What do you think?
Rate this book
Човни
За тим, що і як ми вирішуємо під час цієї війни, стоїть своя історія. Кожне таке рішення спирається на досвід усього життя — на наші страхи та перемоги, що їх ми всотали ще до війни. Звідси й беруть початок персональні історії тих, ким захоплюємося й кого не можемо зрозуміти.
У цьому романі психотерапевт Володимир Станчишин намагається розказати історії, де кожен має вирішити щось своє. Вони не завжди прості, не завжди зрозумілі й не завжди аж надто причесані. Але це історії про війну та про нас у цій війні. Про те, як ми пливемо кожен у своєму човні до омріяного берега перемоги, але подорож ця довга й виснажлива, і статись під час неї може так багато...
У цьому романі психотерапевт Володимир Станчишин намагається розказати історії, де кожен має вирішити щось своє. Вони не завжди прості, не завжди зрозумілі й не завжди аж надто причесані. Але це історії про війну та про нас у цій війні. Про те, як ми пливемо кожен у своєму човні до омріяного берега перемоги, але подорож ця довга й виснажлива, і статись під час неї може так багато...
- GenresWarPsychology
352 pages, Hardcover
Published January 1, 2026
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 9 of 9 reviews
April 14, 2026
Я знала від початку, що я не цільова аудиторія цього тексту, але так само знала, що мені цікаво, чому в успішного автора книжок про психічне здоровʼя виникла потреба звернутися до художньої форми.
Отож, є всезнаючий Олекса («Знання про інших людей були його внутрішнім відчуттям — фактів він не памʼятав»), тобто сам Станчишин, який зустрічається з різними людьми, очевидно збірними образами, і говорить. Він розпитує і сприймає: «Олекса мав просто слухати — виконувати роль щоденника, який ми пишемо в часі найбільших випробувань просто для того, щоб не збожеволіти». Ці зустрічі — насправді сеанси психотерапії, а одна з функцій книжок — не лише підсвітити багато історій про досвіди війни, але й показати, як працює терапія, якими є можливості та ролі її учасників, як це відбувається насправді. Станчишин обирає художню форму для дестигматизації досвіду психотерапії.
Одне з ключових слів книжки— «любов». Йдеться саме про безумовну любов Олекси до кожного і кожної зі співрозмовників. «Мені інколи здається, ніби все, що ми робили з тобою разом увесь цей час, — це вчилися любити». Усі ми заслуговуємо на те, щоби нас любили, заслуговуємо на тепло незалежно від думок, вчинків, статусу. Безумовною є лише батьківська любов, звісно. Але відчути любов також дає психотерапія як простір розуміння, простір, де ти апріорі «видимий», «почутий», «прийнятий». Автор повсякчас нагадує нам про те, чим є і не є терапія. Так, психотерапія — це про абсолютну довіру: «Олекса — точно її друг, йому можна довіряти, він на її боці». Олекса існує поза історіями, адже його власної тут немає, він — спостерігач і слухач, він підтримка для інших, провідник, він запитує, коментує, але не розповідає про себе: «Він вторив себе людиною без історії — принаймні без власної».
Книжка називається «Човни», бо під час великої війни усі ми опинилися у своїх човнах, а кожна розмова — зустріч таких човнів десь у якомусь морі в цілковитій тиші. Попри те, що у серці кожного розділу діалог, але важливий і настрій моря, і стан човна. Звісно, це метафори, які можна інтерпретувати чи ні, бо важливо не як відбувається розмова, а що сказано. Тим не менше море — загальний емоційний фон бесіди, а може навіть цілого суспільства, або ж те, з чим приходить Олекса, водночас «Море стало їхньою домівкою на довгий-довгий час пошуків і непевності. Коли втрачаєш землю під ногами — море єдине може поглинути твій біль і твою невпевненість», тому море — це ще й емоційний контейнер. Натомість човен — бекграунд мовця, як-от тло у зумі чи актуальне наповнення тривожного наплічника, який стоїть поруч, коли людина приходить до терапевта в кабінет. А ще човен — рятувальна шлюпка, адже зараз ми кожен у своєму судні, а не на спільному великому кораблі.
Станчишин руйнує четверту стіну: персонажі свідомі того, що вони персонажі, співрозмовники Олекси розуміють, що він записує їхню історію, що він розповідає про них, що він маркує їхні життєві лінії. Ці розмови неспішні, щоби кожна думка знайшла своє місце. Сторітелінг не завжди лінійний, адже ми маємо можливість підслухати бесіду, яка мала свою передісторію, ми стаємо лише випадковими свідками одкровення, тому нам всього не пояснюватимуть, а окремі діалоги уривчасті, ламані, ніби ці люди лише вчаться говорити, але роблять цей крок на зустріч одне одному і все ж говорять. Тут зібрано такі різні історії: волонтерка і військослужбовиця, емігрантка і вдова, військовий, ветеран, батько, імена та позивні, поруч із живими також ті, хто відійшов у засвіти й існують лише як множинність спогадів. У кожного і кожної — своя функція. Одне з питань, яке ставить Станчишин, а точніше вкладає в уста персонажів: чи не зарано розповідати історії, хто взагалі може свідчити, а хто має свідчити? І відповідь, яку дає Олекса, — проста: розповідати все одно потрібно, розповідати потрібно всім, хто має потребу говорити, розповідати для того, щоби бути почутими, тобто передовсім тим, хто у човнах, адже важливий процес говоріння й промовляння, спосерігання за тим, що відбувається з нами.
Є читачі й читачки, яким важливо почути щось про війну не зі стрічки новин, без супровідних репортажних фотографій, не у короткому форматі рілз-сповіді від «Радіо Свобода», а з повільною розкачкою, довгим збиранням із думками, зануренням у напругу, яка існує між мовцем і слухачем. І власне у таких повільних текстах, які повсякчас про війну, але персонажі далеко від лінії фронту, а їхні розмови — у відкритому морі, тобто нейтральних водах поза війною й географією, можна знайти репліки з власного життя та якісь істини, які ти не наважувався чи не наважувалася прийняти. Переконана, що будуть ті, для кого думка «Більше не буде життя до війни. Хай що буде далі, це буде інша історія» — звучатиме ново. Читачі зможуть знаходити формулювання, за які можна чіплятися, й виписуватимуть цитати, які ставатимуть опорою.
То чому ж Станчишин обирає художню форму? Бо зі збірними образами простіше, ніж з реальними людьми. Із фантазією (навіть якщо у її основі лежить реальність, а ми не знаємо напевне про вигадку/документальну точність того чи іншого діалогу) працювати простіше, ніж з травмами реальних людей. Проте важливо зафіксувати, що цей текст не є романом, це діалоги чи терапевтичне письмо.
За понад десятиліття війни кількість свідчень, які існують в усіх можливих форматах — відео, аудіо, текст, фото, дитячий малюнок, професійний мурал тощо — не просто безліч, їх тьма. І тому ми розуміємо, що з одного боку важливо давати можливість говорити і фіксувати сказане, а з іншого боку є потреба це «модерувати» те, що фіксуємо — ставити питання, складати сюжет, вкладати історію в рамки. Власне те, що робить персонаж Олекси — модерує. Тобто текст —не «відкритий мікрофон», де можемо почути кожного, бо персонажів все ж ведуть і скеровують.
Отож, є всезнаючий Олекса («Знання про інших людей були його внутрішнім відчуттям — фактів він не памʼятав»), тобто сам Станчишин, який зустрічається з різними людьми, очевидно збірними образами, і говорить. Він розпитує і сприймає: «Олекса мав просто слухати — виконувати роль щоденника, який ми пишемо в часі найбільших випробувань просто для того, щоб не збожеволіти». Ці зустрічі — насправді сеанси психотерапії, а одна з функцій книжок — не лише підсвітити багато історій про досвіди війни, але й показати, як працює терапія, якими є можливості та ролі її учасників, як це відбувається насправді. Станчишин обирає художню форму для дестигматизації досвіду психотерапії.
Одне з ключових слів книжки— «любов». Йдеться саме про безумовну любов Олекси до кожного і кожної зі співрозмовників. «Мені інколи здається, ніби все, що ми робили з тобою разом увесь цей час, — це вчилися любити». Усі ми заслуговуємо на те, щоби нас любили, заслуговуємо на тепло незалежно від думок, вчинків, статусу. Безумовною є лише батьківська любов, звісно. Але відчути любов також дає психотерапія як простір розуміння, простір, де ти апріорі «видимий», «почутий», «прийнятий». Автор повсякчас нагадує нам про те, чим є і не є терапія. Так, психотерапія — це про абсолютну довіру: «Олекса — точно її друг, йому можна довіряти, він на її боці». Олекса існує поза історіями, адже його власної тут немає, він — спостерігач і слухач, він підтримка для інших, провідник, він запитує, коментує, але не розповідає про себе: «Він вторив себе людиною без історії — принаймні без власної».
Книжка називається «Човни», бо під час великої війни усі ми опинилися у своїх човнах, а кожна розмова — зустріч таких човнів десь у якомусь морі в цілковитій тиші. Попри те, що у серці кожного розділу діалог, але важливий і настрій моря, і стан човна. Звісно, це метафори, які можна інтерпретувати чи ні, бо важливо не як відбувається розмова, а що сказано. Тим не менше море — загальний емоційний фон бесіди, а може навіть цілого суспільства, або ж те, з чим приходить Олекса, водночас «Море стало їхньою домівкою на довгий-довгий час пошуків і непевності. Коли втрачаєш землю під ногами — море єдине може поглинути твій біль і твою невпевненість», тому море — це ще й емоційний контейнер. Натомість човен — бекграунд мовця, як-от тло у зумі чи актуальне наповнення тривожного наплічника, який стоїть поруч, коли людина приходить до терапевта в кабінет. А ще човен — рятувальна шлюпка, адже зараз ми кожен у своєму судні, а не на спільному великому кораблі.
Станчишин руйнує четверту стіну: персонажі свідомі того, що вони персонажі, співрозмовники Олекси розуміють, що він записує їхню історію, що він розповідає про них, що він маркує їхні життєві лінії. Ці розмови неспішні, щоби кожна думка знайшла своє місце. Сторітелінг не завжди лінійний, адже ми маємо можливість підслухати бесіду, яка мала свою передісторію, ми стаємо лише випадковими свідками одкровення, тому нам всього не пояснюватимуть, а окремі діалоги уривчасті, ламані, ніби ці люди лише вчаться говорити, але роблять цей крок на зустріч одне одному і все ж говорять. Тут зібрано такі різні історії: волонтерка і військослужбовиця, емігрантка і вдова, військовий, ветеран, батько, імена та позивні, поруч із живими також ті, хто відійшов у засвіти й існують лише як множинність спогадів. У кожного і кожної — своя функція. Одне з питань, яке ставить Станчишин, а точніше вкладає в уста персонажів: чи не зарано розповідати історії, хто взагалі може свідчити, а хто має свідчити? І відповідь, яку дає Олекса, — проста: розповідати все одно потрібно, розповідати потрібно всім, хто має потребу говорити, розповідати для того, щоби бути почутими, тобто передовсім тим, хто у човнах, адже важливий процес говоріння й промовляння, спосерігання за тим, що відбувається з нами.
Є читачі й читачки, яким важливо почути щось про війну не зі стрічки новин, без супровідних репортажних фотографій, не у короткому форматі рілз-сповіді від «Радіо Свобода», а з повільною розкачкою, довгим збиранням із думками, зануренням у напругу, яка існує між мовцем і слухачем. І власне у таких повільних текстах, які повсякчас про війну, але персонажі далеко від лінії фронту, а їхні розмови — у відкритому морі, тобто нейтральних водах поза війною й географією, можна знайти репліки з власного життя та якісь істини, які ти не наважувався чи не наважувалася прийняти. Переконана, що будуть ті, для кого думка «Більше не буде життя до війни. Хай що буде далі, це буде інша історія» — звучатиме ново. Читачі зможуть знаходити формулювання, за які можна чіплятися, й виписуватимуть цитати, які ставатимуть опорою.
То чому ж Станчишин обирає художню форму? Бо зі збірними образами простіше, ніж з реальними людьми. Із фантазією (навіть якщо у її основі лежить реальність, а ми не знаємо напевне про вигадку/документальну точність того чи іншого діалогу) працювати простіше, ніж з травмами реальних людей. Проте важливо зафіксувати, що цей текст не є романом, це діалоги чи терапевтичне письмо.
За понад десятиліття війни кількість свідчень, які існують в усіх можливих форматах — відео, аудіо, текст, фото, дитячий малюнок, професійний мурал тощо — не просто безліч, їх тьма. І тому ми розуміємо, що з одного боку важливо давати можливість говорити і фіксувати сказане, а з іншого боку є потреба це «модерувати» те, що фіксуємо — ставити питання, складати сюжет, вкладати історію в рамки. Власне те, що робить персонаж Олекси — модерує. Тобто текст —не «відкритий мікрофон», де можемо почути кожного, бо персонажів все ж ведуть і скеровують.
May 14, 2026
Ця книга дуже незручна, складна, непроста. Але така щира. Вона є шляхом, який ти за руку проходиш з Олексою, де знаходиш щось своє. Щось дуже глибоке.
Ще залишу тут цитату:
«Найкращі роки мого життя припали на роки війни...
Я відчуваю це як тугу, яку хочеться розлити навколо безкрайнім морем, затопити нею весь світ і дивитись, як пливуть човники вцілілих останніх мешканців Землі на тихих водах болю й безмежної невизначеності.
Навкола розквітає така чудесна осінь. І я в цій осені можу мати будь-що.
Ну, міг би... І це все ще продовжує дратувати. Бо світ став таким далеким. І на сторінках цієї книжки цей світ не побачить звичайного європейського, розумного, інтелігентного, успішного чоловіка. Ні, світ побачить уламок війни. І це нечесно.»
Ще залишу тут цитату:
«Найкращі роки мого життя припали на роки війни...
Я відчуваю це як тугу, яку хочеться розлити навколо безкрайнім морем, затопити нею весь світ і дивитись, як пливуть човники вцілілих останніх мешканців Землі на тихих водах болю й безмежної невизначеності.
Навкола розквітає така чудесна осінь. І я в цій осені можу мати будь-що.
Ну, міг би... І це все ще продовжує дратувати. Бо світ став таким далеким. І на сторінках цієї книжки цей світ не побачить звичайного європейського, розумного, інтелігентного, успішного чоловіка. Ні, світ побачить уламок війни. І це нечесно.»
May 29, 2026
Яка ж це глибока, щемлива і терапевтична книга. Це історії про людей у цій війні, про їхні труднощі, вагання, та вибори, до яких вони приходять неквапливо, пливучи кожен у своєму човні морем, сповненим страхом та болем. В цих історіях легко знайти себе, спробувати прийняти, не засуджувати, бо, зрештою, кожен з нас, живучи щодня у війні, повинен прийняти рішення як жити і рухатись далі цим бурхливим морем до берега надії.
May 30, 2026
Потрібна сьогодні книжка, яка зачіпає дуже велике коло психологічних і соціальних проблем, із якими ми, українці, стикаємося під час нинішньої війни. Певні моменти можна було б виписати й краще, але, енівей, це художній дебют автора, тож можна пробачити.
June 1, 2026
Кораблик буль-буль-буль
April 10, 2026
Я давно слідкую за Володимиром як за психотерапевтом, мені подобається те, що він транслює. І я також чекала на його першу художню книгу. Дуже сподобалося! Багато було щемких і дуже влучно підмічених моментів. Кожен знайде тут себе, книга про всіх нас, як ми живемо цю війну. Особливо сподобався останній розділ, це ніби квінтесенція всього що написано перед цим.
June 2, 2026
Терапевтичні діалоги і художній прийом - історії в човнах, які перестрибують, дає цим важким історіям несподівано легкого читання.
Це книга про людей, які зі своїми життєвими обставинами, переживаннями, травмами й досвідом опинилися у війні, що безжально накладає свої вимоги на все довкола.
Тут є про прощання, втрати, рани фізичні і психологічні.
Та попри це, тут є про любов, будівництво нового життя, дружбу і прийняття.
Через те, що всі ми опинилися у війні, кожен у своєму човні, в цих історіях можна знайти дуже схожі історії серед свого оточення. Мабуть, кожен знайде тут свого героя, який резонуватиме з ним особисто.
Деякі історії мають свій проміжний фінал, деякі залишаються без закінчення. В цьому теж своя особливість книги, без чітко окресленого завершення: адже війна продовжується, а від так кожен продовжує плисти у своєму човні до перемоги.
Це книга про людей, які зі своїми життєвими обставинами, переживаннями, травмами й досвідом опинилися у війні, що безжально накладає свої вимоги на все довкола.
Тут є про прощання, втрати, рани фізичні і психологічні.
Та попри це, тут є про любов, будівництво нового життя, дружбу і прийняття.
Через те, що всі ми опинилися у війні, кожен у своєму човні, в цих історіях можна знайти дуже схожі історії серед свого оточення. Мабуть, кожен знайде тут свого героя, який резонуватиме з ним особисто.
Деякі історії мають свій проміжний фінал, деякі залишаються без закінчення. В цьому теж своя особливість книги, без чітко окресленого завершення: адже війна продовжується, а від так кожен продовжує плисти у своєму човні до перемоги.
June 2, 2026
Думаю, книга сподобається тим, хто цікавиться психотерапією і хоче почути досвід різних людей під час війни. Волонтери, військові та їх сімʼї, ветерани, українці за кордоном і не тільки. Ці терапевтичні бесіди нагадують, що життя продовжується і під час війни: треба приймати рішення, дозволяти собі відновлюватися, відгорьовувати втрати, боротися з почуттям провини. Інакше втома може перемогти.
Добре, що є книга про те, які ми саме в цей час. Бо через роки зʼявиться новий досвід і може Станчишин теж його опише.
Улюблені цитати:
«Виявляється, придуманий світ так легко зупинити.»
«Реалізовуючи навіть найчистішу внутрішню потребу, ми перевтомлюємось, і тоді Волдеморт починає набирати сили.»
«Доля не винагороджує нас сильним міцним здоровʼям за наші добрі діла.»
Добре, що є книга про те, які ми саме в цей час. Бо через роки зʼявиться новий досвід і може Станчишин теж його опише.
Улюблені цитати:
«Виявляється, придуманий світ так легко зупинити.»
«Реалізовуючи навіть найчистішу внутрішню потребу, ми перевтомлюємось, і тоді Волдеморт починає набирати сили.»
«Доля не винагороджує нас сильним міцним здоровʼям за наші добрі діла.»
May 20, 2026
Так гарно автор замаскував терапевтичні сесії під зустрічі у човнах. Такі різні історії, такі різні досвіди. Думаю, кожен українець знайде для себе якусь близьку лінію.
Displaying 1 - 9 of 9 reviews