Mano moterys

by Юлія Ілюха, Julija Iliucha, Donata Rinkevičienė (Translator)

Knyga „Mano moterys“ – trumposios prozos rinkinys, pasakojantis apie Ukrainos moterų gyvenimą po 2022 m. vasario 24 d. Pasakojimai atskleidžia, kaip skirtingo amžiaus, skirtingo socialinio statuso ir skirtingo likimo ukrainietės, tą vasario rytą pabudusios nuo sprogimų garso ir supratusios, kad prasidėjo karas, patiria šį karą, išgyvena jį, gyvena juo. Tai istorijos apie netektį, skausmą, vienatvę, pasiaukojimą, kerštą, meilę, viltį, gyvenimą. Knyga iliustruota Irynos Sažynskos piešiniais. 2024 m. Ukrainoje „Mano moterys“ tapo „BBC metų knyga“.

Genres: Ukraine, War, Fiction, Short Stories, Literature, Ukrainian Literature

60 pages, Hardcover

First published January 1, 2024

About the author

Юлія Ілюха – українська поетка, прозаїкиня, журналістка. Народилася в Харківській області, Україна. Вірші та проза перекладені англійською, німецькою, італійською, болгарською, угорською, каталонською, польською, шведською, португальською, французькою, литовською та іншими мовами. Ілюха отримала низку нагород, зокрема Міжнародну українсько-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара, премію Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова 2018», International Chapbook Prize 2023 від журналу 128 LIT (США), Rotahorn-Literaturpreis 2024 (Австрія) та Книгу року BBC 2024.
Кураторка соціально-поетичного мультимедійного проекту «Там, де вдома», присвяченого реабілітації ветеранів війни в Україні через творчість, та упорядниця однойменної збірки віршів. Авторка серії інтерв'ю з письменниками для щоденної всеукраїнської газети «День».
Займалася волонтерством з початку війни в Україні в 2014 році, разом із подругою вона зібрала понад 500 індивідуальних тактичних аптечок для українських солдатів.

Reviews

[Ярослава]

Збірка коротких і дуже коротких оповідань про типові досвіди жінок під час повномасштабки: жінка, яка чекає на дорогих людей з війни (і дочекалася чи не дочекалася); жінка, яка виїхала, болісно втрачаючи все своє минуле (”жінка щодня їла себе за те, що поїхала. а інша жінка по той бік кордону щодня їла себе за те, що залишилася”); жінка, яка пішла на війну; жінка, яка намагається вберегти хоч щось (”одна маленька жінка не могла зберегти мову, культуру й Україну, але вона зберегла прапор”); і так далі, і таке інше. Віра Агеєва і Ростислав Семків на каналі Шалені Авторки стверджують, що це одна з найкращих книжок, які вони читали про нашу війну, з добрим поєднанням документалістики й експресії, і навіть порівнюють з новелами Василя Стефаника (оце точно дуже навиріст). Також книжка взяла цьогоріч премію ВВС. Зважаючи на ці оцінки шановного товариства, напевно, раджу ознайомитися в будь-якому разі, багато часу це все одно не відніме, але для мене ця книжка геть не працює.

Здавалося б, з початку повномасштабної війни минуло не так багато часу, але навіть в межах цієї короткої хронології певні тексти вже здаються радше документом часу, ніж повноцінним мистецьким висловлюванням. Мені ця збірка здається пам’яткою 2022 року, обіч “Байрактара”, “Ваньки-Встаньки”, “Буде тобі, враже” й багатьох прикладів наївного мистецтва/постфольклору - у 2022 році це, очевидно, було подорожником на всі вавочки душі, але в 2024 році вже потрібні інші, обдуманіші підходи, бо рани глибші і простий подорожник уже не діє. Натомість тут ми маємо все те саме:

* розповідь на основі першої найочевиднішої асоціації, чи що, і переказування сюжетів з новин. Це працювало і було потрібно у 2022 році (чи з 2014 для тих, кого безпосередньо заторкнуло раніше): коли немислиме раптом стає реальністю, є якась цінність у простому називанні досвідів: так, це діється з тобою і діється насправді. Натомість у 2024 році значна частина з цього вже втрачає свіжість, бо всі вже прожили ці страхи і живуть з якимось іншими страхами. Колись давали відчуття несамотності і констатація страхів, що в твій будинок прилетить, коли ти приймаєш душ, і рятувальники будуть засуджувати твій целюліт (якщо комусь раптом треба нагадування: не будуть - якщо знайдуть живою, то будуть радіти кожній вашій зморшечці), і критерії штибу "Лягати спати без трусів - це прояв найвищої віри в ЗСУ", і нормалізація будь-яких реакцій не глибоко ненормальну реальність (штибу гладити свого кота Хаймарса, розглядаючи фоточки трупів ворогів). Але року божого 2024-го це вже трошки секонд-генд переживання. Ну, а перекази новин взагалі ходять по межі етичності. От, наприклад, оповідання, що закінчується пуантом “у скромної жінки був червоний манікюр, коли почалася війна. світ його побачив”. По-перше, дієвість оповідання базується винятково на тому, чи ви впізнаєте відсилку (ви впізнали і я впізнала - але пересічний іноземець, скажімо, швидше за все ні). По-друге, оскільки сила базується винятково на відсиланні до позатекстової реальності (а тому не можна сказати “це про якусь іншу умовну жінку”) - мені це здається не зовсім етичною історією: приписувати якісь почуття і чухати свої емоційні потреби об реальну жінку, яка дуже реально і дуже недавно загинула.

* На жаль, пам’яткою 2022 року вже видається й віра у війну як спільний об’єднавчий досвід - тобто, звичайно, навесні 2022 року був досвід єдності, а в 2024 вже ясно, що, навпаки, ми вийдемо з війни (незалежно від результату) значно більш розколотими, ніж у неї зайшли, бо це не досвід, який об'єднує, це досвід з масою відмінностей (ті, хто на фронті, і ті, хто “я їх туди не посилав”; ті, хто виїхав, і ті, хто лишився; ті, хто лишився в мирному місті, і ті, чиє місто стерто з лиця землі; ті, хто нікого не втратив, і ті, хто втратив усе; і так далі, і таке інше, час, звичайно, набудує на це нові спільні досвіди, але насправді зараз розколів багато). Тому знеособлення, які стирають деталі неповторного обличчя, вдачі й біографії, на користь ролі цієї людини на тлі воєнної панорами ("жінка, яка чекала", "жінка, яка не дочекалася"), може працювати в історії про єдність, історії з 2022 року. Натомість зараз ясно, що навіть в межах кожної з цих ролей є маса відмінностей, і цікаві саме індивідуальні стратегії, а не широкі мазки притчі. Стефанику вистачало двох сторінок, щоб виписати неповторне людське обличчя і підняти його досвід до урочистості страшного міфу. Не певна, чи “Моїм жінкам” вдається повторити цей трюк.

* Сюди ж допишімо максимально спрощено-карикатурний образ ворога в дусі пісенної класики “йобані бомжі, що не бачили асфальту, на бутилках скачуть вперед”. Наприклад, це описи двох різних героїнь, які представляють ватні погляди в тексті:

“вона згадувала молодість. філологічний факультет, гуртожиток, ситцеві плаття, вірші в темному парку, гарячі руки, слова любові. далі пам’ять підкидала їй спогади про дешеву ковбасу і найсмачніше у світі морозиво. ані смаку ковбаси, ні смаку морозива жінка вже не пам’ятала, але свято вірила в їхню еталонність. ”
*
“жінка ностальгувала за кращими в її розумінні роками життя. за смачним пломбіром, дешевою ковбасою і шкіряними імпортними чоботами. за стабільністю роботи від дзвінка до дзвінка ... щодня, дивлячись на себе у дзеркало, жінка бачила, як вона старіє”

Але ми ж розуміємо, що не все так просто, як ностальгія за молодістю, котра не вернеться. Риторика про найсмачнішу ковбасу існує здебільшого в пародіях на вату, а реальні аргументи звучать не так. Не бачу сенсу їх повторювати (це до 2014 року ще мало сенс думати про те, щоб намагатися протиставляти факти їхнім наративам, паралельно створюючи системи соцпідтримки, щоб потєряшки в нових реаліях не радикалізувалися - натомість після початку війни це вже просто ворог і треба дбати, щоб вони не могли здавати координати абощо). Але якби ці погляди були настільки карикатурно-простими й не знаходили собі нової бази підтримки, то вони й небезпечними не були б - а вони таки небезпечні, тому ця карикатура нічого не дає.

Зате видання стильненьке й оформлене з роботами багатьох художниць! Наприклад:

[Jolanta (knygupė) · Rating 5 out of 5]

Pastebėjau, kad ukrainiečiai skaitytojai šią knygą apie moters (nors lytis čia ne visada svarbi) kasdienybę prasidėjus karui vertina santūriai – jų ji akivaizdžiai nebesujaudina. Tokia klaiki jų realybė tęsiasi jau penktus metus. O aš ją skaičiau su gumulu gerklėje, vis pravirkdama. Pravirkdama, nes dar galiu verkti, nes esu toli nuo karo ir saugi. Nors gal tik kol kas..
Visiškai emocinis skaitinys. Taip ir įvertinau.

[Aly Orvis · Rating 5 out of 5]

so so good. so so awful. a book that can make you nauseous but in an important way.

[Elina Dlohi · Rating 5 out of 5]

Ak , tas stulbais karš!
Šī ir pavisam maza, ļoti smeldzīgā grāmatiņa ar sieviešu stāstiem par karu. Par sievieti, kas neiet gulēt bez apakšbiksēm, par sievieti, kas apglabāja savu dēlu dārzā.

Grāmatā ir apkopoti 40 sieviešu stāsti par dzīvi kara laikā Ukrainā. Visi teikumi grāmatā sākas ar mazo burtu.

Te nav viena galvenā varone . Katrs teksts ir neliels fragments par kādu sievieti un viņas dzīvi- par bailēm, zaudējumu, ģimeni, ķermeni, ikdienu un mēģinājumu turpināt dzīvot laikā, kad viss ierastais ir sabrucis.

Varones netiek sauktas vārdos, bet katrs stāsts sākas kā “sieviete, kura…”, un pamazām rodas sajūta, ka tās nav tikai 40 atsevišķas sievietes, bet viens kopīgs sieviešu pieredzes portrets kara laikā.

Šī nav grāmata, kuru gribas ātri izlasīt vienā vakarā. Drīzāk tāda, kuru ik pa brīdim gribas aizvērt, nolikt malā un tikai tad turpināt. Es lasīju 10 dienas.

Viena no tām grāmatām, kas vēlreiz atgādina, ka karš nav tikai notikumi kartē vai ziņās, tas ir tepat, dzīvu cilvēku ikdienā.
⭐⭐⭐⭐⭐ Grāmata, kuru grūti novērtēt

"todien, kad sieviete apglabāja visus savējos, viņa atnāca uz savas dzīves drupām, pūlēdamās atrast vismaz kaut ko, pie kā būtu vērts turēties"

"Sieviere, kas iepriekš nebija mācējusi raudāt, nu raudāja ik dienu, žēlumā, niknumā, izmisumā, priekā. ik dienu viņa lēja asaras un loloja naidu. asarām slacītais naids auga augumā un pieņēmās spēkā, lai beigu beigās iznīcinātu visus tos, kas sievietei likuši raudāt."

"sieviete eksistēja, bet nedzīvoja, skatījās, bet neredzēja, klausījās, bet nedzirdēja"

[Alla Komarova · Rating 3 out of 5]

Прекрасно зроблена, неймовірно проілюстрована двомовна книга про жіночий досвід проживання повномасштабного вторгнення. Книга дуже потрібна і корисна, але... не мені 😅

💙 Це може бути ідеальний подарунок вашим англомовним друзям, аби бодай трішки наблизити їх до спроби зрозуміти хоча б частково, що ми тут відчуваємо (оцініть усі рівні відсторонення).

💙 Це може бути прекрасний лот для лотерей та зборів на чергові потреби жінок-військових ЗСУ чи ГО, що опікуються родинами загиблих.

➡️ Це варто було б включати в різні добірки та максимально підсвічувати у ЗМІ.

Але читати це просто як книгу абсолютно неможливо.

✅ По-перше, з-за особливостей орфографії — жодне речення тут не починається з великої літери (я покажу фото сторінки в коментарях). Бажання узяти червоний олівець і правити просто непереборне.

✅ По-друге, десятки історій, абсолютно різних, що трагічних, що подекуди смішних, написані одним монотонним голосом. З-за цього розрізнити між собою всіх цих жінок вже після п'ятої історії стає абсолютно нереальною задачею із кількома зірочками.

✏️ Коли це були окремі історії в ФБ (а саме там я бачила левову частину їх вперше), то це була історія поміж всього, що можна побачити в ФБ під час скролу стрічки. Там і тоді вони чіпляли. Окремо кожна. Зібрані разом вони враз втратили щось своє власне, те саме особливе, що робило їх проникними, різними. Вкупі це стало скидатися на облігатне камлання над небіжчиком: заходиш в кімнату — там камлають, виходиш, робиш свої сумні справи, проходить кілька годин, повертаєшся — там продовжують камлати на одній ноті одним тембром в тому ж ритмі.

❗️ Тим не менш, нагадую, що у якості подарунку вестернам книга свою справу зробить. Жодна людина при здоровому ґлузді не прочитає то все залпом, а вихоплені пара історій таки можуть щось да показати.

✨ Зрештою, "5" за важливість, "1" за читабельність, в середньому — законні три зірочки.

#Дафа_радить не читати, але дарувати.

👀 P.S. Це — книга року ВВС-2024 і в мене жодної власної думки, щодо "а луччє би вони" 😅, адже дві книги з короткого списку я взагалі читати не хочу, а ще дві хочу, але не зараз (і не в цьому році, мабуть). Тому навіть не знаю, що сказати.

[Sonja · Rating 5 out of 5]

A book of stories of various women in Ukraine experiencing the war. There are women who have been hurt as well as those who hadn’t been touched by the violence. There are women concerned with their beauty and women who are outraged by their children’s betrayal and going to the other side. The women don’t have names. The stories are short, like flash fiction. The picture and feelings are vast. The women are an important view of the war and devastation. Recommend!

[Анна Лисенко-Гурська · Rating 3 out of 5]

Той момент коли форма була ясравішою за зміст.

Чи потрібна ця книга нам - так.
Чи була я в захваті від читання - не зовсім.

[Ieva · Rating 5 out of 5]

Nu tā, ka aizķēra līdz kaulam.. sievietes jau tā VAR daudz panest, bet sievietes, kas “panes” karu, tas ir tik smagi un skaudri..

[Anna Dovgopol · Rating 5 out of 5]

Цілком заслужена нагорода - Книга року ВВС. Короткі історії різних жінок, написані чіткою, жорсткою і влучною мовою. Звучить дуже сильно, історії проймають до сліз. Саме та книжка, яку потрібно чииати нашим іноземним друзям - тому чудово, що тексти перекладені англійською. Та і собі для рефлексії і впізнавання себе дуже добре. І ще фантастичні ілюстрації.

[Hestia Istiviani · Rating 4 out of 5]

Sekadar ambil buku ini karena ditulis oleh perempuan Ukraina, ternyata bagus banget 🥹

My Women berisi flash fiction yang mendeskripsikan bagaimana menyebalkannya hidup perempuan di tengah-tengah kondisi perang. Penerjemah buku ini, Hanna Leliv, bilang kalau Yuliia Iliukha menulis sebagai caranya menangkap lelahnya fisik dan batin kondisi perempuan-perempuan di Ukraina akibat perang.

Dalam semua cerita flash fiction di My Women, Iliukha tidak pernah menyebut satu nama pun sebagai tokoh. Menyiratkan bahwa semua perempuan berpeluang mengalami kesulitan hidup yang sama ketika kedaiaman diobrak-abrik oleh pihak-pihak yang arogan.

Sepanjang membaca My Women, ada perasaan tidak nyaman. Juga kesan "dingin" dan sendu. Seakan emosi yang dituangkan Iliukha bisa sampai kepadaku.

Di antara hilangnya otonomi tubuh, Iliukha juga merekam sesaknya kesendirian, keinginan untuk "kembali ke rumah", dan merasakan cinta kasih dari sesama manusia yang hangat.

Aku rasa dengan membaca My Women kita diingatkan kembali bahwa tagline "War is Peace" memang hanya akal-akalan colonizer. Pada faktanya, malah merusak alam dan semakin memarginalkan yang sudah marginal.

Sayangnya, buku ini belum banyak diperbincangkan di sini karena nggak masuk toko buku ritel.

It's only 96 pages tapi perasaannya masih "nyangkut" sampai sekarang.

A recommended read.

[Oksana Uskova · Rating 3 out of 5]

Хочу віддати належне оформленню та ілюстраціям. Це прекрасний артбук.

Настільки прекрасний, що наче гламуризує ті страшні історії всередині. Глянцевий папір продає нашу війну західному читачу. Ось дивіться - красива картинка наших страждань. Тексти ріжуть по живому.

Та чи будуть вони так само сприйматися закордонною публікою? Це я можу назвати ім’я кожної безіменної жінки в книзі - почасти, бо деякі історії публічні та впізнавані, почасти, бо ці історії прожиті нами - моїми подругами та мною, тож я можу дати наші імена цим жінками. Отже, ця книга вже стає про моє особисте, моє внутрішнє. Така концентрована «мова ненависті» не в трендах у «наших шановних західних партнерів». Тож для кого ця книжка?

Мені ок лаконічний формат текстів, наче пости у фейсбуці чи тред у твіттері. Це хороше мистецьке рішення (саме мистецьке, а не літературне). Це схоже на каталог із виставки картин, де тексти пише кураторка цієї виставки, даючи нам контекст (дякую, ми в ньому живемо). Але премія року ВВС? Ну, колись Bob Dylan отримав Нобелівську премію за «нові форми поетичного вираження в американській пісенній традиції». Схоже, премія ВВС теж пішла цим шляхом. Чому ні?

[Tev · Rating 4 out of 5]

This is a short book but it carries the weight of countless lives. Through a series of brief, powerful vignettes, Iliukha gives voice to Ukrainian women living through the devastation of war. Each story is only a few pages long, yet every story leaves a lasting impact.

What struck me most was how the women remain unnamed. They become both individuals and symbols of resilience, grief, love, fear and survival.

There are no grand speeches or dramatic plot twists just raw human experiences that feel heartbreakingly real. Many of the stories are painful and unsettling but they are also necessary. A powerful, unforgettable collection that will stay with me long after the final page.

[Alice in Booksland · Rating 5 out of 5]

Sin palabras llorando por lo intenso, lo doloroso y lo crudo. Nos hemos olvidado por completo como es sentirse bajo la guerra.
“una pequeña mujer no podía conservar por sí sola el idioma, la cultura o toda Ucrania, pero sí pudo conservar la bandera.”

[Helena · Rating 5 out of 5]

Sodan kauhun kuvaamiseen riittävät vain muutamat sanat, kun niitä osaa käyttää näin taitavasti kuin Julija Iljuha. Koskettavia, yllättäviä ja armottomiakin pieniä novelleja, jotka puhuttelevat ehkä siksi, että ne lähtevät ihan tavallisten ukrainalaisten naisten arjesta - arjesta, jonka sota rikkoo ja murskaa. Myös eläinten, lemmikkikissojen ja lehmän, kuvaus toi sotakokemukset pakahduttavan lähelle. Upea kirja.

[Bie Peeters · Rating 5 out of 5]

"Mes femmes"...
Ces femmes anonymes sont comme vous et moi, avec les mêmes rêves, les mêmes angoisses, les mêmes questionnements - au quotidien, mais aussi au niveau de la vie.
Sauf (et ce mot est d'une importance capitale) qu'elles sont Ukrainiennes et qu'un jour, la guerre est brutalement arrivée dans leurs vies, l'a interrompue et parfois détruite. Leur "maison" s'est réduite à leur corps, leurs paupières sont devenues leurs fenêtres... et il n'y a plus de lieu où se réfugier, se sentir protégé, se sentir bien.
Une femme, une page. Une écriture tout en minuscule, l'auteur n'utilise pas de capitales. Des histoires en apparence simples, pour raconter comment la vie est devenue compliquée, bousculée, arrachée, détruite...
Des phrases simples, qui racontent des histoires de choc. "La complexité de l'âme humaine en temps de guerre."

[Rosie · Rating 4 out of 5]

4.5

I'll be writing a full review once I've sat with my feelings for a bit. A short but incredibly moving book.

My review:

My Women by Yuliia Iliukha, translated by Hanna Leliv, is a heartbreaking, harrowing, but essential book. It may be short, but not a single word is wasted, and it has some of the most poignant uses of language I have ever read.

This is writing you feel in your mind, your gut, your heart, and the very fibres of your being, a pulsing tether connecting you to the experiences of women impacted by the brutalities of war in Ukraine.

The book is composed of vignettes, each one a portrait of a different anonymous woman. Though only around a page and a half, every piece evoked profound empathy, pulling me into the lives of these women with an intensity that felt visceral. Iliukha captures both quiet, everyday tragedies and the larger, looming shadow of conflict, illustrating how the war seeps into every facet of life.

The format is incredibly effective; as each piece is so brief, the emotions feel sharp, raw, and focused. Each story layers on top of the last, a palimpsest of lived experiences, turning individual snapshots into a wider, devastating picture of what these women are enduring.

Though you could read it in one sitting, I found myself needing to pause frequently to process each story. Each vignette is so densely packed with emotion, reading them all at once would have felt like a disservice to the vulnerability being shared.

It was an eye-opening, deeply sobering read, which I found myself thinking about throughout my day, contemplating how different my life is compared to these women, how lucky I am.

Iliukha has the ability to evoke the strongest of feelings with very few words, a skill captured beautifully by Hanna Leliv in this translation.

An essential read for anyone wanting to understand the profound resilience and sacrifice of women who endure the cost of war, women whose stories too often go unheard.

Thank you so much to The Indigo Press for the gifted copy.

[Yuliia Kabanets · Rating 3 out of 5]

Дуже красива книжка, ілюстрації неймовірні. Я загалом люблю читати про жіночі досвіди під час війни і була впевнена, що мені зайде. Але як правильно пишуть в інших ревʼю, ці історії могли спрацювати у перші місяці повномасштабної війни. Я спочатку думала, що в цьому і є справа, що книжка написана про перші дні і тоді як документування реальності це ок. Але ж у ній є історії про жінок, які повернулись у свої міста після деокупації, і ось вже навіть восені 2022 настрій змінився, пес Патрон і «вірю в ЗСУ» стали трошечки не такими доречними і хотілося глибшого осмислення досвіду, який ми проживаємо. Крім цього, в якийсь момент мені почало здаватися, що я читаю одні й ті самі історії по колу, особливо в історіях про жінок, які чекали рускій мір, бо там всюди було про цю ностальгію за дешевою ковбасою. При всій нелюбові до таких людей, їхня аргументація трошки складніша. Інколи через, на мою думку, не зовсім доречні порівняння чи пояснення, у мене виникало відчуття якоїсь фальшивості. І дуже шкода, що так, бо йдеться про реальні досвіди, через які люди проходили.

Загалом я щось не зрозуміла цієї книжки у 2024 році.

Ну і ще я ось теж думала, що можливо це більше для іноземців. Але я абсолютно не певна, чи це актуально їм, мені здається, що вже теж ні, і що в них може виникнути відчуття, що з них вичавлюють емоцію. А таке ніхто не любить.

[Данило Депутат · Rating 5 out of 5]

Війна на експорт має бути якомога красивішою зовні
З малюнками
Вклейками
Розворотами
Крейдованим папером
Кишенькового формату
І добре, якщо англійською мовою
Щоб полегшити біль для мене, наприклад
Але насправді не полегшити
Щоб зрозумів світ
Але чи зрозуміє він?
Будемо сподіватися.
Жінка в борщ нарізає частину себе
Навіть коли він смакує не так,
Бо продукти такі, але не такі.
Боїться померти в трусах або без трусів
Як боїться багато хто насправді.
Нечасто самітникам дістається парадоксально щаслива роль.
Таку вже їм обрали росіяни, знищивши їхні будинки,
бо добре, що під завалами не лишилося нікого свого —
було би більш боляче.
Жінка, яка не могла померти.
Зупинитися.
Бо позаду неї
— діти.
Жінка, в якої ненависть
Проявлялася сльозами.
Такі різні жінки.
Їх цікаво читати.
Слухати.
Але невимовно боляче.

[Darya · Rating 4 out of 5]

Як завжди у збірці оповідань є дуже сильні і влучні, а є такі, що зайве розжовують, здавалося б, очевидні речі, на які уже було достатньо натяків. Можливо, це пов'язано з невизначеним адресатом цієї збірки-білінґви: для іноземного читача, очевидно, більше треба проговорювати того, що для українського уже виглядає зайвим емоційним додавлюванням чи прописуванням занадто "в лоба". Коли ми обговорювали зі студентами, виникла ще версія, що більш влучними кожній з нас виглядають ті історії, які більше промовляють до особистого досвіду кожної з нас - цей фактор, напевно, має місце, але я думаю, що все ж є і об'єктивні фактори, які можна простежити на рівні літературних засобів, поетики і структури.

[Sanna · Rating 5 out of 5]

Järisyttävän vahvoja kuvauksia naisista, jotka sota sysäsi syrjään omasta elämästään tai syvemmälle siihen. Jokainen muutaman sivun mittainen tarina tuntuu romaanilta. Tän voinee ahmia tai sitten lukea tarinan kaksi viikossa, kuten itse tein. Vahva suositus.

[Agris Fakingsons · Rating 4 out of 5]

..ļoti dziļi, izjusti un vietām baisi. stulbais karš.

[Kurmisrupucis · Rating 5 out of 5]

4.5* nekad negribētos piedzīvot situāciju, ka karš ir sācies un tu esi nonācis situācijā, kura šajā grāmatā nav aprakstīta... ai! laikam ir tāda. izvarošana... drausmas

[Raivis Spalvēns · Rating 5 out of 5]

Rakstīt vai runāt par šo grāmatu ir neiespējami. Viss, kas jums jāzina, ka šī ir obligātā literatūra.

Te viens citāts tiem un tām, kas atceras to bildi:

"pieticīgajai sievietei bija sarkans manikīrs, kad sākās karš.

pasaule to ieraudzīja."

[George Graham · Rating 4 out of 5]

A harrowing and detailed look into the perspectives of women left behind, and faced with the realities of the war in Ukraine. It's often horrible and full of despair, but these insights are important and so are the women who's voices would otherwise be silenced.

It's strange to think that I could have been there not so long ago.

[Анастасія · Rating 4 out of 5]

Мені важко об'єктивно оцінити цю книжку. Є в неї вайб фейсбучних постів, можливо це й плюс для західного ринку. Короткі сльозогінні історії.
Проте таке оформлення гарне + одразу двомовна

[Lemminki · Rating 5 out of 5]

Samalla kaavalla alkavista nimettömien naisten lyhyistä tarinoista syntyy toisiinsa sekoittuva massa erilaisia kohtaloita. Jotkut niistä ovat koskettavia, jotkut huvittavia, jotkut aiheuttavat epämukavaa oloa ja jotkut raivoa. Vaikuttava teos.

Suomennos on erinomaisen sujuvaa ja rikasta kieltä.

[Lara · Rating 2 out of 5]

Після 4 років війни все, описание в книзі, стало буденністю ..

[Mar de Luces · Rating 4 out of 5]

Este libro es durísimo.
Nos narra los horrores de la guerra de Ucrania desde la perspectiva de algunas mujeres y cómo la guerra les pilló en las situaciones más cotidianas: caminando por la calle, haciendo la compra o haciéndose la manicura.

Los testimonios no frivolizan, en absoluto, simplemente cuentan cómo el estallido de una guerra puede pillarte en las acciones más rutinarias de tu día a día, sin esperarlo y sin miramientos.

En ellos se refleja la tensión entre Rusia y Ucrania, algo que podría incluso vislumbrarse en el horizonte, pero que al mismo tiempo se sentía muy lejano.

Aquí se recogen los testimonios de mujeres a las que les arrebataron a sus maridos, a sus hijos y a sus familiares hombres para llevarlos al frente a combatir contra un enemigo de dimensiones inabarcables.
También testimonios de huida, de salida del país a marchas forzadas evitando un destino peor que el de sus vecinos.
Testimonios de traición y de desesperación, de soledad y ausencia.

Mujeres que se quedaron solas en el mundo que hasta entonces conocían, porque mataron a toda su familia.

Un libro que narra un profundo terror desde la más absoluta normalidad y puede que eso, sea precisamente lo que más miedo da.
Que a cualquiera de nosotros nos puede pasar, no estamos libres de todo ello.

Me gustaría regalar este libro a aquellas personas que demonizan a otras que huyen de sus países a consecuencia de una guerra, un conflicto político, económico o social, para que sirva de espejo y les haga pensar en que esto mismo puede ocurrirles a ellos.

[Maria Beltrami · Rating 5 out of 5]

Ci eravamo a malapena, forse, appena ripresi dai due anni di COVID. Pensavamo che forse, finalmente, potevamo tornare alle nostre vite di prima, dimenticando lo strascico di divisioni e contrasti che la pandemia aveva lasciato dietro di sé, e invece, una brutta mattina, ci siamo svegliati con la notizia che la Russia stava cercando di invadere l'Ucraina. Per i più aggiornati, che fossero in corso scontri non era una novità: l'Ucraina è una terra ricchissima di risorse e la Russia cerca di averne il pieno controllo da quando esisteva ancora l'Unione Sovietica. Un'invasione di sfondamento, però, con tecniche prese di peso dalla Seconda guerra mondiale, in Europa si pensava non fosse più possibile. Una cosa impensabile. E invece il 24 febbraio del 2022 proprio a questo ci siamo trovati davanti. Quasi una replica delle guerre di annessione di Hitler, ma in senso inverso. A differenza di quanto successe all' epoca, però, l'Ucraina ha resistito, anche grazie al fatto che l'intero continente si è (più o meno) schierati al suo fianco. Le guerre, si sa, fanno vittime. E non parlo solo di chi muore in battaglia. Parlo soprattutto di chi si "trova in mezzo", di chi la guerra non l'ha voluta, di chi per scelte altrui vede andare in pezzi la propria vita. Si tratta, quasi sempre, soprattutto di donne. Che perdono la casa, i figli, i mariti, che resistono e fanno scelte estreme, ma che tutto quello che vorrebbero è la loro vita di prima. Il linguaggio di Yuliia Iliukha è essenziale, i racconti brevi, folgoranti, tanto veloci da leggere quanto impossibili da dimenticare.

[LX · Rating 5 out of 5]

wow

Thank you for the proof

This is a read that will stick with you. The views and stories come from women who have experiences loss, been in the midst of the invasion, talking about the past or places once stood but no longer stand, family member who are no longer there, family that they're lucky aren't there, women who also have no experienced it but worry about what will happen next.

The stories are incredibly short, mostly not even more than 2 pages if that, despite the shortness of length, the punch of them doesn't lack at all and are still powerful and impactful.

Please check TW/CW for this to make sure the read is for you. It's a hard topic to read about people's experiences in war, invasions, but stories that should be read/heard.