What do you think?
Rate this book
Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченко, Розалії Винниченко
Від Франції до колоніальних Марокко й Індокитаю, модерного Львова і польських курортів розгорталася дружба Софії Яблонської, Володимира Винниченка та його дружини Розалії. Листування, збережене в архівах Парижа й Нью-Йорка, розкриває мистецькі пошуки дебютантки, вимогливі настанови класика, інтелектуальні суперечки, творчі ревнощі, амбіції — і народження авторського голосу.
Ця книжка — захоплива мандрівка за лаштунки літератури, де письменництво постає як пристрасть, щоденна праця та випробування.
Упорядкувала Оксана Щур.
Тексти листів Володимира Винниченка та Розалії Винниченко відтворено за оригіналами, які зберігаються в приватному архіві родини Уден. Тексти листів Софії Яблонської відтворено за сканкопіями листів, які зберігаються у Фонді В. Винниченка (No 138) архіву-музею ім. Д. Антоновича Української Вільної Академії Наук у США.
Ця книжка — захоплива мандрівка за лаштунки літератури, де письменництво постає як пристрасть, щоденна праця та випробування.
Упорядкувала Оксана Щур.
Тексти листів Володимира Винниченка та Розалії Винниченко відтворено за оригіналами, які зберігаються в приватному архіві родини Уден. Тексти листів Софії Яблонської відтворено за сканкопіями листів, які зберігаються у Фонді В. Винниченка (No 138) архіву-музею ім. Д. Антоновича Української Вільної Академії Наук у США.
- GenresNonfiction
224 pages, Hardcover
Published January 1, 2026
About the author
Софія Яблонська
10 books46 followersукраїнська та французька письменниця, журналістка, мандрівниця, фотографка.
Народилася 15 травня 1907 р. у с. Германів (тепер Тарасівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.) в сім'ї священника і лікаря Івана Яблонського та його дружини Модести (доньки отця Антона та Олімпії Ульварських).
Софія відвідувала учительську семінарію та курси крою і шиття в «Труді», де познайомилася з Оленою Кисілевською, пізніше вчилася книговедення та вступила до драматичної школи, яка відкрила їй двері до театру, де вона з успіхом дебютувала.
1922 року вступила на перший курс учительської семінарії.
1922—1923 роки ― Софія відвідує курс комерційної діяльності для жінок від Національної комерційної академії у Львові (Panstwowa Akademia Handlu we Lwowie).
1924—1925 роки ― Софія навчається в Драматичній школі на курсах акторського мистецтва. 1926 року займається кінопрокатом, керує двома кінотеатрами в Тернополі, співпрацює з маляром
Від 1927 року навчається у Парижі техніки знімання документального кіно. В Парижі потоваришувала з Степаном Левинським, українським письменником, мандрівником і дипломатом, який був захоплений культурою Сходу. Перебуваючи у богемному середовищі французьких митців, зацікавилась ідеями подорожей до екзотичних країн.
У грудні 1928 року вирушає в першу далеку мандрівку до Північної Африки, в Марокко. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір — такий маршрут здійснила Софія за чотири місяці.
В кінці березня 1929 року повертається до Парижу.
Літо-осінь 1929—1930 років Софія проводить в місті Криниця-Здруй, яке було відомим курортом (теперішня територія Польщі). Там удвох з мамою Модестою орендують пансіонат і здають відпочивальникам номери. Цим невеличким бізнесом заробляють гроші.
У грудні 1931 року підписала контракт з товариством «Опторг Юнан-Фу» щодо створення документальних нарисів та їде в навколосвітню подорож. Через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду).
Після навколосвітньої подорожі, в січні 1935 року, Софія Яблонська приїздить до Криниці та відвідує маму, сестру і брата. Проводить творчі зустрічі та публічні виступи. Жіноче товариство школи ім. Шевченка запрошує Софію виступити перед старшими ученицями.
В жіночій пресі ― часописах Нова хата та Жіноча доля ― регулярно публікувались репортажі з подорожей Софії Яблонської. Її постать була популярною серед феміністично налаштованої молоді тодішньої Галичини.
1939 року Софія востаннє приїздить до Галичини, встигає побачитись з родиною та друзями. В липні покидає українську землю назавжди. Кілька місяців живе в Парижі, а 29 вересня 1939 року прибуває в Індокитай.
29 жовтня 1939 року батько Софії Яблонської, отець Іван Яблонський, дізнавшись про окупацію радянськими військами і анексію Галичини, вчинив самогубство. Він уже відчув на собі більшовицький режим перебуваючи в Росії у 1918—1921 рр.
П'ятнадцять років Софія прожила в Китаї, де познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом. Народила і виховала трьох синів — Алана, Данка Мішеля і Жака Мірка.
Старший син Алан був військовим лікарем, помер на Алжирській війні 1961 року.[1]
Молодший син Жак Мірко Уден Jacques Oudin (homme politique) був відомим у Франції політиком, двічі обирався сенатором, протягом двох термінів засідав у Фінансовому комітеті країни, має наукову ступінь з права, лицар Почесного Легіону, лицар ордену Palmes academiques, нагороджений орденом за заслуги в сільському господарстві.
1946 року сім'я повернулася до Європи й оселилися спочатку в Парижі. В цей період Софія пережила кілька важких втрат: 1946 року помер Степан Левинський, потім трагічна смерть сестри Ольги, згодом смерть матері, 1955 року важко переживає трагічну смерть чоловіка Жана Удена. Після всіх втрат Софія покидає Париж і виїздить на о. Нуармутьє (Франція). Доля подарувала їй зустріч із Марта Калитов
Народилася 15 травня 1907 р. у с. Германів (тепер Тарасівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.) в сім'ї священника і лікаря Івана Яблонського та його дружини Модести (доньки отця Антона та Олімпії Ульварських).
Софія відвідувала учительську семінарію та курси крою і шиття в «Труді», де познайомилася з Оленою Кисілевською, пізніше вчилася книговедення та вступила до драматичної школи, яка відкрила їй двері до театру, де вона з успіхом дебютувала.
1922 року вступила на перший курс учительської семінарії.
1922—1923 роки ― Софія відвідує курс комерційної діяльності для жінок від Національної комерційної академії у Львові (Panstwowa Akademia Handlu we Lwowie).
1924—1925 роки ― Софія навчається в Драматичній школі на курсах акторського мистецтва. 1926 року займається кінопрокатом, керує двома кінотеатрами в Тернополі, співпрацює з маляром
Від 1927 року навчається у Парижі техніки знімання документального кіно. В Парижі потоваришувала з Степаном Левинським, українським письменником, мандрівником і дипломатом, який був захоплений культурою Сходу. Перебуваючи у богемному середовищі французьких митців, зацікавилась ідеями подорожей до екзотичних країн.
У грудні 1928 року вирушає в першу далеку мандрівку до Північної Африки, в Марокко. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір — такий маршрут здійснила Софія за чотири місяці.
В кінці березня 1929 року повертається до Парижу.
Літо-осінь 1929—1930 років Софія проводить в місті Криниця-Здруй, яке було відомим курортом (теперішня територія Польщі). Там удвох з мамою Модестою орендують пансіонат і здають відпочивальникам номери. Цим невеличким бізнесом заробляють гроші.
У грудні 1931 року підписала контракт з товариством «Опторг Юнан-Фу» щодо створення документальних нарисів та їде в навколосвітню подорож. Через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду).
Після навколосвітньої подорожі, в січні 1935 року, Софія Яблонська приїздить до Криниці та відвідує маму, сестру і брата. Проводить творчі зустрічі та публічні виступи. Жіноче товариство школи ім. Шевченка запрошує Софію виступити перед старшими ученицями.
В жіночій пресі ― часописах Нова хата та Жіноча доля ― регулярно публікувались репортажі з подорожей Софії Яблонської. Її постать була популярною серед феміністично налаштованої молоді тодішньої Галичини.
1939 року Софія востаннє приїздить до Галичини, встигає побачитись з родиною та друзями. В липні покидає українську землю назавжди. Кілька місяців живе в Парижі, а 29 вересня 1939 року прибуває в Індокитай.
29 жовтня 1939 року батько Софії Яблонської, отець Іван Яблонський, дізнавшись про окупацію радянськими військами і анексію Галичини, вчинив самогубство. Він уже відчув на собі більшовицький режим перебуваючи в Росії у 1918—1921 рр.
П'ятнадцять років Софія прожила в Китаї, де познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом. Народила і виховала трьох синів — Алана, Данка Мішеля і Жака Мірка.
Старший син Алан був військовим лікарем, помер на Алжирській війні 1961 року.[1]
Молодший син Жак Мірко Уден Jacques Oudin (homme politique) був відомим у Франції політиком, двічі обирався сенатором, протягом двох термінів засідав у Фінансовому комітеті країни, має наукову ступінь з права, лицар Почесного Легіону, лицар ордену Palmes academiques, нагороджений орденом за заслуги в сільському господарстві.
1946 року сім'я повернулася до Європи й оселилися спочатку в Парижі. В цей період Софія пережила кілька важких втрат: 1946 року помер Степан Левинський, потім трагічна смерть сестри Ольги, згодом смерть матері, 1955 року важко переживає трагічну смерть чоловіка Жана Удена. Після всіх втрат Софія покидає Париж і виїздить на о. Нуармутьє (Франція). Доля подарувала їй зустріч із Марта Калитов
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 7 of 7 reviews
May 14, 2026
Протягом останнього року я багато часу й мисленнєвого простору присвятила Софії Яблонській (працюючи з нею для виставкового проєкту фестивалю «Фундамент») та Володимиру Винниченку (написавши післямову до драми і оповідань від «Віхоли»), тож прочитати листування цих двох (бо Розалія Винниченко присутня фрагментарно) — величезна радість та неймовірно цікава пригода. Сьогодні ми не можемо уявити як це — листуватися, писати від руки, відповідати, зважувати кожне слово, не мати можливості оперативно уточнити, а покладатися лише на написане і як його зрозуміють. Я читала твори обох і щоденники Винниченка, проте епістолярій — це зовсім інший формат, тут важать тони й напівтони, тут багато залишається за дужками — листи, яких бракує, чи фізичні зустрічі, де щось відбувається, ведуться якісь бесіди, чи спілкування з іншими сторонами поза листуванням, чи публікації, які обговорюються і покладаються до листів. І попри відсутність багатьох елементів, які робили б цей світ повнокровним, таке листування все одно захоплює — підглядаєш за класиками.
Отож, між ними величезна різниця у віці — їй 21, йому — за 47. Дівча — як він пише про неї у своєму щоденнику, «дітвак» — як пише вона сама про себе у листах. Між ними була якась інтрижка, але вони її не обговорюють (любовний трикутник, хтось когось хоче, а хтось когось ні). Він — наставник, вона — підопічна. Він — завжди Володимир Кирилович, а вона — Жад. Він — літературний авторитет, вона — молода авторка. Він — одружений і дружина завжди поряд, вона — хаотична та запальна, вільнодумна і прогресивна. А живуть вони у Парижі, то відʼїжджаючи з нього, то повертаючись.
Софія має безліч різних інтересів — театр, танці, фотографія, кіно і… література. Власне до Винниченка вона звертається як до ментора й наставника, вона просить його про поради та про вердикт: так є талант чи немає?
С.Я. «Я пишу, бо чую потребу писати — взагалі виразитись». «Відколи я почала писати, зовсім розорієнтувалась що се, література. Я пишу безперечно, не покидаю, ані не розчаровуюсь. Але чи праця моя буде на що-небудь здатна — сумніваюсь».
У своїх листах вона повсякчас/постійно/регулярно сумнівається, а він — шукає як її вколоти. Взагалі настрої листів, ніби американські гірки, бо тут він її жаліє, там їй докоряє, тут вона вибачається, там — нападає. А ще між ними багато непорозумінь, бо кожен має на думці щось одне, але інша сторона — не завжди цю думку правильно інтерпретує.
В.В. каже про те, що якщо щось не так, щось не складається, то проблема мабуть у вас самих: «В кожному разі для самої людини в боротьбі її за існування і за свої цілі корисніше насамперед у собі шукати причини неуспіхів».
Друга найпопулярніша тема їхніх листів — мова. Винниченко закидає Яблонській, що вона безграмотна і що їй потрібно удосконалювати мову. Почитати його. Почитати Коцюбинського. Словник Грінченка прикупити. Насправді їй просто бракувало освіти, а зверху (як це пояснює ВВ) — ще й згубний вплив Галичини наклався: «Ну, що ж та-кого, що у Вас — погана літер[атурна] мова. Звідки вона могла взятися добра? З Галичини, де ніхто не вміє ні писати ні балакати як слід по українському? Чи бог Вам зразу вдмухнув те знання, як тільки довідався, що Ви хочете займатися літературною] працею?»
Читаючи її перші тексти (описи Марселю) Винниченко закидає Яблонській, що у її текстах забагато «я», що вона не бачить світу і людей, але ми знаємо, що саме її я-спостереження — найцінніші та найсильніші (ми це розуміємо сьогодні), саме вони лежать у основі репортажистики. Вона не вигадуватиме, а працюватиме з літературою факту.
«Боюсь, що в Ваших працях буде один герой, одна дієва особа — це Ви самі, любий Жад.Ви будете себе переодягати в инчі убрання, ситуації, роки і навіть колір волосся, але скрізь головним персонажем будете Ви.
…
Але, милий Жад, в описі Вашому Марсилії — ніякої Марсилії немає. Є тільки... Жад. Жад ходить по якомусь місті. Жад спостерігає сценку біля кафе, Жад оглядає церкву. Жад думає те, Жад почуває це, Жадові те подобається, Жадові инче не подобається. Жад є центр і єдиний матеріал з усієї Марсилії».
Хоча Винниченко часом буває прикрим і різким, він справді дає цінні поради, він ментор, який сподівається її скерувати, він педагог-егоїст, бо вважає успіхи існують завдяки йому (хоч це й не завжди так). Один з найцінніших уроків ВВ, як на мене, полягає у поясненні Софії, що перша спроба не завжди має й може бути вдалою. Винниченко апелює до того, що просив навіть прибрати власний перший текст з вибраних творів (правда життя така, що сьогодні ми цей текст добре знаємо і читаємо поруч з іншими, це оповідання «Краса і сила».). Вона запитує, чи є у неї літературний талант, але водночас не робить кроку, щоби написати цілісний текст. Хоч би й оповідання. Тож Винниченко нагадує Яблонській:
«Але я ж не бачив ще ніякої Вашої праці, Жад! Бійтеся бога: Ви написали на коліні свої подорожні вражіння і хочете, щоб із його можна було судити Вас як письменника. Зробіть дійсно якусь літературну, белетристичну працю, обдумайте її, обробіть, потрудіться над нею, дайте їй вилиту, закінчену форму, — от тоді й домагайтеся якогось присуду. Та й того мало, бо одна праця та ще початкова нічого не каже».
Коли Яблонська їде у Польщу, де починає займатися готельним бізнесом (назвімо це так) й зіштовхується з найріноманітнішими типажами відвідувачів й відвідувачок, які приїздять на сезонний відпочинок, він радить їй брати матеріал для літератури з життя, користуватися нагодою й нотувати враження, описи, деталі, мову людей, які ляжуть в основу творення персонажів. Він радить те, що практикує сам. І що працює: «Робіть нотатки — життя пропонує «моделі», не беріться за роман, почніть з менших форм…» Чи вона це робить? Звісно, ні. Це не її формат.
Зрештою, Софія починає подорожувати й навколо у завірюсі крутяться «країни й світи в маґічнім колесі», вона двічі виходить заміж, бачить безліч країн, віддаляється від Винниченків. Коли йдеться про напрацювання Яблонської за трирічну подорож Китаєм, то ВВ критично ставиться до кількості та якості написаного (його обурює, що вона марнує час і не займається творчістю, не ставиться до цього серйозно), але водночас вона дорослішає й більше не потребує його менторства, вона удосконалюється у письмі, а її тексти публікують.
Мені були по-справжньому цікаві листи Розалії Винниченко. Вона пише рідко, але саме тоді, коли їй справді цікаво, тож вона розпитує Софію про життя й ставить базові запитання: її цікавлять деталі побуту чи графіку, тобто запитує про те, що хотілося б знати, щоби краще зрозуміти характер Яблонської, але відповідей на ці листи — ми не маємо.
Усе це страшенно цікавий читацький досвід. І доповнюють його примітки й передмова Оксани Щур, яка проводить нас світом 1930-х, пояснює, подає потрібні фрагменти з щоденників Винниченка, котрі розширюють цей світ.
Отож, між ними величезна різниця у віці — їй 21, йому — за 47. Дівча — як він пише про неї у своєму щоденнику, «дітвак» — як пише вона сама про себе у листах. Між ними була якась інтрижка, але вони її не обговорюють (любовний трикутник, хтось когось хоче, а хтось когось ні). Він — наставник, вона — підопічна. Він — завжди Володимир Кирилович, а вона — Жад. Він — літературний авторитет, вона — молода авторка. Він — одружений і дружина завжди поряд, вона — хаотична та запальна, вільнодумна і прогресивна. А живуть вони у Парижі, то відʼїжджаючи з нього, то повертаючись.
Софія має безліч різних інтересів — театр, танці, фотографія, кіно і… література. Власне до Винниченка вона звертається як до ментора й наставника, вона просить його про поради та про вердикт: так є талант чи немає?
С.Я. «Я пишу, бо чую потребу писати — взагалі виразитись». «Відколи я почала писати, зовсім розорієнтувалась що се, література. Я пишу безперечно, не покидаю, ані не розчаровуюсь. Але чи праця моя буде на що-небудь здатна — сумніваюсь».
У своїх листах вона повсякчас/постійно/регулярно сумнівається, а він — шукає як її вколоти. Взагалі настрої листів, ніби американські гірки, бо тут він її жаліє, там їй докоряє, тут вона вибачається, там — нападає. А ще між ними багато непорозумінь, бо кожен має на думці щось одне, але інша сторона — не завжди цю думку правильно інтерпретує.
В.В. каже про те, що якщо щось не так, щось не складається, то проблема мабуть у вас самих: «В кожному разі для самої людини в боротьбі її за існування і за свої цілі корисніше насамперед у собі шукати причини неуспіхів».
Друга найпопулярніша тема їхніх листів — мова. Винниченко закидає Яблонській, що вона безграмотна і що їй потрібно удосконалювати мову. Почитати його. Почитати Коцюбинського. Словник Грінченка прикупити. Насправді їй просто бракувало освіти, а зверху (як це пояснює ВВ) — ще й згубний вплив Галичини наклався: «Ну, що ж та-кого, що у Вас — погана літер[атурна] мова. Звідки вона могла взятися добра? З Галичини, де ніхто не вміє ні писати ні балакати як слід по українському? Чи бог Вам зразу вдмухнув те знання, як тільки довідався, що Ви хочете займатися літературною] працею?»
Читаючи її перші тексти (описи Марселю) Винниченко закидає Яблонській, що у її текстах забагато «я», що вона не бачить світу і людей, але ми знаємо, що саме її я-спостереження — найцінніші та найсильніші (ми це розуміємо сьогодні), саме вони лежать у основі репортажистики. Вона не вигадуватиме, а працюватиме з літературою факту.
«Боюсь, що в Ваших працях буде один герой, одна дієва особа — це Ви самі, любий Жад.Ви будете себе переодягати в инчі убрання, ситуації, роки і навіть колір волосся, але скрізь головним персонажем будете Ви.
…
Але, милий Жад, в описі Вашому Марсилії — ніякої Марсилії немає. Є тільки... Жад. Жад ходить по якомусь місті. Жад спостерігає сценку біля кафе, Жад оглядає церкву. Жад думає те, Жад почуває це, Жадові те подобається, Жадові инче не подобається. Жад є центр і єдиний матеріал з усієї Марсилії».
Хоча Винниченко часом буває прикрим і різким, він справді дає цінні поради, він ментор, який сподівається її скерувати, він педагог-егоїст, бо вважає успіхи існують завдяки йому (хоч це й не завжди так). Один з найцінніших уроків ВВ, як на мене, полягає у поясненні Софії, що перша спроба не завжди має й може бути вдалою. Винниченко апелює до того, що просив навіть прибрати власний перший текст з вибраних творів (правда життя така, що сьогодні ми цей текст добре знаємо і читаємо поруч з іншими, це оповідання «Краса і сила».). Вона запитує, чи є у неї літературний талант, але водночас не робить кроку, щоби написати цілісний текст. Хоч би й оповідання. Тож Винниченко нагадує Яблонській:
«Але я ж не бачив ще ніякої Вашої праці, Жад! Бійтеся бога: Ви написали на коліні свої подорожні вражіння і хочете, щоб із його можна було судити Вас як письменника. Зробіть дійсно якусь літературну, белетристичну працю, обдумайте її, обробіть, потрудіться над нею, дайте їй вилиту, закінчену форму, — от тоді й домагайтеся якогось присуду. Та й того мало, бо одна праця та ще початкова нічого не каже».
Коли Яблонська їде у Польщу, де починає займатися готельним бізнесом (назвімо це так) й зіштовхується з найріноманітнішими типажами відвідувачів й відвідувачок, які приїздять на сезонний відпочинок, він радить їй брати матеріал для літератури з життя, користуватися нагодою й нотувати враження, описи, деталі, мову людей, які ляжуть в основу творення персонажів. Він радить те, що практикує сам. І що працює: «Робіть нотатки — життя пропонує «моделі», не беріться за роман, почніть з менших форм…» Чи вона це робить? Звісно, ні. Це не її формат.
Зрештою, Софія починає подорожувати й навколо у завірюсі крутяться «країни й світи в маґічнім колесі», вона двічі виходить заміж, бачить безліч країн, віддаляється від Винниченків. Коли йдеться про напрацювання Яблонської за трирічну подорож Китаєм, то ВВ критично ставиться до кількості та якості написаного (його обурює, що вона марнує час і не займається творчістю, не ставиться до цього серйозно), але водночас вона дорослішає й більше не потребує його менторства, вона удосконалюється у письмі, а її тексти публікують.
Мені були по-справжньому цікаві листи Розалії Винниченко. Вона пише рідко, але саме тоді, коли їй справді цікаво, тож вона розпитує Софію про життя й ставить базові запитання: її цікавлять деталі побуту чи графіку, тобто запитує про те, що хотілося б знати, щоби краще зрозуміти характер Яблонської, але відповідей на ці листи — ми не маємо.
Усе це страшенно цікавий читацький досвід. І доповнюють його примітки й передмова Оксани Щур, яка проводить нас світом 1930-х, пояснює, подає потрібні фрагменти з щоденників Винниченка, котрі розширюють цей світ.
May 3, 2026
Дивовижно.
Готовий сценарій до повільного, тривожного та надзвичайно красивого фільму, де просто відбувається життя.
June 11, 2026
"Перечитуючи написане нашими героями і про них, ми ніколи не знаходимо правди. Бо її, єдиної, не існує навіть про живих людей, знайомих сучасників. Ми можемо хіба що зняти нашарування чужих фантазий - і створити власні." - саме з таким відчуттям, які описала Оксана Щур у передмові, я й читала ці листи - ніби постійно пробуєш відсіяти зайве, але що далі, то більше заплутуєшся в емоціях і підтекстах. Особливо коли доходиш до роздумів: хто ж вони один одному - Софія Яблонська та Володимир Винниченко?
Їхні «страсті» в листуванні часом навіть трохи ніякові - надто вже вони відкриті, різкі, емоційні. І одразу виникає питання: якими ж були їхні стосунки в реальному житті, поза цими текстами?
.
Пристрасть. Пристрасть одне до одного: романтична і міжписьменницька.
У житті Володимир Кирилович був... Важко описати ким він був для Софії: друг, хлопець чи situationship. Серед листів є лише два моменти (якщо я не помиляюся), у яких вони самі натякають на їхні трішки більше ніж товаристські стосунки. Між ними був любовний трикутник: Софія, Володимир і Крістіан Кайяр.
Подорож до Марокко , пізніше описана у книзі "Чар Марокко", була фактично втечею від цих страстей: безпрограшний план для молодої дівчини - нуль засуджень і 100% розуміння! Тож тут можемо сказати своєрідне "дякую" чоловікам, що приклали сили до створення цього твору. Та вклад Винниченка, насправді, значно більший, але про це згодом.
Якщо будувати фантазії про романтичні зносини цих двох, то означу їх "платонічним коханням". Між ними часто, а то й постійно, є напруження, непорозуміння, злість, образа. "Сексуальна напруга" (як то кажуть) буквально літала в повітрі.
Та все ж я відмовлюся від спроб звести їхні взаємини лише до романтичного сюжету. Для мене це, насамперед, історія творчого партнерства й щирої людської прив’язаності.
Володимир Винниченко - альфа/бета рідер, агент, персональний редактор та учитель української мови молодої авторки Софії Яблонської. Де потрібно, Володимир Кирилович повчав дівча, де варто було - хвалив та запевняв у її таланті. Це все відбувалося досить прямолінійно і, часом, різко. Як же ж ця критика торкала ніжне єство Софії. Повністю її розумію!)
З кожним написаним листом її вміння користуватися мовою покращується, тож Винниченко міг пишатися собою!)
І якщо спершу Жад (так її, до речі, всюди кличе В. В.) активно прислухалася до його порад, то через роки, набивши вже руку і пізнавши власний стиль, Яблонська переросла настанови свого “учителя” та все менш обговорювала із ним внутрішні процеси написання нарисів та тревелогів. Вже просто повідомляла, що надішле через видавництво готову книгу.
Як пише упорядниця, напевно саме через непотрібність творчих порад Винниченка, їхнє активне листування, що доти тривало 7 років, обірвалося. Водночас, варто згадати й про різницю в їхніх життєвих принципах та поглядах (у листах чимало дискусій про роль письменника та вплив еміграції на творчість). Можливо, саме тому з роками їхній зв’язок почав слабшати.
Я досі не згадала ще одну учасницю цього листування — Розалію Винниченко. Поки я намагалася розібратися в природі стосунків Жад і В.В., найбільше ніжності знайшла зовсім в іншому місці — у рядках Розалії до Софії. Якби мене запитали, хто мій «краш» у цій історії і з ким би я «шиперила» Яблонську, то це однозначно була б Розалія.
"..Ніжно ще раз цілую Вас..."
"..Дуже мені приємно буде побачити вашу милу голівку..."
У цих простих та звичних словах приховано так багато чуттєвості. Ось де насправді ховається душа цього листування.
Зрештою, вся книга про пристрасть та чуттєвість. Можливо, це і є моя версія правди, яку я винесла з цього листування.
Їхні «страсті» в листуванні часом навіть трохи ніякові - надто вже вони відкриті, різкі, емоційні. І одразу виникає питання: якими ж були їхні стосунки в реальному житті, поза цими текстами?
.
Пристрасть. Пристрасть одне до одного: романтична і міжписьменницька.
У житті Володимир Кирилович був... Важко описати ким він був для Софії: друг, хлопець чи situationship. Серед листів є лише два моменти (якщо я не помиляюся), у яких вони самі натякають на їхні трішки більше ніж товаристські стосунки. Між ними був любовний трикутник: Софія, Володимир і Крістіан Кайяр.
Подорож до Марокко , пізніше описана у книзі "Чар Марокко", була фактично втечею від цих страстей: безпрограшний план для молодої дівчини - нуль засуджень і 100% розуміння! Тож тут можемо сказати своєрідне "дякую" чоловікам, що приклали сили до створення цього твору. Та вклад Винниченка, насправді, значно більший, але про це згодом.
Якщо будувати фантазії про романтичні зносини цих двох, то означу їх "платонічним коханням". Між ними часто, а то й постійно, є напруження, непорозуміння, злість, образа. "Сексуальна напруга" (як то кажуть) буквально літала в повітрі.
Та все ж я відмовлюся від спроб звести їхні взаємини лише до романтичного сюжету. Для мене це, насамперед, історія творчого партнерства й щирої людської прив’язаності.
Володимир Винниченко - альфа/бета рідер, агент, персональний редактор та учитель української мови молодої авторки Софії Яблонської. Де потрібно, Володимир Кирилович повчав дівча, де варто було - хвалив та запевняв у її таланті. Це все відбувалося досить прямолінійно і, часом, різко. Як же ж ця критика торкала ніжне єство Софії. Повністю її розумію!)
З кожним написаним листом її вміння користуватися мовою покращується, тож Винниченко міг пишатися собою!)
І якщо спершу Жад (так її, до речі, всюди кличе В. В.) активно прислухалася до його порад, то через роки, набивши вже руку і пізнавши власний стиль, Яблонська переросла настанови свого “учителя” та все менш обговорювала із ним внутрішні процеси написання нарисів та тревелогів. Вже просто повідомляла, що надішле через видавництво готову книгу.
Як пише упорядниця, напевно саме через непотрібність творчих порад Винниченка, їхнє активне листування, що доти тривало 7 років, обірвалося. Водночас, варто згадати й про різницю в їхніх життєвих принципах та поглядах (у листах чимало дискусій про роль письменника та вплив еміграції на творчість). Можливо, саме тому з роками їхній зв’язок почав слабшати.
Я досі не згадала ще одну учасницю цього листування — Розалію Винниченко. Поки я намагалася розібратися в природі стосунків Жад і В.В., найбільше ніжності знайшла зовсім в іншому місці — у рядках Розалії до Софії. Якби мене запитали, хто мій «краш» у цій історії і з ким би я «шиперила» Яблонську, то це однозначно була б Розалія.
"..Ніжно ще раз цілую Вас..."
"..Дуже мені приємно буде побачити вашу милу голівку..."
У цих простих та звичних словах приховано так багато чуттєвості. Ось де насправді ховається душа цього листування.
Зрештою, вся книга про пристрасть та чуттєвість. Можливо, це і є моя версія правди, яку я винесла з цього листування.
June 8, 2026
Чудові коментарі-примітки з контекстами та уривками щоденника Винниченка про листи від і до Яблонської, прекрасне доповнення до розуміння творчості обидвох, картинки теж є
July 15, 2026
Читання цього листування було дивним досвідом, я наче підглядала за приватним життям знайомих людей. Це відчуття некомфортності досягло піку десь на 150 сторінці, коли Винниченко почав писати до Жад дуже відверто. І саме тут з'явилося перше питання, яке потім супроводжувало мене до кінця книги: чому вона сама майже ніколи так не проявляється у відповідь? Її голос у листах лишається стриманим, наче вона тримає дистанцію, яку Винниченко постійно намагається скоротити. Іноді виникала думка, що може, вона все-таки була відвертою, просто не в листах, а десь особисто, під час зустрічей, і це просто не потрапило до збірки? Але це лише мої думки.
Жад майже нічого не розповідає про власне життя. Наприклад, про одруження вона не пише йому як про подію, яка сталася, просто мовчить про неї. І це дивно, бо вони наче близькі друзі і це звичайний факт біографії, яким зазвичай діляться навіть у формальному листуванні.
Щодо сприйняття Парижу (я там ніколи не була), то Жад прожила там довгий час, але з листів складається враження, що місто їй було зовсім не до душі, вона постійно кудись їде, шукає тепла, ніби Париж для неї зовсім чужий. І загалом здалось мені це місто дуже холодним і відчуженим.
Винниченко у листах дуже нестабільний - його тон, інтонації, меседжі різняться від листа до листа. В одному він лагідний і дбайливий до Жад, в іншому холодний, відсторонений, навіть грубий. Цю мінливість особливо помітно, коли йдеться про її творчість: спочатку він постійно нарікає на її писання, повчає, критикує і лише поступово ця позиція трохи змінюється. Що особливо дивує, так це те, що обидва Винниченки надзвичайно гостро реагували, якщо вона не відповідала тиждень-два. І тут виникає суперечність: якщо для них так критично комунікувати, чому самі листи такі короткі, такі, як на мене, "неупорядковані" особливо з огляду на відстань між ними? Емоційна напруга навколо самого факту переписки набагато більша, ніж змістовна вага того, що в цих листах є.
І закінчується все це листування так само раптово й незрозуміло, як і розвивалося. Причини розриву лишаються туманними, а натомість зринають доволі дивні й повторювані претензії з боку Винниченків, ніби вона мала обов'язок писати їм регулярно, мало не щотижня, впродовж усього свого життя, незалежно від обставин.
Попри мої тези, я дуже полюбила це чтиво і точно читала би ще і ще. Тепер маю бажання ознайомитись і з іншими листуваннями відомих українців, як мінімум Лесі Українки та Ольги Кобилянської.
Жад майже нічого не розповідає про власне життя. Наприклад, про одруження вона не пише йому як про подію, яка сталася, просто мовчить про неї. І це дивно, бо вони наче близькі друзі і це звичайний факт біографії, яким зазвичай діляться навіть у формальному листуванні.
Щодо сприйняття Парижу (я там ніколи не була), то Жад прожила там довгий час, але з листів складається враження, що місто їй було зовсім не до душі, вона постійно кудись їде, шукає тепла, ніби Париж для неї зовсім чужий. І загалом здалось мені це місто дуже холодним і відчуженим.
Винниченко у листах дуже нестабільний - його тон, інтонації, меседжі різняться від листа до листа. В одному він лагідний і дбайливий до Жад, в іншому холодний, відсторонений, навіть грубий. Цю мінливість особливо помітно, коли йдеться про її творчість: спочатку він постійно нарікає на її писання, повчає, критикує і лише поступово ця позиція трохи змінюється. Що особливо дивує, так це те, що обидва Винниченки надзвичайно гостро реагували, якщо вона не відповідала тиждень-два. І тут виникає суперечність: якщо для них так критично комунікувати, чому самі листи такі короткі, такі, як на мене, "неупорядковані" особливо з огляду на відстань між ними? Емоційна напруга навколо самого факту переписки набагато більша, ніж змістовна вага того, що в цих листах є.
І закінчується все це листування так само раптово й незрозуміло, як і розвивалося. Причини розриву лишаються туманними, а натомість зринають доволі дивні й повторювані претензії з боку Винниченків, ніби вона мала обов'язок писати їм регулярно, мало не щотижня, впродовж усього свого життя, незалежно від обставин.
Попри мої тези, я дуже полюбила це чтиво і точно читала би ще і ще. Тепер маю бажання ознайомитись і з іншими листуваннями відомих українців, як мінімум Лесі Українки та Ольги Кобилянської.
March 23, 2026
Щиро кажучи, я думала, що ця книжка викличе більше позитивних емоцій. Як науковиці мені було цікаво, як читачку мене багато що дратувало. Передбачувано листи 42-річного чоловіка до 20-річної жінки сповнені менсплейнінгу, повчань, якигось дивних емоцій та ображань. Винниченку все не те, наприклад мова: "Ну, що ж такого, що у Вас – погана літер[атурна] мова. Звідки вона могла взятися добра? З Галичини, де ніхто не вміє ні писати ні балакати як слід по українському?". Не такі тексти Яблонської: "В Вашому житті, милий Жад, є одна істота, що дуже вам заважає бачити цікаві явища буття, вона застує Вам перспективи (...) Ця істота, Жад, це – ви самі". Не підходить йому і сама Софія: "коли прочитав оте Ваше кокетування своїм "дітвацтвом", мені стало якось... ніяково. Не робіть цього, Жад, – коли справді є цей неестетичний дефект, не виставляйте його на показ". Він критикує її вагу, бо схуднення їй "не личить", почерк, бо той нерозбірливий і пересипає листи премудростями, на кшталт "я гадаю, що винний не той, хто зражує, а кого зражують. Бо, значить, він або не був такий цінний або не дбав, щоб бути цінним".
З єдиного корисного, Винниченко відмовив Яблонську їхати в СРСР в 1935 році, попередивши, що це для неї буде небезпечно .
Сама Яблонська на все це реагує виправдовуваннями, але, на щастя, робить своє. Тому у неї виходять книжки, що стають дуже популярними, вона їздить з лекціями і мандрує своїми Марокко та Китаєм.
З цікавого науково це про становище українців у еміграції, яке на прикладі і Яблонської, і Винниченка виглядає геть не жалібно чи злиденно. Яблонська, зрештою, не емігрує, а просто курсує між Криницею, де керує пансіонатом для туристів, Парижем, Далеким Сходом і Львовом і якось їй вистачає на все коштів. Винниченко їздить на Рів'єру і планує перебудову свого будиночка у Провансі.
В книжці дуже добре зроблений науковий апарат, а листи доповнені уривками зі щоденника Винниченка (тобто додатковими зверхніми і патріархальними пассажами).
Листів Розалії Винниченко менше, але вони якраз дуже контрастують своїм приязним тоном
З єдиного корисного, Винниченко відмовив Яблонську їхати в СРСР в 1935 році, попередивши, що це для неї буде небезпечно .
Сама Яблонська на все це реагує виправдовуваннями, але, на щастя, робить своє. Тому у неї виходять книжки, що стають дуже популярними, вона їздить з лекціями і мандрує своїми Марокко та Китаєм.
З цікавого науково це про становище українців у еміграції, яке на прикладі і Яблонської, і Винниченка виглядає геть не жалібно чи злиденно. Яблонська, зрештою, не емігрує, а просто курсує між Криницею, де керує пансіонатом для туристів, Парижем, Далеким Сходом і Львовом і якось їй вистачає на все коштів. Винниченко їздить на Рів'єру і планує перебудову свого будиночка у Провансі.
В книжці дуже добре зроблений науковий апарат, а листи доповнені уривками зі щоденника Винниченка (тобто додатковими зверхніми і патріархальними пассажами).
Листів Розалії Винниченко менше, але вони якраз дуже контрастують своїм приязним тоном
June 7, 2026
Страшенно цікаво читати чужі листи. Особливо якщо кореспонденти — класик української літератури та яскрава авторка тревелогів. До того ж, епістолярний жанр дає читачеві екскьюз на емоції в бік персонажів — бо вони живі люди, а не літературні образи, отже, можна обурюватися та засуджувати.
Це я до чого веду — господи боже, як мене вкурвив Винниченко.
В листах до Яблонської він і зверхньо повчає її, і ображається коли вона довго не пише, і часом кпинить з Софії — але з рештою це завжди поєднується із доброзичливим і теплим загальним тоном.
Дратує ж його лицемірство: упорядниця книжки Оксана Щур подає уривки зі щоденників Винниченка, і ось в них розкривається справжнє ставлення письменника до Яблонської. Вона для нього — смішна мавпочка, «дівча», «маленька бідна галичаночка». Винниченко підважує щирість будь-яких її вчинків, постійно приписує Яблонській що вона приміряє маски. І навіть коли Софія ділиться з ним сумнівами щодо своїх літературних здібностей — він пише, що Яблонська і тут лише грає роль.
Від деяких пасажів я буквально закочувала очі (наприклад, коли Вінниченко береться міркувати про причини подружніх зрад, і ловко викручує так, що в зрадах винен або винна той/та, кому зраджують). На противагу листи дружини Винниченка, Розалії — дуже прості, щирі та теплі. Але вони зʼявляються пунктирною лінією, здебільшого це листування двох людей (між якими явно щось було, принаймні в фантазіях Винниченка — інакше цю роздвоєність ставлення до Яблонської я пояснити не можу).
Це я до чого веду — господи боже, як мене вкурвив Винниченко.
В листах до Яблонської він і зверхньо повчає її, і ображається коли вона довго не пише, і часом кпинить з Софії — але з рештою це завжди поєднується із доброзичливим і теплим загальним тоном.
Дратує ж його лицемірство: упорядниця книжки Оксана Щур подає уривки зі щоденників Винниченка, і ось в них розкривається справжнє ставлення письменника до Яблонської. Вона для нього — смішна мавпочка, «дівча», «маленька бідна галичаночка». Винниченко підважує щирість будь-яких її вчинків, постійно приписує Яблонській що вона приміряє маски. І навіть коли Софія ділиться з ним сумнівами щодо своїх літературних здібностей — він пише, що Яблонська і тут лише грає роль.
Від деяких пасажів я буквально закочувала очі (наприклад, коли Вінниченко береться міркувати про причини подружніх зрад, і ловко викручує так, що в зрадах винен або винна той/та, кому зраджують). На противагу листи дружини Винниченка, Розалії — дуже прості, щирі та теплі. Але вони зʼявляються пунктирною лінією, здебільшого це листування двох людей (між якими явно щось було, принаймні в фантазіях Винниченка — інакше цю роздвоєність ставлення до Яблонської я пояснити не можу).
Displaying 1 - 7 of 7 reviews