Батьковбивця

Змієві діти #1

by Олена Кузьміна, Маша Ґрімм (Cover Art)

Порядні фрейрці з острахом і презирством ставляться до сусідів-тінерійців — дикунів, розпусників та навіжених магів.

Принцеса Маріт Фрейрська на прізвисько Жабенятко — лише бліда копія красуні-сестри, але саме їй доведеться вийти заміж за султана Тінерії та покласти край століттям ворожнечі.

Принц Емріс — її недолугий молодший брат, якого вся країна винуватить у смерті короля.

Дорогою до нареченого на Маріт чинять замах, а рятувати її доводиться саме Емрісу. Однак замість сестри він примудряється витягнути з кораблетрощі тінерійського мага, який змусить сумніватися в усьому, у що раніше вірив принц.

Genres: Fantasy, Ukrainian Literature, Queer, Ukraine, LGBT

400 pages, Hardcover

Published April 2, 2026

About the author

Українська письменниця, авторка антиутопії «Проєкт “Лабіринт”», урбан-фентезі «Морок над містом» та фентезі-трилогії «Змієві діти».

Кураторка проєкту «Своя полиця» на підтримку жанрової української літератури.
Лекторка в Litosvita, Textoria та інших проєктах.

Лауреатка Коронації Слова 2021 у номінації «Вибір видавця». Співведуча подкасту для майбутніх письменників «Пішли писати» .
Менторка в міжнародному письменницькому кемпі “Write in Armenia”.

Reviews

[Ірина Грабовська · Rating 5 out of 5]

Якщо коротко, то це найкраща книжка Олени Кузьміної на сьогодні. Неймовірно швидко читається, думаю, багато з вас прочитали б її за пару годин. Дуже помітний вплив Аберкромбі, а ще - нарешті помітна титанічна праця над світом, у якому все відбувається.

Олена добре працює з персонажами (я відчуваю цю манеру майже як свою) і щодо них, то мені найбільше зрезонувала саме Маріт, і ще сподобався Емріс, але не Джул, якого так ніжно любить авторка. Також найкращою в цій історії була саме динаміка "заклятих подружок", шкода, що недовго.

Що ж до дивних моментів, про які я писала у кількох статусах, то так, вони тут є. Особливо цікавить здатність згризти тату зі шкіри, але то таке, мене такі штуки ніколи особливо не бентежили, коли я переймаюся долею героїв.

Ще з цікавого - доволі моторошною вийшла частина про Глуш. Впіймала себе на думці, що аж затримувала подих. Але я вже знаю, що Олена вміє в моторошне після сцени нападу на Дорогожичах в "Мороці".

Тому далі я, звісно, читатиму.

[Книжкові історії · Rating 5 out of 5]

Фрейці вважають себе центром цивілізації. Порядні фрейрці дивляться на сусідів-тінерійців з тією особливою зверхністю, яка можлива лише тоді, коли ніколи не виходив за межі власного наративу. Принцеса Маріт і принц Емріс — діти цього наративу, виховані в ньому і закриті мурами. Але історія починається саме в той момент, коли обох їх викидає далеко за ті межі.

Герої з одних клопотів одразу вляпуються в інші. Кожна нова халепа загрожує героям і фізично, і водночас змушує переосмислювати життя, батьківщину, сусідні країни і себе.

Найбільше мені сподобалося, що авторка обігрує все це з гумором, іронією та недолугістю Емріса. Читається легко, швидко, цікавість постійно підживлюється новими поворотами сюжету і підказками.

Світоустрій продуманий, немає такого, як це інколи буває: «пробачу ці діри в сюжеті, бо книжка викликає гарні емоції». Відчувається, що все продумано до дрібниць, й авторка постійно підкидає нам нові деталі, але не розказує нічого до кінця, тому під кінець книги все ще нічого не зрозуміло, але дуже інтєрєсно…

Герої класно прописані, всі дуже різні, і кожен проходить якусь трансформацію протягом історії. Я привʼязалася до всіх , тому від деяких поворотів сюжету було аж боляче…

Перша частина наче пролог, а тому всі найгостріші питання так і залишаються без відповідей, і я ненавиджу (по доброму) авторку за те, що вона змушує мене чекати наступних частин ще так довго... Але водночас це прекрасний момент і ностальгія, бо за останні десятиліття ми звикли отримувати все швидко й одразу, і вже немає цієї магії очікування на наступну частину твоєї улюбленої історії, чи то книжки, чи то фільму, чи то наступної серії серіалу. Тепер цю магію мені повернули!

Ще одна причина, чому авторка боїться тепер зустрітися зі мною — (це може бути для когось спойлером) я не можу пробачити їй цього любовного трикутника, який виник вкінці...

Як бачите, книжка викликала у мене багато емоцій, захвату і злості, тому тут заслужені 100 зірок! Читайте!

[Ярослава]

Головні герої - принц і принцеса королівства, яке вважає себе центром культури і цивілізації на континенті, а всіх інших - безкультурними дикунами й варварами (й мені дуже подобається тут робота з ненадійними оповідачами, тому що, попри затятий шовінізм персонажів, ми дуже чітко розуміємо: це корумпована й соціально відстала олігархічна діра і на фоні всіх інших, і взагалі). Але обох їх заносить далеко від цього богоданого місця: принц намагається розібратися, що за Глуш - викривлений простір з усякою горорною хтонню - наджирає королівство по краях, а принцесу відправляють до варварів взяти шлюб із султаном сусіднього королівства, щоб згладити давню історичну ворожнечу. Однак принцесу по дорозі намагаються вбити, й так вона у товаристві подруги (політичної заручниці з тієї самої країни, куди вона мала вийти заміж) вирушає в довгу подорож через весь континент, щоб втекти від убивць - а її брат рушає слідом за нею, щоб урятувати, заручившись допомогою одного мага з того самого (вже майже не ворожого) сусіднього королівства. Ця мандрівка страшенно динамічна, подобається, як герої, щойно вибравшись з одних клопотів, відразу вляпуються у ще вагоміші, які змушують їх сильно переосмислювати свої знання про себе й батьківщину. Читається дуже легко, відірватися неможливо; ще дуже вдало зроблене індивідуалізоване мовлення героїв.

Але є одне серйозне але (крім кількох менших "але", які можуть пояснити згодом): можливо, якщо у вас погана пам'ять (от як у мене, в мене дуже погана), то я б радила дочекатися всіх частин трилогії й читати оптом, бо всі три - це, схоже, досить цілісна історія, у першого тому немає окремого завершеного сюжету, ба більше, дуже схоже, що більша його частина - умовно кажучи, в жанрі пригодницького квесту - була лише прологом для інформації про світ і персонажів, а перехід до справжнього жанру відбувається наприкінці, коли проговорюють певні важливі сюжетні деталі, з якими герої розбиратимуться далі. І як тепер чекати наступної частини, якщо цікаво вже зараз, а половина інтриг встигне забутися до виходу фіналу(((

Найбільш рілейтебл момент:

- Навіщо це? Навіщо садити квіти, якщо місто от-от забере Глуш?
Захіра похитала головою.
- А чому ні?

[The Longest Night · Rating 1 out of 5]

Билася в конвульсіях риба на фрейрському ринку…

А ні, зачекайте. То я.

Після прочитаного.

Мій відгук значно більший, ніж тут дозволено, тому основний текст за посиланням на Notion тут.

Книжка розповідає про пригоди брата та сестри з королівської родини: Емріса та Маріт. Один розділ від нього, один — від неї. Навіщо це — не зрозуміла, оскільки одна сюжетна лінія спойлерить іншу.Також вони викликають почуття одноманітності, оскільки динаміка пересувань головних героїв майже ідентична.

В Емріса та Маріт мені не вдалося повірити через дві речі: неможливі події і неадекватні реакції. Їхні мислення та поведінка не відповідають ані обставинам (гг тоне і водночас перегиркується з подружкою), ані походженню (заявлено - аристократи, а по факту - недоміщани). Обоє головних героїв не мають амбіцій та мети, що теж відштовхує від них.

Неприродні кострубаті місцями безглузді діалоги.

Можна впевнено сказати, що психологізм в оповіді відсутній.

Маріт подається як тупе і заздрісне стерво, але це ніяк не впливає на розвиток сюжету. Насправді враження, що сюжет прив'язав її до свого хвоста, і тягне за собою. Як і Емріса.

Роздратувало, що стосунки Маріт та її подружки подані в ключі “подружки-зміючки”. Оскільки ця книжка рекламується як репрезентація нерепрезентованих, то хотілося б бачити не лише секс між чоловіками, а і, наприклад, нормальні стосунки між жінками.

Окремо згадаю любовний інтерес, спільний для брата та сестри. Це — клішований недовчений маг, що говорить як педагогічно занедбанй підліток і виглядає десь так само. Чому він їх так зацікавив - неясно. Та ще й інтерес та взаємодія з ним ґрунтуються на фізичному потягу, що перетворює обіцяну квір-лінію на гротеск.
Інтимні сцени з ним (а інших нема) недолугі, зліплені з поганих фанфіківських штампів, якими райтери заповнюють порожнечу, коли не знають, що писати.

Оповідь “розказує”, а не “показує”. Ані дій, які підтверджували б декларовані риси персонажів, ані власне описів.

Взагалі текст погано відредагований та невичитаний: рясніє недолугими формулюваннями та кальками з російської, тавтологіями, неправильно вжитими словами. Часті повтори на зразок “жирний пиріжок стікав жиром, який лишав жирні плями”. Кінець абзацу може суперечити початку, а на сторінці може дублюватися добрих пів речення. Всі підряд персонажі “пхикають” та “смикаються”.

Наступна проблема — інфодампи. Їх багато, вони переривають екшен так, що легко було забути що відбувалося до занурення в голову персонажа.

Книжці надзвичайно бракує постійності в тоні: і так не надто вдала суміш екшену та ґрімдарку несподівано і недоречно перебивається (не)смішним діалогом або туалетним жартом.

Події скачуть, як жаба по купинах, часто виникає відчуття пропущеного абзацу. Багато подій, в які важко повірити навіть як на фентезі світ. Спочатку я сподівалася, що зараз в хаосі обрубків і погано зліплених фрагментів знайдеться сенс, але ні — текст виглядає так, ніби існували окремі сцени, про плавний та логічний перехід між якими не подбали, а потім до них ще й поспіхом подоліплювали якісь шматки.

Тож читаєш і сподваєшся, що зараз буде *щось*, що надасть сенсу вже прочитаному, зробить раціональним нагромадження сцен та фактів, але ні. Оповідь несеться, і лишається тільки змиритися. А потім наступає не-фінал. Просто черговий розділ завершується — і все, кінець книжки.

Розкриття секрету назви книжки розчаровує: народ вірить, що ото там в Глуші принц Емріс-батьковбивця пришив батечка. Разом з усім почтом. Ані тіл, ані доказів, ані свідків. Але вірить.
Чому вся країна вирішила, що єдиний вцілілий хлоп зміг самотужки вирізати цілу експедицію – не зрозуміло, навіть якщо уявити, що ці чутки радо розповсюджувала його мати та “газетки магнатів”.
Крім того, незрозуміло, за що натовп так ненавидить “батьковбивцю”, якщо покійний король був поганцем: лупцював родину, тринькав скарбницю і руйнував престиж країни. Звісно, можна зробити знижку на “темність” місцевого народу, але все одно непереконливо.
На перших сторінках читаю: “Емріс бачив останні миті батька в глуші”. Набагато пізніше своїй зазнобушці він каже, що був десь далеко, коли Глуш жерла експедицію батечка. Можна було б повірити в “ненадійного оповідача”, але Емріс це вивалював в момент, по ідеї, максимальної нервової напруги. У мене немає жодної причини вірити, що це було сказано з умислом — це було б проти людської природи. В такій ситуації логічніше якраз зізнатися, що він був там і бачив, якщо був і бачив.
Якщо Емріс аж настільки холоднокровний, то він зміг би розпорядитися краще своїм талантом і вже виконати власні бажання. Тобто цей епізод суперечитиме всьому, що ми спостерігали раніше. А ще це було б максимально дивно, тому що ми “сидимо” в його голові.
Тому вірю в неуважність редактора.
Або ще: принц Емріс долає досвідчену магиню за допомогою використаного рьокке. Якщо це був натяк на те, що він маг, то він якось занадто легко і вчасно поборов власне блокуюче татуювання.

Попри заявлений жанр мінералпанк, мінерал рьокке тут не має тієї системності, яку, наприклад, типово має пара у стімпанку. Механізм його функціонування не розкритий. Поділ на “алмазний” та “вугільний” типи за складністю обробки лише декларований.

Найбазовіша фізика не фізичиться. В тексті двигун на рьокке рухає невеликий моторний човен або аналог автомобіля - рьоккехід. Також рьокке використовується для опалення, отже, виділяє величезну кількість тепла. Тож чому пасажири рьоккехода не підсмажуються за лічені хвилини після запуску двигуна? Або човен: принц відкриває якісь дверцята, щоб глянути скільки лишилося рьокке-палива. Чому він лишився з бровами?

Як рьокке може замінювати порох? Адже маємо рьоккепал. Але вугілля горить, а порох вибухає. Мабуть, можна було б нагородити фізичних законів, які б наблизили це до реальності, але конкретно тут це виглядає як лінива світобудова.

Щодо “магічних/алмазних рьокке” — ну магія. Але і їй потрібні логіка та закони.
Незрозуміло, хто і як здогадався наносити на ці вуглеподібні камінці літери чи склади, а потім зачитувати їх у певному порядку для отримання магічного ефекту. Типу сидів собі дід на призьбі, та й вирішив внуку абетку зробити з місцевого вугілля... Внук те прочитав — і в діда коліно перестало нити на дощ. Чи як?

Через відсутність масштабу на картосхемі незрозуміло, чи це острови, чи континенти. Держав замало для живої політики, а через невелику кількість персонажів у генеалогічному дереві всі одне одному родичі, але в тексті ці родинні зв’язки не використовуються. Також на мапі є велика безіменна земля на півдні, незаселеність якої нічим не пояснюється.
Дві країни, які розділяє нешироке море, мають надто різні кліматичні умови: у “північній“ Фрейрі десь як в Балтії, а в “південній“ Тінерії — як в центральній частині Туреччини.

Образ Тінерії здався мені доволі проблематичним. Він складений з клішованої естетики Близького Сходу: спека, надмірна сексуальна розкутість, яскраві (червоний, помаранчевий) напівпрозорі шаровари, базари, магія, важкі прикраси, інжир та баклажани. Тінерією керує султан, хоча в нашому світі цей титул нерозривно пов'язаний з ісламською культурою. Звісно, у вигаданому всесвіті мусульман немає, але навіщо запозичувати слова без сенсу? А тут ще й символ правлячого роду — вепр, і ніби тому фрейрці зневажливо називають тінерійців свиньми. Поєднання титулу султана зі свинею, яка в цій культурі є табуйованою твариною, мені якесь без міри всрате.

Тінерія постає стереотипним “іншим” — ворожим народом, який головні герої зневажають “за традицією”. Цю ненависть нібито викликана поразкою у війні 350 років тому. Проте в реальному світі народи не ворогують століттями через настільки давні події — так само як ми зараз не будуємо відносини з поляками, виключно спираючись на часи Б.Хмельницького.

Читаю: “У мелодійній тінерійській мові майже не було “р”. І тут: правляча династія МаРвани, держава ТінеРія, столиця СаРхель, імена ТаРук та ЗахіРа, прізвище ель АсміРа. Тобто чи не всі власні назви, пов’язані з ТінеРією, мають те “р”.

Фрейра - північне королівство, родом з якого головні герої. Спершу ідея здається непоганою: принц та принцеса, живучи в палаці (вже сумнівно з багатьох причин) життя не бачили, думали, що країна процвітає, але по факту і близько ні. Але в історичних інфодампах дуже багато суперечностей, а коли на них накладаються описи реального стану країни, логіка просто розсипається.

У довідці наприкіці книжки вказано, що Сорокарічна війна завершилася нищівною поразкою Фрейри за 350 років до нинішніх подій, і що Бергвіндери прийшли до влади “незадовго після” цієї війни. Емріс каже, що засновник династії король Елдрік Перший прийшов до влади 300 років тому. Тоді між завершенням війни та приходом Елдріка минуло 50 років. Це не зовсім “незадовго після”. (”Ненадійний оповідач” тут не може бути — в цьому немає сенсу для тексту).

Текст довідки стверджує: а) попередня династія спиралася на підтримку магів, через що народ вважав їх тиранами; б) під час Сорокарічної війни загинуло все магоспроможне населення Фрейри. Якщо Бергвіндери прийшли до влади через 50 років після війни, а всі маги загинули ще на війні, то кого люди ненавиділи ці 50 років? Чи то було 50 років безвладдя? Тоді чому та сама Тінерія не “дожерла” свого сусіда?

Елдрік “подолав голод” і водночас запровадив “урочисті щосезонні голодування” у пам’ять про воєнні голодні роки. Це виглядає як знущання: ви страждали? Постраждайте ще!
Навіщо людям, які щойно почали нормально харчуватися, ретравматизувати себе? Навпаки, мали б бути свята нестримного жору.
Триста років потому “лишилася традиція тривалих періодів харчових обмежень”. По-перше, чому в них за цей час не сталося нічого цікавішого, що вони голодують в пам’ять про той голод?

По-друге, ну з якого дива фрейрці такі: “А пригадаймо, як нам хріново жилося!... Якби додати “без славних Бергвіндерів”, вийшла б чудова антиутопічна маніпуляція.
А взагалі — зараз буде дуже чорно: українці знаються на голоді. І якось не спало нам на думку… Мабуть, якось не так воно працює.

Елдрік “перетворив бідність на чесноту”, а Бергвіндери запровадили аскетичний спосіб життя. То що, раніше народ розкошував? Але важливіше інше: нормально для суспільства – прагнути до добробуту. Насадження ідеї "бідні, але горді" — хороший інструмент контролю, щоб змусити населення змиритися зі злиднями і не ставити владі зайвих питань.
Рьокке, як стверджує книжка, відкрили, тому що Елдрік чи то обмежив вирубку лісів. Навіщо? Щоб голодні задовбані люди почали зайобуватися на тему “де взяти паливо в північній країні”?

Елдрік створив парламент. Шоб шо? Звідки взялася така ідея у псевдосередньовічному світі? І якщо ти “спускаєш” парламент зверху, то це срср. Але в нашому світі король не може в один день виголосити: “А тепер у нас парламент” – йому це не треба, та й люди не готові до такого способу мислення. А ті, хто раніше мав всю повноту влади (аристократія), абсолютно не готова нею ділитися.

На момент історії маємо трьохпалатний парламент. Як палати (дурки, вибачте) співвідносяться за функціями та повноваженнями – невідомо, але явно хріново, тому що “магнати” з 3-ї палати крутять країною, як хочуть. Народ створення парламенту вітав, але чи є в країні вибори – невідомо.

В який момент і як з’явилися “магнати”, які почали багатіти на рьокке? Здогадуюсь, завдячуючи міжнародній торгівлі. Але чому держава не регулює експорт і не збирає мито, коли для тінерійців експортні квоти існують, тобто ідея їм відома.

І оце найпримітивніше вивезення сировини — основа фрейрської економіки (твердження з книжки)? В інших країнах що, теж не можна рубати дерева, що вони купують рьокке? Чи фрейрці настільки дурні, що продають “магічне” рьокке?

Оцей наш Елдрік запровадив “наукове безбожжя” замість релігії. Навіщо — нема сенсу питати, ніхто не скаже.
Як ми знаємо з книжки, “релігійні” татуювання фрейрців, згідно з умовами мирного договору з Тінерією, насправді блокували магічні здібності фрейрських громадян. Про цю таємну умову договору на момент історії не знав Емріс, тобто коло посвячених, скоріше, складалося з власне правлячого монарха.
Але поки фіксуємо: “релігійні” татуювання → послаблення держави. Чи вигідно в такому випадку монархові “скасувати” релігію? Звісно. Але по факту татуювання лишилися як “пережиток минувшини”; їх мають навіть діти королівської сім’ї. Тож головна вигода від атеїзму не відбулася.
Також питання: хто укладав ту мирну угоду — Бергвіндери чи попередня династія? Якщо попередня, то як Бергвіндери дізналися про цей таємний пункт? Династії ж не міняються внаслідок мирних демократичних виборів.

Навіщо Фрейрі шлюбний союз із Тінерією, якщо вони дружать з місцевим монстром – Лікардією — теж не знаємо. Мало того, Тінерія і Лікардія якщо не відкриті вороги, то 70 років тому Тінерія була окупована Лікардією. Навіщо було Фрейрі псувати стосунки із союзником?
Старший синок, який розпоряджається долями молодших братика і сестрички, наче барін, каже, що ті шлюби — її із султаном, а його зі знатною дамою із Лікардії — приведуть йому союзників.
Яким чином?
Проти кого?
Там у тому шматку світу три з половиною держави.

В тексті є концепти, які, як на моє знання, походять з російського/совєцького світогляду та літератури. Звідки б вони тут не взялися, вони зіпсували моє враження.
- Суспільство Фрейри описане через призму радянсько-марксистської дихотомії. З одного боку — гротескно злі надбагаті “магнати-експлуататори“, з іншого — темний, забитий, твариноподібний народ.
- Надвисокий рівень ксенофобії, що пронизує все суспільство – від згаданих вище “темних“ селян до монаршої родини + гомофобія.
- В “науковому безбожжі” Фрейри бачу “научьньій атеізм” з срср.
- Погроми та депортації як норма.
- Старший чоловік сім’ї безроздільно володіє долями молодших членів і відчуває себе вправі їх пиздити.
- Фізичне насилля у монаршій сім’ї без чіткої сюжетної функції — і теж як норма.
- Безвольні герої, що поєднують почуття власної нікчемності з надвеликою зневагою до оточення та заздрістю до нього.
- Монархічна сім’я, що за світоглядом та поведінкою ближча до російського “розореного дворянства“, а можливо, навіть мєщанства, ніж до представників власне монархії: вони безпорадні, неврівноважені, зациклені на побутових дрібницях і не демонструють державницького мислення.
- “[Тінерійські] Острови доволі довго зберігали незалежність. Населення — низка розрізнених племен, кожен острів мав свого вождя. До материка їх приєднала перша правителька з династії Марванів після затяжної громадянської війни”. Цей абзац перечитували редактори, коректори і бозна-хто ще, і жодній з цих осіб не спало на думку, що якщо війна завоювальна (адже йдеться про приєднання самостійних земель і окремих племен, які ніколи доти не були тінерійськими), то громадянською її можна назвати десь за таких обставин, за яких нашу війну з росією до 2022 року росіяни називали внутрішнім українським конфліктом.

Окремий пункт огиди – надмірна фіксація на темах блювання, дефекації, паразитах тощо. Це доходить до абсурду: Глуш, яка схожа на живий дуже злий і дуже складний організм, Емріс характеризує як гельмінта/вошу.
Аналогія невдала і нічого не пояснила.

Далі кілька помилок та яскравих слів з нашого світу, які у фентезі виглядали вкрай невдало.

Перенесення реалій у фентезі часто ламається об історичний контекст. Наприклад, світ «Фрейри» нагадує 19 століття, де принц і принцеса подають оперу та балет як елітарне мистецтво. Насправді ж тоді це були масові й дещо скандальні розваги, тому замість аристократичної зверхності їхні слова звучать як спроба міщан похизуватися модним продуктом.

“Емріс бездумно натиснув на курок. Він не чув ані звуку пострілу, ані крику…”. Нормального опису цього “самостріла” в тексті я не надибала, але з контексту схоже, що це родич арбалета. Головне — це не вогнепальна зброя, де курок зводять для того, щоб підготувати її до пострілу, а стріляють, натиснувши на гачок. Тож у самостріла курка аж ніяк не може бути. Пригадалося: у прадавні часи в росні побутувала шаблонна фразочка “нажать на курок”. Ото, видно, і прилипло.
І в арбалетів болти, а не стріли.

Між масовим використанням мечів, рапір, арбалетів та вогнепальної зброї минали століття. А тут все на купу.

“Скло почало гудіти, як рій розлючених ос”. Бджоли збираються в рої, а оси — ні. Бджоли гудуть, коли працюють, а коли рій сидить на гілці без вулика, він підступно тихий. А якщо в��н у вулику, то це сім’я, а не рій.

“Газетки... строчили пасквілі….”. Слово “пасквіль” походить від античної статуї Пасквіно в Римі, на яку чіпляли сатиричні віршики. У фентезі-світі такої специфічної речі не могло виникнути.

Сифіліс прийшов у Європу з Америки. Що смішно, там він викликав легку застуду, а в європейців носи відпадали. Назва походить з поеми латинською мовою. Головного героя звали Сифіліс. І при сифілісі не стрижуть. То при тифі.

Оглашенні — нема місця розказати, але це термін з християнства.

Це було в довідці: якась королева зняла вето на вивезення рьокке. По-перше, заборона на імпорт/експорт — це ембарго. А “вето” (не відмінюється) має коріння з історії Риму. Це — заборона на набуття чинності якогось рішення (закону).

Для спуску шлюпки на воду потрібно хоча б 4 людини, і хоча б 3 для кермування. Одноосібно спустити шлюпку й керувати нею, як це зробила персонажка, неможливо.

Не люблю ґрімдарк, тому що часто це щось на зразок: “мені тринадцятий минало, я матюкався за селом, в багні повії там стояли, а їх лупили батогом”. Іншими словами, вся ця чорнуха така чорна, що очевидно: автор батогом не отримував і свідком теж не був, тож у текст воно гарно не стає.

Стосовно цієї книжки: інститут громадянства Фрейрі невідомий, а проте відомі депортації (в книжці вжите саме це слово), тож звідти смаглявих-чорнявих виселяють в Тінерію.

Етнічна чистка ака депортація – це, м’яко кажучи, не найвдаліший спосіб рухати сюжет. Знаєте, у нас окуповані території, там наших співвітчизників виселяють. Це якщо історію не вчити. А якщо вчити, то можна офігіти з того, що Маріт у цій ситуації обурює лише те, що під роздачу випадково потрапила вона — світлокоса “чистокровна” (цитата) фрейрка.

Те саме стосується й погромів. Здається, їх додали лише для того, щоб перекрити героїням морський шлях і змусити їх піти в Глуш. Але ж цю роль легко могла б виконати сильна буря чи страйк портових робітників. Навіть якщо ця персонажка задумана як негативна, є межа доречності. А головне, є серйозні речі, які не варто робити фоном в розважальній літературі, особливо коли не стягуєш якісно їх розписати.

І от то святковий голод, то безглузді персонажі, то погроми-на-фоні, то цей султан-свиня, то ні сіло ні впало шоколад і светри, то сифіліс — разом воно таке нелогічне, поверхневе і недолуге, як ті картонні декорації, за якими пусто.

І освітлення галіме.

[Anna Burak · Rating 2 out of 5]

Я, чесно, дуже намагалася дати цій книжці шанс. І не один. Але за понад 400 сторінок у мене так і не склалося розуміння, як у цьому світі взагалі працює магія – ні у рьоке, ні в лінії елів і алів. Воно існує, але за якими правилами я так і не змогла зрозуміти.

При цьому книжка читається доволі легко – в історії немає якогось сильного провалу, де ти прямо зупиняєшся чи «застрягаєш». Але постійно з’являється інше відчуття – ніби я постійно щось упускаю, навіть якщо перечитую абзаци. Події постійно змінюються, сцени дуже короткі, і ти просто не встигаєш зануритися у сюжет – вони закінчуються раніше, ніж ти починаєш розуміти, що відбувається.

У якийсь момент я ловила себе на тому, що не розумію навіть базових речей: що роблять герої, яка їхня ціль, навіщо вони шукають якісь фрукти чи гриби, хто ці люди, які за ними женуться. І паралельно з цим є інша крайність – відчуття, що важливі сцени просто «випадають». Тобто відбувається щось сюжетно значуще, але головний герой у цьому не бере участі – він просто чекає. А читачу потім не розказують, що саме сталося: дають коротку суху інформацію постфактум, без нормального проживання цієї події. Хоча саме ці моменти виглядають як ключові для розвитку сюжету.

Здається, що головна проблема – відсутність цілісності. Тут постійно з’являються нові персонажі, одразу зникають, і ти не розумієш, навіщо їх взагалі вводили. Немає відчуття точки, до якої все рухається. Події не накопичуються — вони просто змінюють одна одну. І на цьому фоні відносини між героями теж виглядають непропрацьовано: відчуття, довіра, зв’язки виникають дуже швидко, без достатнього підґрунтя, тому в них складно повірити.

Я дочитала цю книжку, але радше з інерції, ніж із цікавості. І найбільше розчарування – фінал, який по суті нічим не завершується. Немає відчуття кульмінації чи якогось яскравого підсумку – історія просто обривається без будь-яких пояснень.

[Maria · Rating 5 out of 5]

Приємна книжка на кілька приємних вечорів. І пристрасті цікаві, і герої потроху розкриваються, і магія цікава, і змови підступні (ніде нічого не ясно) і хтонічна хтонь є, але я знала, що не треба читати незакінчену серію, бо тепер оце чекати і сподіватися лишається. А дізнатися, чим все закінчиться, дуже хочеться)

[Anastasia Terendii (livie's version) · Rating 1 out of 5]

я давно вже не читала настільки нудної і складно написаної книжки. просто десятки власних назв у першому ж розділі, які ніяк не пояснено, і ти не можеш зрозуміти, що відбувається. через текст доводилось буквально продиратись. хочеш знати, що ці слова всі значать? дивись в додатки в кінці в книжки. дійсно, навіщо розказувати і пояснювати щось в тексті. частково і через це герої здавались взагалі ніякими, якісь картонки, які шось бігають, а мотивацію нікого з них і не видно.

[phia · Rating 4 out of 5]

Перші 300 сторінок читала із захватом і не могла відкласти книгу, хоч і помічала недоліки. Дуже сподобалась манера оповіді авторки, ніякові ситуації, в які потрапляли герої, гумор, персонажі та романтична лінія.

Але останні 100 сторінок усе пішло кудись не туди. І не тільки тому, що мені не сподобалось ЩО саме сталося, а й те ЯК це відбулося. Не можна абсолютно не логічні вчинки персонажки виправдати тим, що 5 разів за розділ написати, що героїня сама не розуміє чому так абсурдно вчиняє.

Також для мене не зрозумілим залишилося для чого в цій частині вести оповідь від двох персонажів, якщо це не додає нічого нового до історії. Наші герої мають однакове походження (принц-брат і принцеса-сестра), доволі схожі погляди, проходять одну й ту ж персонажну арку (від снобства і віри у верховенство права й моралі до зіткнення з реаліями життя), подорожують тими самими місцями (і цим їхні розповіді про лор цього світу практично взаємозамінні) та ще й романтичні лінії у них можна сказати, що однакові. Сподіваюсь в наступних частинах трилогії у цьому буде більше сенсу, бо продовження точно читатиму!

[Jio · Rating 4 out of 5]

В мене дуже змішані враження від цієї книги. З одного боку мені сподобався стиль письма авторки (гарне поєднання серйозного і дотепного) і зацікавили персонажі (я дійсно могла зрозуміти чому вони такі які є). Сюжет інтригував перші ~300 сторінок. Проблеми почалися з останніми ста сторінками. Тому що я абсолютно втратила розуміння того що взагалі відбувається і чому.

Спочатку Джул майже кохається з Емрісом, потім зразу зраджує і намагається вбити Маріт (здається), утікає з Маріт і лишає Емріса самого, знову намагається вбити Маріт і його зупиняє Емріс, потім передумує вбивати Маріт і допомагає їй дібратися до столиці. Просто що. Далі ще краще. В Маріт до Джула майже інсталав, в них купа романтичних сцен, далі Джул з Маріт кохаються, бо логіка вийшла у вікно. Найкраще те що потім виявилось що Маріт викапана мертва кохана Джула, а сама Маріт вічно порівнює Джула з Сааді… Що під час тої лінії сталось з Емрісом я так і не догнала. Книга закінчилась настільки раптово, що я навіть не зрозуміла що це все. Ніякого якогось кліфхенгера чи принаймні завершення хоч яких небудь сюжетних ліній... просто раз і готово. Я не розумію це поліаморія? Джул і Маріт просто використовують одне одного бо вони нагадують їх мертвих коханих? Чи Емріс і Джул це банальний квірбейтинг зі сторони авторки? Я поки поставлю доволі гарну оцінку (оскільки перші сторінок 300 мені дуже сподобались) зважаючи на абсолютну незрозумілість останніх ста сторінок, і почекаю на 2 частину. Але якщо це таки виявиться квірбейтингом я повернуся і вліплю 1*. Ненавиджу коли таке роблять, особливо зважаючи скільки реклами цієї книги було зосереджено саме на квір-лінії.

Ще з сумнівних частин розповіді: Джул і його вік. Більшу половину книги всі про нього говорила шо він виглядає на років 15, коли шо Емрісу шо Маріт 20+. І я на це ну дуже дуже сильно косилась зважаючи що ця його зовнішність не зупинила ні Емріса ні Маріт від того щоб дуже хотіти Джула.

[aakoew · Rating 1 out of 5]

Цю книгу мені, в першу чергу, продало чудове оформлення він Маші Ґрімм. Але воно мене обмануло настільки, наскільки це лише було можливо, бо це вперше я ставлю українській книжці таку оцінку.

Моментів, які викликати в мене питання було набагато більше, ніж описано у відгуку, але все я вже не знайду в книжці. Відчуття, що всі події треба було сприймати як факт, і не думати про те, чи мало б це все мати якийсь сенс.

Повз мене пройшло абсолютно все розуміння того, чому тут такі гарні відгуки і довелося буквально шукати підтвердження того, що я не долбилася в очі під час читання.

В кінці книги заявлено, що вона мала немало бетарідерок, які б мали відіграти ту саму функцію першої редактури і вказати на всі незбіжності сюжету, але здається, що цю книгу не читав абсолютно ніхто з зазначених людей.

Немає чіткої системи магії, персонажі нічого не досягають, не мають рушіїв для свого розвитку (але той самий “розвиток” на словах отримують, при цьому ніяк не змінюються), оточуючі буквально тягнуть їх до дій, жодному з головних персонажів не віриш і жодному не співчуваєш, кожен з них мене моментами дратував настільки сильно, що я ледве могла прочитати з ними главу.
Чіткий логічний фінал в книзі також відсутній. Як і закриті акри персонажів. Все зупинилося ніби на півслові і що??? тут немає гачка на наступну книгу в жодному випадку, хіба що на кілька додаткових розділів, які не дописали, бо все воно було таке не цікаве, дурне, і поверхневе, що залишилось лише радіти, що воно закінчилось (хай як тупо).

В рьокке відсутня логіка природи, та алмаз\вугілля звучить так, ніби відмовка від якісного пояснення системи, яку мені мали б дати. Одні й ті самі камінчики використовують і як вугілля (виділення тепла під час горіння), і як порох (ну тобто вибух, бо ці дві речі працюють бляха по різному, і мають різну реакцію з киснем, бо в середині пороха вже є кисень). При цьому ще існує система рун, яку також не пояснюють?? Все це юзання рьокке не є для них спадщиною стародавніх предків, щоб вони не могли пояснити самі собі логіку нанесення рун.

Чому народ сумує за королем, який привів королівську сім’ї до бідності? Чому голод подолали голодуванням? Чому ненавидять магів з часів до 40річної війни, якщо вони і були їхньою армією? Чому Тінерія після перемоги не захопила їхню територію, типа вони на кордонах побилися і потім розійшлися? Чим виправдане ксенофобське відношення до народу Тінерії, якщо з війни пройшло 300 років в більше не відбувалося абсолютно нічого? Чому Емріса не смутило, що з наявністю його захисного татуювання, ель-маг міг його швиряти зі сторони в сторону? Переміщення це також вплив на об’єкт.
Звичайно, можна сказати, що багато моментів пройшло просто повз героїв, бо такі вони королівські особи, які не бачать далі свого носа, але чому я, як читачка, за 400 сторінок тексту не можу отримати відповіді на базові питання лору?

Жоден персонаж не чіпляє.
Романтика, або скоріше два сітуейшеншипи, що обидва формуються недолуго, хімії не має. Що там кохання з першого погляду (Емріс каже, що хотів поцілувати Джула від миті, як побачив його на короблі, хоча тоді він ледве не думав, що то бомж якийсь), то Маріт закохується ну просто, вибачте, зніхуя, бо це, бачте, перший хлопець в її житті. І все одно, що свою “подругу” вона всю книжку кличе свинею, і не розуміє, як вона може подобатись чоловікам. Коли є можливість займатися сексом з тінерійцем, схожим на неї, так цю можливість не треба змарновувати?
Емріс пів книги невпевнене в собі чмо, Маріт просто вічно ксенофобка і лецемірка, і Джул вічно регочуще “загадкове” патякало, в яке чомусь(!) закохуються обує головних героя. Можливо, в нього закохана авторка, але свою любов до нього в неї явно не вийшло передати і персонажам також. Ото і все, що ми маємо. Ким з них треба було проникнутись, якщо жоден з них за всю книгу, немає в собі жодної причини викликати в мене емпатію.

Структура арки кожного в персонажів не була цілісною для книги.
Гумор побудований в 70 відсотків на матах, інші 30 на таких собі комічних порівняннях, які не всюди взагалі мали сенсу. На роад тріп їхня подорож не схожа, скоріше ходіння по колу, без жодного результату.
Географія континенту\островів чи що воно там, відчувається неправдоподібно, відсутня логіка клімату, бо масштаби відсутні також, а вираховувати по конях, я вибачте, не збираюся. На форзаці вони вже і не настільки далеко один від одного, щоб не сприймати клімат сусідніх країн. Я між різними частинами Європи не завжди різницю відчуваю, а тут сусіди.

Деякі дії персонажів розписані на абзац, що нікому не потрібно, деякі стрибають настільки швидко, що доводилось перечитувати і це не завжди допомагало. Мовчу вже про те, що іноді сцени змінювали одна одну настільки недолуго, що здавалося, зв’язку між ними не було, і доводилося собі в голові домальовувати прогалини.

Глуш, скільки про неї б не говорили в книзі, окрім живих гілок, нічого в собі не мала, жодної загадковості чи аномальності, на які я чекала. Ще і були вони там не те щоб довго, а шуму навколо цього на всю книгу.

Емріс, як виявилось з відгуків, має бути ненадійним оповідачем, але це настільки не відчувається і здається невиправданим та зайвим. Ніби просто як факт дається, бо під час читання це не працює так, як мало б при такому тропі.

І це "р", яке тінерійці не вимовляють, але всюди воно є. Вау. Сімейні дерева і кінці книжки не мають великого сенсу, бо більшості з тих персонажів ніхто з нас в самій книзі так і не побачили. Іноді, навіть згадку. Та і назва книги була голосніша за самі події.

Найгірша друкована книга, яку я читала за останні кілька років. Могло бути краще, але не буде.

[Dima Katerusha · Rating 4 out of 5]

Хороша історія, під час якої я не міг позбутись думки, що це казка з матюками 😅. І хоч основним героям було за двадцять позбутись думки, що вони діти - я не міг.

Мені сподобалось, що авторка одразу розповіла нам про світ. Я впевнений, у інших частинах він розкриється ще більше, але те що було тут - мені сподобалось. Окрема подяка за короткий довідник в кінці книги. Прочитав - і дорозклав пазл.

От мені здалось, що події якось ну прям дуже швидко розгортались і я ловив себе на тому що я попросту не встигаю за персонажами. Я тільки пережив напад тут, уже напад там (я знову перечитую думаючи, де я втратив нитку оповіді). І через це частину я вже і не памʼятаю, бо шось його було багацько.

Любовна лінія - мімімі. Не назвав би її прям ідеальною, але цікаво, що буде далі. Загалом це було неочікувано (я знав, що тут буде квір лінія, але ну не між цими персонажами!)

Дуже мила історія! Настільки мила, що в кожній назві розділу є «прекрасний принц», «прекрасна принцеса». 🥹

[Дея Фіна · Rating 5 out of 5]

Якби я могла описати Батьковбивцю, трьома словами, це було б: нетиповість, яскравість, емоційність.

Але я не готова так мало говорити про цю історію, тому давайте розберемо все детальніше:

З першої сторінки і до останньої книга не перестає нас дивувати. Ми зустрічаємо двох героїв, сестру та брата, які абсолютно різні, але дуже схожі в своїй невпевненості, недосконалості та вмінні влазити в неприємності. Олена розкрила їх подвійним pov і бути в головах цих двох ще та задачка, але які ж вони живі та не ідеальні! Я прожила з ними тисячу та одну емоцію, встигла прив'язатись та співпереживала, і дуже засмутилась коли перегорнула останню сторінку, бо хотілось ще і ще.

Звісно окрім прекрасних принца та принцеси, тут вистачає інших – колоритних, цікавих та загадкових, персонажів. Кожен зі своїми проблемами, цілями, таємницями та душею. Я обожнюю коли другорядні герої не гірші за основних, а тут вони просто розйоб. Часто в буквальному сенсі😁

Нас не те що занурюють в світ, а скоріше кидають на призволяще, змушуючи виживати та розбиратися. Одразу початок активних подій, темп яких потім не втихає до самого кінця. Абсолютно дві різні країни, (а навколо ще цілий шикарний світ) зі своїми проблемами та представленням у героїв. Ми не один раз зрозуміємо що все не таке, як здається і цей контраст просто змушує кричати. А ще тут є таємнича Глуш, що змусила мене вкриватися сиротами та підбирати щелепу з підлоги. Ці описи🤌🏻

Не можу також не виділити гумор – саркастичний, чорний, дурнуватий та неочікуваний. Все як я люблю і за ці ситуації, коли комічність досягає межі поруч з незручністю та небезпекою, я готова падати авторці в ноги.

І хоч перша частина доволі невелика, нам дали достатньо підказок на майбутні масштабні події та проблеми. А ще залишили дуже багато запитань, теорій та надій. Мені кортить щоб ви прочитали її і мучилась, бо мука ця дуже солодка, чесно.

Якщо ви думали що я омину увагою любовну лінію, то ви помиляєтесь. Вона, в кінці кінців змусила мене ледь не викинути цю історію у вікно, з легкою істерикою. Але – це було так нереально, з легким слоубьорном, з відкриттям власних почуттів та смаків, з трикутником, який насправді справжнім трикутником і не назвеш, бо в цій частині воно дуже гарно обіграно. А ще з розумінням що буде далі і що це абсолютно знесе дах і тобі, і персонажам.

Сподіваюсь ви ще на середині відгуку (або може одразу після цих картинок?) побігли купувати/читати книгу. Якщо ні, то дякую що дочитали до кінця, тепер можете йти. Батьковбивцю в кожен дім!🤍

[Yaroslava · Rating 5 out of 5]

Сама історія мені сподобалась. Цікавий сюжет, багато подій, харизматичні персонажі. Пару перших розділів намагалась зрозуміти цей світ і запам'ятати героїв. Потім втягнулась, почала щось вибудовувати в голові, влилася в історію. Але в останніх розділах почалася якась муть і я вже повністю заплуталась. Тому кінцівка трохи розчарувала. Звісно, я розумію, що тут буде продовження і, сподіваюсь, що все якось розрулиться.
Дуже сподобались головні герої. Розумний та сором'язливий принц Емріс, якого ненавидить вся країна, а він і далі намагається допомогти людям. Принцеса жабенятко Маріс, яка протягом історії стає сильнішою і здатною долати труднощі на своєму шляху. А от Джул - козел. Спочатку він видавався нормальним, але, згодом, показав, що це не так.
Тому з нетерпінням чекаю на продовження. Сподіваюсь, вона вийде до того, як я встигну забути сюжет.

[Land Lisard · Rating 5 out of 5]

#ящірка_читає

Дочитала! Навіть швидше, ніж думала! Й одразу скажу, що це тверда 5️⃣ з 5️⃣. Як мінімум, за нестандартність світобудови, але про неї вже багато говорено, тож не зупинятимуся надовго. Але це було свіжо й круто на фоні засилля фейрі й такого іншого. Підемо по персонажах.

Емріс. Це моя золота дитина й бідося, за образу якої я буду зносити кабіни. Це дитя булили й чмирили все його життя, й воно, бідне, світу білого не бачило, бо його батя, бачте, вирішив дуже по-тупому здохнути. Він дуже розумний і начитаний, але разом із тим настільки по-милому наївний, як оте цуценя корґі, на яке неможливо ображатися, навіть якщо воно щось творить.

Маріт. Старша сестра Емріса, яка теж світу не знає, але по-іншому. Як на мене, вона свідомо відгороджувала себе від людей і країни, в якій живе, закопавшись у любовні романи. Вона така ж інфантильна, як і її брат, але якщо Емріс - це мале дурне котеня, то Маріт хотілося в'ї..стукнути. Дуже бісило, що вона майже до самого кінця книги вважала, ніби їй усі винні.

Тепер до Джула. Коли я казала, що він мій краш і любімка, я ще не знала, як жорстоко його поведінка вдарить під дих. Бо те, що він зробив із Емрісом, було дуже несправедливо. Хоча я більш ніж певна, що тут звичайна miscommunication, але в моменті це дуже тупо й жорстоко від нього. Хоча його плоттвіст із підмінками й рятувальна місія в ім'я справедливості ще дає йому шанс реабілітуватися. А ще мені тепер цікаво, чому він хотів убити Маріт і чому передумав?

Загалом книга йшла, як у суху землю, щоправда, я навіть не зогляділася, в який момент закінчилося хіхі-хаха, і почався справжній трешняк.

Тож тепер дуже сильно чекаю книжкового клубу з авторкою, щоб отримати відповіді на дуже багато своїх запитань і теорій 😏

[Alona Salona · Rating 3 out of 5]

Я з тих людей які дуже хотіли вірити в цю історію, але не склалося. Мій відгук не має жодного відношення та стосунку до авторки, він тільки про книгу.

Так, я цілком усвідомлюю що це перша частина, так, якась частинка мене вірить що для мене далі ця історія стане кращою. Але на данний момент, після прочитання першої книги дива не сталося.

Залишилося багато питань щодо роботи магії, щодо механіки роботи рьокке, щодо відносин поміж державами, зовнішньої та внутрішньої політики, та багато чого іншого, що в моїй голові не знаходить метч та не вкладається в якусь цілісну систему.

*десь тут я тяжко вздихаю, посипаючи голову попелом. Мої знання з геополітики, економіки, історії та фізики заважають мені насолоджуватися книгами в яких події та взаємодія настільки нелогічні, що самі себе заперечують.

[Veronica · Rating 2 out of 5]

ну, тобто, дійсно, українська авторка, народ якої пережив Голодомор, пише про те, як про голодування нагадували...голодуванням??
це і не логично, і не етично, і взагалі жорстоко, навіть для фентезі. знову ж таки, маючи такий страшний бекграунд у свого народу
краще про це б взагалі у книзі не згадувалися
про логіку (ні) у рьокке вже написали. Все то воно може і вміє, як зручно
друга зірочка - за Глуш

[Nadia · Rating 3 out of 5]

Мені книга не сподобалась
Спочатку опишу негативні, а потім позитивні моменти
Негативні:
1 Мої хибні очікування
Я прочитала першу сторінку книги, коли обирала книгу і очікувала, що книга буде саркастична. Однак, я помилилася, у книзі були присутні жарти, але без сарказму.
2 Цілісність сюжету
Для мене у книгах важлива цілісність сюжету, щоб я, читаючи, розуміла куди прямує сюжет, що він є логічним. Бо так я розумію для себе навіщо мені читати кожну окрему книгу. В цій книзі мені хотілося більш прозорої цілісності сюжету, бо я втратила розуміння через діалоги, які відривалися і відволікали від основної думки і перестрибували з теми на тему.
3 Діалоги
Хотілося більше зрозуміти персонажі через діалоги. Іноді діалоги були схожі на окремі фрази і це виклакало в мене почуття недосказаності. І я не завжди розуміла чому персонаж сказав те чи інакше в конкретній ситуації.
Позитивні моменти:
1 Це дуже гарно оформлена книга і її надзвичайно приємно тримати у руках
2 У книзі багато цікавих пригод і захопливих сюжетних поворотів!

[Adalheidis]

Чи можна давати відгук на ознайомчий уривок? Ймовірно, що так, бо зрештою хто мене зупинить. Цей уривок має бути вітриною твору, рекламним буклетом, заманливою пропозицією, яка змусить мене стрімголов бігти і купляти книгу. Тож і оцінюватиму його так.
Я люблю фентезі, тому завжди маю в душі сподівання, що от щось нове цікаве з’явиться, а тут ще й українське.
Загалом цей текст цілком звичайний: місцями відчувається, як нова асфальтована дорога, місцями - заїжаємо на щебінь. Буває.
Тоді чого ж я пишу цей відгук, а не пройшла повз? Бо цей текст працює допоки ти його просто читаєш, як тільки починаєш думати довше однієї секунди та ставити запитання до подій, матриця збоїть.
І це не питання “о лишенько, що ж це далі буде з персонажами?”, це, на жаль, часом просто “о лишенько, що це?”.
Маємо цілу першу главу, яка знайомить нас з основним пулом персонажів та світобудовою, закладає фундамент, на якому побудуються наші стосунки з майбутньою трилогією. Чому я поклала на неї таку відповідальну функцію? Бо поміж репліками персонажів про коханок нам відвантажують інфодамп про місцеву історію, і роблять так ще кілька разів, тож, певно, це важливо.
Періодично нам дають солідні абзаци тексту, в яких, на правду, майже немає інформації про світобудову, лишень загальні фрази на рівні “правління править, робота робиться, зарплата - грошима”. Краще б не було цих пустопорожніх інфодампів посеред діалогів, бо вони лише продукують купу інших питань до лору, аніж малюють повноцінну картину світу. І сформульовані ці шматки інформації так, ніби вони вже фіналізовані і далі в книзі про мова не йтиме.
Певно просто пройдуся по аспектах, які зачепили і змусили думати “стоп, що?”.

Королівська сім’я. З огляду на порядки в замку, майндсет молодшого покоління і манери спілкування, то все це збіговисько нагадує радше збіднілих міщан, аніж шляхетну 300-річну правлячу династію. Приїзд Емріса схожий на історію з Реддіт “Чи я поганець, що попросив в борг у сестри?” про сім’ю на техаському ранчо з концептом “золота дитина та цап-відбувайло”. Я не вірю, що це люди, які живуть іншим життям, аніж читач_ки.
Звідки у цих принців та принцес стільки дурні в голові про кохання в шлюбі? Чому вони не отримали виховання в стилі “корона - понад усе”? Чому крон-принцеса після мезальянсу не захована в маєтку за трьома лісами, а вітається при дворі? Чому загалом сім’я дозволила цей шлюб, а не вивезла того вчителя кудись за сотню миль зі столиці ще напочатках роману?

Гілки влади. Елдрік Перший прийшов до влади… звідки, з лісу? Яким чином отримав корону? Не став намісником, прем’єр-міністром, ще кимось? Більше з тим створив одразу Парламент. Навіщо? Що за недоречні демократичні ідеї? Країна сорок років воювала з іншою країною, має глибоко аграрний рівень економічного розвитку, ще й повоєнна криза. Тут абсолютна монархія лягає найбільш логічно. Тим паче кому треба представництво у Парламенті, якщо важливий соціальний клас - маги - зникли?
Далі Елдрік припинив мародерство, подолав голод, придушив повстання. Ото все сам зробив? Чи мав особисту армію або гроші на внутрішні збройні сили? Персонально посадив картоплю на задньому дворі палацу, закупив власним коштом провізію по плану Маршалла чи відкрив програму єГород? Повстання сам душив чи мав таки армію? І чого повставати, якщо Парламент вже створили, а голод вже перемогли? Хіба воли ревуть, як ясла повні?
Чому попередня династія була погана? Вони їли первістків селян, займалися чорною магією? Куди вони поділися? Невже не було п’ятого сина третьої племінниці короля, який міг законно посісти престол? Чому ніхто не був проти? Наразі ми маєм просто повірити, що та династія була погана, бо була погана?
Що ж, повірили. Маємо 300-річну династію Бергвіндерів, де жінки теж мають право на наслідування. Тоді чому крон-принцеса Іліт була засватана за правителя іншої держави? Її мали б готувати посісти власний престол. Це основа владонаслідування у будь-якій державі.
І чому королівська сім’я немає жодного впливу на жодну пресу? Що за оплот свободи слова, небачений в більшості демократичних країн?
Як при малих статках та майже нульових важелях впливу їм ще не влаштували маленьку французьку революцію вдома?

Гроші та економічна система. Так і хочеться спитати: де гроші, Лебовські? А точніше звідки. Збідніла голодна держава у повоєнні роки згортає лісозаготівельну промисловість, розгортає нову - сланцедобувну, будує шахти, ще й якимось чином досліджує, що ото шось незрозуміле - це цінний мінерал рьокке, а не сміття з переробки. Усе це у країні з доіндустріальним, а то й домануфактурним рівнем розвитку. А за які гроші? Хто і чим платив зарплати цим всим чудовим людям, які пішли копати лопатами шахти? Маєм пояснення про перетворення післявоєнної бідності на чесноту, ну це справжня магія рівня майндсету «не жили добре, нема що починати». Тобто все трималося на тому, що Елдрік придумав Великодній піст/Рамадан. Чи платила Тинерія контрибуцію?
Добре, стався науковий поступ, і зажили. Але звідки взялися гроші? Чисто на економії на пальному? Хто купував те рьокке? Як з’явилися рьокке-магнати, тобто як вони отримали право власності на родовища/обробку, а не король? Чи є експорт рьокке? Бо як немає, то це просто циркулювання трьох місцевих крон в межах однієї країни, так багатим не станеш.
Маєм конституційну монархію, тобто бюджет держави окремо, статки королівської сім’ї окремо. Маєм паперові купюри, банківські чеки, а значить є Нацбанк, і певно комерційні. Нацвалюта, ймовірно, забезпечується рьокке. Тут все більш-менш тримається купи. Хоча цікаво, у кого конкретно брав у борг Ейгерт Другий? Як сильно Парламент впливає на видатки на утримання королівської сім’ї? Чому Ейгерт Перший вклав у розробку рьокке гроші сім’ї, а не частину держбюджету? Якщо розробка була успішна, де гроші з цього? Держава має отримувати прибуток, якщо сама володіє надрами та фабриками, або отримувати чималі податки (там податок на розкіш як мінімум існує), тобто і видатки на королівську сім’ю мають бути. Чого у них принц ходе побирається?

Науково-технологічний прогрес. Знайшли те рьокке, зрозуміли якось, що воно горить краще за дерево, вугілля та горючий сланець. А як це запустило одразу науковий прогрес? Чому його не сталося, поки використовували вугілля?
Was ist das це рьокке? Його згадують кілька разів протягом глави та вводять термін рьоккемобіль. Але немає чіткого натяку, що воно таке є: мінерал, руда, метал, газ, рідина чи камінь? Які основні властивості: лише паливо чи щось цікавіше? І чому вже існує міжміська рьоккемаршрутка Глуш-Столиця, але кораблі досі дерев’яні та на парусах?

Міжнародні відносини. Тут так підключаємо математику: триста років тому була страшна війна з Тінерією. Потім 27 років тривало повоєнне відновлення разом з науково-технологічним прогресом. Десь щось туда-сюда років 150 і до влади приходить дід Ейгерт Перший… і ось тільки тоді відновлюються дипломатичні відносини з Тінерією? Тобто десь 170-180 років тривали санкції? Чи була торгівля? Чи не намагалися сусіди налагодити зв’язки, бачачи технологічний прогрес Фрейри?
Сьогодення. Тайріс каже, що організовує династичні шлюби з Тінерією та Лікардійською імперією, бо йому треба союзники. Проти кого? Більше інших держав поки не згадано, степовики просто є, Глуш не вважають загрозою. То що це буде за Антанта без Троїстого союзу? Чи Тайріс проти свого Парлементу чи мати-регентки мутить мутки?

Моральні погляди. Трішки дивно, звідки є осуд вільних романтих та більш пристрасних стосунків у Фрейрі? При тому, що блуд Ейгерта Другого не спричинив якихось суттєвих повстань чи протестів зі сторони Парлементу чи люду?
Чому якщо інститут сім’ї та моногамія цінується у суспільстві, то Емріс дозволяє собі називати свою сестру мамою-квочкою? Хоча такі якості мали б цінуватися у суспільстві.
Вертаючись до важелів впливу. Це що взагалі за країна, де у члена королівської сім’ї кидають рибину, з нього безіменні солдати хіхікають та інше? Де повага до королівського статусу? Як за такого рівня зневаги та королівська сім’я ще на престолі, а не кормить тих самих риб на дні морському?

Повноліття. Кілька разів згадано і жодного не вказали, а скільки це. Можна лише припустити, що десь 25 років, наче. (Іліт згадує цей вік, але неясно це повноліття чи просто вік по закінченню навчання).
Скільки загалом там всі живуть, якщо побут довкола рівня 19 століття (як підказує нам одяг на обкладинці та заводи на околицях столиці), а люди років до 21 року вважаються за дітей негодних для шлюбу та репродуктивних функцій?

Емріс. Він просто рохля. Я не знаю, чому я маю перейматися його долею. Ходить, бродить, чвякає-муякає, побирається. Його цікавить Глуш, але чим?

Іліт. Якщо мета стояла створити образ тупого стерво та викликати ненависть до неї, то неіронічно та щиро аплодую. Цю персонажку хочеться втопити в найближчому ставку (а я проти насилля).

Окуляри. Емріс відзначає, що від брата його відрізняють лише окуляри на носі; на обкладинці вони теж намальовані. Тож, певно, носить він їх постійно, а не тільки для читання. Але чому нуль опису окулярів, коли в них прилетіла ціла рибина на початку? Вони мали б бути заляпані по самі вінця.

Загальний тон. Назви розділів та початок історії вельми іронічні, вони натякають на легку історію в стилі саркастичного ретеллінгу дійснеївських казок. Але потім ми різко потрапляємо у доволі серйозну оповідь про борги, апокаліптичні загрози від Глуші, буквально фізичне насилля. І це одразу руйнує вайб, не даючи йому навіть сформуватися. Не зрозуміло, чи ми тут зібралися, щоб похіхікати, чи щоб прожити темну історію.

Здавалося б, що все це придирки. От, певно ж, далі у книзі все пояснять, або у другій, ну у третій - точно-точно все стане ясно. Мабуть.
Але навіщо мені платити за одну книгу суму рахунку за світло за місяць, якщо з самого початку мені малюють новий світ, який ледь тримається на глиняних ногах?

[Dara · Rating 5 out of 5]

от просто обожнюю. ну які ж емоції викликає!

персонажі: абсолютно рілейтабл. ти читаєш про невпевненість принцеси, а сама думаєш: господи, це виходить, коли я думаю/кажу, що найгірша в світі та що буквально всі кращі від мене — це отак я звучу?! але при цьому персонажка розумієш абсолютно точно. те саме й з принцом Емрісом. і дуже класно, що авторка досліджує ці емоції в фентезі. бо ми звикли до героїв, які одразу кажуть «я все можу, зара порішаєм», або ж які «у мене лапки, я нічо не можу». а тут персонажі з тривожкою розміром з пʼятиповерхівки шось трошки крутяться, намагаються шось робити. загалом, це важко пояснити, просто читайте))

емоційність: авторка привʼязала мене майже до кожного персонажа. я за всіх них переживала. деякі події розбили мені серце. фінал — душерозривний. от треба було зуміти написати його САМЕ ТАК. це дуже красиво

фентезі частина: мені все було логічно, але якби я і знайшла б якісь «дірки» — мені було б все рівно, бо історія реально зацікавила. мені дуже треба знати, що буде з кожним персонажем.

любовні лінії: ну це було щонайменше неочікувано та цікаво)) любовний трикутник, який ніхто не очікував чисто: дратуті, я прийшов, робіть шо хочете зі мною. дууууууже цікаво, як один із персонажів з цього всього викрутиться 👀 опис близькості між персонажами — це шедеври. є і моменти оцих незручностей першого разу, і захоплення, і чуттєвість. було дуже гарно.

сюжет: це перша частина, поки що нам лише розставили фігури на шаховій дошці. але уявіть, що ці фігури розставляли під час погоди на книжковій країні 😁 тобто, персонажі наче і не зробили нічого з того, що хотіли, але пройшли такий шлях, стіко пережили, що дай їм боженька здоровля та щасливих років життя… мене поки все дуже усе інтригує, дуже подобається, як персонажі не змінюються в секунду після одної фрази, а повільно починають притримувати якісь різкі фрази, які раніше сказали б без жодних мук совісті, довше думають над якоюсь реакцією, змінюють по-тихеньку погляди, зміщуюють головний фокус свого життя. загалом, це прям круто зроблено, я наче за прогресом реальних людей спостерігаю.

загальні враження: це дуже круте пригодницько-політичне фентезі. і авторка надзвичайно класно попрацювала над політикою. бо щойно тобі здається «тю, так всьо: оцих ми не любим, а ці хароші», як вилазить більше підводних каменів. і це правильно, бо світ не чорно-білий. справедливості заради, ми ще тільки починаємо занурюватись в політичні інтриги, але той устрій, що нам показали вже — мені здався прям крутим. в другій частині буде видно)

це однозначно 5/5 для мене, книжка дуже потрапила в мій смак — сміливо раджу!

[Alona · Rating 3 out of 5]

Книга написана гарно і без перевантаження, але водночас мене трішки відволікав цей казковий стиль написання.

Мені не вистачило сюжету, хотілося хоч щось от��имати і дізнатися, але ми ніби пливемо по течії, відбуваються випадкові події і обставини, проте певної глобально важливої теми не було донесено.

Я розумію, що ми ще це отримаємо, оскільки це трилогія, але все ж хотілося більшого🥺

Книга не запала у самісіньке серце, хоча і сподобалась і я буду продовжувати цю серію.

[Kate · Rating 4 out of 5]

«Батьковбивця» дуже швидко читається, постійні пригоди на кожній сторінці стимулюють читати далі і далі, тому я вважаю, ця книга легко може вивести з нечитуна.
Мені сподобались герої та світоустрій, за всіма цікаво було спостерігати. Але під кінець стало більше питань, ніж відповідей, і наші головні герої почали поводитися максимально дивно. Скажу без спойлерів, ця любов Маріт мене спантеличила і плюс ще татуювання… Питання з Джулом теж залишилось відкритим.
Тому чекатиму на продовження, і сподіваюсь там будуть логічні пояснення 😉

[Oleksandra · Rating 1 out of 5]

Витратила 2 тижні на спроб прочитати цю книжку, але це було лише марнуванням часу. Я дуже хотіла, щоб книжка мені сподобалася, мучила її до останнього, але якщо вже за 140 сторінок їй це не вдалося, це безнадійно. Я страждала від крінжу та іспанського сорому за персонажів, бо вони постійно роблять дурню. Сюжету я не змогла відшукати, для мене це був просто набір подій, яких було забагато для 3 днів, які були описані. Мотивації в персонажів немає або ж просто вони не описані майже до середини книги, бо вони не спілкуються майже ні про що, окрім самих подій, які з ними відбуваються. Всесвіт також мало описаний, його дуже важко зрозуміти, щоб якось пояснити собі дії персонажів та загальні принципи функціонування. Звісно, є багато книжок, в тому числі фентезі, які не пояснюють тобі довго світ на початку, а одразу кидають в гущавину подій (можна згадати ту ж Гру престолів), але там мені було цікаво читати й пізнавати персонажів, а тут ні.

[Sony · Rating 5 out of 5]

Це була шалена пригода яку важко забути! Які ж класні персонажі і як з ними цікаво було проводити час. З нетерпінням чекаю на другу книгу.

[Ксеня · Rating 5 out of 5]

Про те, що я люблю українське фентезі я готова вже ледь не на вулиці вигукувати.
І ось ще одна історія потрапляє точнісінько в ціль. Це неймовірна книга і її вміст перевершує навіть красивезне оформлення.
Тож поїхали, зараз розкажу, чому Вам це треба.

Перед читачем суміш пригодницького магічного фентезі з політичними та містичними елементами.
Світ повністю самобутній — потенційно ворогуючі країни Фрейра та Тінерія, загадкова Глуш, нависання поки що невидимої читачеві Лікардійської імперії.

Головний герой — принц Емріс Фрейрський — просто душка в моїх очах. Недолугий у своїй комічній інтелігентності, незграбний, наївний… Але саме він несе таємницю смерті батька, в якій, власне, його всі звинувачують і саме він втягується у небезпечну місію з порятунку сестри.

Принцеса Маріт Фрейрська. Невпевнена в собі придворна «сіра мишка». Після загадкової кораблетрощі опиняється в епіцентрі боротьби за своє виживання. І те, як було зруйновано всі її інфантильні уявлення про навколишній світ, відгукується навіть сильніше, ніж весь складний шлях попереду.

У цьому фентезі дуже цікава магія. Вона не всесильна, не береться нізвідки, а потребує чималого ресурсу. Цікава і її історія, і структура. Прописана поки що більш поверхово, але потенціал захмарний.
Дуже незвична технологія камінців рьокке — щось зовсім нове і самобутнє і теж з очевидним розвитком надалі.

Мені чудово зайшла основна чуттєва лгбт лінія. Це притягування повних протилежностей мене підкорило.

У авторки дуже крутий стиль. Текст наповнений образами, іронією, гумором (особливо запамʼятався той момент з пришвидшеними магією кіньми😂), драмою… Соковито і насичено. Присутня ненормативна лексика, яка так пасувала одному персонажу…

Тож наостанок — Джул. Аааа, це просто фантастичний образ! Багатогранний, загадковий, непередбачуваний, ексцентричний. Саме те, що потрібно, щоб книга буквально примагнічувалась до очей. Його багато в сюжеті, але недостатньо в принципі.

Тож мій захват книгою Ви уловили.
Питань багато, тож…

Я. Дуже. Чекаю. Продовження.

Читаймо🫶

[Moonyfoxx · Rating 4 out of 5]

Зрозуміло, що нічого не зрозуміло....

А якщо серйозно, то книга яскрава та динамічна. Мотиви персонажів не зрозумілі, але це не особливо перешкоджає.
Я ні хвилини не шкодувала, що взялася за читання, доки не дочитала останні розділи і зрозуміла, що тепер доведеться чекати на продовження.

[Тетяна Козельська · Rating 5 out of 5]

Я з нетерпінням чекала виходу цієї книги, бо те, як Олена розповідала про роботу над нею, не могло не зацікавити. Хоча б із письменницької точки зору, не кажучи вже про вимогливий інтерес читачки.
Скоріш за все, ви вже бачили багато відгуків, обговорень, а можливо, вже прочитали цю книгу або тільки плануєте. Але мені здається, що відгуків багато не буває.
Отож, у цій книзі на вас чекає політичне фентезі та детально продуманий світ. Мушу зізнатися, що після неї я стала значно уважніше ставитися саме до політичної складової в інших фентезійних романах.
І що особливо сподобалося — політика тут не існує сама по собі. Вона впливає на героїв, їхні рішення, стосунки та навіть уявлення про те, хто є другом, а хто ворогом. Часом персонажі змушені переглядати речі, у які вірили все життя, і спостерігати за цим було неймовірно цікаво.
Маємо чудовий гумор, який прекрасно вплітається поміж серйозними та часом драматичними сценами. До речі, назви глав — це те, що варто окремо відзначити. Вони точно викличуть усмішку й лагідно, але наполегливо запросять вас читати далі.
Мені дуже сподобалися персонажі. Вони всі багатогранні та мають власну глибоку історію. З травмами, характерними рисами, прагненнями та особливостями.
Особливо цінним для мене було те, що я майже ніколи не могла наперед передбачити, як поведеться той чи інший герой. Що він скаже, який вибір зробить і на чий бік стане. Цікаво читати історію, коли персонажі відчуваються живими людьми, а не набором знайомих тропів.
Тут ви знайдете і справжню дружбу, і кохання, і злість, і втрати. Але при цьому історія залишає по собі напрочуд теплий післясмак. Якусь дивну прив’язаність до персонажів і бажання провести з ними ще трохи часу.
Ще одна річ, за яку я люблю добре фентезі: воно дозволяє говорити про дуже людські речі через вигадані світи. Про упередження й відповідальність, про владу й вибір, про дружбу та вірність своїм переконанням. І ця книга, як на мене, чудово з цим справляється.
Після останньої сторінки мені хотілося дізнатися ще більше про його мешканців, про їхнє майбутнє і про те, куди приведе їх ця історія далі.

[Yana S · Rating 5 out of 5]

То вбивав цей чарівний модний блондин батька чи не вбивав? Давайте розбиратися 😏

По-перше, хочу зізнатися (і похвастатися), що особисто знайома з авторкою і читала-перечитувала її пости про процес написання цієї книги, тому знала, що до "Батьковбивці" підійшли максимально професіонально і вклали в історію всю душу. Але я не знала, що це буде настільки КРУТО. Від книги мене за вуха було не відтягнути, тож якщо на роботі скаржитимуться на мою працездатність в квітні, то я сміливо посилатиму всіх до Олени (а чого мені одній мучитися від сюжетних поворотів, правильно?)

По-друге, навіть якби мені дали завдання за великі гроші докопатися до "Батьковбивці", то нічого б в мене не вийшло. Адже:
-персонажі - красавчики, кожен зі своїм унікальним голосом і характером
-пригоди такі, що вже кричиш героям "астанавітєсь!", але вони ще не з усіма сусідніми країнами стосунки попортили, тому продовжують
-світ - продуманий до деталей: читаєш і наче справді опиняєшся у Фрейрі (хоча слава богу, що ні 😅)
-окрема вишенька на торті - це магічна система, бо де ви ще бачили, щоб магію активували сильні почуття як-то від поцілунків або ляпасу?
-ну а гумор... В моєму читацькому щоденнику ржачним цитатам з "Батьковбивці" приділена ціла сторінка (а раніше такого удостоювався тільки Аберкромбі, тому ви розумієте рівень, так?)

При прочитанні мені було комфортно і тепло на душі, зокрема тому що герої... ну вони такі ж тривожні дурники як і я: у щось вляпаються і намагаються вигребти, знайти своє місце, а життя продовжує підкидати їм якусь фігню. Часом життя (щоб не розслаблялися, звісно ж) підкидало трешак у стилі "Аннігіляції", і я конкретно так афігівала 😳 (не давайте Олені писати горори, дуже прошу). Але більше, звісно, сміялася, тож вже стою в черзі за продовженням.

Читати всім, кому терміново потрібна доза пригод, незручних ситуацій і гумору ✨

[Olia R. · Rating 4 out of 5]

Ставлю ⭐️7/10
Початок був веселим. Думала далі будуть якісь події, але майже 200ст я не розуміла до кінця логіки та подій. Враження, що то був набір рандомних подій, і лиш десь після 250ст мене дійсно затягнуло, почали вимальовуватись інтриги і якась двіж.
Конче замало описів. Я не можу до кінця уявити як виглядають персонажі (окрім банькатої Маріт, але й вона наче розмити), що таке Глуш, що то за Чорні загони. Як виглядають міста, чому настільки змішані раси між, по суті, ворогуючими націями, як працює і що собою являє рьокке🤔 Словом, мені багато було всього, але не описів.
Чи прониклась я долею персонажів? На разі ніт. Емріс тряпка, Маріт парникове ревниве сцикло. Джул єдиний персонаж, який викликає відчуття загадки, бо щось таки приховує, і не зрозуміло, якого польоту він птах. Ну, і хвилює доля степовиків.
Сподобалась мова написання та гумор. Авторка без страху використовує слова, за які її пристойні галичани присоромили б (добре, що я відношусь до непристойних і мене все це потішило😆🙂‍↕️).
Сподіваюся, в продовження авторка дасть нам більше зачіпок і розкриє трохи сенсів усього, що відбулося)) І трохи додасть того «політичного пizдеця», якого я так чекала і чекаю🤭😁

[Дарина Данчук · Rating 3 out of 5]

Груба лексика, незрозумілі дії персонажів, погано прописана магія, нелогічне закінчення. З плюсів - легко читається і +-цікавий сюжет

[Kira Snow · Rating 3 out of 5]

Одна полиця з "Одного разу розбите серце"🥀