Anarchy in the UKR

by Serhiy Zhadan, Сергій Жадан

Задуманий як цикл подорожніх нарисів, присвячених місцям бойової слави Нестора Махна, твір став своєрідною сагою про ще одне втрачене — рокенрольне — покоління, на чию долю випали тектонічні розломи геополітичних змін кінця ХХ — початку ХХІ століття. Слід зазначити, що відтоді його неодноразово перевидавали різними мовами й у різних країнах. Утім, пропонована книжка все ж є унікальною, адже її останній розділ щойно написаний: через десять років автор знову відвідує ті ж місця, проте цього разу атмосфера — як і в часи Нестора Івановича — просякнута війною. Коло замкнулося.

«Так сталося, що саме свобода — її потреба, її розуміння, її усвідомлення — робить нас усіх у нашій країні ворогами, примушує нас ненавидіти одне одного, більше того — примушує нас одне одного знищувати. Я зовсім не схильний впадати в дидактику й стверджувати, що ми виявилися до неї не готовими, що свободи виявилося забагато, що ми не здатні дати їй раду, що ми не в стані її контролювати. Свободи не буває забагато. Просто замало буває нашого серця. І нашого розуму»

Genres: Fiction, Ukraine, Ukrainian Literature, Novels, Contemporary, Essays, Literature

224 pages

First published January 1, 2005

About the author

Serhiy Zhadan (23 August 1974 in Starobilsk, Luhansk region, Ukraine) is a contemporary Ukrainian novelist, writer, essayist, poet, translator, musician and public figure. Among his most notable works are novels Depeche Mode (2004, translated into into English in 2013 by Glagoslav Publications), Anarchy in the UKR (2005, translation into English is yet to come), Voroshilovgrad (2010, translated into into English in 2016 by Deep Vellum Publishing) and Orphanage (2017, translation into English forthcoming in 2020 by Yale University Press) as well as collection of short stories and poems Mesopotamia (2014, English translation by Yale University Press in 2018).

Please note that this English-language profile is intended for all own literary works of Serhiy Zhadan. For works of other authors translated into Ukrainian from a different language by Zhadan, please add both this profile (as a second author) as well as his Ukrainian-language profile: Сергій Жадан (as a third author)

Reviews

[Olga · Rating 5 out of 5]

An absolutely brilliant example of autofiction. What does it mean to be a child, then a teenager and a young man in the middle of the dramatic political and social changes - the collapse of the Soviet Union and Ukraine becoming an independent state? How do you feel growing, maturing and finding your place in the chaos and despair of 1990s?

I thoroughly enjoyed reading this novel, inspired by the facts of the author's biography. And I was very impressed by the author's language; it is a very expressive mixture of philosophical reflections, colloquialisms, jargonisms and swear words plus peculiar punctuation and spelling. And this makes his language very 'alive', easy to read and his wording precise and laconic.

It is a book about hard times for the country and the people and, yet, I laughed out loud at many points in it and it is hardly ever the case with me no matter how funny the book is. It is great when a writer can look back at the hard times with humour, preferably black humour.

I sincerely hope that Serhiy Zhadan will receive the Nobel Prize in literature one day.

[András Tóth-czifra · Rating 5 out of 5]

A witty, beautifully written book about coming-of-age depression - in multiple senses. The coming-of-age depression of a young country and the coming-of-age depression of a young man growing up in this country. To what extent does history leave its mark on us? To what extent are we able to leave our mark on history? This novel, arguably the best one from Zhadan, takes the reader through the scenery of post-USSR Ukraine, notably the places of Nestor Makhno's anarchist uprising. It paints a picture of a displeased, disappointed, disillusioned generation whose only lifeline is recording every moment of the journey they go through that is worth remembering. A great book that needs to be translated into more languages.

[Karina Padureanu · Rating 5 out of 5]

Ma bucur ca l-am descoperit pe Serhii Jadan, pentru ca imi place cum scrie, cu un amestec de ironie, umor, nostalgie, introspectie, revolta.
Desi sunt capitole carora nu sunt sigura ca le-am inteles in totalitate semnificatia, am aflat multe lucruri despre Ucraina si am exclamat de nenumarate ori, uimita de profunzimea gandurilor.
Cartea mea este acum plina de sublinieri si cu siguranta as mai avea de invatat din ea, recitind-o.

"Incearca numai sa-ti amintesti totul pana la ultima secunda - imediat ce ai inceput s-o faci, in spatele tau vor aparea numaidecat, ca fumul in urma unui avion accidentat, tulpinile calde ale copilariei tale, roadele coapte ale intrarii tale in viata, ale trecerii tale prin aceasta, ale ratacirii tale in ea."(pagina 151)

"Nu vom avea liniste cu aiurelile noastre. Nu vom avea bucurie cu frica noastra. Nu vom avea pace cu inchiderea noastra si nedorinta de a ne intelege unii pe altii. Ne vom teme unii de altii, nu vom avea incredere, vom fi suspiciosi, ne vom dusmani - nu vom auzi, nu vom putea vorbi. Vom uita tot ceea ce ne uneste cu adevarat, vom uita tot ceea ce ar putea sa ne faca fericiti si olini de iubire fata de aceasta viata."(pagina 231)

[Vira · Rating 2 out of 5]

Мене вчили, що роман має зв'язний сюжет — в Anarchy in the UKR його нема.
Мене вчили, що розважальна література містить хоча б одного персонажа, з яким читач може себе ідентифікувати — в Anarchy in the UKR є лише ліричний герой, за якого я не співпереживаю.
Мене вчили, що нерозважальна література має давати контекст — в Anarchy in the UKR про все здогадайся сам.
Мені казали, що автори часом закладають мораль, а часом просто розповідають цікаву їм самим історію без жодної моралі — але я не розумію, що автор робить в Anarchy in the UKR, тому що драність цього набору ностальгічних есеїв про безморальну анархію дитинства і молодості відчувається так, наче автор не писав би їх, якби міг.

Але речення гарні, шо вже там. Нагадую, що ⭐⭐ на goodreads означають «it was ok».

«Луганські щоденники» у цьому виданні — єдине, що зачепило і не викликало запитання «навіщо це все».

PS. Дякую Вернадці за можливість прочитати онлайн.

[Gabriela Pistol · Rating 4 out of 5]

3.5. Ar fi fost mai mult dacă eu aș fi mai prietenă cu stilul beatnik și cu punkul.
Pentru înverșunarea cu care Jadan luptă cu sine ca sa explice (pentru sine și ceilalți) noțiuni abstracte, ca libertate și responsabilitate, făra care nimeni nu poate trăi, dar pe care, de fapt, e imposibil sa le explicăm. "Dacă vrei să nu mai înțelegi lucrurile clare, întreaba despre ele un scriitor". Și pentru puterea stilistică a cuvintelor lui năucitoare. "Stelele coborâte deasupra vagoanelor ca sarea pe spatele peștilor". Pentru astea ar merita 5*.
In timp ce eu citeam cartea asta, Jadan lupta în Harkiv împotriva invaziei rusești. Sper că e încă în picioare, sper ca va mai apuca să scrie. Ultimul rând din carte este "nu sunt sigur dacă avem, într-adevăr, adversari".

[Yulia Kryval · Rating 5 out of 5]

мені ця книжка відчувалась як прокидання посеред ночі, коли з надмірною увагою до дивних деталей і бажанням провалитись назад промотуєш в голові сон, який щойно бачила, де все має і не має сенсу водночас

окрема зірка за описи Харкова, яким я його ніколи не буду знати. а жаль

спочатку хотіла поставити 4 зірки, але "Бігти не зупиняючись" не залишило вибору, пролізло під шкіру

🌀🌀🌀
"Жодної зупинки, ані найменшої паузи, справжня подорож не потребує цілі, не потребує кінцевої мети, головне - рухатися, рухатися вперед, скільки тягнуться колії, перетинати межі залізничних можливостей, хоча би для того, щоб перевірити, хто перший не витримає і зіскочить на холодний асфальт чергового вокзалу, хто перший зневіриться у вашій подорожі, перевір-но своїх близьких, хто з них насправді не облажається, хто витримає з тобою до кінця і яким він буде, цей кінець."

P.S. зібрала треки з частини четвертої Anarchy in the UKR "Жити швидко, померти молодим" в плей-лист: https://open.spotify.com/playlist/32o...

[Olena · Rating 5 out of 5]

Є письменники, з якими неважливо що вони пишуть. Важливо як. Це саме той випадок. Вже багато було сказано про попсовість і типовість пана Жадана, але ж погодьтеся, пише він просто чудово.
Ця книга є, звичайно ж, актуальною зараз. Але окрім цього ця книжка буде цікава всім прихильникам письменника – бо це книжка-сповідь. В ній автор згадує все те приємне, що було у нього в житті, і не тільки.
Не можу сказати, що ця книга несе художню цінність, проте читати її мені сподобалось і я не жалкувала що придбала її. Писати якесь ревью складнувато, ця книга ні про що і про все водночас. Єдиний вердикт – треба її читати.

[Sasteper · Rating 5 out of 5]

книги жадана не треба, точно не треба читати від початку до кінця. не треба думати про сюжет, хапатися за персонажів, бо їх тут і нема. є безкінечна дорога, де навіть смерть не стане кінцем і стежка свідомости автора, дещо паралельна цій дорозі.
молодий жадан дивний і нервовий. йому наче й все одно чи ти будеш читати наступну сторінку. можеш їхати зі мною, можеш не їхати.
найважливішими для мене були частини, де він згадував про дитинство. цікаво, що буду пам'ятати я?
це хороша книга, бо зовсім необов'язкова. вона не змушує згадувати та питати, тільки заохочує.

[Viktor Peretiatko · Rating 3 out of 5]

Гарно написано, про те, що мені майже не цікаво

[Tomasz · Rating 5 out of 5]

Trochę "Portret artysty z czasów młodości", wydanie przejrzane, uwspółcześnione (i gruntownie niepodobne do niczego, ale w tej niepodobności wspaniałe).

[Gremrien · Rating 4 out of 5]

It already became an accidental tradition: every year around this time (near our Independence Day and birthday of Сергій Жадан), I read a book or two by Сергій Жадан )). I never plan it specifically; it just happens. Thus, I started to associate his books with August, Independence, and Ukraine overall.

This book was a surprise, though. I did not expect much from it, based on my experience of reading other prose books by Сергій Жадан (they are OK, but inferior to his poems, in my opinion; this is not a competition, of course, and every book has its own purpose and value, but they generally do not look too exciting for me, you know). “Anarchy in the Ukr” turned out to be one of the most important books about Ukraine and myself I have ever read (not to mention that it is a major key to Сергій Жадан’s personality overall and his further versatile creative and public activity).

It is described as a “novel” sometimes. No, it’s not a novel; at least, in the traditional sense of the word. It is not even a fictional book at all. Formally, it’s a collection of essays and sketches, autobiographical, reflective, observational, poetic. It starts slowly and looks like a mess from the beginning (again, do not believe the annotation; this is not a “цикл подорожніх нарисів, присвячених місцям бойової слави Нестора Махна” either), but the more you read, the more clearly you can see the strict and beautiful structure of the book, its multilayered centripetal composition, its purposefulness and personal nerve. It’s a manifest, a self-affirmation, and a hymn of a generation (“a generation” in terms of a specific mindset rather than a particular chronological period).

It’s difficult to describe what it is about. It’s about internal “anarchy” that may be just an innate part of your personality or maybe could (also?) be seriously influenced or even induced by very specific circumstances you live in (such as depressing and lawless post-Soviet Eastern Ukraine). It may look like a self-investigation or self-explanation, but I think that such books do not “explain” really much to people with different mindsets and lifestyles. You either understand the message and nod in confirmation, or shrug your shoulders and give up.

For me, the book worked simultaneously as a pretty accurate reflection of some historical and social characteristics of Ukrainians as a society (especially in its most “depressing and lawless” regions) and a powerful reverberation of my own personality. The social and political “anarchy” he describes here is a great interpretation of our collective mindset that often scares and repels foreigners but sometimes develops into some unexpected forceful upheavals, all those spontaneous protests, revolutions, and resistance against injustice and their grass-root organization, which may be a good or bad thing, depending on circumstances. As a portrait of Ukrainian society (to a certain extent), the book seems to me one of the most important in Ukrainian literature overall, and I mentally put it on the same “bookshelf” as “Записки українського самашедшого” by Ліна Костенко. In this regard, I am actually very surprised that I have not heard much about this book from other readers: maybe it’s just because it is quite old and everybody has already read and discussed it to their heart’s content? Anyway, I think that such books deserve a constant reconsideration on every new stage of our development as a society (Сергій Жадан himself did his “homework”: all the later editions of the book include also “Луганський щоденник” written in 2014 based on his short travel to freshly Russia-occupied territories under the disguise of “separatists” and observations made there; and yes, it’s an important addition to the earlier chapters).

More than “political,” this book is also very intimately personal, discussing the internal “anarchization” of a person from early childhood. You may call it differently depending on your upbringing and vocabulary, and I tend to think about it in terms of “asocial” behavior and “schizoid/autistic” mindset, but in many ways, it is the same as Сергій Жадан’s “anarchy.” I have had a very different background, social circles, and lifestyle but I can see a distinct “kinship” with many things he talks about, first of all, in this mindset of “living as you wish and practicing your sacred right to be a moron if you need it.” Yes, Сергій Жадан teaches us to love and respect your internal moron )) (and, accordingly, to respect other people’s right to be morons). From this point of view, I was seriously moved and thrilled by this book. (I gave it “four stars” on Goodreads because there was too much of alcohol and other self-destructive behaviors, which was always repelling for me, but I understand that all this is also part of “anarchic mindset,” the beauty of which is the free choice of how to live your life, and many people indeed choose such things consciously.) In short, it’s about the freedom that we choose for ourselves. Freedom in any possible sense, even in those that are generally condemned by other people or probably even destroy our own lives. As long as you do not destroy other people’s lives, you should be free to live your life as you wish.

Finally, the book is beautifully written: it is very calm, kind, thoughtful and somehow also quite harsh and dynamic simultaneously; it is lyrical, and some of its sketches are little literary gems; and it is also full of humor (sometimes I was just giggling uncontrollably )).

I recommend this book wholeheartedly but I understand that it is definitely “not for everyone” and expect that not many people would love it (and most readers probably would just ditch it somewhere in the middle). For me, though, it was one of the most important discoveries in recent years, highly resonant and thought-provoking.

*

“Ніколи не цікався політикою, не читай газети, не слухай радіо, вибий кінескоп зі свого тіві, устав туди кольоровий портрет Мао або Фіделя, не давай їм найобувати себе, не підключайся до Мережі, не ходи на вибори, не підтримуй демократію, не відвідуй мітинги, не вступай до партій, не продавай свій голос соціал-демократам, не встрявай у дискусії про парламент, не говори про президента – мій президент, не підтримуй правих, не підписуй жодних петицій до президента – це не твій президент, не махай рукою губернатору, коли зустрінеш його на вулиці, тим більше – ти його ніколи не зустрінеш, не ходи на зустрічі зі своїм кандидатом – у тебе немає кандидата, не виявляй інтересу до діяльності профспілок – профспілки тебе використовують, не підтримуй національне відродження – першим вони повісять тебе, ти їхній ворог, ти їхній єврей і гомосексуаліст, ти їхній фашист і більшовик, ти їм заважаєш займатись політикою, організовувати передплату, підіймати рейтинги на телебаченні, заважаєш їм найобувати себе, контролювати Інтернет, вигравати виборчі перегони, розбудовувати демократію, збирати мітинги, налагоджувати партійне життя, боротися з соціал-демократами, блокувати роботу парламенту, привести до влади народного президента (у народу має бути народний президент!), домовлятися з правими, ініціювати звернення до президента (до свого, народного президента!), тримати за яйця губернатора – виводити його на вулиці (до народу!), продавлювати в органи влади своїх кандидатів (формувати свою вертикаль!), підім’яти під себе профспілки (чому ти, сука, не віриш профспілкам?!), надати розмаху національному відродженню – повісити на ліхтарях під оперним усіх ворогів, євреїв насамперед, потім гомосексуалістів, можливо фашистів і більшовиків, все одно більшість із них – євреї і гомосексуалісти, виховати нарешті нормальне покоління, яке приведе їх до влади і залишить у спокої, у спокійній країні, де вже всім буде насрати на політику, на газети й радіо, де ніхто нічого не знатиме про Мао й Фіделя, де в лом буде навіть під’єднатися до Мережі, прийти на вибори, підтримати галіму демократію, відвідувати мітинги, вступати до партій, навіть продавати свій голос соціал-демократам буде в лом, не кажучи вже про дискусії щодо парламенту, не кажучи вже про президента (хіба в тебе є президент?), не кажучи вже про правих і петиції – тобі не потрібні петиції, тобі не потрібен губернатор, ти не знаєш свого кандидата, тобі насрати, членом якої саме профспілки ти є, – профспілка платить за все, – не кажучи так само про національне відродження – першим повісили твого сусіда, наступним будеш ти.

Політика куплена, газети й радіо куплені, тіві – ти сам знаєш всю правду про тіві! Мао мертвий, Фідель мертвий, не давай себе найобувати! Мережа контролюється, вибори куплені, демократія мертва, парламент куплений, президент куплений – у тебе немає президента! Праві куплені – у країні немає нормальних правих! Петиції проплачені, губернатор куплений, твій кандидат куплений – ти знаєш, кому продався твій кандидат?! Профспілки куплені, усі профспілки куплені, давно й повністю, усі-усі лідери профспілок давно куплені або мертві! Національного відродження не буває! Їм просто хочеться тебе повісити! Їм обов’язково потрібно тебе повісити! Підвісити тебе за ноги на ліхтарі під оперним! Намотати тобі петлю на шиї й вибити з-під ніг старий конторський стілець! Так, щоб усі бачили! Щоб ніхто не міг оминути твою беззахисну тушу! Щоб усі спостерігали, як тебе мотає свіжим серпневим вітром! Вони тільки про це й думають, суки! Суки! Вони думають про тебе! Вони тільки про тебе й думають! Не думай про політику! У газетах – суки! На радіо – суки! На телебаченні – суки! Мао – сука, Фідель, блядь, сука! У Мережі одні суки й підари! На виборах – суки! Демократія ссучилася. Парламент ссучився! Президент – сука, це не твій президент! Праві, губернатор, кандидат – сууууууууки!!! Які петиції??? Які профспілки??? Яке відродження??? Суки!!!!!!!!!!!

І спробуй після всього цього не продатися.”

*

“Країна, у якій ми всі жили останні двадцять років, загалом мало надавалася для розмов про свободу. Вона вирішувала свої проблеми, і ці проблеми пов’язані були не так із абстрактними філософськими термінами, як із конкретними побутовими питаннями. Проблема самоідентифікації замінялася проблемою виживання, і це ображало особливо. Сьогодні я думаю, що інакше й бути не могло. Що ніколи не слід вимагати від суспільства більше, ніж воно готове тобі запропонувати, що ніколи не слід ображатися на країну за те, що вона не відповідає твоїм романтичним про неї уявленням. Суспільство є таким, яким воно є, і, вимагаючи від нього чогось більшого, ти мимоволі торкаєшся речей надзвичайно небезпечних – адже ніхто не знає, яких демонів присипляє соціальна апатія, ніхто не може передбачити, із чим доведеться зіткнутися, коли ці демони прокинуться. Свобода як усвідомлена необхідність у багатьох випадках реалізується через спалені магазини. Закликаючи когось до дії, ти рідко прораховуєш можливі наслідки цієї дії, виявляючи таким чином власну потребу свободи, проте цілком ігноруючи необхідність відповідальності. У більшості випадків ти просто проектуєш назовні своє розуміння світу, свої принципи й переконання і не можеш зрозуміти, чому ніхто не підтримує твоїх, таких простих і дієвих, таких божевільних і авантюрних ідей зміни цього неможливо прекрасного світу. Усе це зазвичай виливається в питання: чому вони всі приймають пропоновані їм правила гри? Чому так легко відмовляються від своїх дитячих мрій та ілюзій? Чому, зрештою, потреба свободи – внутрішньої, приватної, і зовнішньої, суспільної, – виглядає як небезпечна й незрозуміла вигадка маргіналів, що нав’язують її дорослому раціональному світу? Справді, чому?”

*

“Що заважає нам бути вільними? Зовнішні обставини, державна тоталітарна машина, система, що контролює кожен наш видих. Для нас, дітей соціалізму, це взагалі вдячна тема – усі свої травми, усю поведінкову і психологічну залежність від наказів згори ми завжди можемо списати на ляльководів із минулого, котрі вчили нас ходити в шеренгах і співати хором. На перший погляд, усе логічно – радянський криголам, що чверть століття тому не так пішов на дно, як сів на мілину, найменше чого потребував, так це втілення свободи в її практичному сенсі. Нам усім тепер є на що посилатися й чим виправдовуватися. Посттоталітарний статус дає нам право на політичну інфантильність і соціальну парадоксальність, пострадянський післясмак на піднебіннях дорослих чоловіків виправдовує відсутність у них потреби й уміння самим відповідати за власн�� вчинки, не перекладаючи всі свої проблеми на умовного начальника шахти. Два десятиліття в Україні доводиться чути про сорок років, упродовж яких Мойсей водив за собою ентузіастів, вибиваючи з них рештки «посттоталітарного мислення». Лишилося зовсім трішки, говориться при цьому. Мають померти останні, народжені в рабстві. Ну, почекайте, – не розумію я, – що ж це за рівень смертності має бути? І невже задля того, аби забути про страх перед партійним комітетом, справді потрібно сорок років? Чому не забути прізвище парторга відразу ж після того, як вийш��в із партії?”

*

“Не певен, чи справа тут дійсно в місці та часі народження. Мені не зовсім віриться, що сорок років можуть вплинути на те, що принципово не піддається впливам – а саме нашому небажанню сприймати абстракції, віддаючи натомість перевагу речам видимим, предметним і цілком конкретним. Розмови про свободу, усвідомлена чи неусвідомлена в ній потреба, об’єктивна в ній необхідність – зовсім не прерогатива підлітків і демократичної молоді, аж ніяк не ознака нових генерацій, що приходять на зміну своїм посттоталітарним батькам. Іноді я дивлюся на нову генерацію співвітчизників і розумію, що всі ці розмови про «останніх, народжених у рабстві» – чистої води ілюзія, якою ми всі намагаємося прикрити власну розгубленість перед ситуацією, яку неможливо пояснити. Справді, як пояснити відсутність у цих «дітей незалежності» потреби в змінах, потреби будь-що зламати систему, що принижує й тисне? Вони, за великим рахунком, з усім згодні. Вони, якщо відверто, не те що не вірять у можливість змін – вони роблять усе можливе, щоб такої можливості в них не з’явилося. Вони відкидають необхідність вибору, так само як і неминучість відповідальності. Вони тримаються за свою приватну ієрархічність, за свою внутрішню шкалу цінностей, за свій чіткий набір переконань, за свою ідеологію, яка передбачає, перш за все, відсутність сумнівів, відсутність пошуку, відсутність сподівань.

Принаймні так бачиться збоку. Усе це спадає на думку, щойно починаєш говорити з ними про свободу. Не побачивши навіть натяку на порозуміння, дивуєшся – ну як же так? Адже я говорю такі прості й очевидні речі: свобода, рівність, братерство. Хай це абстракції, хай ми всі носимо з собою свій посттоталітаризм, ніби валізу без ручки.”

*

“Якщо спробувати говорити не так загально й перевести розмову в площину щоденної реальності – що відбувається сьогодні в нашій країні? Чому мешканці тих самих міст не можуть між собою порозумітися? Чому політичні розбіжності виявляються такими фатально неподоланними? Особливо якщо припустити, що всіма нами справді рухають ті самі усвідомлені потреби й неусвідомлені інстинкти – потреба свободи, потреба справедливості, інстинкт самозбереження, урешті-решт. Адже він усе одно десь присутній – цей чортів інстинкт самозбереження? І потреба свободи – вона ж теж присутня, хіба не так? Вона присутня принаймні в риториці – незалежно від позиції, незалежно від того, з якого боку барикад у цій ситуації ти перебуваєш, на чиєму боці в цій війні опинився. Потреба свободи так чи інакше керує всіма учасниками цієї війни на взаємознищення. Чим би вона не була інспірована: політичною пропагандою, релігійною агітацією чи соціальним антагонізмом, – людей виводить на вулиці саме потреба свободи, як би широко й суб’єктивно вони її не трактували. Про необхідність свободи (чи, принаймні, про страх її втратити) говорять усі, говорять голосно й натхненно, себто говорять, не слухаючи. Можливо, це теж один із виявів свободи – свобода як можливість проговорити, залишившись при цьому цілком не почутим. Так було взимку, у Києві, так, що на перший погляд парадоксально, відбувається сьогодні на Сході країни. Так буде й надалі – говорити, не слухаючи, діяти, не думаючи про наслідки, боронити свободу, беручи заручників.”

*

“Я говорю про всіх нас – про тих, хто виходив на вулиці з мирними гаслами і хто кидав бруківку в міліцейські шеренги, але також і про тих, хто сьогодні бере в руки автомати й намагається собою зупинити урядові танки. Не знаю, як будуть розвиватися події далі, і зовсім не певен, що вони будуть розвиватися в позитивному напрямку, але доки є ще бодай якась можливість, я далі говорю про всіх нас разом як про тих, хто проходить нині випробування своєю свободою, хто проходить спокушання нею. Так сталося, що саме свобода – її потреба, її розуміння, її усвідомлення – робить нас усіх у нашій країні ворогами, примушує нас ненавидіти одне одного, більше того – примушує нас одне одного знищувати. Я зовсім не схильний впадати в дидактику й стверджувати, що ми виявилися до неї не готовими, що свободи виявилося забагато, що ми не здатні дати їй раду, що ми не в стані її контролювати. Свободи не буває забагато. Просто замало буває нашого серця. І нашого розуму.”

[Nina Nowak · Rating 3 out of 5]

Książka pełna wspomnień, pełna miejsc, ludzi i zapachów, brudów Charkowa lat 80. i 90., nawet nie post-, a wciąż sowieckiej biedy i nostalgii za wolnością i rewolucją, za możliwością wyboru bycia wolnym w systemie, który zdaje się nie chylić ku upadkowi. Gdyby nie poetycki styl Żadana, tak kontrastujący z brudnymi butami i pijanymi kierowcami, którzy nie znajdą szczęścia na trasie z i do domu, książka mogłaby być dość nudna. Bo fabularnie jest o niczym, emocjonalnie zaś i obrazowo dostajemy całą gamę emocji, ludzi, miejsc i przemyśleń. Okraszone bezdennym zawodem z życia i buntem, czyta się nie tyle przyjemnie, co wciągająco, chcąc więcej i więcej tych obrazów.
A ostatnią część - piosenki które chciałbym aby poleciały na mojej stypie - polecam czytać z jednoczesnym odsłuchem opisywanych utworów. Wszystkie pasują jak ulał.

[Bredo Erichsen]

Now translated to Norwegian - a good read. You will not get all answers about what and why is the conflict between Ukraine and Russia - but you will get a bit insight to Ukraine culture. Very interesting. And an interesting author I will follow in the future.

[Skut333 · Rating 5 out of 5]

От її я б перечитував час від часу, час і від часу.

[Sergiy Kulish · Rating 5 out of 5]

Аж захотілось зібрати всі свої історії докупи і зробити щось на кшталт цього, але про мої 90-ті, про дитинство, школу та перше кохання. Дуже шкода, що я Жадана для себе відкрив вже коли мені було за тридцять. А може і навпаки, відкрив би я його десять років тому, не вловив би цієї ностальгії і життєвого досвіду, якими пронизані рядки книг Сергія, закрив би ту книгу і ніколи б до творів Жадана вже не повернувся...

[Marta Kurliak · Rating 5 out of 5]

мені подобається такий Жадан, хоча декому його ранні романи можуть здаватися специфічними. вони такими і є насправді.
назва роману повністю співпадає з відчуттями після прочитання. в голові справжня анархія. і думки, а тим паче відгук сформулювати дуже важко. напевно, це й неможливо - дати відгук цій «подорожі».
тут немає як такого сюжету, але тут є дитинство, легкість, ностальгія, тут все просто і зрозуміло, але водночас - не зрозуміло взагалі нічого. словом, тут є життя
я дещо порівнюю «Анархію…» і «Депеш мод», хоч це трохи різне. проте, аби познайомитись з «добою», аби поставити собі купу запитань і так і не знайти на них відповіді - must read.
збираючись це прочитати, раджу не сподіватися на сюжети, налаштовуйтесь на подорож. десь вона вас обурить, десь відчуєте легкість і запах літа в дитинстві, десь будете злитись, а десь закриєте роман і почнете відтворювати і збирати своє життя по шматочках - з пісень, міст, людей, яких ви вже ніколи не побачите (та й чи бачили колись), з прочитаних книг і запахів, з лиць, з якими мандрували у плацкарті…
для мене цей роман про життя. неправильне, дещо гіперболізоване, насичене, підламане, але таке як є
p.s. дочитала «Луганський щоденник», який у новішому виданні також є частиною «Anarchy in the UKR». і тут є безліч цікавих і важливих думок про свободу, відповідальність, і багато запитань на які немає відповіді, точніше в кожного вона своя.

«Так сталося, що саме свобода – її потреба, її розуміння, її усвідомлення – робить нас усіх у нашій країні ворогами, примушує нас ненавидіти одне одного, більше того – примушує нас одне одного знищувати. Я зовсім не схильний впадати в дидактику й стверджувати, що ми виявилися до неї не готовими, що свободи виявилося забагато, що ми не здатні дати їй раду, що ми не в стані її контролювати. Свободи не буває забагато. Просто замало буває нашого серця. І нашого розуму».

[Stas · Rating 4 out of 5]

Zhadan translates Rilke and Celan from German, and writes memoirs of crashing through the crash of USSR as a young man. He got it down - although the place is different, the atmosphere he conjures co-responds uncannily to enough of my own recollections for me to feel both jealous and resentful of his accomplishments. His rhetorical pose, something of a young angry man is something that is difficult for me to share, precisely because I left when he left, and he stayed when he stayed.

[Anton · Rating 3 out of 5]

My first book from Zhadan. I like his poetry and songs, but I didn't like novel at all.

Maybe I didn't understand it, but for me a lot of scenes from this book were too painful to read but it seemed like Zhadan romanticised his experiences and stories. Things that I wanted to forget from my past - those are the things that he cherished. As I said, maybe I misunderstood him, but book didn't meet my expectations.

I had no empathy for these times and lives described.

[Nina Rossing · Rating 3 out of 5]

Veldig krevende lesing og vanskelig å få tak på historien. Tidvis herlig språk og mildt sagt unike mennesker.
Drikkes det virkelig så mye vodka i Ukraina som i denne boka? Jøje meg.

[Dorin · Rating 3 out of 5]

În cea mai mare parte o diaree verbală care aduce în prim-plan niște reminiscențe asupra unui timp care nu mai poate fi recuperat. Totuși, dacă treci peste frazele încâlcite, parcă înadins construite neglijent, ca să enerveze cititorul, există câteva lucruri interesante, de exemplu partea a doua și jurnalul din Luhansk (adăugat la edițiile noi).

„Niciodată nu m-a interesat politica, cu excepția acelor situații când se strecura pe sub ușa locuinței mele și începea să duhnească tocmai în bucătăria mea, atunci mă interesa, mai exact, mă interesa modul în care aș putea scăpa de ea.” – zice el, dar nu prea îl cred.

2,5/5

[Suzana · Rating 3 out of 5]

3.5/5
Mi-a plăcut. Nu are un fir narativ clar, e mai degrabă o compilație - începe à la kerouac cu un road trip, apoi urmează amintiri din copilăria în anii 80 a autorului, o parte în care asociază melodii cu secvențe din trecut și se termină cu un jurnal din Luhansk (scris 10 ani mai târziu, în 2014) și cu un eseu despre libertate.

“Trebuie să respecți nebunia altora, fiindcă nu știi cum o să te comporți tu în societate peste câțiva ani.”

Despre traducere: în general bună, cu mici scăpări (în partea muzicală). Am apreciat notele traducătorului, sunt utile, chiar dacă uneori un pic prea pedagogice.

[Anki · Rating 4 out of 5]

Liked this one. Liked his language. And I liked reading a novel about growing up from a different country than I normally read from.

[po.czytane · Rating 3 out of 5]

Zdecydowanie trudniejsza i mniej przyjemna niż Depeche Mode... Może kiedyś wrócę do niej i zobaczę jak odbiorę ją po latach

[Camilla · Rating 4 out of 5]

Zjadan’s language and ideas are marvellously pieced together. I regret to say though that I would have liked the entire story to be just as beautifully and intelligently composed.

[Gabriela Zakrzewska · Rating 3 out of 5]

zadnych wiekszych uczuc do tej ksiazki nie mam w sumie, pierwsza polowa mnie porwała, a potem stalo sie to mniej zrozumiale i powtarzalne, ale warto sprobowac bo autor orginalny i wazna perspektywa

[Jonas H · Rating 2 out of 5]

Ikkje min kopp te. Forventa ein meir tydeleg raud tråd, men kvar av dei fire delane (og ekstrabiten frå 2014 på slutten) var ganske ulike. Den aller siste biten (nummerert 1-12) sleit eg meg gjennom berre for å bli ferdig.

[Dr.Husaim · Rating 2 out of 5]

Коли береш до рук книгу, з назвою Анархія в Україні, то відразу маєш певні очікування. По-перше очікуєш паралелі з нашим історичним анархізмом і його керівником Нестором Махно. По-друге очікуєш роздуми про анархізм сьогодні (або умовно кажучи вчора, тобто 10-20 років тому). По-третє очікуєш певних думок про перспективи анархізму в майбутньому або неперспективність взагалі
.
А що отримуєш? Ну, по-перше розповідь про поїздку східним прикордонням з описом, тут ми бухали, тут курили, а тут просто лежали горілиць. По-друге опис останніх десяти років радянської України. Тут трохи цікавіше, принаймні для мене. Про третю частину, я краще взагалі промовчу
.
P.S. насправді книгу рятує "Луганський щоденник" що додано, як четвертий розділ. Ось тут дійсно є і документалістика, і цікавий опис і вартісна філософія яка майже компенсує вище перелічені недоліки
.
P.P.S Об'єктивно - негативний відгук, або та ситуації коли очікувана і реальність, як гарна дівчина і її страшненька подруга
.
Тож читайте і думайте... або не читайте зовсім

[Magdalena Wajda · Rating 4 out of 5]

Fascinating, flowing and coarse at the same time, poetic and rough prose. This is a set of stories / memories / musings, covering the author's early years, the childhood memories of Ukraine in the 1980s, later on the time of the Orange Revolution. And music. Zhadan is a writer, a poet and a musician/singer, and it shows, or rather can be heard in his prose, in its rhythm.
I enjoyed this very much, in part because we are of similar age and have similar experiences and memories. Zhadan offers an insight into a country that is changing before his eyes, he was raised in the Ukrainian Soviet Socialist Republic and came of age in Ukraine that regained indepedence, and this is wonderfully mixed in his writings. There is a bit of child's nostalgia for the happy land of his youth, and there's a lot of a young man's anger and excitement, tied to the events of the 1990s and of the Orange Revolution. Zhadan is one of the most important voices of Ukrainian literature (and music, he writes lyrics not only for his band, but for a few others), and is definitely worth knowing.

[Duliniuku · Rating 5 out of 5]

Atradau šią knygą iš naujo ir dar stipriau. Grubūs ir kartu graudinančiai poetiški maišto dvasios kupini tekstai, vaizdingi personažai, anarchistine protesto dvasia nuspalvintos linksmos liūdnos istorijos ir apmąstymai apie savo santykį su pasauliu, kuriame augai ir brendai. Tai jautri kelionė po rytų Ukrainą, po devintą-dešimtą dešimtmetį, jaunystės maištą ir (ne)suaugimą keistu pasaulio virsmo laiku, kurį ir didelė dalis iš mūsų patyrėme. Tad kas iš tiesų keičiasi - mūsų aplinkinis kraštovaizdis, jo vaizdinys mūsų mintyse ar mes patys? Kur dingsta ryžtas kovoti už laisvę ir pakeisti pasaulį?

[Юлія Крюкова · Rating 2 out of 5]

Розповідь про депресивні мандрівки. В принципі ще на початку книги автор сам не розуміє чому пише про анархію. Та й у зрозумілому сенсі зовсім не розкриває цю тему.
Якщо так уже подумати - то метафорично анархію він таки описав. Адже вся країна - одна суцільна анархія. Нею правлять хамовиті всевладні у душних плацкартах провідники, директори музеїв "з жирним тавром адмінресурсу на дупі", бандити і місцеві "бізнесмени" - тримачі сільських магазинчиків чи кіосків. І далі по списку по шляху мандрівки автора.
Читала по діагоналі оте посиділи там, обкурилися отам.