна героїня починає просто щось робити і щє заводить її до Ізюма. Я особисто ніколи не була ані в Харкові а ні в Ізюмі але читаючи книгу я встигла закохатися в це місто, в цю місцину в цей ліс (а може в Олексу? 🤭) і я знаю що обов'язково поїду в місце де стоять половецькі баби ... Але книга не про цеч точніше ні тільки про це. Це присвята тим хто пішов і не повернувся, це історія тих, хто пережив окупацію, хто підіймав і підіймає міста і повертає в них життя, хто не здався, хто продовжував вірити і вселяти віру в інших. Це дуже чудова історія, і я раджу вам її прочитати, навіть якщо ви не любите фентезі, бо там насправді його не багато, це більше я б сказала магічний реалізм з етнічними мотивами 💔❤️🩹❤️
я не ставитиму оцінку. не знаю, як оцінювати книгу, де йдеться про злочини росіян і те, як наші люди справлялися після деокупації.
я не змогла дочитати, мені абсолютно не зайшов стиль написання і фрази типу «щоб не відправити жінку шляхом «русского военного корабля». але це субʼєктивщина.
мені сподобалась задумка, адже фентезі в українському сеттингу — це топ ідея. чекатиму наступних книг авторки
Перша прочитана книга грудня задрала планку наступним. Це було добре, затишно, жизово і так легко, як не очікуєш від книги про українські реалії 2023го. Але давайте про все за порядком.
🖋У спосіб подачі інформації авторки я закохалась ще пару років тому на Аркуші. Я не прихильниця розлогих описів, я прихильниця двох речень, що намалюють мені живу картинку. Тут це є. Тут всюди це є: два мазки і я бачу цей вид за вікном електрички, будинки, постраждалі від обстрілів, бібліотечну вітрину, розбиту вибуховою хвилею. Звісно, додатково грає, що це реалізм, однак мені все одно чудово заходило.
💃Героїня прикольна. Оця буркотливіть, наїжаченість, апатичність, яку вона намагається розвіями спонтанною активністю на користь бібліотеки — все це дуже зрозуміле і жизове. Нагадує власні будні після того, як найбільша небезпека відступила і треба було зрозуміти, як з усім цим жити далі. Не з усім в Мірі я зарілейтилася, але от саме з цією складовою — дуже.
✨Фентезійна частина вийшла трохи казковою. Була б Міра трохи більш романтичною, мені б це могло попсувати присмак історії, але її саркастичність до всього невідомого — це те, що додавало реалістичності на мій смак. Нервові жартики наше все, ага.
❄️Стосовно сюжету, не скажу, що він складний. В центрі — особистісне зростання героїні, побічно — дива навколо і романтична лінія. Остання мені здалася якоюсь стрімкою і ніби спрощеною, але то більш смакове. В іншому все логічно і послідовно, розвивається доволі неспішно і дозволяє по дорозі насолодитися лютневим болотом на дорогах, не залазячи в нього особисто.
🌳Десь у відгуках тут побачила, що книжку охарактеризували як paranormal-romance в українському сеттінгу. Мені здається це значно влучніше визначення, ніж "затишне фентезі", бо хоч і не має в сюжеті особливо різких поворотів, та лише від самого вайбу я три дні погано засинала після цієї книги. Надто багато не найприємніших спогадів підіймає, дуже тактовно підіймає, але все ж.
Загалом, я тепер трохи шкодую, що не купила книжку одразу після виходу і не стежила за презентаціями. Але з іншого боку рада, що прочитала лише зараз, коли була готова до всього, що піднімає ця книжка, і змогла цим насолодитися. Тепер чекатиму наступних книг авторки, бо кредит довіри сформувався майже безмежний.
Яка чудова, затишна й меланхолійна книга! Ще й дуже круто, що історія розгортається на Слобожанщині.
Перш за все, я б віднесла цю книгу не до фентезі, а радше до магічного реалізму. Тут є певні магічні, містичні елементи, вплетені в оповідь, але загалом більшу частину часу книга читається як звичайна сучасна проза.
Також тут немає динамічних подій. Книга більше фокусується на внутрішньому стані головної героїні після втрати друга, на історіях людей, які пережили окупацію, і, звичайно, на красивих лісах та видах Ізюму.
Моментами я читала все це зі сльозами на очах, бо деякі теми, що тут підняті, доволі болісні.
Були й деякі моменти, які мені не дуже сподобалися у манері написання, або в описі головної героїні, але це не надто перешкоджало мені в читанні.
Загалом після прочитання цієї книги в мене залишилося відчуття тепла, затишку й надії.
Дуже раджу цю історію, коли хочеться сповільнитися й почитати щось затишне, хоча часами з некомфортними, і болючими темами.
4.5. Люди над цією книжкою плачуть, а я тишком хихотіла, дійшовши до початку того, що згодом стало любовною лінією. Любовна лінія справді вийшла непогано. хоч і дещо незграбно, до того ж мене порадувало що героїня нормально взаємодіє із жінками і не скочується в "Я не така як інші тупі баби, я з хлопчиками дружу". Читати цю книжку було справдіі місццями кумедно. Герої всі такі суворі, сучасні та іронічні, аж тут у них пішохідний міст лебединим крилом перекинувся через Сіверський Донець. У цій еклектиці, коли поетичний пафос проривається крізь гру в демонстративний цинізм є щось дуже життєве. Власне, це історія людини, котра звикла дивитися на життя із демонстративним цинізмом і такою собі зверхньою іронією, аж раптом сввіт перевертається і вона стикається з тим, над чим не може іронізувати, а іншими інструментами, більш придатними для опису того, що відчуває, ця людина не володіє. І з неї проривається дуже корявий підручниковий пафос, геть не відточений. Це насправді гарно передає внутрішнє зростання героїні, але мені здається, саме цей елемент у авторки вийшов несвідомо - радше вона сама переживає те саме і це відобразилося на тексті. Тому що цей трошки корявий пафос описує не лишень Мірині роздуми, точно так само звучать голоси ізюмців, котрі розповідають про свій досвід окупації чи роздумують про майбутнє. Взагалі це книга про зцілення, і як історія зцілення вона дуже непогана, хай місцями і надто прямолінійна, як у той момент коли Міра раптово за одну затяжку відчуває відразу до куріння. Але в цілому вона гарно побудована і має хороший посил, зокрема щодо відпускання мертвих і прощення себе. Це справді історія, що приносить полегкість, попри те, яких тем стосується. Мені не дуже сподобались постійні відсилки до Толкіна і те як все внутрішнє зростання героїні зав'язали на "Володаря Перснів", я взагалі не люблю його сакралізацію, з якою часто стикаюся в Україні, хоч і чудово розумію чому вона існує, чому вразила здебільшого моє покоління і попереднє, а також чому зі мною цього не сталося. Ну та не варто докоряти за це книжці, бачили очі що купували, прямо з присвяти і бачили. До фентезійної складової у цій книзі треба ще дочитати, але я не мможу погодитися з відгуками, котрі кажуть, що вона радше містична. Містика не пояснює що відбувається навколо, тоді як "Сніжний Ізюм" дає дуже чіткі пояснення - і про Ліс, і про духів, і про росіян. Загалом дуже хороша книжка, як на дебют і підняті теми.
This entire review has been hidden because of spoilers.
очікувань було більше, але ця історія не те щоб розчарування, просто вона мала більший потенціал. ілюстрації і обкладинка чудові, а в тексті магії мало. хотілося, щоб книжка стала на полицю 'рекомендую всім і кожній' і цитувалася/згадувалася, як якась класика тм, але не склалося.
надіюся побачити нові книжки авторки, вона має гарно розписатися.
Загалом ідея хороша, розказати як живе визволене від окупації місто, додавши до цього фентезійні елементи. Точніше, то я занадто гарно написала про фентезійні елементи, бо все ще не можу зрозуміти, що романтична лінія з духом лісу додає до сюжету. Зате книжка в тренді.
4,5⭐️ Чудова історія, яка приносить і тепло і сум у серце. Я побачила себе у головній героїні, теж руда і трохи відлюдькувати😁 Хоч і видумана ця історія, але вона також має історичну цінність. Весь цей біль і злість передані дуже влучно і по живому. Обкладинка це взагалі окремий вид мистецтва, як і казала авторка на презентації книги, і справді у процесі читання починаєш розуміти кожну зображену деталь!
Обожнюю гострий язик головної героїні. Її гумор - окреме мистецтво. З жарту "про поліно" сміялась в голос. Олекса - ван лав: любить тварин, характер нордічєскій 😄
Авторка створює дуже класні описові образи, було цікаво їх знаходити та дивуватись порівнянням. Здається, я знайшла книжку, де герої говорять, як вдома 🥰
Дуже атмосферна книга✨ Шкодую, що прочитала не зимою. Книга про наші реалії і, що всі важливі. Навіть, ті хто розвозять книги. Тут гарно підходить така фраза: "Стояли двоє під дощем. Один під сильним, а інший під слабким. Проте промокли вони обоє ж". Класно поєднуються реальність та міфологія. Все це робить вайб синього та філетового кольорів. Сподобалися персонажі та коли "ельфи" приїхали на свято в бібліотеку. Це було затишно та мило. Соуу к'ют💘
This entire review has been hidden because of spoilers.
Дуже надихаюча книжка про наші складні воєнні часи, але в ній забагато роману й замало фентезі. Якщо б її зробити просто міським романом суть би не змінилася, але може історія стала б більш цілісною.
Найбільше в цій книзі сподобались ілюстрації. Власне, за них додам ще 1 зірочку. Але дуже з натяжкою. Щодо тексту - м'яко кажучи, не тягне на повноцінну завершену історію. Безперечно, описи ізюмських лісів, природи - це читати було приємно. Цілком поділяю ненависть автора до ру₴₴ні. Сама ідея книги, побудована навколо тієї непоправної шкоди, яку "східні недосусіди" чинять і людям, і всій екосистемі України - важлива. (назвати її "цікавою" язик не повернеться - бо це не що інше, як систематичне винищення українських земель і лісів) Але спроба поєднати її з містичною складовою - явно недопрацьована. Фентезі тут точно немає. Є хіба що в голові героїні, яка захоплюється книгою "Останній похід" (вигаданою авторкою, але очевидно, що це пряма відсилка до Толкіна і його ельфів, гномів, гобітів, братерства і перемоги добра над силами зла). Сюжетна лінія, як і весь перебіг подій - ніяка. Любов героїні до побухать і її жартики рівня 14-річки - відверто дратували. Особливо, коли авторка пише про її рішення "більше не пити", і тут же на могилі її друга вона знову заливається "джином" (багато ви бачили українських дівчат, які прибухують саме джином? ) - бо "це ж зовсім інше, тут можна й випити" На цьому фоні її "неземне кохання" з лісником-лісовиком взагалі не здається дивним. Щодо назви - авторка зовсім недоречно ялозить в тексті цей "сніжний Ізюм", навіть коли описує весну, і снігу вже й в помині нема.
Як для мене, висновки після цієї книги такі "Алкоголізм - це зло, особливо для молодих дівчат - щоб потім у лісі нічого не ввижалось" "ро₴ія - країна-гній" (це і так не викликає жодних сумнівів) і треба бути обережною з сучукрлітом, щоб не надто потім розчаровуватись в книжках.