Ніби дрібна тріщина — тимчасові труднощі. Але саме через них ми здатні на вчинки, сліди від яких залишаються з нами назавжди Розтрощене піаніно «Україна», за яким діти вчаться жорстокості. Задирки на пальцях хлопчика, що знаходить себе у літературі. Дівчина, яка ходить супермаркетом по колу. Токсичні офіси та печиво Мадлен. Листи до ластівочки й вози, що приїжджають за тобою наприкінці життя. Біла коза і рудий кудлатий пес. Колискова, що супроводжує під час втечі від фронту, і багато-багато котів.
Це оповідання про світ, який покоління за поколінням дедалі дужче тріщить по швах. Про оманливу тимчасовість проблем і позачасся надій на краще. Про сміх і пошук нових сенсів життя, визнання помилок і бажання врятувати когось хоча б словом. Бо так завжди є шанс, що одного дня хтось врятує і тебе.
Ольга Богомаз — українська письменниця, відома завдяки своєму дебютному роману «Весілля Настусі». Народилась і виросла у Миколаївці на Донеччині. Нині Ольга мешкає в Києві, де працює копірайтеркою, маркетологинею та менеджеркою з комунікацій.
"Дублінці" Джойса - чомусь така в мене асоціація склалася після прочитання цієї збірки оповідань. Схожі мотиви, схожа (але нова) щирість. Далі - знаходжу підтвердження: " ти тут розумніший за всіх, розумніший за їхні тупі рила, ти тут портрет митця замолоду, а вони не відрізняють Джойса від джойстика!" Чи можна це вважати грою з читачем, який таки бачить Джойса задовго до цієї цитати на 84 (оце так число!) сторінці? Джойсіанство в Богомаз ще більше потверджується в оповіданні "Весілля Настусі". Згадаймо, що Джойс вводить в "Дублінцях" персонажів, яких потім розвиває (чи вбиває) в "Уліссі" і "Портреті". Так само і Богомаз дає нам ще одну оптику, чи то пак продовження свого роману "Весілля Настусі".
Друга думка: нова щирість. Може через те, що паралельно читав "Метамодернізм" Нестелєєва. Щирість болюча, психоаналітична, депресивна, суїцидальна. Відкритий перелом - як витвір мистецтва.
Третє - раптове. Гемінґвей - "Гора" і "Гори, як слони" - обидві мініатюри про складну розмову між чоловіком і жінкою. В обох, щось закінчується з ініціативи чоловіка.
Богомаз грається з наративом, тасує прийоми: постмодерністські списки і переліки, численні цитати і алюзії (деякі пояснені у примітках, а деякі чомусь ні). Є оповідання, що читаються, як поезія, а є навпаки спеціально сухі і монотонні. В одному з оповідань, вона дає характеристики хорошого тексту устами учасниці книжкового клубу:
"Якось на клубі зайшла мова про те, що таке хороший текст. Ми вирішили, що в хорошому тексті автор робить висновки, чергує довгі та короткі речення, не вживає англіцизмів і уникає тавтологій. Якщо авторові вказали на брак висновків, чергувань, наявність англіцизмів і тавтологій, то він зобов’язаний зробити висновки — дописати висновки, додати чергування, прибрати англіцизми й тавтології. Загалом робити висновки — вкрай важливо."
Очевидно, що авторка порушує всі ці постулати, особливо в оповіданні "Грудень". Прекрасний прийом! (Я знаю, я бачив, я сам так робив).
Я дочитував книгу на гойдалці у Великдень з котом на колінах. Кіт надзвичайно голосно муркотів, але по-зрадницьки мене кілька разів вкусив і подряпав ліву руку до крові. Кота звуть Щасливчик і він точно щасливіший за майже всіх (або, таки точно за всіх) персонажів цієї збірки. Тимчасові труднощі більшості персонажів закінчуються з їх смертю. Раптово згадую, що для буддистів найідельнішим закінченням життя є уникнення перевтілення - абсолютна і цілковита смерть. Спокій. Герої цієї збірки могли б зрозуміти буддистів.
Українській літературі часто закидають її зацикленість на стражданнях та бідах і поневіряннях головних героїв, так от, Богомаз зробить це знову, але не так, як всі до неї. Це буде нова щирість, нова трагічна реконструкція. І поціновувач якісних книжок це оцінить, бо насправді грає роль те про що нам розповідають, а як це роблять.
"Ввечері, швидко поробивши уроки, ти йдеш на кухню, де виснажена мама перевіряє зошити, і пишеш на іншому кінці стола у своєму щоденнику. Не так важливо, що саме пишеш, — у докладній розповіді про цей день будуть щонайменше три уроки, які тобі вчити все життя, часом забувати й потім знову згадувати. І перший урок — друзі, навіть найкращі, бувають глухими до твоїх емоційних потреб. Згодом тобі знадобиться купа часу, щоб знайти тих, хто по-справжньому розумітиме, ти десятки разів помилятимешся в людях, і від того кожна рідна душа здаватиметься ціннішою. І другий урок — ти вмієш помічати дрібниці, яких інші не завжди бачать. Ти ще не до кінця розумієш, наскільки ці дрібниці важливі, бо якби розуміла, то писала б щоденники тричі на день, а коли б не ставало сил писати, диктувала побачене білому магнітофону «Весна». А якби ти до того ще й знала, у що можуть перетворитися вулиці твого міста, що можуть говорити твої сусіди, ти фотографувала б буденність і записувала б кожне сказане речення, щоб мати докази на будь-якому людському чи небесному суді. І третій урок — в тобі живе купа історій. Вони житимуть далі, навіть під шарами пам’яті, яка насправді не так часто тебе підводить. Може настати сумний день, коли тільки ці історії будуть пов’язувати тебе з минулим. І тоді ти їх запишеш, укоріниш словами на папері й урешті зрозумієш їхню справжню силу."
Те повітря літнє й непомітне восени, Коли тихо розумієш — скінчились ті дні, Ось воно, те дивне відчуття (Бо Бернем)
збірка різних голосів, молодих і немолодих, дитячих і недитячих, чоловічих і жіночих. спільне між якими, так, труднощі - різновікові й не завжди тимчасові. голоси, які говорять про ікла і задирки, а ще про те, що молитов тільки дві: «Отче наш» і «Терпи» Стуса.
збірка з пістолетною абревіатурою ТТ (пістолет, між іншим, в збірці теж є) - дуже музична (є навіть intrо та outro), але її музика - передусім в ритмах голосів, які буквально чуєш, такі вони живі та справжні.
а ще в збірці є мінісіквел "Весілля Настусі" та дуже смішна і життєва історія про читацький клуб. і, звісно, війна з лейтмотивом "Ходить сон коло вікон...", і ностальгія, коли хочеться "мати на камері смартфона фільтр, який перетворює будь-яке небо на донецьке й степове..."