Людмила Старицька-Черняхівська (1868–1941) — талановита українська письменниця, яскрава постать національного відродження кінця XIX — початку XX ст. Донька корифея українського театру Михайла Старицького не могла не спробувати свої сили в драматургії, хоч і вважала цей жанр «найтруднішим з усіх літературних форм», адже в ньому «повинні переломитися пафос лірики, спокійна величність епосу, глибінь психології й сила драми». Усі ці вимоги письменниця втілила у своїх п’єсах, вміщених у цьому виданні, — «Сапфо», яку Іван Франко назвав однією з перлин нашої літератури, «Гетьман Дорошенко» та «Іван Мазепа». Вони назавжди в золотому фонді української літератури. Історична драма, за словами письменниці, — найтриваліша форма драматичної творчості: вона не боїться подиху часу.
Українська письменниця, театрознавиця, громадська та політична діячка. Народилася в родині драматурга Михайла Старицького та Софії Лисенко, сестри композитора Миколи Лисенка. Входила до літературного гуртка «Плеяда», була серед засновниць Літературно-артистичного товариства та очолювала український клуб «Родина». Активно працювала в «Просвіті» та Українському науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Під час Української революції стала членкинею Української Центральної Ради, брала участь у діяльності Генерального секретарства освіти та театрального комітету. Написала близько двадцяти п’єс, здебільшого історичних, а також спогади про Миколу Лисенка й Лесю Українку. У 1930-х роках зазнала політичних репресій у справі Спілки визволення України. Вдруге заарештована 1941 року, померла під час етапування до Казахстану.