What do you think?
Rate this book
Український вплив на російську культуру 1750-1850
Події книги «Український вплив на російську культуру 1750-1850» розгортаються на межі XVIII–XIX століть, коли Російська імперія розширює свої кордони, а український дух невидимо проникає в її серце. На тлі імперських балів і кривавих полів битв постає драматична історія про те, як підкорений народ впливає на своїх завойовників – через хоробрість на війні, багатство культури і незламну людяність. Це розповідь про внутрішній вибір героїв між вірністю імперії та любов’ю до рідної землі, що зрештою змінює долю обох народів.
- GenresUkraine
416 pages, Hardcover
First published January 1, 1985
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
June 23, 2026
«Народ України відчуває до народу росії таку відразу, що її можна назвати національною ненавистю», - писав мандрівник Йоган Георг Коль після відвідування України у 1738 році (в оригіналі в нього Мала і Велика Росія, як було прийнято)
Такі враження німця згадує Девід Сондерс в своїй книзі «Український вплив на російську культуру 1750-1850», досліджуючи також різницю характерів та світогляду між українцями і росіянами. Глибокого удару в серце українського суспільства завдала реорганізація Гетьманщини, яка пройшла шлях від автономії до повної інтеграції
на всіх рівнях. Українська старшина стала російським дворянством, українські селяни — російськими кріпаками, а українські козаки перетворились на регулярні російські війська. Та все одно українці опирались.
Сондерс наводить у приклад зібрання нашої шляхти в Глухові у 1763 році, де говорили про занепад і зникнення українських інституцій та закликали до їх відновлення. Тоді було складено довге прохання про відновлення стародавніх прав, визначення статусу козаків, заснування університетів у Києві і Батурині, а також скарги на заселення України чужинцями, агресивну поведінку розквартированих російських військових, втручання Росії в призначення священників. Обовʼязковим правом шляхта вимагала вільні вибори Гетьмана.
Коли ж всі ці спроби провалились, українці взяли участь у розбудові імперії, приймаючи російську систему, та не забуваючи про власну окрему історію. Лють і ностальгія йшли пліч-о-пліч. Перетворена на провінцію Україна не давала вдома таких можливостей, які давав Петербург, тому амбітні українці мандрували туди у пошуках слави та грошей. Їхня освіта була кращою і з розширенням імперії влада потребувала більше держслужбовців.
Петро Завадовський, голова шкільної комісії Катерини ІІ, українець за походженням, написав 1789 році ідентичні листи єпископу Чернігівському і митрополиту Київському, у яких пояснював, чому українські студенти їдуть до Санкт Петербурга:
«З усіх людей, відправлених до комісії для створення шкіл і виконання обовʼязків вчителів у різні часи та з різних духовних семінарій найкращими, найздібнішими і особливо найвидатнішими завжди були ті, які навчались у Чернігівській семінраії та Київській духовній академії»
У 1790 році київський мирополіт Самійло Веславський звернувся до Завадовського за відшкодуванням більш, як тисячі рублів за відправку з Києва до Пітєра студентів (транспорт, пальта, черевики, витрати в дорозі). Це при бюджеті шкільної комісії 30 тис рублів на рік. Готовність витрачати такі кошти, щоб доправити 25 українських студентів у столицю демонструвало, що центр дуже хотів їх отримати.
В Київську академію та Харківський колегіум так масово слались запити дати випускників на всі можливі посади, що доходило до кумедного. Одного разу була відповідь: «А нема, всі вже до вас поїхали»). Врешті Пітер відчув таке засилля українців, що Євген Гребінка написав у листі:
«Петербург — колонія освічених малоросіян. Усі держустанови, академії, університети наводнені земляками і при призначенні людини на службу малоросіянин привертає особливу увагу, як розумна людина»
Сондерс пояснює це тим, що всі частини імперії були технічно відсталими, а українська освітня система - кращою, якіснішою і більш розгалуженою, ніж будь-яка в Російській імперії до масового запровадження державних світських шкіл 1780-х р. Також українці вчили латину. У 1761 р попечитель Московського університету написав директору, що медична канцелярія просить 30 студентів які знають латину, В Київській академії латину знали всі, тому саме туди слали прохання прислати студентів.
Батьки-українці надавали великого значення навчанню, коріння освіти проростало глибоко у український ґрунт. За одним із підрахунків у 1740-х р у семи з десяти полків Гетьманщини було 866 шкіл, інакше кажучи, школи були в понад 80-ти відсотках насклених пунктах на тих теренах. Однак вони процвітали до того часу, коли на початку 1780-х р було скасоване право селянства на переселення. Відтоді селяни не могли шукати хороші школи і ті занепадали.
Київська академія, Харківський колегіум, менші семінарії і парафіяльні школи уособлювали високий рівень української культури XVIII століття, випускали священників держслужбовців, творчих людей і зміцнювали місцеву культуру.
Мене зацікавили згадки про те, що українці читали і як збирали бібліотеки:
«Григорій Паскевич у травні 1781 р повернувся з Вроцлава з 725 французькими і німецькими медичними книжками. Його колега Осип Пащенко через кілька місяців привіз іще 140 книжок. (Я ще дуже скромно замовляю посилки по 15-20 книжок). З доступної інформації можна припустити, що читання відбувалось і в школах, і за межами шкіл. Читали все, що потраплялось під руку»
Про якість української освіти свідчить і те, що потрапляючи в столицю українці мали достатню підготовку, щоб обіймати будь-яку посаду (і були більш кваліфікованими за росіян). От так приїжджали на роботу вчителями, музикантами чи лікарями, але прибувши на місце починали розбиратись і, не зволікаючи, переходили на цікавіші місця. «Один починав як придворний співак, перейшов на медичну службу і після навчання в Лейдені став лікарем гвардійського полку. Кілька співаків, яких Кочубей 1798 року привіз з Харкова для відправки в англійське посольство в Лондоні, зробили ще цікавіші карʼєри. Один з них, Олексій Євстафьєв, в Бостоні і Нью-Йорку провів сорок років життя як російський консул і писав літературні твори англійською мовою. Інший, Микола Лонгінов, випускник Харківського колегіуму, повернувся з Лондона в Росію і став секретарем імператриці Єлизавети. Навіть залишаючись в придворному хорі українці мали вплив за межами музичної сфери. Перехід від придворного життя до держслужби відбувався через хронічну нестачу людських ресурсів.
І це я згадала лише про освіту, а в книзі загалом багато цікавого простежено, серед іншого лінгвістичні дебати й література спадщина, пісні, обряди, українська поезія, яка дарували Росії можливість потрапити на культурну мапу світу, даючи відчуття місцевих традицій і заслуг.
Може загалом видатись, що це ми власноруч створили цього московського монстра. Але ні. Мені сподобалось, як про це сказала Наталя Старченко в інтервʼю «Жовтим кедам»: «Цей монстр там був з давніх-давен. Заяви, що ми його створили наче перекладають на нас відповідальність за існування імперії, а монстр завжди був там. Наші люди просто спробували надати йому людське обличчя і європейський вигляд, навчили їх говорити мовою, якою говорить Європа. Ми знали і практикували європейські цінності, адже ми і були Європою.
Такі враження німця згадує Девід Сондерс в своїй книзі «Український вплив на російську культуру 1750-1850», досліджуючи також різницю характерів та світогляду між українцями і росіянами. Глибокого удару в серце українського суспільства завдала реорганізація Гетьманщини, яка пройшла шлях від автономії до повної інтеграції
на всіх рівнях. Українська старшина стала російським дворянством, українські селяни — російськими кріпаками, а українські козаки перетворились на регулярні російські війська. Та все одно українці опирались.
Сондерс наводить у приклад зібрання нашої шляхти в Глухові у 1763 році, де говорили про занепад і зникнення українських інституцій та закликали до їх відновлення. Тоді було складено довге прохання про відновлення стародавніх прав, визначення статусу козаків, заснування університетів у Києві і Батурині, а також скарги на заселення України чужинцями, агресивну поведінку розквартированих російських військових, втручання Росії в призначення священників. Обовʼязковим правом шляхта вимагала вільні вибори Гетьмана.
Коли ж всі ці спроби провалились, українці взяли участь у розбудові імперії, приймаючи російську систему, та не забуваючи про власну окрему історію. Лють і ностальгія йшли пліч-о-пліч. Перетворена на провінцію Україна не давала вдома таких можливостей, які давав Петербург, тому амбітні українці мандрували туди у пошуках слави та грошей. Їхня освіта була кращою і з розширенням імперії влада потребувала більше держслужбовців.
Петро Завадовський, голова шкільної комісії Катерини ІІ, українець за походженням, написав 1789 році ідентичні листи єпископу Чернігівському і митрополиту Київському, у яких пояснював, чому українські студенти їдуть до Санкт Петербурга:
«З усіх людей, відправлених до комісії для створення шкіл і виконання обовʼязків вчителів у різні часи та з різних духовних семінарій найкращими, найздібнішими і особливо найвидатнішими завжди були ті, які навчались у Чернігівській семінраії та Київській духовній академії»
У 1790 році київський мирополіт Самійло Веславський звернувся до Завадовського за відшкодуванням більш, як тисячі рублів за відправку з Києва до Пітєра студентів (транспорт, пальта, черевики, витрати в дорозі). Це при бюджеті шкільної комісії 30 тис рублів на рік. Готовність витрачати такі кошти, щоб доправити 25 українських студентів у столицю демонструвало, що центр дуже хотів їх отримати.
В Київську академію та Харківський колегіум так масово слались запити дати випускників на всі можливі посади, що доходило до кумедного. Одного разу була відповідь: «А нема, всі вже до вас поїхали»). Врешті Пітер відчув таке засилля українців, що Євген Гребінка написав у листі:
«Петербург — колонія освічених малоросіян. Усі держустанови, академії, університети наводнені земляками і при призначенні людини на службу малоросіянин привертає особливу увагу, як розумна людина»
Сондерс пояснює це тим, що всі частини імперії були технічно відсталими, а українська освітня система - кращою, якіснішою і більш розгалуженою, ніж будь-яка в Російській імперії до масового запровадження державних світських шкіл 1780-х р. Також українці вчили латину. У 1761 р попечитель Московського університету написав директору, що медична канцелярія просить 30 студентів які знають латину, В Київській академії латину знали всі, тому саме туди слали прохання прислати студентів.
Батьки-українці надавали великого значення навчанню, коріння освіти проростало глибоко у український ґрунт. За одним із підрахунків у 1740-х р у семи з десяти полків Гетьманщини було 866 шкіл, інакше кажучи, школи були в понад 80-ти відсотках насклених пунктах на тих теренах. Однак вони процвітали до того часу, коли на початку 1780-х р було скасоване право селянства на переселення. Відтоді селяни не могли шукати хороші школи і ті занепадали.
Київська академія, Харківський колегіум, менші семінарії і парафіяльні школи уособлювали високий рівень української культури XVIII століття, випускали священників держслужбовців, творчих людей і зміцнювали місцеву культуру.
Мене зацікавили згадки про те, що українці читали і як збирали бібліотеки:
«Григорій Паскевич у травні 1781 р повернувся з Вроцлава з 725 французькими і німецькими медичними книжками. Його колега Осип Пащенко через кілька місяців привіз іще 140 книжок. (Я ще дуже скромно замовляю посилки по 15-20 книжок). З доступної інформації можна припустити, що читання відбувалось і в школах, і за межами шкіл. Читали все, що потраплялось під руку»
Про якість української освіти свідчить і те, що потрапляючи в столицю українці мали достатню підготовку, щоб обіймати будь-яку посаду (і були більш кваліфікованими за росіян). От так приїжджали на роботу вчителями, музикантами чи лікарями, але прибувши на місце починали розбиратись і, не зволікаючи, переходили на цікавіші місця. «Один починав як придворний співак, перейшов на медичну службу і після навчання в Лейдені став лікарем гвардійського полку. Кілька співаків, яких Кочубей 1798 року привіз з Харкова для відправки в англійське посольство в Лондоні, зробили ще цікавіші карʼєри. Один з них, Олексій Євстафьєв, в Бостоні і Нью-Йорку провів сорок років життя як російський консул і писав літературні твори англійською мовою. Інший, Микола Лонгінов, випускник Харківського колегіуму, повернувся з Лондона в Росію і став секретарем імператриці Єлизавети. Навіть залишаючись в придворному хорі українці мали вплив за межами музичної сфери. Перехід від придворного життя до держслужби відбувався через хронічну нестачу людських ресурсів.
І це я згадала лише про освіту, а в книзі загалом багато цікавого простежено, серед іншого лінгвістичні дебати й література спадщина, пісні, обряди, українська поезія, яка дарували Росії можливість потрапити на культурну мапу світу, даючи відчуття місцевих традицій і заслуг.
Може загалом видатись, що це ми власноруч створили цього московського монстра. Але ні. Мені сподобалось, як про це сказала Наталя Старченко в інтервʼю «Жовтим кедам»: «Цей монстр там був з давніх-давен. Заяви, що ми його створили наче перекладають на нас відповідальність за існування імперії, а монстр завжди був там. Наші люди просто спробували надати йому людське обличчя і європейський вигляд, навчили їх говорити мовою, якою говорить Європа. Ми знали і практикували європейські цінності, адже ми і були Європою.
April 16, 2026
Поки читав, не відпускала одна єдина думка: на болотах не дві проблеми, на правду, а тільки одна - освіта. Всі інші похідні.
Починаючи з 17 сторіччя, коли рівень освіти почав якісно впливати на розвиток держав, їх концепцію і сенси, зовнішню і внутрішню політики, культуру, добробут, на все, одним словом, в мордорі намагаються цю освіту опанувати. Але їм поки не вдається, як нам відомо. Доводиться красти, загарбувати або привласнювати
Коротше, конкретно в цій книзі розписані перші 100 років новоутвореної імперії і допіру вдалі спроби Українців вивести болотянників на світлу сторону буття. Звичайно, книга більше схожа на дипломну роботу, достоту тим вона і є, але закладає контекст фундаменту розуміння, хто в расіі освіту і культуру закладав.
Ще цінно, що книга незалежного експерта, написана за часів союзу. Тому можна вважати її неупередженою і обʼєктивною
Починаючи з 17 сторіччя, коли рівень освіти почав якісно впливати на розвиток держав, їх концепцію і сенси, зовнішню і внутрішню політики, культуру, добробут, на все, одним словом, в мордорі намагаються цю освіту опанувати. Але їм поки не вдається, як нам відомо. Доводиться красти, загарбувати або привласнювати
Коротше, конкретно в цій книзі розписані перші 100 років новоутвореної імперії і допіру вдалі спроби Українців вивести болотянників на світлу сторону буття. Звичайно, книга більше схожа на дипломну роботу, достоту тим вона і є, але закладає контекст фундаменту розуміння, хто в расіі освіту і культуру закладав.
Ще цінно, що книга незалежного експерта, написана за часів союзу. Тому можна вважати її неупередженою і обʼєктивною
May 20, 2026
Книга, яка допомагає зрозуміти, чому москалі так охоче крадуть собі навіть наш борщ, і водночас проливає світло на одну влучну цитату Оксани Забужко: "тристалітнім Франкенштейновим монстром, зліпленим із попідручного Московського царства" з книги "Наша Європа".
Автор більш фокусується передусім на освітній та літературній сферах, тож чимало лишається поза увагою.
Найбільше мене здивувала відсутність інформації про роль Феофана Прокоповича в цьому процесі — адже саме завдяки йому вони стали росією.
Загалом раджу читати критично: у автора є багато "цікавих" закидів.
Автор більш фокусується передусім на освітній та літературній сферах, тож чимало лишається поза увагою.
Найбільше мене здивувала відсутність інформації про роль Феофана Прокоповича в цьому процесі — адже саме завдяки йому вони стали росією.
Загалом раджу читати критично: у автора є багато "цікавих" закидів.
March 27, 2026
А от оце було дуже добре, хоч і сумно місцями. Важлива, ґрунтовна робота, яка місцями може змінити ваш погляд на історію. Шкода, що вона 1985 року, а вийшла в нас лише зараз.
Displaying 1 - 4 of 4 reviews