24 лютого 2022 року. Поки на Київ летять ракети, столичний топменеджер вступає до лав тероборони, не підозрюючи, що їхній затишний дім невдовзі стане пасткою для його сім'ї. Як вирвати дружину й доньку з лап орди, коли командир вважає тебе дезертиром, а побратими — зрадником?
У цій книжці немає ідеальних персонажів — лише живі люди, які сміливо крокують у темряву невідомості, щоб неодмінно послизнутися в багнюці, вперше в житті слухають Боба Ділана, барижать волонтерською допомогою і зачаровано дивляться на зірки в нічному небі лютневого Києва. Тут ви знайдете напружений сюжет, у якому високий трагізм межує з абсурдним гумором, а ницість — із самопожертвою. Це чесна сповідь про пошук світла у власній темряві й про наш спільний лютий, що змінив кожного.
Не взяла мене цього разу історія. Все цілком у стилі автора (і смішно, і сумно місцями), але якось не склалося. Найбільше сподобалися вставки перед розділами із постів і кінцівка.
Для мене це шикарна книга. Вона вміло балансувала на межі гумора та суму, вона класно зобразила різних і таких реальних людей, вона подарувала можливість зануритися у рефлексію своїх 2014-2022 років, а особливо згадав своїх Тесакіа, Чеченів та інших. Чудовий досвід і відкриття нового прекрасного автора.
Книга сподобалась. Читати її недовго, вона досить маленька і написана, як завжди, легкою для читання мовою. Я взагалі люблю всі книги, які пишуть військові, бо вони дозволяють їх краще зрозуміти. Ця конкретна книга мені здалася менш вдалою, ніж попередні книги автора. Вона про початок повномасштабного вторгнення і як проявлялися тоді люди, тому є про всяке. Якоюсь вона мені здалася невчасною, запізнилася наче, бо на пʼятому році вже не про початок хотілося б. І все рівно книга хороша, стиль автора подобається, і я вважаю, що такі книги треба читати усім.