What do you think?
Rate this book
Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова
«Агент з ведмедиком» — це книжка, що розкриває подвійну біографію Віктора Петрова (В. Домонтовича): археолога, автора інтелектуальних романів і водночас агента радянських спецслужб. На основі розсекречених архівних справ Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки автор простежує, як вибудовувалась співпраця агента «Іванова» із органами, якою була його діяльність під час Великого терору та Другої світової, у повоєнній еміграції та після повернення до СРСР.
Це книжка про зламані та збережені біографії, про вибір і виживання, про інтелектуальну гру з державою та власною тінню. Автор веде розповідь, як археолог розкопки — від найпізнішого шару до самого дна, відкриваючи не лише подвійну гру Віктора Петрова, а й долі його сучасників: Рильського, Багряного, Шевельова, Кримського та інших.
Це книжка про зламані та збережені біографії, про вибір і виживання, про інтелектуальну гру з державою та власною тінню. Автор веде розповідь, як археолог розкопки — від найпізнішого шару до самого дна, відкриваючи не лише подвійну гру Віктора Петрова, а й долі його сучасників: Рильського, Багряного, Шевельова, Кримського та інших.
- GenresNonfiction
672 pages, Hardcover
Published March 2, 2026
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 15 of 15 reviews
March 24, 2026
Дуже сподобалася книга, одразу видно, що автор вклав душу в її написання.
Дізналася багато нового та цікавого про Петрова (Домонтовича). Деякі таємниці з його життя тепер остаточно перестали бути таємницями, хоча ми ніколи не дізнаємося, що він думав насправді, як ставився до всіх цих кгб-нквд і до своєї співпраці з ними. Також тут багато інформації про інших українських діячів науки, культури і мистецтва.
І побуду душнілою трохи, але я люблю читати таке в хронологічному порядку, а не навспак. Та на зміст і якість книги це жодним чином не вплинуло
Дізналася багато нового та цікавого про Петрова (Домонтовича). Деякі таємниці з його життя тепер остаточно перестали бути таємницями, хоча ми ніколи не дізнаємося, що він думав насправді, як ставився до всіх цих кгб-нквд і до своєї співпраці з ними. Також тут багато інформації про інших українських діячів науки, культури і мистецтва.
І побуду душнілою трохи, але я люблю читати таке в хронологічному порядку, а не навспак. Та на зміст і якість книги це жодним чином не вплинуло
April 15, 2026
5⭐️
«Я підтримував звʼязки з тими, хто вже був трупами». (с) Петров
Насправді автор проробив гарну роботу, дуже багато інформації і прізвищ людей, фотографій, які у той час були в «орбіті Домонтовича», ще більше тепер хочеться прочитати їхніх книг.
Після прочитання цієї книги я тепер точно готовий до читання «Серафікуса», «Дівчини» та «Без ґрунту».
Однозначно рекомендую!
«Я підтримував звʼязки з тими, хто вже був трупами». (с) Петров
Насправді автор проробив гарну роботу, дуже багато інформації і прізвищ людей, фотографій, які у той час були в «орбіті Домонтовича», ще більше тепер хочеться прочитати їхніх книг.
Після прочитання цієї книги я тепер точно готовий до читання «Серафікуса», «Дівчини» та «Без ґрунту».
Однозначно рекомендую!
June 18, 2026
Немає сумніву, що це 5 зірок. Єдине, що мене бентежить, що тільки половина книги про Петрова. Але це і перевага цього матеріалу, бо розгортається широкий контекст культурно-політичних процесів 1920-1960 років. Думаю, цю книгу треба почитати всім критикам української літератури Совєтського періоду, що люблять закидати типову тугу, сірість безнадії, скимлення і т.п. речі. Особисто я взагалі здивований, що з цього періоду ми маємо широкий спектр видатних і авторів, і їх робіт.
По суті матеріалу: книга закриває багато мітив і легенд, але відкриває дещо нове. Не тільки по Петрому-Домантовичу :)
Не пожалкуєте, якщо почитаєте
По суті матеріалу: книга закриває багато мітив і легенд, але відкриває дещо нове. Не тільки по Петрому-Домантовичу :)
Не пожалкуєте, якщо почитаєте
March 25, 2026
Попри те, що книжка дуже цікава, мені занадто сумно її читати.
Діяльність радянських служб заводить в сумний стан і не можу відсторонитися, щоб сприймати ці історії просто як шпигунський роман.
Дуже багато думаю про те, щоб вчинила я буду в тих умовах.
Перечитала окремі розділи і частини книги, бо Петров все ж таки цікава особистість
Діяльність радянських служб заводить в сумний стан і не можу відсторонитися, щоб сприймати ці історії просто як шпигунський роман.
Дуже багато думаю про те, щоб вчинила я буду в тих умовах.
Перечитала окремі розділи і частини книги, бо Петров все ж таки цікава особистість
April 10, 2026
Добрий день, таке дослідження варте Шевченківської премії. Дякую за увагу, до побачення.
May 30, 2026
I was waiting for this book with great interest, as I read about Віктор Петров a lot the last year, already formed quite strong opinions regarding him, and was eager to be acquainted with the announced new findings about this person in our archives. And this book is indeed a large and thorough investigation which immediately became a must-read for anyone who wants to know the most essential things about Віктор Петров. However, I was left with very contradictory feelings about it.
First of all, as I said, it discusses the collaboration of Віктор Петров with the Soviet “Ministry of Love” (let’s call it “KGB” regardless of what name it had in different time periods) extensively, not only quoting a lot of original archival documents but also offering some “technical analysis” of the data retrieved (i.e., what they mean and how they are interconnected with other data). The author did a great deal of work perusing various materials in search of any information from/about “agent “Иванов” (an extremely generic nickname, as you understand) in the personal files of many other people and analyzed them for affiliation with Віктор Петров. The author also apparently read everything he could find about Віктор Петров among our published books and articles and often refers to these sources of information when it is feasible. This is an intelligent and very time-consuming work, and I appreciate it very much.
At the same time, you can see clearly that the author did not intend to look for Віктор Петров / “agent “Иванов” specifically initially. This was meant to be another book with an assortment of various “interesting” stories from “KGB archives,” similar to the previous book by this author, “Архіви КГБ. Невигадані історії” (which I have not read and do not want to, because I dislike such an “entertaining” approach to learning about history and consider it unhealthy and unhelpful for our collective mindset). The author did not do a targeted research for any particular subject; he just “hunted” for another collection of “interesting stories.” Somewhere in the middle of this process, he discovered previously unpublished materials about “agent “Иванов,” investigated them, decided that they would make a good book, and started to compose it, but apparently wasn’t able to let go everything he found before it, and included all this stuff in this book as well. Well, most probably not “all” of it, but the final book is again an assortment of various “interesting stories” about different people and situations rather than a systematic and consistent representation of the “agent “Иванов”‘s case. Some of these stories are more or less related to Віктор Петров, and some are not related but may be considered OK as an illustration of some observations about the general atmosphere of the epoch. However, there are also totally unrelated stories there, and all this leaves an incredibly confusing impression. I am very much interested in the epoch, and I already knew many of the people or phenomenons described there, and I am familiar with “KGB archives” and able “to read” them without any assistance, but I was bewildered and fogged by all these stories, names, data, complex relationships between them (the author adores to find the most subtle “connections”! which indicates his attentiveness but constantly confuses the reader additionally, because many of these “connections” are not substantial and only add to the general feeling of “getting lost”), little stories inside larger stories, branching stories about some random personalities, etc. I could not understand why the author decided to give such detailed accounts about some people here, in the middle of the book, which supposedly should be about Віктор Петров (and the personal story of whom deserves ten such books, no less interesting and complex, if you know anything about Віктор Петров).
The book most probably has some “structure” and internal logic (maybe it would be more obvious after a second reading, I don’t know), but most of the time it looks approximately like this for the reader (where the pink threads are about Віктор Петров and the black ones are about things that has no relation to him whatsoever and are presented with an unclear purpose to me):
Yes, all these stories are objectively “interesting” from some point of view, but the integral impression from them, especially from the point of view “how all this contributes to our understanding of Віктор Петров,” is confusing. The saddest thing is that I was so tired and bewildered by them that I did not want to google anything additionally (as you sometimes do when you encounter some fascinating sideline in a book and immediately want to learn more about it! and thus, even if the book was not about this story at all, you feel a sudden exaltation from learning something additionally, just because the author mentioned it and made you interested enough to do your own research). Here, I felt the opposite effect: I was constantly forgetting all those names and stories almost on the next page after reading them. So when the author says something like “remember this guy? he was mentioned in connection to such and such story/personality previously,” I just blinked every time — no, of course, I do not remember him, how could I, you lost me 150 pages ago…
OK, let’s say that I have problems with memory and attention, so I wasn’t able to appreciate all the cool stuff the author found and provided for us.
The key problem with this book is how the materials about Віктор Петров were presented. Again, I have very contradictory feelings about it. On the one hand, it’s an intelligent and analytical work, not only a “reprinting” of archival materials, and I can only welcome it for all our authors doing historical research. On the other hand, the author’s attitude to Віктор Петров is clearly very “benevolent” and even playful, starting from the title of the book (“spy games”! games!) and ending with the afterword summary, where the author somehow makes a conclusion that “Були ті, хто сам приходив до держбезпеки та пропонував свою допомогу. Випадок Віктора Петрова — не такий. Даючи 13 серпня 1936 року підписку, він керувався насамперед бажанням вижити. Почувши пропозицію НКВД та розуміючи, що з ним буде в разі відмови, учений погодився. Як і тисячі інших.” Throughout the book, the author represents Віктор Петров as a lame caricature of a spy and secret agent who supposedly did not do any harm to anyone, thus continuing the conventional approach of whitewashing this “genius.” All these stories of other people (which are mostly about other agents and spies of the KGB and their “adventures,” often quite weird and sometimes also lame) look like a necessary “background” to illustrate the unpronounced thought “время такое было” (i.e., the reader may decide that writing reports on your friends and collegues and collaborating with the KGB was a perfectly normal practice, many people did it, and who are we to judge them today?).
No, this is totally wrong. I don’t know how a person who has read the archives and quoted the respective materials can make such a conclusion. Віктор Петров is a totally clear case of a voluntary and even enthusiastic “collaboration” with the KGB, which may have started not from his own initiative but was very much amiable and willing and continued practically to the end of his life. Віктор Петров agreed to become “an agent” (and later a Soviet spy — not against the Nazis, but against the fellow disloyal-to-the-Soviets Ukrainians, remember it!) because he considered it right and useful, and he was writing “reports” for dozens of years, receiving money and other preferences from the KGB and assuming the positions of the colleagues that were arrested because of Віктор Петров’s “reports.” He may have been lame for some specific purposes (yeah, he was not a Superman, after all), but he was an excellent agent provocateur and a valuable source of information about the disloyal Ukrainians, both in the USSR and, especially, in the early post-war diaspora. KGB materials indicate this very distinctly: it was directly said several times in different internal documents that Віктор Петров’s information is extremely helpful for them, and they overall invariably characterized him as an absolutely loyal and dutiful agent, “наш человек.” (Can you remember many people whom the KGB trusted so much? And this exclusive trust cannot be an accidental thing.) After all, the very decision of Віктор Петров’s to return to the USSR, which was realized through the KGB, is an unequivocal indicator of what was REALLY important for this person, and Віктор Петров was actually an initiator of re-establishing connection with them and asked to return “home.” He could have been a free person, “get lost” in the chaos of post-war Europe, live among thousands of other Ukrainian intelligentsia who were not willing to return to the Soviet unfreedom, and try to preserve and enrich the Ukrainian culture, study its history, tell the world the truth about the Soviet society, as Юрій Шевельов, Іван Багряний, Яків Гніздовський, Улас Самчук, and many, many other decent Ukrainians did. No, Віктор Петров dreamed about returning to the USSR and continuing to write reports on other people. He was totally OK with it! He enjoyed this life! He never regretted anything! He was very proud in the last years of his life, when he received an apartment, a medal, and an academic rank, all because he was collaborating with the KGB dutifully.
All this somehow is never discussed by our literary scholars and historians, and most of them continue to insist that “время такое было,” that many people collaborated with the KGB, that it was necessary for their survival, and, especially, that Віктор Петров did not do any harm to anybody. All this is not true. Yes, many people were forced to sign some agreement for collaboration, and some of them did it indeed under a huge pressure, and yet, all the decent people managed to avoid writing any “reports” or wrote just a few and tried to not say anything potentially dangerous about anybody, and all of them were deeply regretful about it if they had a chance to make a confesion. At the same time, there were many people who categorically refused to collaborate with the Soviets, and it’s them whom we love and respect today. Віктор Петров not only did not refuse it; he agreed to collaborate easily and even eagerly, and he was a loyal and enthusiastic KGB informer and collaborator for the rest of his life, and his reports are detailed and crafty, trying to “denounce” as many people as possible, and yes, his activity in this role did much more harm to Ukrainian culture than any of his books and articles, however original and “genius” they might be. Ukrainian culture and Ukrainians as a nation are not dead today only because it did not consist of such people as Віктор Петров only.
I don’t think that Едуард Андрющенко did this whitewashing consciously; after all, he is not a literary scholar and I do not expect that he should give any “moral evaluation” of Віктор Петров’s personality. However, his book, due to this “entertaining” and lighthearted approach to the most revealing and quite awful archival materials, continues this tradition of representing Віктор Петров as a harmless and highbrow weirdo. He was a rascal! A bastard! A bloody traitor! A Soviet vermin! A willing assistant to our torturers and killers! He knew perfectly what he was doing and never regretted it. All Ukrainian “role models of moral integrity” would definitely condemn and despise him if they ever knew about his activities in this regard. Ask yourself whether, for example, Василь Стус, Алла Горська, Євген Сверстюк, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл would shake hands with this guy if they knew the truth about him? Why we, as a society that just learned about all the unbelievable crimes and absolute degeneracy of the Soviets, today are doing it, I have no idea. All this is very sad ((.
First of all, as I said, it discusses the collaboration of Віктор Петров with the Soviet “Ministry of Love” (let’s call it “KGB” regardless of what name it had in different time periods) extensively, not only quoting a lot of original archival documents but also offering some “technical analysis” of the data retrieved (i.e., what they mean and how they are interconnected with other data). The author did a great deal of work perusing various materials in search of any information from/about “agent “Иванов” (an extremely generic nickname, as you understand) in the personal files of many other people and analyzed them for affiliation with Віктор Петров. The author also apparently read everything he could find about Віктор Петров among our published books and articles and often refers to these sources of information when it is feasible. This is an intelligent and very time-consuming work, and I appreciate it very much.
At the same time, you can see clearly that the author did not intend to look for Віктор Петров / “agent “Иванов” specifically initially. This was meant to be another book with an assortment of various “interesting” stories from “KGB archives,” similar to the previous book by this author, “Архіви КГБ. Невигадані історії” (which I have not read and do not want to, because I dislike such an “entertaining” approach to learning about history and consider it unhealthy and unhelpful for our collective mindset). The author did not do a targeted research for any particular subject; he just “hunted” for another collection of “interesting stories.” Somewhere in the middle of this process, he discovered previously unpublished materials about “agent “Иванов,” investigated them, decided that they would make a good book, and started to compose it, but apparently wasn’t able to let go everything he found before it, and included all this stuff in this book as well. Well, most probably not “all” of it, but the final book is again an assortment of various “interesting stories” about different people and situations rather than a systematic and consistent representation of the “agent “Иванов”‘s case. Some of these stories are more or less related to Віктор Петров, and some are not related but may be considered OK as an illustration of some observations about the general atmosphere of the epoch. However, there are also totally unrelated stories there, and all this leaves an incredibly confusing impression. I am very much interested in the epoch, and I already knew many of the people or phenomenons described there, and I am familiar with “KGB archives” and able “to read” them without any assistance, but I was bewildered and fogged by all these stories, names, data, complex relationships between them (the author adores to find the most subtle “connections”! which indicates his attentiveness but constantly confuses the reader additionally, because many of these “connections” are not substantial and only add to the general feeling of “getting lost”), little stories inside larger stories, branching stories about some random personalities, etc. I could not understand why the author decided to give such detailed accounts about some people here, in the middle of the book, which supposedly should be about Віктор Петров (and the personal story of whom deserves ten such books, no less interesting and complex, if you know anything about Віктор Петров).
The book most probably has some “structure” and internal logic (maybe it would be more obvious after a second reading, I don’t know), but most of the time it looks approximately like this for the reader (where the pink threads are about Віктор Петров and the black ones are about things that has no relation to him whatsoever and are presented with an unclear purpose to me):
Yes, all these stories are objectively “interesting” from some point of view, but the integral impression from them, especially from the point of view “how all this contributes to our understanding of Віктор Петров,” is confusing. The saddest thing is that I was so tired and bewildered by them that I did not want to google anything additionally (as you sometimes do when you encounter some fascinating sideline in a book and immediately want to learn more about it! and thus, even if the book was not about this story at all, you feel a sudden exaltation from learning something additionally, just because the author mentioned it and made you interested enough to do your own research). Here, I felt the opposite effect: I was constantly forgetting all those names and stories almost on the next page after reading them. So when the author says something like “remember this guy? he was mentioned in connection to such and such story/personality previously,” I just blinked every time — no, of course, I do not remember him, how could I, you lost me 150 pages ago…
OK, let’s say that I have problems with memory and attention, so I wasn’t able to appreciate all the cool stuff the author found and provided for us.
The key problem with this book is how the materials about Віктор Петров were presented. Again, I have very contradictory feelings about it. On the one hand, it’s an intelligent and analytical work, not only a “reprinting” of archival materials, and I can only welcome it for all our authors doing historical research. On the other hand, the author’s attitude to Віктор Петров is clearly very “benevolent” and even playful, starting from the title of the book (“spy games”! games!) and ending with the afterword summary, where the author somehow makes a conclusion that “Були ті, хто сам приходив до держбезпеки та пропонував свою допомогу. Випадок Віктора Петрова — не такий. Даючи 13 серпня 1936 року підписку, він керувався насамперед бажанням вижити. Почувши пропозицію НКВД та розуміючи, що з ним буде в разі відмови, учений погодився. Як і тисячі інших.” Throughout the book, the author represents Віктор Петров as a lame caricature of a spy and secret agent who supposedly did not do any harm to anyone, thus continuing the conventional approach of whitewashing this “genius.” All these stories of other people (which are mostly about other agents and spies of the KGB and their “adventures,” often quite weird and sometimes also lame) look like a necessary “background” to illustrate the unpronounced thought “время такое было” (i.e., the reader may decide that writing reports on your friends and collegues and collaborating with the KGB was a perfectly normal practice, many people did it, and who are we to judge them today?).
No, this is totally wrong. I don’t know how a person who has read the archives and quoted the respective materials can make such a conclusion. Віктор Петров is a totally clear case of a voluntary and even enthusiastic “collaboration” with the KGB, which may have started not from his own initiative but was very much amiable and willing and continued practically to the end of his life. Віктор Петров agreed to become “an agent” (and later a Soviet spy — not against the Nazis, but against the fellow disloyal-to-the-Soviets Ukrainians, remember it!) because he considered it right and useful, and he was writing “reports” for dozens of years, receiving money and other preferences from the KGB and assuming the positions of the colleagues that were arrested because of Віктор Петров’s “reports.” He may have been lame for some specific purposes (yeah, he was not a Superman, after all), but he was an excellent agent provocateur and a valuable source of information about the disloyal Ukrainians, both in the USSR and, especially, in the early post-war diaspora. KGB materials indicate this very distinctly: it was directly said several times in different internal documents that Віктор Петров’s information is extremely helpful for them, and they overall invariably characterized him as an absolutely loyal and dutiful agent, “наш человек.” (Can you remember many people whom the KGB trusted so much? And this exclusive trust cannot be an accidental thing.) After all, the very decision of Віктор Петров’s to return to the USSR, which was realized through the KGB, is an unequivocal indicator of what was REALLY important for this person, and Віктор Петров was actually an initiator of re-establishing connection with them and asked to return “home.” He could have been a free person, “get lost” in the chaos of post-war Europe, live among thousands of other Ukrainian intelligentsia who were not willing to return to the Soviet unfreedom, and try to preserve and enrich the Ukrainian culture, study its history, tell the world the truth about the Soviet society, as Юрій Шевельов, Іван Багряний, Яків Гніздовський, Улас Самчук, and many, many other decent Ukrainians did. No, Віктор Петров dreamed about returning to the USSR and continuing to write reports on other people. He was totally OK with it! He enjoyed this life! He never regretted anything! He was very proud in the last years of his life, when he received an apartment, a medal, and an academic rank, all because he was collaborating with the KGB dutifully.
All this somehow is never discussed by our literary scholars and historians, and most of them continue to insist that “время такое было,” that many people collaborated with the KGB, that it was necessary for their survival, and, especially, that Віктор Петров did not do any harm to anybody. All this is not true. Yes, many people were forced to sign some agreement for collaboration, and some of them did it indeed under a huge pressure, and yet, all the decent people managed to avoid writing any “reports” or wrote just a few and tried to not say anything potentially dangerous about anybody, and all of them were deeply regretful about it if they had a chance to make a confesion. At the same time, there were many people who categorically refused to collaborate with the Soviets, and it’s them whom we love and respect today. Віктор Петров not only did not refuse it; he agreed to collaborate easily and even eagerly, and he was a loyal and enthusiastic KGB informer and collaborator for the rest of his life, and his reports are detailed and crafty, trying to “denounce” as many people as possible, and yes, his activity in this role did much more harm to Ukrainian culture than any of his books and articles, however original and “genius” they might be. Ukrainian culture and Ukrainians as a nation are not dead today only because it did not consist of such people as Віктор Петров only.
I don’t think that Едуард Андрющенко did this whitewashing consciously; after all, he is not a literary scholar and I do not expect that he should give any “moral evaluation” of Віктор Петров’s personality. However, his book, due to this “entertaining” and lighthearted approach to the most revealing and quite awful archival materials, continues this tradition of representing Віктор Петров as a harmless and highbrow weirdo. He was a rascal! A bastard! A bloody traitor! A Soviet vermin! A willing assistant to our torturers and killers! He knew perfectly what he was doing and never regretted it. All Ukrainian “role models of moral integrity” would definitely condemn and despise him if they ever knew about his activities in this regard. Ask yourself whether, for example, Василь Стус, Алла Горська, Євген Сверстюк, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл would shake hands with this guy if they knew the truth about him? Why we, as a society that just learned about all the unbelievable crimes and absolute degeneracy of the Soviets, today are doing it, I have no idea. All this is very sad ((.
May 28, 2026
Мене завжди вабив Петров/Домонтович своїм стилем написанням, «міжрядковістю» і фльором недосказаного. Таким же було його життя. У книзі «Амадока» С. Андрухович лінія (а чи то пак трикутник) Петрова-Зерова-Зерової піднімає багато питань і залишає без відповіді.. Ця книга на основі документів КГБ у детективному стилі розкриває (частину) його життя, яка була досі тільки у закритих справах, і знову ж частково відповідає на те, що хвилювало читачів Домонтовича..
Багато цікавої інформації про відомих людей, які були дотичні до Петрова.
Читається на одному подисі. Залишається відчуття глибокого співчуття до тих, кого затискала система кгб; велика злість на тих, хто працював у тій системі; і вдячність за те, що живемо у незалежній Україні
Багато цікавої інформації про відомих людей, які були дотичні до Петрова.
Читається на одному подисі. Залишається відчуття глибокого співчуття до тих, кого затискала система кгб; велика злість на тих, хто працював у тій системі; і вдячність за те, що живемо у незалежній Україні
April 20, 2026
З усіх переваг цієї книги, для мене особисто найвагомішою стало як ввімкнувся мій мозок під час читання. Яка насолода загалом займатись інтелектуальною працею. Багато думала про людей чиї долі описані у книзі. Про вибори які вони робили. Здебільшого чинити морально правильно змогли лише люди особливі, які сприймали совок єдино правильно: як країну тюрму, країну покруч, країну катівню. Як мало було цих людей які бачили ясно. Що конкретно думав про це Петров мені байдуже. Та блискучі розвідки про людей які були у подібній до Петрова ситуації, проте змогли зробити інший вибір - безцінні.
April 24, 2026
Надзвичайно крута книжка! Автор вражає глибиною і широтою дослідження.
April 14, 2026
Написано легко про речі важкі. Читати рекомендую, дізнаєтесь трохи якихось фактів про різних людей, хоч вони навіть тут часто виглядають неоднозначно. А взагалі ця книга є доволі хорошим обгрунтуванням лібералізму, але от самого лібералізму в ній описано небагато.
May 2, 2026
Для цієї книжки вам треба 2 закладинки
Книжку про Петрова від Едуарда Андрющенка я чекав більше року. З моменту, як він оголосив, що над нею працює. Уточнюю, що саме від Едуарда, бо про суперагента Петрова паралельно писалися ще дві книжки, і одна з них вийшла раніше за “Агента з ведмедиком”.
Кумедно, що жодної книжки В. Домонтовича (псевдонім Віктора Петрова) я не читав. Знав про Петрова саме як імовірного агента КДБ, дослідника літератури та археолога. Кількість загадок довкола нього провокувала обговорення: чи підставив він Миколу Зерова під розстріл, а сам одружився з його дружиною Софією? Чим він займався в Німеччині? Як перейшов лінію фронту під час Другої світової? Питань багато, відповіді всі мали бути в “Агенті з ведмедиком”.
Я знав, що автор уміє захопливо писати: читав його попередню книжку, й також Едуард редагував мої сценарії для одного ютуб-каналу. Тож коли відкрилося передзамовлення, книжку я точно придбав одним з перших.
Книжка написана дуже цікаво. Андрющенко починає розповідь з кінця, що вже незвичний хід для істориків, все-таки ми більше любимо хронологічну послідовність викладу.
Але тут це виправдано, щоб зберегти напругу й відповідь на фінальні питання: чи був Петров агентом КГБ, чи писав доноси на Зерова, як став розвідником, які ще гріхи мав за душею. Коротше, читається як художній історичний детектив, а не нонфікшн.
Між розділами автор поміщає цитати близьких і не дуже людей до Віктора Петрова, які характеризують головного героя або згадують історії, пов’язані з ним, прикольний хід. Правда, вони потім повторюються у тексті книжки, і це дивно, бо нащо повторюватися 🤷♂️
Хоча це нонфікшн і я можу дати тут відповіді на ключові питання, які писав вище, все ж не буду цього робити, щоб не вбивати ваш інтерес. Усе-таки, книжка тільки недавно вийшла. Єдине, скажу, що Петров таки був агентом КГБ, тепер ми це знаємо достеменно.
А тепер до негативу. Не знаю, чи ви помічали, що діти, які тільки навчилися говорити, мають стільки інформації, що їм аж дихання не вистачає, щоб все розказати. Таке враження у мене склалося від розділів під назвою “Життя інших”, у яких автор розповідає п��о стосунки різних людей і КГБ. І якщо деякі з цих окремих історій доречні, бо стосуються Віктора Петрова, то частина – взагалі мимо крокодил. Самі історії теж добре написані. Але.
Коли б на історії про цих людей витрачалося по пару сторінок — ок. Але я спеціально порахував, що з 609 сторінок тексту загалом, 249 сторінок склали історії з розділами “Життя інших”. Таке відхилення від основного треку під кінець книжки втомило.
У назві відгуку не просто так я пишу про дві закладинки. Оскільки ми можемо сміливо ділити книжку на дві частини — власне, на “Агента з ведмедиком” та “Життя інших”, то кількість героїв вимірюється десятками, і у тексті дуже легко загубитися. Як тільки під час читання десь думкою полетів, то все – витрачай пару хвилин, щоб зрозуміти, про кого зараз взагалі йдеться. Слава Богу й Едуарду Андрющенку, що він зробив іменний покажчик у кінці книжки, це полегшувало пошук конкретного прізвища й з’являлося розуміння “ааа, ось тут я про цього тіпа читав”.
Водночас мене потішив дуже нейтральний підхід автора до теми дослідження, нема зривів про “клятий СРСР”, а нормальний чіткий виклад історії Петрова й його сучасників. Без шельмування й роздавання ярликів “агент КГБ= зрадник українського народу”.
Рекомендую книжку до прочитання усім, хто цікавиться історією України в 20 столітті. Це прям дуже добре зроблено, побільше б такого.
Пишу про історію та книжки тут: https://t.me/ironic_historian
Книжку про Петрова від Едуарда Андрющенка я чекав більше року. З моменту, як він оголосив, що над нею працює. Уточнюю, що саме від Едуарда, бо про суперагента Петрова паралельно писалися ще дві книжки, і одна з них вийшла раніше за “Агента з ведмедиком”.
Кумедно, що жодної книжки В. Домонтовича (псевдонім Віктора Петрова) я не читав. Знав про Петрова саме як імовірного агента КДБ, дослідника літератури та археолога. Кількість загадок довкола нього провокувала обговорення: чи підставив він Миколу Зерова під розстріл, а сам одружився з його дружиною Софією? Чим він займався в Німеччині? Як перейшов лінію фронту під час Другої світової? Питань багато, відповіді всі мали бути в “Агенті з ведмедиком”.
Я знав, що автор уміє захопливо писати: читав його попередню книжку, й також Едуард редагував мої сценарії для одного ютуб-каналу. Тож коли відкрилося передзамовлення, книжку я точно придбав одним з перших.
Книжка написана дуже цікаво. Андрющенко починає розповідь з кінця, що вже незвичний хід для істориків, все-таки ми більше любимо хронологічну послідовність викладу.
Але тут це виправдано, щоб зберегти напругу й відповідь на фінальні питання: чи був Петров агентом КГБ, чи писав доноси на Зерова, як став розвідником, які ще гріхи мав за душею. Коротше, читається як художній історичний детектив, а не нонфікшн.
Між розділами автор поміщає цитати близьких і не дуже людей до Віктора Петрова, які характеризують головного героя або згадують історії, пов’язані з ним, прикольний хід. Правда, вони потім повторюються у тексті книжки, і це дивно, бо нащо повторюватися 🤷♂️
Хоча це нонфікшн і я можу дати тут відповіді на ключові питання, які писав вище, все ж не буду цього робити, щоб не вбивати ваш інтерес. Усе-таки, книжка тільки недавно вийшла. Єдине, скажу, що Петров таки був агентом КГБ, тепер ми це знаємо достеменно.
А тепер до негативу. Не знаю, чи ви помічали, що діти, які тільки навчилися говорити, мають стільки інформації, що їм аж дихання не вистачає, щоб все розказати. Таке враження у мене склалося від розділів під назвою “Життя інших”, у яких автор розповідає п��о стосунки різних людей і КГБ. І якщо деякі з цих окремих історій доречні, бо стосуються Віктора Петрова, то частина – взагалі мимо крокодил. Самі історії теж добре написані. Але.
Коли б на історії про цих людей витрачалося по пару сторінок — ок. Але я спеціально порахував, що з 609 сторінок тексту загалом, 249 сторінок склали історії з розділами “Життя інших”. Таке відхилення від основного треку під кінець книжки втомило.
У назві відгуку не просто так я пишу про дві закладинки. Оскільки ми можемо сміливо ділити книжку на дві частини — власне, на “Агента з ведмедиком” та “Життя інших”, то кількість героїв вимірюється десятками, і у тексті дуже легко загубитися. Як тільки під час читання десь думкою полетів, то все – витрачай пару хвилин, щоб зрозуміти, про кого зараз взагалі йдеться. Слава Богу й Едуарду Андрющенку, що він зробив іменний покажчик у кінці книжки, це полегшувало пошук конкретного прізвища й з’являлося розуміння “ааа, ось тут я про цього тіпа читав”.
Водночас мене потішив дуже нейтральний підхід автора до теми дослідження, нема зривів про “клятий СРСР”, а нормальний чіткий виклад історії Петрова й його сучасників. Без шельмування й роздавання ярликів “агент КГБ= зрадник українського народу”.
Рекомендую книжку до прочитання усім, хто цікавиться історією України в 20 столітті. Це прям дуже добре зроблено, побільше б такого.
Пишу про історію та книжки тут: https://t.me/ironic_historian
Review of advance copy received from Publisher
Рік тільки починається, але вже є головний претендент на найкращий нонфікшн 2026-го. Це нова книга Едуарда Андрющенка про Віктора Петрова (Домонтовича), прозаїка, археолога, культуролога й агента НКВД-КГБ.
Відколи в архіві Служби зовнішньої розвідки України розсекретили особову справу Петрова, стало зрозуміло, що про таку непересічну людину обов’язково з’являться книжки. Вони виходили й раніше (зокрема, праця Віри Агеєвої «Поетика парадокса» у 2006-му чи Мар’яни Гірняк «Таємниця роздвоєного обличчя» у 2008-му), але тепер нарешті (майже) всі таємниці про людину з багатьма псевдонімами розкрилися і настав золотий час дослідників. Так у травні 2025 році вже вийшов невеликий документальний нарис Вадима Ададуров «(Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки», й Андрющенко в передмові зазначає, що тоді ж його праця вже була на етапі редагування, і, попри певні структурні подібності, насправді це дуже різні тексти, і назва «Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)» насправді дещо оманлива. Насамперед тому, що в книзі Едуарда Андрющенка йдеться не тільки про життя Петрова, а і про «життя інших», тих, хто його оточував (Максим Рильський, Агатангел Кримський, Юрій Шевельов, Іван Багряний, Омелян Пріцак і не тільки). І про них в цій праці — понад 200 сторінок, тобто практично третина, і багато в чому — це великий плюс «Агента з ведмедиком», адже показує, що співпраця з НКВД-КГБ часто була чи не єдиним шлях вижити для інтелігента в СРСР, хоч і це не давало гарантії недоторканності та кар’єрного зростання. Звісно, доводилося йти на певні компроміси із совістю, однак Андрющенко на кількох прикладах показує, що агенти, подібні на Петрова, це не завжди люди, діяльність яких призводила до чиєїсь смерті: «Протягом десятиліть чекісти витрачали на Омеляна Пріцака час та енергію, у результаті фактично нічого не отримуючи. Історії “Галичанина — Лук’яновича”, “Шевченка” (Юрія Шевельова), а якоюсь мірою і “Жгута” (Івана Багряного) показують нам: не варто поспішати з висновками, якщо ми лише знаємо, що людина дала підписку про співпрацю. Вербування агента зовсім не означало, що він робитиме те, що потрібно кураторам. Ще один приклад. Письменник Остап Вишня (Павло Губенко) став агентом 018 у 1943-му, під час звільнення з таборів, де пробув десять років. Але, судячи зі складеного Володимиром Сєкарєвим у 1950 році рапорту, весь цей час гуморист просто саботував виконання завдань від чекістів. Тоді ж 018 виключили з агентурної мережі».
а більше тут: https://tyzhden.ua/ivanov-petrov-domo...
Відколи в архіві Служби зовнішньої розвідки України розсекретили особову справу Петрова, стало зрозуміло, що про таку непересічну людину обов’язково з’являться книжки. Вони виходили й раніше (зокрема, праця Віри Агеєвої «Поетика парадокса» у 2006-му чи Мар’яни Гірняк «Таємниця роздвоєного обличчя» у 2008-му), але тепер нарешті (майже) всі таємниці про людину з багатьма псевдонімами розкрилися і настав золотий час дослідників. Так у травні 2025 році вже вийшов невеликий документальний нарис Вадима Ададуров «(Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки», й Андрющенко в передмові зазначає, що тоді ж його праця вже була на етапі редагування, і, попри певні структурні подібності, насправді це дуже різні тексти, і назва «Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)» насправді дещо оманлива. Насамперед тому, що в книзі Едуарда Андрющенка йдеться не тільки про життя Петрова, а і про «життя інших», тих, хто його оточував (Максим Рильський, Агатангел Кримський, Юрій Шевельов, Іван Багряний, Омелян Пріцак і не тільки). І про них в цій праці — понад 200 сторінок, тобто практично третина, і багато в чому — це великий плюс «Агента з ведмедиком», адже показує, що співпраця з НКВД-КГБ часто була чи не єдиним шлях вижити для інтелігента в СРСР, хоч і це не давало гарантії недоторканності та кар’єрного зростання. Звісно, доводилося йти на певні компроміси із совістю, однак Андрющенко на кількох прикладах показує, що агенти, подібні на Петрова, це не завжди люди, діяльність яких призводила до чиєїсь смерті: «Протягом десятиліть чекісти витрачали на Омеляна Пріцака час та енергію, у результаті фактично нічого не отримуючи. Історії “Галичанина — Лук’яновича”, “Шевченка” (Юрія Шевельова), а якоюсь мірою і “Жгута” (Івана Багряного) показують нам: не варто поспішати з висновками, якщо ми лише знаємо, що людина дала підписку про співпрацю. Вербування агента зовсім не означало, що він робитиме те, що потрібно кураторам. Ще один приклад. Письменник Остап Вишня (Павло Губенко) став агентом 018 у 1943-му, під час звільнення з таборів, де пробув десять років. Але, судячи зі складеного Володимиром Сєкарєвим у 1950 році рапорту, весь цей час гуморист просто саботував виконання завдань від чекістів. Тоді ж 018 виключили з агентурної мережі».
а більше тут: https://tyzhden.ua/ivanov-petrov-domo...
May 29, 2026
Спеціа��ьно перед тим, як читати цю книжку, прочитав ключові твори Домонтовича, щоб віднестися до них неупереджено. В принципі, моє ставлення до письменника сильно не змінилось.
Те, що Петров - контроверсійна фігура зі складною біографією, я знав і до прочитання цієї книги. Але звісно ж, у книзі можна знайти багато подробиць про нього, в тому числі і нових.
Автор слушно зауважує, що те, яким саме був Петров, кому належала його відданість, що він думав про самостійність (а може і незалежність) України, про Радянський союз, про націоналістів, про співпрацю зі спецслужбами - цього ми не дізнаємось ніколи. Петров прожив складне життя, в якому робив як хороше, так і погане. Коли він робив погане, від цього могли постраждати невинні люди, особливо в 1930-і. В той же час, він робив сміливі вчинки заради того, що вважав правильним (як ось боротьба з нацизмом).
При цьому всьому, Петров-Домонтович - один з найталановитіших українських письменників 20 століття. «Дівчина з ведмедиком», на мою думку, шедевр. Нам, сучасним українським читачам, з вис усім потрібно жити.
Те, що Петров - контроверсійна фігура зі складною біографією, я знав і до прочитання цієї книги. Але звісно ж, у книзі можна знайти багато подробиць про нього, в тому числі і нових.
Автор слушно зауважує, що те, яким саме був Петров, кому належала його відданість, що він думав про самостійність (а може і незалежність) України, про Радянський союз, про націоналістів, про співпрацю зі спецслужбами - цього ми не дізнаємось ніколи. Петров прожив складне життя, в якому робив як хороше, так і погане. Коли він робив погане, від цього могли постраждати невинні люди, особливо в 1930-і. В той же час, він робив сміливі вчинки заради того, що вважав правильним (як ось боротьба з нацизмом).
При цьому всьому, Петров-Домонтович - один з найталановитіших українських письменників 20 століття. «Дівчина з ведмедиком», на мою думку, шедевр. Нам, сучасним українським читачам, з вис усім потрібно жити.
April 24, 2026
Обʼєм роботи, яку зробив дослідник вражає. Хоча подекуди він нас відводив з основної стежки, щоб розповісти про десятки інших героїв, що могло трохи плутати, втім це допомого скласти більш цілісне уявлення про те, як працювали чекісти, і як був влаштований їхній світ.
Тепер хочеться перечитати усі тексти Домонтовича ще раз.
Тепер хочеться перечитати усі тексти Домонтовича ще раз.
Review of advance copy
Слухала аудіоверсію в процесі написання, дуже цікаво!
Displaying 1 - 15 of 15 reviews