What do you think?
Rate this book
Σαράγεβο
Την 6η Απρίλη του 1992 ξεκίνησε η πολιορκία του Σαράγεβο από τις σερβικές δυνάμεις, η οποία διήρκεσε τριάμισι χρόνια. Αποτέλεσε τη μεγαλύτερη σε διάρκεια πολιορκία πόλης μέσα στον 20ό αιώνα, κατά την οποία οι κάτοικοί της, στη συντριπτική τους πλειοψηφία άμαχοι, υπέμειναν βομβαρδισμούς, το ανελέητο σφυροκόπημα ελεύθερων σκοπευτών και πολύ μεγάλα διαστήματα χωρίς ηλεκτρισμό και νερό. Οι υπεύθυνοι τόσο της πολιορκίας όσο και των σφαγών στην επικράτεια της Βοσνίας Σέρβοι πολιτικοί, στρατιωτικοί και παραστρατιωτικοί καταδικάστηκαν για γενοκτονία, εγκλήματα πολέμου και εγκλήματα κατά της ανθρωπότητας. Στον πόλεμο της Βοσνίας συμμετείχαν με την πλευρά του θύτη και Έλληνες νεοναζί και λοιποί ακροδεξιοί. Ο συγγραφέας καταγράφει τις εμπειρίες των πολιορκημένων, σε έναν ιδιότυπο αλλά αληθινό οδηγό σε περίπτωση πολιορκίας, με μαύρο χιούμορ, θέλοντας έτσι να εκφράσει την οργή, την απόγνωση και τη θλίψη του αλλά και να συμβάλει στη διατήρηση της μνήμης. «Ο Όζρεν Κέμπο είναι γεννημένος συγγραφέας. Το αποδεικνύει με τον καλύτερο τρόπο αυτό το βιβλίο. Η πολιορκία του Σαράγεβο -όπως κι εκείνη της Μαδρίτης τη δεκαετία του 1930 και του Λένινγκραντ τη δεκαετία του 1940- θα μείνει στην Ιστορία ως ένα από τα μυθικά γεγονότα του 20ού αιώνα. Γεγονός που γέννησε νοήματα, πλούσιο σε συμβολισμούς και ιστορικά διδάγματα. Η υπομονή και η ειρωνία -όπως τώρα αρχίζουμε να καταλαβαίνουμε- αποτέλεσαν τις βασικές αρετές των πολιτών του πολιορκημένου Σαράγεβο. Ο Όζρεν Κέμπο το αποδεικνύει περίτρανα. Οι λεπτομέρειες στις περιγραφές του σχετικά με τη ζωή στο Σαράγεβο -ανελέητες, σαφείς, γεμάτες σκληρή τρυφερότητα και οργισμένη συμπόνια- κατά τη διάρκεια της ατελείωτης πολιορκίας προσφέρουν πραγματική αναγνωστική ευχαρίστηση...»
Paperback
First published January 1, 1996
17 people are currently reading
769 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 83 reviews
May 9, 2022
АПД: я перечитала цю книгу вдруге і вона прозвучала ще сильніше.
Хвилинка ганьби. Я нічого не знала про війну на Балканах. Ну, тобто, знала той факт, що вона була, чула про етнічні чистки і що Росія підтримувала сербів, а, отже, з сербами, мабуть, щось не так. Саме тому, певно, "Сараєво для початківців" стало для мене особливого роду одкровенням на тему однієї з найсвіжіших європейських воєн.
Аби говорити про книгу в першу чергу потрібно сказати кілька слів про автора. Озрен Кебо - боснійський письменник, який пережив облогу сербами Сараєво. Свій досвід, свій біль, свої травми він конвертував у тексти. Мушу сказати, конвертував дуже тонко і талановито.
Якби мені сказали обрати лише одне слово, аби описати "Сараєво для..." я б обрала щемкість. Ця книга відгукнулася мені максимальним щемом десь у грудях, бо події, що відбувалися тоді, катастрофічно сильно схожі на події, що відбуваються зараз. Це і ООН, яке не розуміє, звідки стріляли, і лідери європейських країн, котрі вірять в обіцянки перемир'я від Радована Караджича, і пропагандистське телебачення сербів, де кажуть, що Сараєво саме себе обстрілює, а трупи і поранені - спеціально підготовані манекени. Нічого не нагадує?
"Сараєво для..." - це книга про рутину. Рутину життя під обстрілами, коли наперед виходять зовсім інші цінності. У тебе велика бібліотека? Чудово, буде, що палити, аби зігрітися взимку. Буржуйка важливіша за комп'ютер, бо електрики все-одно немає. Помитися можна п'ятьма літрами води, потім випрати в них шкарпетки, а потім ще й змити в унітазі. Банкою паштету і булочкою можна харчуватися кілька днів. А за якусь сотню-два кілометрів триватиме нормальне життя. Люди питимуть каву, ходитимуть в кіно, на концерти. Все це описується просто і буденно, що лише підкреслює трагедію дійсності.
Не можу оминути увагою переклад книги. Цим займалася Катерина Калитко і, присягаюся, вона зробила це максимально добре. "Сараєво для..." таке мелодійне, таке насичене і водночас легке, що читати його - суцільне задоволення. Мені дуже імпонує стиль самої Катерини, і він зберігається в її перекладах.
Найяскравіше мені запам'ятався, мабуть, останній розділ. Це такий собі довгий-довгий монолог, де описуються воєнні злочини: різанина, зґвалтування, пограбування, обстріли, а між ним автор рефреном повторює, що сподівається зберегти свою здатність сміятися. Сміх - єдине, що стоїть між ним і божевіллям від того, що довелося пережити.
Я не розумію, чому ця книга пройшла настільки непомічено і не викликала широкого розголосу, бо це дуже потрібний і актуальний для нас твір. "Сараєво для початківців" заслуговує того, аби його читали і про нього говорили. І точно заслуговує перевиданням, бо придбати цю книгу зараз фактично неможливо, хіба тільки вживану.
Звісно, рекомендую.
Хвилинка ганьби. Я нічого не знала про війну на Балканах. Ну, тобто, знала той факт, що вона була, чула про етнічні чистки і що Росія підтримувала сербів, а, отже, з сербами, мабуть, щось не так. Саме тому, певно, "Сараєво для початківців" стало для мене особливого роду одкровенням на тему однієї з найсвіжіших європейських воєн.
Аби говорити про книгу в першу чергу потрібно сказати кілька слів про автора. Озрен Кебо - боснійський письменник, який пережив облогу сербами Сараєво. Свій досвід, свій біль, свої травми він конвертував у тексти. Мушу сказати, конвертував дуже тонко і талановито.
Якби мені сказали обрати лише одне слово, аби описати "Сараєво для..." я б обрала щемкість. Ця книга відгукнулася мені максимальним щемом десь у грудях, бо події, що відбувалися тоді, катастрофічно сильно схожі на події, що відбуваються зараз. Це і ООН, яке не розуміє, звідки стріляли, і лідери європейських країн, котрі вірять в обіцянки перемир'я від Радована Караджича, і пропагандистське телебачення сербів, де кажуть, що Сараєво саме себе обстрілює, а трупи і поранені - спеціально підготовані манекени. Нічого не нагадує?
"Сараєво для..." - це книга про рутину. Рутину життя під обстрілами, коли наперед виходять зовсім інші цінності. У тебе велика бібліотека? Чудово, буде, що палити, аби зігрітися взимку. Буржуйка важливіша за комп'ютер, бо електрики все-одно немає. Помитися можна п'ятьма літрами води, потім випрати в них шкарпетки, а потім ще й змити в унітазі. Банкою паштету і булочкою можна харчуватися кілька днів. А за якусь сотню-два кілометрів триватиме нормальне життя. Люди питимуть каву, ходитимуть в кіно, на концерти. Все це описується просто і буденно, що лише підкреслює трагедію дійсності.
Не можу оминути увагою переклад книги. Цим займалася Катерина Калитко і, присягаюся, вона зробила це максимально добре. "Сараєво для..." таке мелодійне, таке насичене і водночас легке, що читати його - суцільне задоволення. Мені дуже імпонує стиль самої Катерини, і він зберігається в її перекладах.
Найяскравіше мені запам'ятався, мабуть, останній розділ. Це такий собі довгий-довгий монолог, де описуються воєнні злочини: різанина, зґвалтування, пограбування, обстріли, а між ним автор рефреном повторює, що сподівається зберегти свою здатність сміятися. Сміх - єдине, що стоїть між ним і божевіллям від того, що довелося пережити.
Я не розумію, чому ця книга пройшла настільки непомічено і не викликала широкого розголосу, бо це дуже потрібний і актуальний для нас твір. "Сараєво для початківців" заслуговує того, аби його читали і про нього говорили. І точно заслуговує перевиданням, бо придбати цю книгу зараз фактично неможливо, хіба тільки вживану.
Звісно, рекомендую.
February 24, 2023
Нема співчуття до Іншого, якою б насиченою "цінностями" не здавалася Європа, цього ніколи не буває достатньо.
Неможливо після цього не ненавидіти сербів. І їх ніхто не денацифікував після цього! (я не розумію, чому в примітках пишеться, що вони націоналісти, а не нацисти, вони ж робили етнічні чистки й концтабори). От і зараз вони скачуть зі своїми мітингами на підтримку Росії (чого я не здивована, хах).
Я собі наробила цитат, бо цей жахливий досвід відгукується:
Ціле покоління з кафе було перекинуто в шанці...
Нам дісталося більше історії, ніж ми були здатні витримати. У цій країні ще жодне покоління не померло природною смертю, кожне застало війну.
Отже, весь світ божевільний. Правда за нами.
Насправді світ — це просто темна пляма на біографії Сараєва.
66 загиблих і 200 поранених. Телебачення називає їх безневинними жертвами, наче бувають і не безневинні.
Ми тоді ще нічого не знали про своє становище. Не знали, що воно безнадійне. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві.
Мої спогади зникають. Це той підступний процес, який нашу трагедію редукує, уміщаючи в межі стерпності, хоча всі ми знаємо, що було нестерпно.
Наше становище було безнадійним, а наша віра у справедливість — безмежною.
Неможливо після цього не ненавидіти сербів. І їх ніхто не денацифікував після цього! (я не розумію, чому в примітках пишеться, що вони націоналісти, а не нацисти, вони ж робили етнічні чистки й концтабори). От і зараз вони скачуть зі своїми мітингами на підтримку Росії (чого я не здивована, хах).
Я собі наробила цитат, бо цей жахливий досвід відгукується:
Ціле покоління з кафе було перекинуто в шанці...
Нам дісталося більше історії, ніж ми були здатні витримати. У цій країні ще жодне покоління не померло природною смертю, кожне застало війну.
Отже, весь світ божевільний. Правда за нами.
Насправді світ — це просто темна пляма на біографії Сараєва.
66 загиблих і 200 поранених. Телебачення називає їх безневинними жертвами, наче бувають і не безневинні.
Ми тоді ще нічого не знали про своє становище. Не знали, що воно безнадійне. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві.
Мої спогади зникають. Це той підступний процес, який нашу трагедію редукує, уміщаючи в межі стерпності, хоча всі ми знаємо, що було нестерпно.
Наше становище було безнадійним, а наша віра у справедливість — безмежною.
September 18, 2017
Це за структурою як "Записки в головах" Сей-Сьонагон, тільки замість середньовічної придворної Японії - Сараєво під час трирічної облоги: еклектичні набори гарних речей і шляхетних речей і речей, які дозволяють не з'їхати з глузду. Спершу автор оплакує місто: розстріляний міст, що колись підносився, як веселка, і рівних йому за красою не було ніде на світі; згорілу бібліотеку. Потім славословить людям, які тримаються за малесенькі кишеньки вільного вибору й гідності, які лишаються навіть у безвихідній ситуації: так, води в місті нема, тут нічого не вдієш, але всі під прицілом снайпера перуть сорочки у річці, все місто в чистих сорочках, тільки непрасованих, бо електрики теж нема. Потім документує увесь фольклор по той бік брами пекла, всі нові прислів'я, всі імпровізовані агіографії, які утверджують гідність своїх, коли нічого іншого не лишається (подекуди uncannily схоже на те, що зринає зараз у нашому просторі; і ще більш uncannily схожа абсолютна ницість і зухвала безвідповідальність ворога, серби мали дуже подібний до російського набір "їх тут нема"). І через все це - дуже багато любові до міста з його публічним простором, з його міською вишуканою культурою, з його життєлюбством, прямо з'їздити захотілося.
(І прекрасний переклад Катерини Калитко.)
(І прекрасний переклад Катерини Калитко.)
June 25, 2024
Мушу сказати, що книжка в прямому сенсі стала моєю настільною, зараз пишу ці рядки, вона лежить поруч.
Коли я її починала, мені здавалося, що це буде дуже важке читання, і так воно власне і було, бо епізоди про сербських снайперів, про виживання у вистуженому морозом чи випаленому сонцем Сараєві, про Маркале, про Аркана, про геноцид, про втративших людську подобу сербів, про надії, без безнадію, про цинічну мразотність ООН та інших таких міжнародних організацій - це дуже важко читати. І ще важче, то усвідомлювати, через що довелося пройти авторові та його народові. Та неможливо весь час не проводити паралелі. Навіть за умов, що в нас багато що по-іншому.
Водночас ця книга підтримала мене. Це складно пояснити. Іноді Кебо пише із гумором, іноді із відчаєм, але я завжди відчувала його біль. Та часом мені хотілося брати і виписувати просто цілком фрази звідти, звичка, яка мені загалом не притамана. Я так і робила, виписувала їх у твіттер, фейсбук, показувала знайомим, ділилася із друзями. Бо це завжди було щось таке правильне та дуже влучне, що відгукувалося в мені. І це відчуття, що автор мене розуміє, а я розумію його - воно надавало якусь, не знаю, легкість? надію? Навіть тоді, коли написане Кебо викликало в мене внутрішню суперечку, зокрема, в частині, коли він пише про відмову від колективної відповідальності для сербів, і тоді я внутрішньо сперечаюся із автором, та подумки кажу йому, що ні, він неправий, це так не працює, не позбавляй сербів свого гніву, вони заслуговують на нього повністю. Абсолютно всі, від мала до велика. Народ, який пережив геноцид, то його мінімальне право, право ненавидіти та зневажати.
Це такий досвід, що мені навіть неясно, як можна оцінювати цю книжку, в сенсі, як можна поставити їй три, чотири, п'ять зірок, якщо це не твір у звичному розумінні, не збірка художніх образів, авторської фантазії чи ще щось такого, що можна оцінити. Мені це все було як нотатничок війни та іноді я просто беру, відкриваю "Сараєво для початківців", читаю рандомні рядки зсередини і думаю, що якщо автор пережив все те що сталося, то і я теж зможу.
Коли я її починала, мені здавалося, що це буде дуже важке читання, і так воно власне і було, бо епізоди про сербських снайперів, про виживання у вистуженому морозом чи випаленому сонцем Сараєві, про Маркале, про Аркана, про геноцид, про втративших людську подобу сербів, про надії, без безнадію, про цинічну мразотність ООН та інших таких міжнародних організацій - це дуже важко читати. І ще важче, то усвідомлювати, через що довелося пройти авторові та його народові. Та неможливо весь час не проводити паралелі. Навіть за умов, що в нас багато що по-іншому.
Водночас ця книга підтримала мене. Це складно пояснити. Іноді Кебо пише із гумором, іноді із відчаєм, але я завжди відчувала його біль. Та часом мені хотілося брати і виписувати просто цілком фрази звідти, звичка, яка мені загалом не притамана. Я так і робила, виписувала їх у твіттер, фейсбук, показувала знайомим, ділилася із друзями. Бо це завжди було щось таке правильне та дуже влучне, що відгукувалося в мені. І це відчуття, що автор мене розуміє, а я розумію його - воно надавало якусь, не знаю, легкість? надію? Навіть тоді, коли написане Кебо викликало в мене внутрішню суперечку, зокрема, в частині, коли він пише про відмову від колективної відповідальності для сербів, і тоді я внутрішньо сперечаюся із автором, та подумки кажу йому, що ні, він неправий, це так не працює, не позбавляй сербів свого гніву, вони заслуговують на нього повністю. Абсолютно всі, від мала до велика. Народ, який пережив геноцид, то його мінімальне право, право ненавидіти та зневажати.
Це такий досвід, що мені навіть неясно, як можна оцінювати цю книжку, в сенсі, як можна поставити їй три, чотири, п'ять зірок, якщо це не твір у звичному розумінні, не збірка художніх образів, авторської фантазії чи ще щось такого, що можна оцінити. Мені це все було як нотатничок війни та іноді я просто беру, відкриваю "Сараєво для початківців", читаю рандомні рядки зсередини і думаю, що якщо автор пережив все те що сталося, то і я теж зможу.
June 6, 2018
Мені було менше року, коли не так далеко від моєї країни почалася війна, так звана Боснійська війна. Через кілька років вона завершилася, але незважаючи на свіжість ран і актуальність подій у шкільні роки ми вивчали цей період побіжно, без заглиблення, фокусуючись, власне, на «більш важливому для історії і світу» розпаді Югославії. А те що там далі було, то вже копайте самі, а учням це не надто властиво, погодьтеся. Війна? Було і загуло. То вже було минуле, не про нас. Хто ж буде таким дикунським способом вирішувати свої конфлікти надалі?
У 2014-му війна прийшла у мою країну. Виявилося, що метод досі користується попитом. Ну то й що, що XXI століття? Метод ефективний, значить метод працює. І тільки тепер ми нарешті звертаємо увагу на те, що колись не довчили – друга світова, війна у Грузії, балканські конфлікти.
Ця книжка буквально розкрила мені очі, наскільки той період був лячним і безжалісним. Схожі прийоми, схожа байдужість. Та я впевнена, що нам певною мірою ще пощастило. У чому? Прочитайте книгу.
п.с. Не можу не висловити свого захоплення майстерністю перекладачки Катерини Калитко. Це дійсно насолода – читати такий переклад, який пронизаний безмежною повагою до мови!
У 2014-му війна прийшла у мою країну. Виявилося, що метод досі користується попитом. Ну то й що, що XXI століття? Метод ефективний, значить метод працює. І тільки тепер ми нарешті звертаємо увагу на те, що колись не довчили – друга світова, війна у Грузії, балканські конфлікти.
Ця книжка буквально розкрила мені очі, наскільки той період був лячним і безжалісним. Схожі прийоми, схожа байдужість. Та я впевнена, що нам певною мірою ще пощастило. У чому? Прочитайте книгу.
п.с. Не можу не висловити свого захоплення майстерністю перекладачки Катерини Калитко. Це дійсно насолода – читати такий переклад, який пронизаний безмежною повагою до мови!
June 17, 2023
не знаю, яку ще оцінку можна поставити, крім 5.
дуже тужлива книга, з тих, що під час читання стискає сердце.
і ще більш боляче, бо впізнаєш паралелі: бездіяльність ООН, «громадянська війна, «обстріляли себе самі», людське горе, життя без зв’язку, води і світла, неможливість врятуватися, «ніколи знову» після 1945.
чи навчається світ хоч чомусь? не знаю. проте на прикладі історії автора і історії Сараєва відповідь напрошується сумна.
написано насправді чудово і, не зважаючи на важку тему, мені хотілося читати і читати.
«Нам дісталося більше історії, ніж ми були здатні витримати»
дуже тужлива книга, з тих, що під час читання стискає сердце.
і ще більш боляче, бо впізнаєш паралелі: бездіяльність ООН, «громадянська війна, «обстріляли себе самі», людське горе, життя без зв’язку, води і світла, неможливість врятуватися, «ніколи знову» після 1945.
чи навчається світ хоч чомусь? не знаю. проте на прикладі історії автора і історії Сараєва відповідь напрошується сумна.
написано насправді чудово і, не зважаючи на важку тему, мені хотілося читати і читати.
«Нам дісталося більше історії, ніж ми були здатні витримати»
May 21, 2022
Всі війни за своєю суттю однакові. Цей біль має присмак в роті, в горлі щось скубоче, а в середні, десь в районі серця, чиясь рука боляче стискає його, легенько відпускає, щоб швидко зробити новий видих і все по колу.
Особливо боляче, коли у твоїй країні повномасштабна війна. І ці всі жахи війни і про твою країну теж.
Особливо боляче, коли у твоїй країні повномасштабна війна. І ці всі жахи війни і про твою країну теж.
September 25, 2017
Тук-тук-тук.
Так стукає попіл чужих книжок, спалених, бо треба якось грітися. Або струмочки води, що луплять по дну каністри. Або краплі читацьких сліз падають на книжкову сторінку. Хоча холодний піт - теж хороша опція.
Озрен Кебо пережив облогу Сараєва і написав книжку, читати яку і боляче, і соромно, і гірко, і не можна не. Всього лише сто сорок сторінок воєнного буття. Майже півтори тисячі днів. Тисячі смертей. А ще - тремке повсякдення, ретельно занотований побут, перелік змушених обсесій, портрети мін, барвисті деталі навроді "Сербів в бібліотеці не лишилося, наступними палили росіян", і розписані за пунктами лайфхаки: як жити без електрики, як митися в п'яти літрах (а це вміємо, віва профілактика!), як голодувати, як переходити мости, над якими чатує снайпер... Як залишатися собою, як жити моментом, як пам'ятати і пригадувати. Хоча зі спогадами все складно.
Пригадувати - це тягар очевидців. А до пам'ятати тепер +1.
Так стукає попіл чужих книжок, спалених, бо треба якось грітися. Або струмочки води, що луплять по дну каністри. Або краплі читацьких сліз падають на книжкову сторінку. Хоча холодний піт - теж хороша опція.
Озрен Кебо пережив облогу Сараєва і написав книжку, читати яку і боляче, і соромно, і гірко, і не можна не. Всього лише сто сорок сторінок воєнного буття. Майже півтори тисячі днів. Тисячі смертей. А ще - тремке повсякдення, ретельно занотований побут, перелік змушених обсесій, портрети мін, барвисті деталі навроді "Сербів в бібліотеці не лишилося, наступними палили росіян", і розписані за пунктами лайфхаки: як жити без електрики, як митися в п'яти літрах (а це вміємо, віва профілактика!), як голодувати, як переходити мости, над якими чатує снайпер... Як залишатися собою, як жити моментом, як пам'ятати і пригадувати. Хоча зі спогадами все складно.
"Найбільша курва та людська пам'ять. Мої спогади зникають. Це той підступний процес, який нашу трагедію редукує, уміщаючи в межі стерпності, хоча всі ми знаємо, що було нестерпно".
Пригадувати - це тягар очевидців. А до пам'ятати тепер +1.
November 4, 2023
важко, боляче, та дуже відгукується.
October 25, 2017
Книжка, в якій, здається, в однакових пропорціях болю та любові.
З болем усе ніби зрозуміло, адже мова про воєнний досвід - власне, життя в обложеному Сараєві. Це і біль від споглядання за тим, як на очах світу, на який спершу так сподівалося (нічого не нагадує?), безжально руйнується простір рідного міста: спалена бібліотека, підірваний старовинний міст, порубані дерева, підпалені будинки, спорожнілі кав"ярні та вулиці; а ще звикання до життя в міській багатоповерхівці без опалення й води, з завішеними вікнами (щоб не приваблювати снайперів), без найнеобхідніших речей і з мінімумом харчів. І так місяць за місяцем.
Іще більшим болем віддає туга за друзями й рідними, які повтікали хто коли й хто куди. Як і перші смерті, які цілковито руйнують твій світ (як-от тоді, коли стаєш свідком вбивства сміхотливого хлопчика, якого в голову поцілив снайпер), аби потім - дуже швидко - призвичаїти тебе до них. Але не до кінця.
Що рятує? Звички, які не дають остаточно збожеволіти: попраний, хоч і не прасований, одяг; власна чистота (страх потрапити в лікарню брудним і смердючим); вилазки по воду, харчі й дрова ("швидкісні", щоб не потрапити в приціл того-таки снайпера); книжки з рівня "пекло", які не спалиш навіть тоді, коли надворі -20, а всі менш цінні видання давно пішли на багаття. Гумор, який, втім, давно з іронії переріс у сарказм. І, звісно, переповідання численних чужих історій, за кожною з яких - окреме, і часто не одне, людське життя.
Свою книжку Озрен Кебо написав іще у вересні 1995 року, себто ще в час облоги, яка загалом тривала з квітня 1992 аж до початку 1996-го (страшно навіть уявити). І ця "свіжість" авторового болю дуже відчутна. Як і його втома. Книжка, написана, скажімо, через десять років після пережитого була б зовсім іншою.
Але насправді ця книжка не пригнічує, а, як і пише в передмові перекаладачка Катя Калитко, стає радше тією "кисневою подушкою", яка дає змогу пережити вже власні досвіди. Чимало історій справді відлунюють впізнаванням, бо війни так чи так подібні між собою. Хоч жодне людське страждання не стає від того менш унікальним.
Українською читається чудово.
З болем усе ніби зрозуміло, адже мова про воєнний досвід - власне, життя в обложеному Сараєві. Це і біль від споглядання за тим, як на очах світу, на який спершу так сподівалося (нічого не нагадує?), безжально руйнується простір рідного міста: спалена бібліотека, підірваний старовинний міст, порубані дерева, підпалені будинки, спорожнілі кав"ярні та вулиці; а ще звикання до життя в міській багатоповерхівці без опалення й води, з завішеними вікнами (щоб не приваблювати снайперів), без найнеобхідніших речей і з мінімумом харчів. І так місяць за місяцем.
Іще більшим болем віддає туга за друзями й рідними, які повтікали хто коли й хто куди. Як і перші смерті, які цілковито руйнують твій світ (як-от тоді, коли стаєш свідком вбивства сміхотливого хлопчика, якого в голову поцілив снайпер), аби потім - дуже швидко - призвичаїти тебе до них. Але не до кінця.
Що рятує? Звички, які не дають остаточно збожеволіти: попраний, хоч і не прасований, одяг; власна чистота (страх потрапити в лікарню брудним і смердючим); вилазки по воду, харчі й дрова ("швидкісні", щоб не потрапити в приціл того-таки снайпера); книжки з рівня "пекло", які не спалиш навіть тоді, коли надворі -20, а всі менш цінні видання давно пішли на багаття. Гумор, який, втім, давно з іронії переріс у сарказм. І, звісно, переповідання численних чужих історій, за кожною з яких - окреме, і часто не одне, людське життя.
Свою книжку Озрен Кебо написав іще у вересні 1995 року, себто ще в час облоги, яка загалом тривала з квітня 1992 аж до початку 1996-го (страшно навіть уявити). І ця "свіжість" авторового болю дуже відчутна. Як і його втома. Книжка, написана, скажімо, через десять років після пережитого була б зовсім іншою.
Але насправді ця книжка не пригнічує, а, як і пише в передмові перекаладачка Катя Калитко, стає радше тією "кисневою подушкою", яка дає змогу пережити вже власні досвіди. Чимало історій справді відлунюють впізнаванням, бо війни так чи так подібні між собою. Хоч жодне людське страждання не стає від того менш унікальним.
Українською читається чудово.
December 31, 2017
якщо вам не пощастило і ви щасливо одружені, пише озрен кебо.
якщо вам не пощастило і ви мешкаєте в чудовому міжнаціональному й міжрелігійному місті.
якщо вам не пощастило і ви дбаєте про гігієну.
якщо вам не пощастило і у вас є виплекана бібліотека, кожен із томів якої ви щиро любите.
якщо вам не пощастило і ви дружите з сусідами.
якщо вам просто не пощастило.
якщо вам не пощастило і ви мешкаєте в чудовому міжнаціональному й міжрелігійному місті.
якщо вам не пощастило і ви дбаєте про гігієну.
якщо вам не пощастило і у вас є виплекана бібліотека, кожен із томів якої ви щиро любите.
якщо вам не пощастило і ви дружите з сусідами.
якщо вам просто не пощастило.
April 3, 2022
Одна із найпотужніших книг про війну на Балканах, має багато паралелей з теперешнєю війною в нашій країні
July 25, 2022
Дочитала книжку під завивання сирен.
В саме серце 💔
В саме серце 💔
December 28, 2025
Багато що відгукується. Але Сараєво Озрена Кебо радше спробував би порівняти з Херсоном чи Нікополем, де замість традиційних снайперів за людьми полюють дрони, що, звісно, керуються росіянами по той бік. Не могло не потішити, що після сербської літератури палили російську.
March 20, 2022
Страждання - незмінний, ні з чим не співмірний спосіб пізнання. У сенсі практичному - жодної цінності, але в когнітивному це маю невимовну цінність.
Мир — не той взірець, на який варто рівнятися. Мир — це тимчасовий стан між двома війнами.
Людина ніколи не має робити ставку на справедливість, бо то нахабна брехня, буцім вона повільна і досяжна? Справедливість така прудка, що нікому і ніколи її не наздогнати.
Хто забуває рідний край, той має готуватися до поразки, бо рідний край завжди знайде спосіб нагадати про себе.
Мир — не той взірець, на який варто рівнятися. Мир — це тимчасовий стан між двома війнами.
Людина ніколи не має робити ставку на справедливість, бо то нахабна брехня, буцім вона повільна і досяжна? Справедливість така прудка, що нікому і ніколи її не наздогнати.
Хто забуває рідний край, той має готуватися до поразки, бо рідний край завжди знайде спосіб нагадати про себе.
March 12, 2022
у мені живе маленьке Сараєво, як і у більшості українців тепер 💔
February 12, 2018
Раніше війни, репресії, голодомори та геноциди були для мене тим, що існувало у віддаленому часі або в чужому просторі. Раніше це зачіпало, вважало, боліло, але було десь поза мною і моєю країною. Раніше я ніколи не забувала тих, хто помер від голоду, на каторзі чи в тюрмі, кого розстріляли, кого позбавили молодості, щастя, життя, та здавалося, що такі часи уже позаду. Але останні чотири роки так багато змінили у цьому моєму переконанні. І тепер запалена свічка і пам'ять про своїх мертвих стала живішою, а від того ще болючішою. І кінця цьому не видно!
Тому книгу Озрена Кебо "Сараєво для початківців" я прочитала не просто як свідчення очевидця облоги міста, не просто як ще один щоденник, який може розповісти цікаві факти про ту війну, і навіть не як просто страшну історію про смерть та жорстокість. Я читала про себе, про свій досвід, про своїх, бо тепер кожен такий досвід став також і моїм. Бо наша війна навчила мене переживати чийсь біль, як свій власний, навчила справді розуміти. Автор декілька років провів у Сараєво, де літали снаряди і працювали снайпери, але свідомо нікуди не втікав. І це перший і один з найголовніших висновків книги: від себе, своєї країни і своєї війни нікуди не втекти!
Про все Озрен Кебо пише з іронією, певним гумором, через те книга не просто провокує на якісь поверхові емоції, а показує всю глибину того жаху. Хоча мета її якраз у тому, щоб дати надію, бо життя перемагає, бо правда визволяє, бо людина може митися раз на тиждень і палити книги, щоб зігрітися, але не зрадити собі. Тому так сильно звучить молитва в кінці, бо найважливіше - це не втрачати здатності жартувати, це можливість прощати і попри все залишатися Людиною! "Сараєво для початківців" одна з найважливіших книг, які я прочитала цього року і яка може багато розказати не тільки про Югославію того часу, але набагато більше скаже про нас самих. Тому це справді своєрідний посібник з виживання. А ще маніфест гуманізму. Окреме моє захоплення перекладу Катерини Калитко та символічному оформленню Аґрафки, і звісно видавництву @discursus_publishing за такі потрібні теми, які вони підіймають.
Детальніше у відео: https://youtu.be/XO9A7cLgz_g
Тому книгу Озрена Кебо "Сараєво для початківців" я прочитала не просто як свідчення очевидця облоги міста, не просто як ще один щоденник, який може розповісти цікаві факти про ту війну, і навіть не як просто страшну історію про смерть та жорстокість. Я читала про себе, про свій досвід, про своїх, бо тепер кожен такий досвід став також і моїм. Бо наша війна навчила мене переживати чийсь біль, як свій власний, навчила справді розуміти. Автор декілька років провів у Сараєво, де літали снаряди і працювали снайпери, але свідомо нікуди не втікав. І це перший і один з найголовніших висновків книги: від себе, своєї країни і своєї війни нікуди не втекти!
Про все Озрен Кебо пише з іронією, певним гумором, через те книга не просто провокує на якісь поверхові емоції, а показує всю глибину того жаху. Хоча мета її якраз у тому, щоб дати надію, бо життя перемагає, бо правда визволяє, бо людина може митися раз на тиждень і палити книги, щоб зігрітися, але не зрадити собі. Тому так сильно звучить молитва в кінці, бо найважливіше - це не втрачати здатності жартувати, це можливість прощати і попри все залишатися Людиною! "Сараєво для початківців" одна з найважливіших книг, які я прочитала цього року і яка може багато розказати не тільки про Югославію того часу, але набагато більше скаже про нас самих. Тому це справді своєрідний посібник з виживання. А ще маніфест гуманізму. Окреме моє захоплення перекладу Катерини Калитко та символічному оформленню Аґрафки, і звісно видавництву @discursus_publishing за такі потрібні теми, які вони підіймають.
Детальніше у відео: https://youtu.be/XO9A7cLgz_g
December 19, 2017
"Ми не вирішуємо, що забути, а що пам'ятати. Спогади обирають нас, а не ми їх. Так само, як і снайпери."
Ця книжечка пролежала на моїй книжковій полиці три місяці, я все боялася за неї братися, боялася, що вона роз'ятрить той біль, що не забувся ще з "Сараєвських «Мальборо»" Міленка Єрґовича (Історії про людей і тварин). І звичайно ж, вона завдала мені болю. Якщо в вас серце не з каменю, читати "Сараєво для початківців" буде дуже важко. Уявляю, наскільки важко було її писати, і навіть уявити не можу, як витерпіти, перестраждати це все. Озрен Кебо пише про людей, які пережили трагедію, але разом з тим побут нікуди не подівся. Навіть коли знищують найбільшу і найважливішу книгозбірню країни, навіть, коли просто перед тобою снайпер влучає в маленького хлопчика, навіть, коли ти щодня проходиш повз дітей на майданчику, які граються в геноцид і декому з них бракує кінцівок, однак мусиш дбати про те, що їсти й пити, чим вмитися влітку, чим зігрітися взимку (які книжки спалити першими). Добре, що Кебо написав цю книгу, про це треба знати, ми маємо пам'ятати.
"Людська пам'ять. Найбільша курва та людська пам'ять. Мої спогади зникають. Це той підступний процес, який нашу трагедію редукує, уміщаючи в межі стерпності, хоча всі ми знаємо, що було нестерпно. Ціла війна, усе, що ми пережили, конденсується в кілька в кілька картинок: трохи гранат, трохи голоду, кілька виставок, кілька черг по воду, кілька масакр — та й усе."
Ця книжечка пролежала на моїй книжковій полиці три місяці, я все боялася за неї братися, боялася, що вона роз'ятрить той біль, що не забувся ще з "Сараєвських «Мальборо»" Міленка Єрґовича (Історії про людей і тварин). І звичайно ж, вона завдала мені болю. Якщо в вас серце не з каменю, читати "Сараєво для початківців" буде дуже важко. Уявляю, наскільки важко було її писати, і навіть уявити не можу, як витерпіти, перестраждати це все. Озрен Кебо пише про людей, які пережили трагедію, але разом з тим побут нікуди не подівся. Навіть коли знищують найбільшу і найважливішу книгозбірню країни, навіть, коли просто перед тобою снайпер влучає в маленького хлопчика, навіть, коли ти щодня проходиш повз дітей на майданчику, які граються в геноцид і декому з них бракує кінцівок, однак мусиш дбати про те, що їсти й пити, чим вмитися влітку, чим зігрітися взимку (які книжки спалити першими). Добре, що Кебо написав цю книгу, про це треба знати, ми маємо пам'ятати.
"Людська пам'ять. Найбільша курва та людська пам'ять. Мої спогади зникають. Це той підступний процес, який нашу трагедію редукує, уміщаючи в межі стерпності, хоча всі ми знаємо, що було нестерпно. Ціла війна, усе, що ми пережили, конденсується в кілька в кілька картинок: трохи гранат, трохи голоду, кілька виставок, кілька черг по воду, кілька масакр — та й усе."
March 3, 2018
Коли-небудь у світовій літературі з’явиться короткий роман-печворк, який обов’язково скопіює назву роману Озрена Кебо і назветься «Донбас для початківців». Його теж перекладуть десятком мов і біля кожного прізвища та прізвиська тих, що ми їх зараз чуємо у новинах, будуть стояти такі самі примітки, які стоять біля прізвищ у романі «Сараєво для початківців». Наприклад, «воєнний злочинець, засуджений на п’ятнадцять років», або «ідеолог українофобії та організатор військових злочинів, вбитий під час визволення Луганську ВСУ», або «воєнний злочинець, визнаний винним у вбивстві мирного населення, узятого у заручники у Донецьку». Але то буде колись.
У минулому році видавництво Діскурсус, наче раптом усвідомивши, що наскільки описані події та емоції близькі зараз українцям, видало роман герцеговинца Озрена Кебо, який під час Балканського конфлікту свідомо залишився у Сараєво. У місті, яке сербські війська узяли у облогу і тримали її декілька років, регулярно обстрілюючи його з мінометів та снайперських позицій. Кебо пощастило вижити і він написав свій клаптиковий роман-біль і видав його у 1996 році.
«Сараєво для початківців» складається з коротких нарисів про важливу науку виживання у місті, охопленому війною. Про те, як треба бігти перехрестя, де працює снайпер. Про те, на скільки справ вистачить 5 л води. Про те, як важливо мати величезну бібліотеку – бо вона добре горить, а це означає, що можна буде нагріти собі цілий обід раз на 36 годин. Про те, як на снігу виглядає кров трирічного хлопчика, якого точним пострілом у голову вбив сербський снайпер. Про те, у які саме ігри грають у захищеному від куль майданчику діти без кінцівок. Про те, на якому боці автобуса треба сидіти, аби доїхати живим до місця призначення. Про те, скільки треба чекати після падіння мини, аби вийти і допомогти пораненим.
Кебо пише про Сараєво та про людей, які втекли з нього. Про своїх знайомих та друзів, про сильних та слабких. Він пише про невідворотність та послідовність, про раптовість та постійність. Пише щиро та відверто, читати його роман і страшно, і соромно одночасно. Страшно, бо це не вигадки, а справжня документалістика. А соромно, бо виявляться, ти геть нічого з тих страшних подій не знаєш, не хотів цього знати і впевнений, що й далі б нормально жив без цих надлишкових знань.
Сьогодні Україна кожного дня дивується – як цивілізований світ дозволяє Росії шматувати снарядами європейську країну? Чому, шокована, не протистоїть злу? Чому щодня вмирають люди, яким ще жити й жити? А відповідь ось тут, у «Сараєво для початківців». Бо все це вже було двадцять років тому. Бо безневинні люди вже вмирали сотнями, бо світу вже розказували про те, що вони обстрілюють самі себе, а на фотографіях із місця вибухів розкидані манекени, а не люди. Бо «…байдужість близька до самої суті зла. Тому що забезпечує злу алібі. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилось багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві. І це те, що варто б було за будь-яку ціну забути. Але ми не вирішуємо, що забути, а що пам’ятати. Спогади обирають нас, а не ми їх. Так само, як і снайпери».
Добре, що Україна вчасно зрозуміла, що світу начхати на «ще одну могилу у Донецьку». І протистоїть злу на всіх фронтах. А «Донбас для початківців» ще колись вийде багатотисячним тиражем. Як тільки скінчиться війна. Цього варто почекати, а поки прочитати «Сараєво для початківців». Аби потім порівняти, в кого роман-печковорк вийшов строкатіше.
У минулому році видавництво Діскурсус, наче раптом усвідомивши, що наскільки описані події та емоції близькі зараз українцям, видало роман герцеговинца Озрена Кебо, який під час Балканського конфлікту свідомо залишився у Сараєво. У місті, яке сербські війська узяли у облогу і тримали її декілька років, регулярно обстрілюючи його з мінометів та снайперських позицій. Кебо пощастило вижити і він написав свій клаптиковий роман-біль і видав його у 1996 році.
«Сараєво для початківців» складається з коротких нарисів про важливу науку виживання у місті, охопленому війною. Про те, як треба бігти перехрестя, де працює снайпер. Про те, на скільки справ вистачить 5 л води. Про те, як важливо мати величезну бібліотеку – бо вона добре горить, а це означає, що можна буде нагріти собі цілий обід раз на 36 годин. Про те, як на снігу виглядає кров трирічного хлопчика, якого точним пострілом у голову вбив сербський снайпер. Про те, у які саме ігри грають у захищеному від куль майданчику діти без кінцівок. Про те, на якому боці автобуса треба сидіти, аби доїхати живим до місця призначення. Про те, скільки треба чекати після падіння мини, аби вийти і допомогти пораненим.
Кебо пише про Сараєво та про людей, які втекли з нього. Про своїх знайомих та друзів, про сильних та слабких. Він пише про невідворотність та послідовність, про раптовість та постійність. Пише щиро та відверто, читати його роман і страшно, і соромно одночасно. Страшно, бо це не вигадки, а справжня документалістика. А соромно, бо виявляться, ти геть нічого з тих страшних подій не знаєш, не хотів цього знати і впевнений, що й далі б нормально жив без цих надлишкових знань.
Сьогодні Україна кожного дня дивується – як цивілізований світ дозволяє Росії шматувати снарядами європейську країну? Чому, шокована, не протистоїть злу? Чому щодня вмирають люди, яким ще жити й жити? А відповідь ось тут, у «Сараєво для початківців». Бо все це вже було двадцять років тому. Бо безневинні люди вже вмирали сотнями, бо світу вже розказували про те, що вони обстрілюють самі себе, а на фотографіях із місця вибухів розкидані манекени, а не люди. Бо «…байдужість близька до самої суті зла. Тому що забезпечує злу алібі. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилось багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві. І це те, що варто б було за будь-яку ціну забути. Але ми не вирішуємо, що забути, а що пам’ятати. Спогади обирають нас, а не ми їх. Так само, як і снайпери».
Добре, що Україна вчасно зрозуміла, що світу начхати на «ще одну могилу у Донецьку». І протистоїть злу на всіх фронтах. А «Донбас для початківців» ще колись вийде багатотисячним тиражем. Як тільки скінчиться війна. Цього варто почекати, а поки прочитати «Сараєво для початківців». Аби потім порівняти, в кого роман-печковорк вийшов строкатіше.
April 14, 2021
це було дуже боляче
August 18, 2023
Я не знаю, чи були б зрозумілими певні моменти, якби я прочитала цю книжку тоді, коли вона щойно вийшла.
Зараз це до зупинки дихання
Зараз це до зупинки дихання
August 19, 2024
"Іноді краще бути щасливцем, аніж розумником; тільки удача може врятувати нас від дурниць, які продукує наш розум".
November 19, 2024
Я глибоко вдячна авторові і нашій перекладачці за те, що змогла прочитати це в Києві у 2024. І щиро сподіваюсь, що буде масове перевидання, бо ця книга не просто стала помічною, це — більше. Я хочу мати цю книгу вдома, на роботі, в тривожній валізі, зібраній ще в листопаді 2021, хочу роздати по книжці всім близьким, власне, як… турнікет. Ця книга не залікує наші рани, але вона дає технічну можливість дотягнути до більш-менш адекватних умов, тримає розірвану менталку купи. Незручно, боляче, може мати погані наслідки, але рятує життя. Якщо говорити, що ми тримаємось “короткими замиканнями, то “Сараєво для початківців” — моя перша з 2022 року нормальна книжка, хоча звісно, нічого нормального в ній немає.
July 4, 2024
10 out of 5
March 9, 2025
однозначно треба читати.
«Сараєво для початківців» — це книжка, щоб зрозуміти, що все це вже було з 1992 року до 1995. і задовго до цього. і зараз. як я їх усіх ненавиджу
«Сараєво для початківців» — це книжка, щоб зрозуміти, що все це вже було з 1992 року до 1995. і задовго до цього. і зараз. як я їх усіх ненавиджу
January 3, 2019
"Ми не вирішуємо, що забути, а що пам'ятати. Спогади обирають нас, а не ми їх. Так само, як і снайпери" (с).
Дочитала свою першу книгу про боснійську війну "Сараєво для початківців" Озрена Кебо від Видавництво Discursus. (принагідно - дороге видавництво, зробіть ще один наклад, ну будьласочка, ну хоч 500 екземплярів)
Навіть не знаю, що сказати. Якби можна було поставити 11, 12, 13 зірочок з десяти, я б поставила. Цю книгу можна роздерти на цитати. Це скетчбук із тисячею акварелей про людські життя під прицілом снайперів і мінометів. Ця книга печальна, талановита, смішна, щемлива, трагічна, зла і світла водночас. Вона про те, що не можна вимовити, тільки пережити. Вона про тих, хто поїхав, і тих, хто лишився. Вона звинувачує і називає агресора на ім'я, і водночас прощає тих, хто відчуває вину за їхні дії.
І вона актуальна для нас, як ніколи. Це біль людини, якою пожертвували, щоби умиротворити агресора. Це біль шляхетної людини, яка бачить усю несправедливість ситуації, і те, як ті, хто мають захищати демократичні цінності, ганебно відвертаються від вбивств дітей на вулицях і безцільних обстрілів заради "відновлення Великої Сербії". Сараєво як квінтесенція страждань, Сараєво як квінтесенція життя.
"Сараєво географічно належить до Європи. А Європа цю його приналежність політично заперечує. Так і виходить, що серби тримають окупованою частину Європи, якої та зреклася, аби не соромитися самої себе".
"У моральному кодексі релігійних людей байдужість близька до самої сути зла. Тому що забезпечує злу алібі. Ми тоді ще нічого не знали про своє становище. Не знали, що воно безнадійне. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві".
"Караджич - незріла особистість. Про його незрілість свідчить лють; він лютий, бо ніхто не вірить у його історію про місто, яке саме обстрілює власні вулиці. Усе це може призвести до шизофренічної ситуації, коли він, аби довести, що таке можливо, одного прекрасного дня сам обстріляє Пале" (місто під контролем сербів).
"... пішли вантажівки, і вони були перевантажені мертвими, пораненими, пошматованими... і на белградському телебаченні годинами розводилися про підкинуті манекени, а в ООН не знали, хто стріляв, а тут на вулицях текла кров".
Звучить знайомо, чи не так?
У кожної війни є свій агресор і своя жертва. Війна завжди має винних. Завжди.
Дочитала свою першу книгу про боснійську війну "Сараєво для початківців" Озрена Кебо від Видавництво Discursus. (принагідно - дороге видавництво, зробіть ще один наклад, ну будьласочка, ну хоч 500 екземплярів)
Навіть не знаю, що сказати. Якби можна було поставити 11, 12, 13 зірочок з десяти, я б поставила. Цю книгу можна роздерти на цитати. Це скетчбук із тисячею акварелей про людські життя під прицілом снайперів і мінометів. Ця книга печальна, талановита, смішна, щемлива, трагічна, зла і світла водночас. Вона про те, що не можна вимовити, тільки пережити. Вона про тих, хто поїхав, і тих, хто лишився. Вона звинувачує і називає агресора на ім'я, і водночас прощає тих, хто відчуває вину за їхні дії.
І вона актуальна для нас, як ніколи. Це біль людини, якою пожертвували, щоби умиротворити агресора. Це біль шляхетної людини, яка бачить усю несправедливість ситуації, і те, як ті, хто мають захищати демократичні цінності, ганебно відвертаються від вбивств дітей на вулицях і безцільних обстрілів заради "відновлення Великої Сербії". Сараєво як квінтесенція страждань, Сараєво як квінтесенція життя.
"Сараєво географічно належить до Європи. А Європа цю його приналежність політично заперечує. Так і виходить, що серби тримають окупованою частину Європи, якої та зреклася, аби не соромитися самої себе".
"У моральному кодексі релігійних людей байдужість близька до самої сути зла. Тому що забезпечує злу алібі. Ми тоді ще нічого не знали про своє становище. Не знали, що воно безнадійне. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві".
"Караджич - незріла особистість. Про його незрілість свідчить лють; він лютий, бо ніхто не вірить у його історію про місто, яке саме обстрілює власні вулиці. Усе це може призвести до шизофренічної ситуації, коли він, аби довести, що таке можливо, одного прекрасного дня сам обстріляє Пале" (місто під контролем сербів).
"... пішли вантажівки, і вони були перевантажені мертвими, пораненими, пошматованими... і на белградському телебаченні годинами розводилися про підкинуті манекени, а в ООН не знали, хто стріляв, а тут на вулицях текла кров".
Звучить знайомо, чи не так?
У кожної війни є свій агресор і своя жертва. Війна завжди має винних. Завжди.
December 29, 2023
Дуже концентровано, дуже щемко, місцями болісно аж до сліз.
Чомусь,беручись до книги, я очікувала репортажу. І в книжці було багато історій, описів подій,але з фокусом всередину, а не назовні. Але я рада, що вона була саме такою - емоційною, а не набором фактів. Так вона залишає глибший слід.
Чомусь,беручись до книги, я очікувала репортажу. І в книжці було багато історій, описів подій,але з фокусом всередину, а не назовні. Але я рада, що вона була саме такою - емоційною, а не набором фактів. Так вона залишає глибший слід.
February 2, 2024
Це перший текст за час повномасштабного вторгнення, який зміг ТАК зрезонувати. Жодного надмірного моралізаторства, голосіння чи псевдоінтелектуальних роздумів на тему Боснійської війни. Але тут — концентрована змістовність часів, коли у твою країну приносять війну.
У що одягнутися сьогодні, щоб снайпер тебе не обрав за ціль, про що говорити з незнайомцями у черзі по воду, стоявши з 20 каністрами, знаючи, що це може бути остання розмова, чи палити книжки і у якому порядку, чи можна любити, чи можна поїхати, чи можна лишитися —
ці та інші пункти інструкції з виживання співіснують зі сліпотою міжнародних організацій та живучою несправедливістю.
Лиш у кінці я зрозуміла природу близькості мені цього тексту. Коли завершальний потік з масакр, наруг, обстрілів та обіцянок не перестати жартувати переходить у крик — це і є той емоційний вибух після безкінечної фіксації життя посеред трагедії.
Так само і зараз, ведеться запис вже нашої воєнної рутини, так само і нам доведеться після війни нарешті за все виплакатись, перейшовши на крик.
У що одягнутися сьогодні, щоб снайпер тебе не обрав за ціль, про що говорити з незнайомцями у черзі по воду, стоявши з 20 каністрами, знаючи, що це може бути остання розмова, чи палити книжки і у якому порядку, чи можна любити, чи можна поїхати, чи можна лишитися —
ці та інші пункти інструкції з виживання співіснують зі сліпотою міжнародних організацій та живучою несправедливістю.
Лиш у кінці я зрозуміла природу близькості мені цього тексту. Коли завершальний потік з масакр, наруг, обстрілів та обіцянок не перестати жартувати переходить у крик — це і є той емоційний вибух після безкінечної фіксації життя посеред трагедії.
Так само і зараз, ведеться запис вже нашої воєнної рутини, так само і нам доведеться після війни нарешті за все виплакатись, перейшовши на крик.
July 29, 2022
Коли я вперше почала читати цю книгу, про балканські війни я знала приблизно нічого. Зараз я знаю трощки більше, і ще більше питань маю. Та й починала я її не заради якихось історичних фактів, а щоб дізнатись відповідь питання: як живуть люди під окупацією?
Певно, якби я таки дочитала цю книгу рік тому, я би не могла зрозуміти того самого, чого зараз не розуміють про нас вестернери: як можна продовжувати жити і ходити на роботу, коли є щоденний ризик бути пристреленим?
Книга добре написана, та щось у стилі автора є таке, що мене відштовхує. Напевно те, що я також люблю писати в подібному стилі, короткі, різкі замальовки, сповнені цинізму і гіркоти. Також автор водночас засуджує і заздрить тим, хто поїхав з міста, він ненавидить їх, і радіє за них, він каже, що вони ніколи не зрозуміють тих, хто лишився. Було це трохи неприємно читати, бо сама пробула 3 місяці в екзилі.
Я досі маю купу запитань і, згідно з моєю подругою, автор трохи мутний тіп, але загалом книгою я задоволена.
Певно, якби я таки дочитала цю книгу рік тому, я би не могла зрозуміти того самого, чого зараз не розуміють про нас вестернери: як можна продовжувати жити і ходити на роботу, коли є щоденний ризик бути пристреленим?
Книга добре написана, та щось у стилі автора є таке, що мене відштовхує. Напевно те, що я також люблю писати в подібному стилі, короткі, різкі замальовки, сповнені цинізму і гіркоти. Також автор водночас засуджує і заздрить тим, хто поїхав з міста, він ненавидить їх, і радіє за них, він каже, що вони ніколи не зрозуміють тих, хто лишився. Було це трохи неприємно читати, бо сама пробула 3 місяці в екзилі.
Я досі маю купу запитань і, згідно з моєю подругою, автор трохи мутний тіп, але загалом книгою я задоволена.
Displaying 1 - 30 of 83 reviews