Боги мого краю дуже люблять кров

by Євгенія Кужавська

Київ, 1917-й рік. Сімнадцятирічна Вероніка Черняхівська із закладу для дівчат переходить у нововідкриту Другу українську гімназію, де дівчата і хлопці навчаються разом. Спіритичні сеанси, захоплення Вайлдом, викрадені картини, таємничі культи та розслідування містичних убивств у місті раптом стають частиною її життя. Тим часом червоні загони Муравйова повільно наближаються до станції Крути.

Genres: Dark Academia, Ukraine, Fiction, Ukrainian Literature

336 pages, Hardcover

Published February 22, 2026

Reviews

[Ярослава]

Я дуже люблю цей оповідний прийом, коли один жанр є тільки прикриттям для справжньої теми книжки, оповідач заговорює читачам зуби, базікає, жонглює досвідами й видовиськами, щоб відволікти від темного нестерпного осердя (див.: "Книга для дітей" Баєтт, де довго ростуть діти і культура, а потім усе це скоромовкою гине в окопах Першої світової; див.: "Папуга Флобера" Барнза, де оповідач усю дорогу розповідає про Флобера й непізнаваність минулого, щоб не говорити про дещо значно ближче до його живого досвіду). "Боги мого краю дуже люблять кров" - позірно детектив в антуражі дарк академії: у Києві відбувається низка вбивств, які скидаються на жертви давнім богам, і це беруться розслідувати учні української школи, зокрема Вероніка Черняхівська як оповідачка. Учні читають "Саломею" Оскара Вайлда (для мене було не дуже пояснено, чого вони так за неї вчепилися і яку роль це грає в тексті, але для антуражу чом би й ні), говорять на філологічні теми, влаштовують спіритичні сеанси, оповідь ведеться через спогади штибу "сталося щось страшне, але поки що не пояснено, що саме, й на цьому має триматися інтрига", загалом, все у славних традиціях "Таємної історії" Тартт. Але розслідування - лише формальний привід міняти декорації й пересувати героїв перед цим задником, щоб вони збирали картинку нашої, так би мовити, Belle Époque 1917-1918 років, де, з одного боку, триває велика війна, але ж з іншого розквітає українське культурне життя й розвивається політичне мислення (від обережних ідей автономізму до вимог незалежності), де є Київ, невід'ємно вмонтований у загальноєвропейську культурну панораму (Екстер та інші митці снують туди-сюди, на виставках у київському музеї можна бачити роботи митців першого ряду світового канону), і таке інше. І напруга тримається не на тому, чи знайдуть герої вбивцю (власне, це навіть авторці явно не дуже цікаво: розслідування, якщо це взагалі можна так назвати, тримається винятково на тупості співрозмовників героїв, до розкриття загадки не підводять ніяк, підозрювані з'являються нізвідки і т.д.), а на тому, що читачі ведуть постійний зворотній відлік, скільки цій прекрасній молоді залишається до битви під Крутами (чи, у випадку Черняхівської, до Великого терору: всі ми маємо здригнутися від її репліки "Осінь завжди гарна, якби я могла обирати пору смерті, обрала б вересень" - в моменті звучить як пафос на рівному місці, але ми ж знаємо історичні спойлери). Читачі живуть у світі, де страти полонених, зниклі безвісти й постійні мартирологи дуже молодих людей є фактами повсякдення, а не рядками з підручника історії, тому це, ну, гарантовано викреше емоцію.

Але якщо детективна лінія - суто формальність для того, щоб змусити читачів уважніше придивитися до певних історичних постатей і періодів, то, мені здається, потрібно значно ретельніше реконструювати це саме історичне тло, натомість тут герої виглядають досить сучасними людьми, якби в них були айфони, я б, в принципі, не здивувалася. Наприклад, припускаю, навіть сучасні люди в масі своїй знають сюжет про усікновення голови Івана Хрестителя. На початку ХХ століття, коли релігія й церква посідають значно помітніше місце в житті, це точно знав кожен перший. Натомість тут герої не знають цього сюжету без підказки: "Зате він підказав, де саме шукати [...] Глава чотирнадцята. Ми б ухекалися шукати, якби не спитали прямо". І зачитують повністю. Я певна, що були способи органічніше нагадати основні теми читачам, не створюючи дуже дивної картини знань героїв. Чи от потрібно інтегрувати в текст відомі спогади Старицької-Черняхівської про те, що її з Лесею Українкою покоління "було першими україномовними дітьми", але стрімке розростання прошарку україномовної й українокультурної інтелігенції за лічені десятиліття напевно можна було подати без непереконливого діалогу "- Ми росли в місті, де нашу мову вважали мужицькою. - У якому місті? - У Києві". Прогрес, безперечно, був стрімкий, але до 1917 року не відбулося аж такого тріумфу українізації в Російській імперії, щоб герой переконливо не вірив у мовну дискримінацію, на жаль(((

На рівні ідей мені теж максимально не віриться, що ті українські прошарки, які всю дорогу жили з усвідомленням своєї місії й жертовності, виховали какуюразніцу, для якої заклики захищати свою землю ставали приводом для якихось притягнутих за вуха роздумів про давніх богинь:

- Усе гаразд, Роно? - запитав він, зупинившись біля плаката.
- Усе не гаразд. Усі ці гасла... "Рідна земля кличе"...
- Ти знову думаєш про давніх богинь?
- Тільки про них і думаю. А ти?
Він на мить замислився, а потім сказав:
- Червоні хочуть сунути на Київ з півночі

Загалом, це дуже слабке місце - зводити національно-визвольні змагання до гасла "боги його краю дуже люблять кров". Припустімо, це ще можна розігрувати у випадку фронтів Першої світової - мовляв, імперії потребують жертв, але колонізовані точно програють. От до цього діалогу, припустімо, ще нема питань:

- Він знову їде на фронт.
- Це є чому? - запитує Міля. [...]
- Тому що... - і повторює, - "боги його краю дуже люблять кров", Ліпецька. Хтось має їхати на фронт.

Але коли той самий прикол повторюється вже щодо захисту України, то це все звучить трошки дивно. Це не вигадані боги люблять кров, це захист свого дому і своїх людей, ну нє?

Євген сказав, Перша військова школа вже під Бахмачем. Приносить свої жертви матері-землі. Кривавих ритуалів у нас вдосталь. "Боги його краю дуже люблять кров"

Але інтерес до Черняхівської і бажання почитати її щоденники текст таки пробуджує - в ньому наведено цитати з її щоденників, і справді дуже співчуваєш сімнадцятирічній дівчині в загроженому Києві, яка заспокоюється, уявляючи далеке майбутнє, коли всі сучасні їй переживання стануть забутим минулим:

років через 50-100 ми одійдемо в історію, про революцію 1917-го року вчитимуть у підручниках, про Керенського, про український рух, але це будуть мертві слова. [...] У літературі, в мистецтві, в усьому старе одживає свій вік, робиться нікому не потрібним, хіба що якийсь аматор ним зацікавиться.

Хочеться обійняти її через нашу часову дистанцію і сказати, що Керенський, канєшно, нафіг нікому не потрібен, але український дух - не мертві слова й важливий нам за сто років по тому, тож хай не хвилюється.

[Dima Katerusha · Rating 3 out of 5]

3,5 ⭐️/ 5 ⭐️
Історична основа - топ.
Атмосфера могла бути для мене топ, якби не читав цю книгу, коли за вікном - сонце.
Сюжет почався десь на 150 сторінці, тааак повільно все тягнулось😭
І якось обривались як наче на півслові деякі події, яких хотілось би більше.

[Antonina Maliei · Rating 5 out of 5]

Не памʼятаю, коли востаннє я плакала над художнім твором. Не від того, що трапилось, а від того, як про це написано.

Це один з найкращих романів про Київ і киян. Події відбуваються у місті 1917 року в українській гімназії. Спочатку мене зацікавив сюжет, почитала відгуки: «Не рекомендую слухати аудіоверсію, я багато слухаю аудіокнижок, а тут неймовірно важко запамʼятати і сприймати історію на слух, бо так багато назв, описів, локаціій та імен, заплуталась в персонажах на 70 процентів»

Мене заінтригував такий відгук, якщо чесно. Ну, думаю, я ж з трьох років платівки слухаю, якось дам раду з тими іменами. Купую, включаю.

Імена і назви в книзі: Сінний базар, Маріїнський парк,,Шато-де-Флер, музей з левами, хмарочос Гінзбурга, кондитерська Семадені, Микола Зеров, Черняхівські, Старицькі, Косачі, Мурашко, Нарбут, Рубенс, Екстер, Леся Українка, Вайлд, Саломея, Кібела, Іштар. А ще ж Центральна Рада, Третій Універсал і решта історичних подій не полегшують ситуацію) Коротше, усі відгуки - це в першу чергу про слухача та читача, а потім вже про книгу.

Сама ж книга трохи нагадала мені «Таємну історію» Донни Тарт. Стародавня богиня, культи, тривога, розлита на вулицях, загадкові вбивства, юні студенти, захоплені цими таємницями, мистецтвом і незвіданим світом за вікном, освітленим жовтневою повнею. Тільки все це в Києві.

Дуже шкодую, що цієї книги не було в мої студентські роки, коли я вчилась в Художній академії. Вона б точно справила на мене незабутнє враження. А ще така красива мова у авторки:

«Жовтень ходить колами довкруж Сінного базару, ледь струшує з дерев багрянець, вкриває ним бруківку, сипле золотом під копита візничих коней, помʼякшує торохтіння екіпажів.

Жовтень дихає теплими винами і гвоздикою, хапає вітрами гімназисток за подол спідниць, тріпотить стрічками в косах.

Жовтень пожадливий до розваг і вражень, рипить шкіряним взуттям, червоніє яблуками в кошиках крамарів, пахне кавою в кавʼярнях, зігріває руки горнятками з липовим чаєм, смакує варенням і корицевими семаденівськими булочками, шелестить обгортками цукерок «Кетті-Босс».

Жовтень, пора жнив, забирає з полів і садів усе незібране, проймає кімнати і будинки холодними протягами зловісних передчуттів, входить у парк Царського палацу юнкерами Центральної Ради. Жовтень арештовує тих, хто складає зброю і стріляє, якщо має привід.

Жовтнева повня велична і тьмяна, закутана в шлейф із туманів випливає на небо, осяває мармурових левів у Царському парку. Рона дивиться на повню крізь вікно своєї кімнатки і не може відвести погляд. І здається їй, що десь там, на тлі цієї повні, танцює тоненька і ггучка фігурка царівни Саломеї. Рона зазирає в дзеркало і бачить, як разом із нею зазирає в дзеркало кругле обличчя місяця»

Це був один з «складних» описів. Думала, це тільки Рей Бредбері так вміє жовтень оспівати, що аж дух перехоплює. Я отримала неймовірне задоволення від книги. Нагадую собі подекуди: не вір нікому, читай сама.

[Diana Zhyhailo · Rating 4 out of 5]

Дуже гарна книга!
Якщо чесно, я була скептично налаштована і нічого не очікувала від цієї історії. Але обрали цю історію на книжковий клуб, то так і взялась за неї.

Тепер дізналась більше про Вероніку Черняхівську (окремо лайк за уривки із її щоденників👏🏻, це щось дуже інтимне, коли читаєш щось справжнє).
До речі, видавництво «Основи» випустить щоденники Вероніки Черняхівської «Записки червоної куропатки», цікаво буде почитати!

Також тут було щось типу дарк академії, тому була французька мова 😍, пʼєса Оскара Вайлда «Саломея» і богиня Кібела.

Окрема увага бою під Крутами😭

Описи вау🤌🏻, багато собі фраз гарних виписала, люблю таке

Мені трохи було незручно з флешбеками в оповіді, коли Рона згадувала розмови з кимось посеред інших сцен. Але певно інакше ця книга була б товстіша, бо довелось би флешбеки ще більше розписувати, шоб не було кострубато.

Тому рекомендую! Книга невелика, легко і приємно читається 🍃

[Tetiana Raienko · Rating 5 out of 5]

Люблю книжки, де знову й знову перечитуєш речення, абзаци, а то й цілі сторінки, щоб насолодитися тим, як смачно це написано.

У романі “Боги мого краю дуже люблять кров” Євгенії Кужавської таких моментів було достатньо. І це найкраще мірило хорошої літератури.

Київ, осінь 1917-го. Поряд із тривожними звістками з Петрограда шпальти газет рясніють заголовками про моторошні вбивства та скульптури левів, чиї пащі замащені кров'ю. 

17-річна Вероніка Черняхівська розпочинає навчання у випускному класі Другої української гімназії, де дівчата та хлопці вчаться разом.

Там вона знайомиться не лише з новими однокласниками, а й із загадковим, відсторонено - холодним художником Олександром Герцем. 

Чоловік полонить вразливі та мрійливі душі гімназистів містичною п'єсою “Саломея” Оскара Вайлда. Юні уми стають чи не одержимими мотивами твору і навіть починають пов'язувати його з тими кривавими смертями, про які сурмлять усі газетярі.

А тим часом осінь змінюється на зиму, а червоні загони Муравйова повільно наближаються до станції Крути.

Як на мене, ось цей уривок із книжки, як найкраще описує її саму:

- Що ви думаєте про п'єсу? - уриває її художник. 

- Вона… дивовижна. Тривожна, але прекрасна. Коли я читаю її, мені здається, що довкола збираються хмари лиховісного передчуття. Ці пророцтва… щось про крила ангела смерті, але… Така красива, але й мотороша. 

Мені дуже сподобалося, як ця історія зроблена. Я розумію, що сюжет тут розпливчастий, прозорий, і для того, хто очікує від книжки просто міцного детективу в ретроатмосфері, він не виправдає сподівань. 

Проте тут важить не стільки розвиток подій, скільки мовна фактура, художність, похмура естетика та історичний контекст. Текст апелює не до уяви, а до відчуттів читача, і з цим авторка впоралася блискуче.

У книжці чудово працює ефект присутності: здається, ніби ти дихаєш тим самим повітрям і відчуваєш те саме хвилювання, що й герої. Такого результату досягнуто завдяки увазі до деталей.

Особливо виразно це передано у сценах діалогів. Авторка зумисне підкреслює сторонні звуки, запахи, міміку, рухи тіл і навіть відтінки голосів. Це створює надзвичайну сенсорику: усе спрямовано на те, щоб читач прожив цю історію на фізичному рівні.

Окремо варто сказати про інтертекстуальність історії. Можливо, літературознавці розписали б це фаховіше, але навіть пересічному читачу будуть зрозумілі відсилки до реальних історичних подій. Авторка не заявляє про них прямо - усе криється в деталях: десь випадково підслухана розмова, десь кинута кимось незначна фраза чи газетна вирізка. Ці елементи дуже делікатно вплетені в канву тексту.

Так само захоплює переплетення мотивів п'єси “Саломея” Оскара Вайлда із сюжетом книжки. Особливо це видно через "накладання” образів п'єси на характери й мотиви персонажів: те, як вони самі себе з ними ототожнюють і яку потужну метафору це створює для всієї історії.

- Усі читають цю дурну п'єсу й хочуть бути як царівна Саломея. Але чи хотіла Саломея, щоби вітчим дивився на неї саме так, щоби припрошував сісти біля нього, щоби змушував танцювати для нього? Тільки дурепи хочуть бути царівною Саломеєю. Та царівна зовсім не має влади.

- Навіщо тобі влада, Міло?

- Щоб бути вільною”. 

Словом, я можу лише хвалити цей твір. Він уособлює все те, що я так люблю як читач. Я насолодилася кожним словом, провідчувала кожен діалог, спустошена фіналом… і тепер наполегливо рекомендуватиму її вам. 

[Yaryna · Rating 5 out of 5]

Я була налаштовано досить скептично щодо цієї книжки і, маю визнати, дарма. Дарк академія в сетінгу Києва 1917р виглядає неймовірно природньо. Авторка не тільки провадить нас захопливою фікшн частиною, але й показує дрібні деталі, якими в ту осінь жили реальні люди, зрештою, показує й самих реальних людей, які чомусь стали забуті і незнані. Сподіваюсь, ця книжка не тільки подарує читачам і читачкам насолоду від читання, а й змотивує більше дізнатися про Вероніку Черняхівську і її оточення.
Хочу більше таких історій

[Maria · Rating 4 out of 5]

Яка ж книжка. Їй дуже пасує межа між літом і осінню, щоб ще тепле сонце змогло трошки розтопити замерзле розбите серце.

Мені подобається стиль авторки, обсяг розділів і переплетення історії з фікцією. Не часто ймовірну долю персонажів може проспойлерити підручник з історії)

А от приміток бракувало. Приміток з вказівками на перекладачів певних фрагментів, на факти про важливі локації (збереглися вони чи ні). Ну і дуже приємно, що авторка дуже високо оцінює освіченість своїх читачів і читачок, але переклад до деяких фраз дуже не завадив би.

А ще я хочу розкішну післямову)

[Olena · Rating 2 out of 5]

Не сподобалась, було нудно і текст написаний дуже важко з великою кількістю художніх зворотів, весь час відволікаєшся на аналіз «що хотіла сказати автор», події розвиваються повільно, сцени перестрибують хаотично «зараз/минуле», в персонажах плутаєшся. Зірочки за цікаву ідею і красиво оформлену обкладинку і ерзац.

[Vita · Rating 1 out of 5]

Пафосна графоманія.
Герої ніякі, просто імена, за якими не відчувається особистість, а їх суцільна суєта не додала об'єму чи цікавості.
Загалом погано сприймаю п'єси, а тут книга дуже наближена до цього. Слова заради слів. Невже в сучасному житті у когось ще є час, щоб його витрачати на пусті слова або філософськ�� роздуми, які ні до чого не ведуть.

Суб'єктивно, для мене це поки претендент на найгіршу прочитану книгу 26 року.

[Alla Komarova · Rating 4 out of 5]

Я двічі жорстко помилилася в своїх очікуваннях щодо цієї історії. Спочатку, коли була впевнена, що мене очікує Чернівецький університет (не питайте), а вдруге — коли зібралася читати темну містичну похмуру оповідь із кривавими ритуалами та справжніми жертвопринесеннями.

❎ Тобто, ви вже зрозуміли: це не темна кривавщина у стінах нашого Гоґвардсу, як мінімум 😅

Давайте я зараз зразу скажу, за що я познімала спочатку бал, а потім ще половинку і це й будуть мої претензії.

Бал: за роботу з текстом. Серйозно, на всю книгу дай боже три примітки (бєсполєзні для мене особисто), але жодного разу не поданий переклад французької (ми маємо його всі знати по дефолту чи шо?), жодного разу не вказано, у чиєму перекладі подані цитати зі Святого Письма, а уточнення щодо того, чий переклад Вайлда використаний, зашитий у сам художній текст і міститься він пізніше, ніж з'являється взагалі цитування.

Не треба так. Просто: Не. Треба. Так.

Півбала: за ритміку. Реальні сюжетні дії зафіксовані на 164 сторінці. До цього — триває експозиція. Рона валандається туди-сюди, суконьки, цинабончики, дуже важливі конфлікти "хто з ким сидить за одною партою" — чудово робе атмосферу і занурює в епоху, але геть не тримає увагу, коли в тебе в голові 100500 задач вертиться і половина з палаючою приміткою "їбтудийоговкоромисло не встигаю". А потім на останніх 30 сторінках шаленим галопом — хлоп! хлоп! хлоп! — Рона розкриває зразу три вбивства, причому про друге читач дізнається буквально, коли його розкрили. Емм... ну ок.

Але давайте про хороше.

1️⃣ По-перше, це дуже красивий текст. Чуттєвий, описовий, який можна відчути на смак та запах.

2️⃣ По-друге, тонко передана атмосфера буденності мажорів сторічної давнини, які — люди як люди — нічим сильно не відрізняються від сучасних: розважаються собі, аж поки смажений півень на горі не кукурікне.

3️⃣ По-третє, це настільки класично dark academy текст, що можна зібрати бінго, якщо поставити за мету:
🔸вища школа
🔸учнівські групи, що дружать та ворогують
🔸ОБОВ'ЯЗКОВЕ читання п'єс чи навіть драматичні постановки
🔸декламування віршів та інші інтелектуальні ігріща йуних поетів
🔸якась ТАЙНА (яка була на перший сторінках і потім тягнеться аж до 164-ї)
🔸мав бути Шекспір ще, але він не вийшов, то скинули м'яча Вайлда

Зрештою мені сподобалося, але обмануті очікування лишили незакритий гештальт 😅

Це, звісно, #Дафа_радить, але підходьте, будь ласка, із правильними очікуваннями, а не як я

[Irrivarti · Rating 3 out of 5]

Це дуже класна темна академія. Прям тут є все. І атмосфера, і почуття елітарності, культ мистецтва, містика, трохи детективу. Тут вдало поєднана історія України, відомі постаті минулого з вигадкою. Навіть мова героїв та оповідача витримана в атмосфері 20 століття. Кінцівка в кінці — я знала, що це чекатиме, але все одно. Гадаю, зараз це нам всі як сіль на свіжу рану...

Здається, я не люблю темні академії. І детективи. Бо в мене немає особливо зауважень до книги, але мені не полюбилися герої і якось було байдуже до інтриги. Вся така атмосфера Києва, академії, мистецтва, а мене не надихає(?) Не знаю, чому...😔

Що ж і таке буває, що хороша книга просто не моя💔

[Dina · Rating 2 out of 5]

В мене не вийшло пірнути у атмосферу Києва, про яку писала авторка.

Текст завалений купою деталей і людей, які стрибають один на одного і повз, плутаючи читача.

Доводилося виписувати імена, перечитувати деякі абзаци двічі, адже текст дуже кострубатий і геть не ллється.

Також мушу сказати, що записавши всіх персонажів, не зрозуміла, навіщо купа з них згадувалася то тут то там, адже вони не мали ніякого значення для сюжету. Але остання сторінка пояснила цей вчинок. Та я залишаюся переконаною, що все ж це було зайвим.

Головна героїня не викликала ніяких емоцій. Якби вона загинула я б просто потисла плечима і все. Якось все було ніяк. Або ні, скоріш, все було занадто. Купа всього у чому плутаєшся і не насолоджуєшся моментом.

З хорошого: класно було читати про час, де живі і активно працюють люди, про яких ми читали у школі на уроках історії. Це були приємні вставки і викликали якесь тепло. А так… більше позитиву не помітила

[EslavaSabio]

Під час читання цієї книжки я відчувала себе білою вороною — всі навколо хвалять, захоплюються, а в мене ніяк не клеїлось, дуже багато питань.

"Боги мого краю дуже люблять кров" маркетувалась як українська дарк академія в історичних реаліях ХХ століття. Власне цього я від неї й очікувала.

Якщо розглядати її як дарк академію з детективною лінією, то, на жаль, для мене це було дуже слабенько й не тримало ніякої інтриги, вайбу також не вистачило. Якщо говорити про історичне тло — це вау! Бачити, як в сучасних текстах пишуть про реальних історичних постатей, визначні родини, гімназію, буремні й трагічні сторінки нашої історії — дуже важливо і цінно. Ще й з такого ракурсу.

Проте в поєднанні воно мені не працювало. У мене було постійне враження, що авторка хотіла захопити дуже багато всього, відчувалось, що в неї вдосталь знань для цього, але не змогла розповісти це, вклавшись у 300+ сторінок. Ніби кілька ідей запхали в одну книжку. Якби ця історія була історичним романом з акцентом на подіях, на стосунках героїв (зокрема Вероніки Черняхівської з іншими гімназистами, друзями, хлопцями, сім'єю і т.д), можливо ще мистецтві, вона була б ціліснішою. Детективна лінія тут точно не найсильніший компонент.

Також мені не вистачило якоїсь передмови від авторки, де б вона пояснила, що в книзі є як і історичні постаті, так і вигадані. Можливо б вказала на це. Те ж саме про якісь локації, події й т.д. Мені пощастило, що я маю непоганий бекграунд завдяки філологічній освіті, однак багатьом читачам може не вистачити контексту (гуглити, звісно ж, треба і це ок, передмова могла б полегшити цей процес входу в історію і направити читача куди треба).

Мені сподобався стиль написання книжки, Кужавська красиво пише. Однак рвана оповідь дуже плутає, не вистачило якоїсь послідовності тексту. І ще! Мені важливо, щоби автори не розповідали про якісь події, а показували їх, даючи змогу читачам краще зануритись в історію й атмосферу. От ми маємо дарк академію, в яку хочеться провалитись, це неможливо зробити повноцінно, бо ми не перебуваємо в самих подіях, нам їх переказують (особливо сцена зі спіритичним сеансом, яку хотілось прожити з героями, а не чути з чиїхось вуст про це). Інтрига й динаміка тоді втрачаються швидше.

Попри те, що мені книжка не сподобалась, все одно її рекомендуватиму, адже вона розкриває важливий для українців історичний зріз. І дуже сподіваюсь, що авторка продовжить писати у цьому напрямку, братиме цікавих історичних постатей, події й розкриватиме їх для ширшого загалу. Залюбки почитаю й наступні роботи Євгенії Кужавської.

[Sofiia · Rating 3 out of 5]

На жаль ця книга для мене взагалі не спрацювала.

Найбільше сподобалось як прописана атмосфера. Дуже поетично. Але тримати всі 300 сторінок тільки атмосферою неможливо. І тому ми підходимо до, як на мене найбільшої проблеми цієї книги, а саме, її обʼєму. Тут дуже багато цікавих тем, це і тогочасні історичні події, і реальні постаті, і життя оцієї молоді, становище жінки, взагалі стан української культури, рівень освіти і навіть сам Київ можна як окрему тему записувати, бо його тут багато і він прекрасний. Плюс ще і дарк академія. Але! Це все прописано максимум сторінок по 10. І тому не встигаєш взагалі проникнутися нічим. Хоча ми всі знаємо які події будуть далі. І що ми всі втратимо після грудня 1917 року. Це мало бути дуже емоційно. Але, на жаль, не було.

І до всього цього тут ще є і детективна лінія. Яка теж цікава, але через нагромадження дуже багатьох тем, ми її взагал�� не помачіємо. Тому вона є десь на початку і на останніх 30 сторінках. Коли галопом все розкривається і підозрюваний зʼявляється наче Бог з машини. Ще дуже дратували оці діалоги з недомовками. А їх ту відсотків 80. Наче якщо діалог буде прописаний без недомовок, то авторку покусають боги дарк академії.

Мені здається, що цій книзі не вистачає сторінок так 500. От це було б круто. Глибоке занурення в тему, більше часу на розслідування і я б віддала за таку книгу всі гроші світу.

[Kateryna · Rating 4 out of 5]

Детективна лінія книги не вражає, але і не є основною, хоча так здається на перший погляд. Це історія надії на власну державу яка була розчавлена більшовиками.

[Maria]

Як би хотілось бути захопленою цією книгою, проте не склалось. Для мене темп історії і усі персонажі були надзвичайно нудними, хоч я і дарк академію люблю, і трилери, і детективи.

Начитавшись відгуків навіть знала заздалегідь до чого придивлятись в тексті і все ж таки я всеодно тонула в болоті нудьги. Бо детектив почався десь на 15 главі, а трилер я так і не відчула, бо з 18 вирішила, що це точно не моя історія.

З плюсів - у книги надзвичайно красива і поетична мова. Тож хоч заради цього з нею варто ознайомитись

[Vivtorok · Rating 4 out of 5]

Це було дууууже харашо!
Просочений мистецтвом текст, нелінійний сюжет та кінематографічність, тло історичного минулого в часи становлення УНР, детективна лінія з містичними ритуалами, древніми богами та спіритичним сеансом і все це заміксоване в темній естетиці dark academia🔥
Чекаючи розвʼязки детективної лінії, неочікувано отримуєш дещо більше у фіналі. Відчуття приреченості та насування всеохопного зла - трохи хартбрейкебол💔

[V_World · Rating 3 out of 5]

Цей серпанковий текст викликав у мене серпанково суперечливі думки. З одного боку, серпанковість на дуже серпанковому рівні, з другого боку, сюжет цього роману приділяв серпанковості занадто серпанкову увагу, що не йшло на користь серпанковому серпанку.

А якщо серйозно, я очікувала від цього тексту набагато більшого, ніж він зміг мені дати. Умовно, якби ця історія не мала навколо себе великого шару особистого контексту людини, яка на собі відчула доволі специфічний для сучасного українця досвід очікування навали в лютому 2022-го, не мала б мінімальних знань про київську інтелігенцію початку 20 століття, цей текст не викликав би у мене будь-яких емоцій.

На мою думку, 80% тексту, які присвячені навчанню головної героїні в гімназії та розслідуванню вбивства, самі по собі не розповідають історію, вони є тільки тлом для саморефлексії українця, який переносить свій травматичний досвід на героїв книги. Мені не шкода героїв роману, мені шкода себе, мені шкода своїх загиблих знайомих, мені шкода справжніх людей, які загинули під Крутами. Я не думаю, що це чесна гра.

[Irуna Kuibida · Rating 5 out of 5]

Вересень — справді гарний час для смерті.

📖«Боги мого краю дуже люблять кров», Євгенія Кужавська
⭐️ 5/5

Вероніка Черняхівська залишає жіночу гімназію та переходить в інший навчальний заклад — у Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства. Навчання проводять українською мовою, а дівчата відвідують лекції разом із хлопцями.

Її потенційний наречений не схвалює, бо у класі з 28 людей лише 4 дівчини. Мама закочує очі, Рона чекає з нетерпінням.

Навчання було цікавим, але втікати з уроків, аби знайти у бібліотеці «семітську розпусту», викликати богиню Кібелу під час спіритичного сеансу, проводити розслідування щодо містичних смертей — значно цікавіше. 0% засудження, 100% розуміння.

Але це все — передній план.

На задньому ж відбуваються страшні речі, які ігнорували і думали, що само минеться.
«… пишуть про можливий наступ. Але ж є війська…»
Щось нагадує.

Я не прихильниця, коли автор обслуговує читача і «розжовує» всі деталі. Мені не цікаво, коли прямо написано, які сенси були закладені, до чого ведуть конкретні події і які висновки я повинна зробити.

Я хочу дійти до них сама. Мені подобається, коли розважальна література спонукає до ресьорчу.
І ця книжка саме така! Можна гуглити під час читання, аби зрозуміти всі відсилки, які сховала авторка (наполегливо раджу читати саме так), а можна просто читати як детективну історію про підлітків, які в перервах між навчанням шукають пригод на свою голову і знаходять.

Перед читанням книжки я гуглила біографію Вероніки Черняхівської. Дуже цікава особистість, у якої вкрали багато років життя. І водночас в українського суспільства вкрали Рону!

Я надовго зависла у статтях, щоденниках, листах до рідних. Вони розкрили Рону ще глибше, і моя прихильність до неї зростала від сторінки до сторінки.
Уже під час читання мені дуже подобалося лапати серед тексту факти, які були справжніми.

[Мій улюблений момент на сторінці 39: «якби я могла обрати пору смерті»! Тут я зрозуміла, що книжка на 5⭐️ ]

Чудовий текст, який водночас був тригерним, майстерним та захопливим. Така література нам дуже треба — аби не забувати, не ігнорувати, не думати, що само минеться.

[Liudmyla · Rating 5 out of 5]

Вже з перших сторінок вгадується своєрідний стиль авторки, притаманний також і її серії ретродетективів про колишнього київського слідчого, які я теж ніжно люблю.

Чудова красива мова, просто суцільна насолода від читання! Неспішна, розмірена, може, місцями дещо меланхолійна оповідь занурює нас у часи Української революції з реальними історичними персонажами. Причому занурення досить реалістичне, бо в мене було стійке відчуття, що я не просто читачка, я буквально присутня в цій історії, проживаю її разом з героями, відчуваю те, що відчувають вони.

Прекрасний Київ, знайомі нам місцини, будівлі, відомі з уроків історії події органічно вплетені в розповідь про таємничі убивства, що стаються кожної повні у столиці. Окрема щира подяка за те, що Київ тут наш, український 🫶

Останній розділ і додатки до нього розбили моє серце. Фінал (і я зараз не про розкриття убивств) був, звісно, очікуваний, але я не сподівалася, що він так боляче сприйметься, і я дочитуватиму книгу зі сльозами на очах.

Чекатиму наступні книги авторки і обов'язково їх читатиму

[Yuliia Manastyrna · Rating 5 out of 5]

Дарк академія в атмосфері Києва 1917 року. Чудово написано, мені дуже сподобалось

[Yuliia Chobotar · Rating 2 out of 5]

Я вкотре переконалася, що такі книжки – це просто не моє. У таких історіях мене часто не чіпляє ні атмосфера, ні спосіб, у який персонажі взаємодіють, і тут було так само. Герої спілкувалися між собою так, що я просто не вірила ні в їхні діалоги, ні загалом у те, що відбувається.

Читалося мені важко. По-перше, через доволі незвичний для мене правопис деяких слів. По-друге, було постійне відчуття, що мені ще бажано володіти французькою, бо без цього частина тексту просто пролітає повз (крім моментів, коли персонажі самі працювали над перекладом).

Окремо мене збивали описи природи: вони здалися дуже дивними, перевантаженими, і в якийсь момент я вже просто втомилася від кількості метафор із павуками. Замість того щоб підсилювати атмосферу, це для мене працювало навпаки.

Чесно, більшу частину часу я змушувала себе читати — фактично лише тому, що книга була для книжкового клубу. Більш-менш цікаво стало вже ближче до фіналу, але навіть це не надто врятувало загальне враження. Плюс сам історичний період, у якому все відбувається, мені не особливо цікавий, тож і тут не склалося.

[Iryna · Rating 5 out of 5]

це було божественно. стиль письма — мед для очей, історія прекрасна і щемка, мені прямо фізично відчувалася вся фатальність тих буремних часів. книжка, від якої отримала все, чого очікувала і навіть більше

[Daria · Rating 2 out of 5]

За описом ця книжка мала бути на 100% моєю. Я дуже чекала на неї через любов до Києва, історії, та жанру темної академії, але, на жаль, стиль авторки виявився зовсім не моїм. У мене склалося враження, що авторка щосили намагалася розтягнути обсяг тексту за допомогою довгих описів усього, чого тільки можна, і при цьому зовсім мало часу виділила на розвиток сюжету та персонажів. Тут є ціла купа пустих сцен, які постійно змінюються за якоюсь дивною логікою. Детективна лінія виявилась доволі нудною

За ідею книжки та історичні вирізки та уривки щоденника накину цій книжці дві зірочки. Усе решта була суцільна вода

[Tati · Rating 3 out of 5]

Ставлю 3 з натяжкою через непогано написаний склад. По сюжету, більше очікувала містичності та розслідування, але по факту мені здалось що це "побіжу туди спитаю- того, побіжу сюди -запитаю у тих".
Я розумію, що це можливо задумка автора, але у кожному реченні писати "Рона, Рона, Рона" та не використовувати жодним синонімів про дівчину, виглядає посередньо.
Також не дуже сподобалось вставлення реплік французькою мовою без перекладу, що вони означають. По розмові, коли їх декілька +- можна здогадатись, про що йдеться мова, але є декілька епізодів, де діалог французькою майже на пів сторінки і я гадки не маю, про що так йде мова🫠
З усією книги, певно, найцікавіше було читати останні сторінки, коли хлопці їхали на фронт, бо цікавила їх подальша доля та чи зустрінуться ще герої.
Я не скажу, що книга погана, але просто можливо це не моя історія.

[Lena St · Rating 2 out of 5]

1,5*/5*

Не маю сумнівів, що "Боги мого краю" від самого початку була задумана, як великий роман, де мали поєднуватися буремне історичне тло існування УЦР, історія дорослішання юнок та юнаків того часу, атмосфера декадентства, очікування змін, що вирують у повітрі, містицизму відчуття небезпеки, що насувається, таємниць, що виплескуються на вулиці кривавими подіями. І все це мало бути подано стильно, із історичними постатями, з реалій нашої столиці тощо.

Штош, це було багатообіцяюче та, на жаль, нічого з цього не було реалізовано в принципі. Написане взагалі не є цілісним твором, це такі нариси, які відмежовують одну сюжетну арку від іншої, я б навіть припустила, що сюжетний поепізодний план, але чомусь його так і не було доведено до кінця, а те що було, авторка просто зліпила разом з думкою, мабуть, що і так зійде.

Найбільш жалюгідно пішла під ніж детективно-містична арка, вона, як би так м'яко сказати - враження таке, що авторці вона взагалі здавалася непотрібною, тож вона неохоче відпрацювала її в дусі, а най всюди будуть роялі у кущах, вбивця та підозрювані будуть інтелектуально неповносправними, персонажі будуть не дуже розумними, але компенсуватимуть це таємничістю. Всі будуть розмовляти красивими, але позбавленими сенсу фразами, так цікавіше.

Загалом охарактеризувати "Богів" жанрово можна як intellectual torture porn. Це роман написаний не заради сюжету, а для вайбу. Персонажі спілкуються французькою (без перекладу, бо не для бидла і взагалі мабуть авторка десь чула про письменника, який любив вставляти сленг рідною мовою для атмосферності). Вони не розмовляють, а промовляють - цвітисто, загадково і багатозначуще - шось цитують, патосно проголошують і все таке інше.

Це виглядає доволі безглуздо, проте романтично. Авторка постійно тисне на читачів красою метафор, змушуючи своїх героїв бути мишами, метеликами, кицями, лебедями тощо, одного лише муркотіння я нарахувала більше, ніж хотіла і все це створює відчуття такої неприємної манірної штучності, що також не додає історії балів.

Історична частина теж злита приблизно повністю, так, серед персонажів є відомі і не дуже, на жаль, відомі нам історичні постаті, але вони не є цікавими, не є живими - вони є ніякими. Якщо замінити їх звичайними вигаданими героями - нічого не зміниться, геть нічого.

Окремі епізоди - що в цілому і навело мене на думку, що весь твір - всього лише план-чорнетка - взагалі ні до чого не ведуть і просто є, навіщо - а ктулху його знає. Окремо хочу подякувати постійне надоїдливе згадування поїздок лівої персонажки до мацкви, я розумію, так було з пісні слів не вимарати, але нащо воно мені зараз, цей тригер у 2026, тим більш, що це ніяк не впливає на сюжет просто чергове дещо, наліплене авторкою, не єдине, але найбільш дратуюче.

З темою дорослішання та атмосферою гімназії теж не зрослося. В цьому плані від бльорбу про "дарк академі" я аж гикнула. Звісно, я знаю, як пишуться бльорби, але це вже якось занадто. Окремий вид мистецтва - це опис драматичності роману, поданий просто в анотації, - це про "червоні загони Муравйова, що наближаються до станції Крути".

В принципі, я розумію що це був такий трішки жест відчаю, у видавництва особливо не було варіантів, як це акцентувати, бо пані Кужавська з цією частиною історії також не впоралася, трагедія та подвиг Крут вийшли в неї такими ж омертвілими та невиразними, як і всі інші сюжетні лінії роману.

Окрема іронія, що насправді прізвища Муравйова і хто він взагалі такий, у романі навіть не згадують, мабуть, достатньо анотації. Окрема біда щодо доволі-таки дурнувато прописаних персонажок та їхньої взаємодії, чисто клішованої з патріархатного уявлення про відносини та дружбу між жінками, але то вже байдуже насправді, найменша проблема цього твору.

Шкода, звісно, що такий хороший задум перетворився на щось таке безпорадне, можливо, не за вини авторки, яка просто переоцінила свої сили для такого масштабу, але маємо те що маємо

P.S. І давайте відверто, ситуація довкола Крут - це одна з найчорніших та найсумніших в нашій історії, яка мала в тому числі політичне та соціальне підгрунтя з чудовищних помилок, яких припустилася УЦР. І я не знаю, чому "Боги мого краю дуже люблять кров" при такій назві та при тому що зачепив таку тематику - виявився не лише порожнім і претензійним, а і повністю беззубим. Можливо, авторка взагалі не збиралася торкатися цього аспекту, я не знаю. Але нащо тоді взагалі було обирати цю сторінку нашої історії. Хіба що як декорацію?

[Юлія Бернацька · Rating 5 out of 5]

Зайшла як в суху землю. Я спочатку дуже чекала на цю книжку, а потім трошки хвилювалася, коли почитала перші відгуки про насиченість тексту метафорами та загалом дуже поетичну мову, бо це не завжди працює для мене. Але як тільки почала, то ледве могла відірватися від "Богів..."

Для мене тут все просто ідеально клікнуло. По-перше, період УНР це моя особиста Римська Імперія, тому я просто насолоджувалася цим історичним тлом, навіть знаючи, яким скороминущим воно є.

По-друге, авторці дуже добре вдалося прописати персонажів і викликати мою симпатію до них. Я навмисно не гуглила їх (окрім Рони), аж до самого кінця, що не спойлерити собі, чим це все для них закінчиться. Проридалася я під кінець сильно, але ні про що не шкодую. Ігор Лоський якось зовсім непомітно вкрав моє серце і я аж трохи злилася на ту думку Рони, коли відправлявся поїзд, хоч вже й розуміла до чого йде і в якому жахливому та несправедливому становищі вони всі опинилися.
А взагалі найцікавішою для мене виявилася Міля Ліпецька і їхні frenemies стосунки з Роною.
Ну і загалом, оця компанія гімназистів, які одержимі "Саломеєю", розслідуванням вбивств, спіритичними сеансами і зовсім трішки одне одним, стала такою рідною мені, що було фізично боляче прощатися з ними під кінець.
Я б хотіла, щоб вони були вигаданими персонажами і про них можна було написати ще багато книжок. Я б також хотіла, щоб їхні реальні долі склалися по-іншому і знову ж таки, щоб про них можна було написати ще багато книжок.

Ну і по-третє, я насолоджувалася цим поетичним стилем авторки і сама детективна лінія виявилася добре прописаною і ми таки знайшли вбивцю! Бо я чомусь спочатку хвилювалася, що це питання залишиться відкритим.

Мені здається, Євгенії Кужавській ідеально вдалося накласти дарк академію на український контекст і як же добре воно спрацювало ❤️

[Tetiana Kostiuk · Rating 4 out of 5]

4,5/5
Дуже красива мова і дуже вразила кінцівка.

[Valentyna Merzhyievska · Rating 4 out of 5]

Мені здається, це дуже сміливо - писати художні тексти, де персонажами є реальні постаті. Але у нас така кількість незаповнених лакун в історії, що воно того варте. Це схоже на кінцугі - не намагатись склеїти розбитий фарфор непомітно, а навпаки, зробити ці шви виразними. Окремим видом мистецтва. Сподобалась книжка. І попри те, що вона про вбивства і культи давніх богів, найбільший горор створює не описане в тексті, а знання про те, що станеться далі, вже поза сюжетом книги з її персонажами...

[Anna Panevnyk · Rating 5 out of 5]

— Я маю провести його на вокзал, він знову їде на фронт, — додає вона.
— Це ж чому? — запитує Міля.
[...]
— Тому що… — і повторює, — «боги його краю дуже люблять кров», Ліпецька. Хтось має їхати на фронт.

Боги нашого краю таки дуже люблять кров.