What do you think?
Rate this book
Легке дитинство. Як навчитися бути батьками-гедоністами
У гонитві за правильністю ми часто губимо ту легкість батьківства, яка необхідна для виховання дітей, переконана сімейна психологиня Катерина Гольцберг. Батьки постійно відчувають соціальний тиск, усі готові їм розповісти, якими мають бути справді хороші тато й мама. Та ми й самі зрештою тягнемо у виховання дітей власні травми, тривоги та стереотипи.
У цій книжці психологиня дає відповіді на десятки тривожних запитань, які дошкуляють матерям і батькам. Від взаємодії на дитячому майданчику й перегляду мультиків до істерик, післяпологової депресії та участі бабусь і нянь у вихованні дітей.
Катерина допомагає батькам зрозуміти своїх дітей і віднайти радість від спілкування з ними.
У цій книжці психологиня дає відповіді на десятки тривожних запитань, які дошкуляють матерям і батькам. Від взаємодії на дитячому майданчику й перегляду мультиків до істерик, післяпологової депресії та участі бабусь і нянь у вихованні дітей.
Катерина допомагає батькам зрозуміти своїх дітей і віднайти радість від спілкування з ними.
200 pages, Hardcover
Published January 1, 2026
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
May 31, 2026
Чудова, цікава, пізнавальна книжка.
Пані Катерина пропонує забути про формулювання «важке дитинство», бо, безумовно, всім є що розповісти на сеансі у психотерапевта, але чи справді дитинство «важкий» період? Ця книжка — спроба поміркувати і описати адекватне батьківство від нуля до першої масштабної соціалізації дитини: дитячого майданчика та садочка. Наприкінці проанонсовано — наступна книжка буде про школу.
«Важке дитинство — поняття тепер не модне, а правила, за якими ми жили й відповідно до яких нас виховували наші батьки, здається, вже давно застаріли. Ми все ще шукаємо нові підходи, читаємо тонни психологічної літератури, але це все чомусь більше ускладнює, а часто ще й стигматизує наші проблеми. У гонитві за правильністю ми губимо ту легкість батьківства, яка все-таки була в наших тат і мам, попри труднощі буття».
Розмови про психологічну травму — модні й ними легковажать, хоч насправді травма змінює структуру особистості: «Психологічною травмою на цей момент заведено вважати шкоду психічному здоровʼю, завдану в результаті тривалого впливу стресогенних чинників, несприятливих обставин і гострих емоційних ситуацій, які загрожують життю або порушують відчуття безпеки».
Стільки батькам треба знати, вміти, пропрацювати, що ввести як правило вдома, що втримати за межами дому? Авторка ставить безліч запитань. Зокрема: чи поруч із легким дитинством може бути легке батьківство? Вірогідно, ні. З одного боку ця книжка про те, що потрібно закривати базові потреби дитини, а поруч із нагодованістю та чистим підгузком є любов і безумовне прийняття, а з іншого — безліч схем виховання і вимог до всіх членів родини та їхнього побуту. До дитини не видають інструкції, бо всі ми різні — і це те, що щоразу фруструє й дивує. У цьому контексті мене страхають абсолютні твердження, де є «всі батьки» чи «всі діти» без статистичної похибки. Так, у всіх дітей зрештою ріжуться зуби і всі батьки зіштовхуються з памперсом в упакованому чи розпакованому вигляді, але далі — простір нюансів. Як і з книжками про тайм-менеджмент — тут теж ніхто не дасть єдиної поради.
Авторка починає свою книжку не з вагітності, а з того, що відбувається з людьми до дітей — тут й еволюційні процеси, і поведінкові моделі, які зокрема можемо прослідкувати через казки (де діти відразу дорослі й сформовані, а їхнім вихованням займаються не батьки, а обставини), і приклади наших власних батьків (які з дитинства розповідають якою має/не має бути сімʼя, коли виходити заміж, цінності, принципи тощо), і суспільні стереотипи чи норми (які також розповідають якими ми маємо бути та які по-своєму тиснуть), і пошук пари, і знайомство з партнером, і рішення про створення родини. Адже те, що відбувається «до» дітей впливає на те, що буде «після». Звісно, люди обирають з ким їм бути чи не бути, жити у парі чи розлучатися, кількість варіантів — величезна, адже сімʼя — це не стать, вік і гендерні ролі, а більше одного учасника процесу і три стовпи — любов, довіра, турбота. Безумовно багато речей виростає з любові. Коли авторка пише про любов, то йдеться про «гостре бажання ділитися з кимось своїми враженнями, почуттями, теплом, турботою і бутербродом, зрештою…».
«Усі метаморфози особистості - це радше частина життєвої програми, що має свої витоки в дитинстві і змінюється під впливом тільки надзвичайно важливих подій і людей» — ми змінюємося під впливом подій чи обставин, але не під тиском, не за інструкцією.
«..для мене любов до дітей — це терпіння», оскільки терпіння — це основа стосунків з дитиною, то пані Катерина каже, що поява дітей — альтернатива всім доступним тренінгам з особистого розвитку.
Звіряння «хорошого» батьківства із вимогами суспільства — шлях унікуди, оскільки тиск і блеймінг не дають жодного шансу розслабитися. Із усіх боків нам навʼязують успіх і прагнення мати найкраще, найуспішніше, найідеальніше, а ще курси й тренінги виглядають як чарівні боби, які за визначену кількість ефірів чи лекцій виростуть і відкриють країну блаженного батьківства. Але є реальність й вона інакша. Пані Катерина вважає, що наступні покоління українців до батьківства мала би підготувати школа, яка б дала базові знання зокрема з такої доступної сьогодні науки як психології. Думаю, що про це детальніше йтиметься у наступній книжці.
Є кілька сценаріїв, яким люди слідують сьогодні та які бентежать: або прагнення тотальної самотності й рух індивідуальностей до власних вершин, або небезпечна теза «народити для себе», яка знецінює особистість дитини, бо їй автоматично навʼязується якісь майбутні ролі (як-от того чи тієї, хто має піднести на старості склянку води).
Авторка наголошує, що сьогоднішній догляд за дитиною передбачає задіювання чотирьох рук, тобто партнерської взаємодії (це партнерство варто розглядати широко — йдеться не лише про чоловіків, яких сьогодні може не бути поруч через війну, але й бабусь-дідусів, подруг-друзів, сестер-братів, тобто тих, хто кого можна просити про допомогу). Книжки про батьківство сьогодні нарешті починають бути орієнтованими не лише на жінок, а на всіх тих значущих дорослих, хто виховує дитину, хто є поруч з дитиною. Це, зокрема, про зміну патернів, коли немає «мамських» чи «батьківських» справ, а є спільний побут, адже «любити своїх дітей і піклуватися про них — зовсім не подвиг».
«Завдання батька — знайти баланс між власними інтересами та інтересами дитини, не відсуваючи свої на другий план, щоби батьківство все-таки не перетворювалося на безпросвітний тотальний невроз». Тобто йдеться про побудову взаємодій дитини з дорослими, а не навпаки, бо дорослі живуть своє життя і мають право його жити, а дитину потрібно під ці умови адаптувати.
«Перша банальна думка, що приходить приблизно на третій день після пологів і яка, безсумнівно, більше лякає, ніж облагороджує: наш світ більше не буде таким, яким був до цього дня, і всі наші звички, плани, устремління, цілі вмить зруйновано. Ця думка помітно бадьорить і водночас вводить у депресію».
Післяпологовій депресії присвячено багато сторінок, оскільки йдеться про деструктивні відчуття, страхи, провину, сором і багато інших емоцій, з якими дуже складно впоратися самостійно. Значно менше говорять про чоловічу депресію, повʼязану з народженням дитини, оскільки партнерам відразу висувається перелік вимог без запитань про їхнє самопочуття.
Взагалі ця книжка нагадує, що розмова про виховання — довга й складна. Дитину потрібно всього навчити, а вчитиметься вона наслідуючи. Пані Катерина наводить приклад новонароджених курчат, яких мама-квочка вчить клювати, проте в інкубаторі немає кому вчити, тому там курчата навіть можуть померти з голоду. Тут у батьків вмикаються різні стратегії й моделі, бажання виховати генія, порівняння власної дитини з іншими, пристрасний порив встигнути дати все, проте «У гонитві за найкращими результатами ми втрачаємо головне — особистість конкретної людини», оскільки стійкість дитині дають саме передбачуваність та послідовність, адже розвиток людини відбувається крок за кроком.
Суспільство із своїми оцінками та упередженнями, чомусь, виконує функцію «третього батька», а на батьківські рішення може впливати зовнішнє «що люди скажуть». Проте авторка радить «перше, що варто вимкнути, — це залежність від тих людей, думки яких ви не питали». До зовнішніх людей належать також ті, кому потрібно повідомляти про ваші правила і пояснювати вашу систему цінностей — няні, бабусі, дорослі, які залишаються з дитиною «ми — батьки своїх дітей, і ми визначаємо всі правила, що стосуються їхнього здоровʼя та виховання».
У книжці є про корисні та шкідливі мультики, дитячі істерики, дорослих як «контейнери» для дитячих емоцій, бо діти не можуть впоратися із усім «психологічним сміттям», а також фразу «ну гаразд, на!», яка руйнує систему. Книжка, до якої можна повертатися з тим, як росте дитина, адже тема дитячих істерик, вибору няні, форм поведінки на дитячому майданчику чи у дитсадку — те, що стає актуальним у певний період. Одна з ключових думок, яку хочеться винести і залишити — звичка формується не 21 день, а 12 тижнів, тобто потрібно бути послідовними і системними 12 тижнів, тоді все вдасться. Сон, харчування, правила. І головне памʼятати: «Адже як сказала Ерма Бомбей: «Дитина найбільше потребує вашої любові саме тоді, коли вона найменше на неї заслуговує».
Пані Катерина пропонує забути про формулювання «важке дитинство», бо, безумовно, всім є що розповісти на сеансі у психотерапевта, але чи справді дитинство «важкий» період? Ця книжка — спроба поміркувати і описати адекватне батьківство від нуля до першої масштабної соціалізації дитини: дитячого майданчика та садочка. Наприкінці проанонсовано — наступна книжка буде про школу.
«Важке дитинство — поняття тепер не модне, а правила, за якими ми жили й відповідно до яких нас виховували наші батьки, здається, вже давно застаріли. Ми все ще шукаємо нові підходи, читаємо тонни психологічної літератури, але це все чомусь більше ускладнює, а часто ще й стигматизує наші проблеми. У гонитві за правильністю ми губимо ту легкість батьківства, яка все-таки була в наших тат і мам, попри труднощі буття».
Розмови про психологічну травму — модні й ними легковажать, хоч насправді травма змінює структуру особистості: «Психологічною травмою на цей момент заведено вважати шкоду психічному здоровʼю, завдану в результаті тривалого впливу стресогенних чинників, несприятливих обставин і гострих емоційних ситуацій, які загрожують життю або порушують відчуття безпеки».
Стільки батькам треба знати, вміти, пропрацювати, що ввести як правило вдома, що втримати за межами дому? Авторка ставить безліч запитань. Зокрема: чи поруч із легким дитинством може бути легке батьківство? Вірогідно, ні. З одного боку ця книжка про те, що потрібно закривати базові потреби дитини, а поруч із нагодованістю та чистим підгузком є любов і безумовне прийняття, а з іншого — безліч схем виховання і вимог до всіх членів родини та їхнього побуту. До дитини не видають інструкції, бо всі ми різні — і це те, що щоразу фруструє й дивує. У цьому контексті мене страхають абсолютні твердження, де є «всі батьки» чи «всі діти» без статистичної похибки. Так, у всіх дітей зрештою ріжуться зуби і всі батьки зіштовхуються з памперсом в упакованому чи розпакованому вигляді, але далі — простір нюансів. Як і з книжками про тайм-менеджмент — тут теж ніхто не дасть єдиної поради.
Авторка починає свою книжку не з вагітності, а з того, що відбувається з людьми до дітей — тут й еволюційні процеси, і поведінкові моделі, які зокрема можемо прослідкувати через казки (де діти відразу дорослі й сформовані, а їхнім вихованням займаються не батьки, а обставини), і приклади наших власних батьків (які з дитинства розповідають якою має/не має бути сімʼя, коли виходити заміж, цінності, принципи тощо), і суспільні стереотипи чи норми (які також розповідають якими ми маємо бути та які по-своєму тиснуть), і пошук пари, і знайомство з партнером, і рішення про створення родини. Адже те, що відбувається «до» дітей впливає на те, що буде «після». Звісно, люди обирають з ким їм бути чи не бути, жити у парі чи розлучатися, кількість варіантів — величезна, адже сімʼя — це не стать, вік і гендерні ролі, а більше одного учасника процесу і три стовпи — любов, довіра, турбота. Безумовно багато речей виростає з любові. Коли авторка пише про любов, то йдеться про «гостре бажання ділитися з кимось своїми враженнями, почуттями, теплом, турботою і бутербродом, зрештою…».
«Усі метаморфози особистості - це радше частина життєвої програми, що має свої витоки в дитинстві і змінюється під впливом тільки надзвичайно важливих подій і людей» — ми змінюємося під впливом подій чи обставин, але не під тиском, не за інструкцією.
«..для мене любов до дітей — це терпіння», оскільки терпіння — це основа стосунків з дитиною, то пані Катерина каже, що поява дітей — альтернатива всім доступним тренінгам з особистого розвитку.
Звіряння «хорошого» батьківства із вимогами суспільства — шлях унікуди, оскільки тиск і блеймінг не дають жодного шансу розслабитися. Із усіх боків нам навʼязують успіх і прагнення мати найкраще, найуспішніше, найідеальніше, а ще курси й тренінги виглядають як чарівні боби, які за визначену кількість ефірів чи лекцій виростуть і відкриють країну блаженного батьківства. Але є реальність й вона інакша. Пані Катерина вважає, що наступні покоління українців до батьківства мала би підготувати школа, яка б дала базові знання зокрема з такої доступної сьогодні науки як психології. Думаю, що про це детальніше йтиметься у наступній книжці.
Є кілька сценаріїв, яким люди слідують сьогодні та які бентежать: або прагнення тотальної самотності й рух індивідуальностей до власних вершин, або небезпечна теза «народити для себе», яка знецінює особистість дитини, бо їй автоматично навʼязується якісь майбутні ролі (як-от того чи тієї, хто має піднести на старості склянку води).
Авторка наголошує, що сьогоднішній догляд за дитиною передбачає задіювання чотирьох рук, тобто партнерської взаємодії (це партнерство варто розглядати широко — йдеться не лише про чоловіків, яких сьогодні може не бути поруч через війну, але й бабусь-дідусів, подруг-друзів, сестер-братів, тобто тих, хто кого можна просити про допомогу). Книжки про батьківство сьогодні нарешті починають бути орієнтованими не лише на жінок, а на всіх тих значущих дорослих, хто виховує дитину, хто є поруч з дитиною. Це, зокрема, про зміну патернів, коли немає «мамських» чи «батьківських» справ, а є спільний побут, адже «любити своїх дітей і піклуватися про них — зовсім не подвиг».
«Завдання батька — знайти баланс між власними інтересами та інтересами дитини, не відсуваючи свої на другий план, щоби батьківство все-таки не перетворювалося на безпросвітний тотальний невроз». Тобто йдеться про побудову взаємодій дитини з дорослими, а не навпаки, бо дорослі живуть своє життя і мають право його жити, а дитину потрібно під ці умови адаптувати.
«Перша банальна думка, що приходить приблизно на третій день після пологів і яка, безсумнівно, більше лякає, ніж облагороджує: наш світ більше не буде таким, яким був до цього дня, і всі наші звички, плани, устремління, цілі вмить зруйновано. Ця думка помітно бадьорить і водночас вводить у депресію».
Післяпологовій депресії присвячено багато сторінок, оскільки йдеться про деструктивні відчуття, страхи, провину, сором і багато інших емоцій, з якими дуже складно впоратися самостійно. Значно менше говорять про чоловічу депресію, повʼязану з народженням дитини, оскільки партнерам відразу висувається перелік вимог без запитань про їхнє самопочуття.
Взагалі ця книжка нагадує, що розмова про виховання — довга й складна. Дитину потрібно всього навчити, а вчитиметься вона наслідуючи. Пані Катерина наводить приклад новонароджених курчат, яких мама-квочка вчить клювати, проте в інкубаторі немає кому вчити, тому там курчата навіть можуть померти з голоду. Тут у батьків вмикаються різні стратегії й моделі, бажання виховати генія, порівняння власної дитини з іншими, пристрасний порив встигнути дати все, проте «У гонитві за найкращими результатами ми втрачаємо головне — особистість конкретної людини», оскільки стійкість дитині дають саме передбачуваність та послідовність, адже розвиток людини відбувається крок за кроком.
Суспільство із своїми оцінками та упередженнями, чомусь, виконує функцію «третього батька», а на батьківські рішення може впливати зовнішнє «що люди скажуть». Проте авторка радить «перше, що варто вимкнути, — це залежність від тих людей, думки яких ви не питали». До зовнішніх людей належать також ті, кому потрібно повідомляти про ваші правила і пояснювати вашу систему цінностей — няні, бабусі, дорослі, які залишаються з дитиною «ми — батьки своїх дітей, і ми визначаємо всі правила, що стосуються їхнього здоровʼя та виховання».
У книжці є про корисні та шкідливі мультики, дитячі істерики, дорослих як «контейнери» для дитячих емоцій, бо діти не можуть впоратися із усім «психологічним сміттям», а також фразу «ну гаразд, на!», яка руйнує систему. Книжка, до якої можна повертатися з тим, як росте дитина, адже тема дитячих істерик, вибору няні, форм поведінки на дитячому майданчику чи у дитсадку — те, що стає актуальним у певний період. Одна з ключових думок, яку хочеться винести і залишити — звичка формується не 21 день, а 12 тижнів, тобто потрібно бути послідовними і системними 12 тижнів, тоді все вдасться. Сон, харчування, правила. І головне памʼятати: «Адже як сказала Ерма Бомбей: «Дитина найбільше потребує вашої любові саме тоді, коли вона найменше на неї заслуговує».
June 1, 2026
Вірю, що для багатьох молодих батьків (тобто тих, хто стали батьками недавно вперше) ця книга буде корисною і важливою, але скоріш за все, це можливо за умови, що ця книга буде однією з перших про батьківс��во.
Для мене було трохи дивним рішенням перші 80 сторінок із всього лиш 200 присвятити тому, що відбувається ДО появи дитини. З одного боку, це дійсно важливо і думки там хороші, жодних претензій. Але з іншого – люди, які взяли до рук книгу з назвою «Легке дитинство» дуже ймовірно вже мають дітей і розділи про вибір партнера навряд будуть сильно актуальними 😅😅
Лише після 80 сторінки ми доходимо до пологів, окей. Тобто книгу можна радити і тим, хто лише планує батьківство.
Далі поради здебільшого стосуються діток до садочку і трохи є про адаптацію до садка.
Для мене було трохи дивним рішенням перші 80 сторінок із всього лиш 200 присвятити тому, що відбувається ДО появи дитини. З одного боку, це дійсно важливо і думки там хороші, жодних претензій. Але з іншого – люди, які взяли до рук книгу з назвою «Легке дитинство» дуже ймовірно вже мають дітей і розділи про вибір партнера навряд будуть сильно актуальними 😅😅
Лише після 80 сторінки ми доходимо до пологів, окей. Тобто книгу можна радити і тим, хто лише планує батьківство.
Далі поради здебільшого стосуються діток до садочку і трохи є про адаптацію до садка.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews