До збірки творів відомого сучасного японського письменника Кобо Абе ввійшли три романи: "Жінка в пісках", "Чуже обличчя", "Спалена карта". Гострота сюжету поєднується в них з філософською глибиною, за емоційно насиченою, цікавою розповіддю приховано широку алегорію.У центрі цих романів стоїть проблема особи й суспільства, відчуження людини в світі та її боротьба за свою справжню сутність.
Kōbō Abe (安部 公房 Abe Kōbō), pseudonym of Kimifusa Abe, was a Japanese writer, playwright, photographer, and inventor.
He was the son of a doctor and studied medicine at Tokyo University. He never practised however, giving it up to join a literary group that aimed to apply surrealist techniques to Marxist ideology.
Abe has been often compared to Franz Kafka and Alberto Moravia for his surreal, often nightmarish explorations of individuals in contemporary society and his modernist sensibilities.
He was first published as a poet in 1947 with Mumei shishu ("Poems of an unknown poet") and as a novelist the following year with Owarishi michi no shirube ni ("The Road Sign at the End of the Street"), which established his reputation. Though he did much work as an avant-garde novelist and playwright, it was not until the publication of The Woman in the Dunes in 1962 that he won widespread international acclaim.
In the 1960s, he collaborated with Japanese director Hiroshi Teshigahara in the film adaptations of The Pitfall, Woman in the Dunes, The Face of Another and The Ruined Map. In 1973, he founded an acting studio in Tokyo, where he trained performers and directed plays. He was elected a Foreign Honorary Member of the American Academy of Arts and Sciences in 1977.
«А хто сказав, що люди з обличчям не бувають самотніші за мене? Хоч би яка вивіска була на обличчі, а всередині кожна людина чимось схожа на потерпілого корабельну аварію»
Ця книжка — квиток до Японії, тільки не тієї де цвітуть сакури і всі носять кімоно. Це сутінкова зона, де складно комусь повірити, де на людей розставлені пастки у піщаних ямах, з якими так просто змиритись і продовжувати жити в них. Тут легко створити маску, що стане твоєю новою особистістю, але одуривши себе чи вдасться тобі одурити кохану людину?
«А хіба це не найкращий вид творчості, коли відкриваєш комусь очі на самого себе?.. Завдяки цьому набуваєш нових вражень, які приносять нові страждання...»
Відчувається щось кафкіанське поміж сторінок, відсутність логіки пояснюється просто – так має бути. Чому жінка залишається в піщаній ямі, чоловік бажає створити собі маску, а детектив береться за безнадійну справу? Можливо це лише театральні декорації, на тлі яких наша свідомість чи підсвідомість мала б знайти сенси, що закладав автор.
«Якщо для себе я залишився тим самим, а для чужих людей став іншим, то чи не означає це, що я вже наполовину змінився?»
Однозначно, основна тема для автора – самотність, втрата/віднайдення свого я та етичність наших бажань і вчинків. Жінка залишається в пісках не через похованих близьких, вона створює надмету – робити те, що робить, щоб врятувати інших від подібної долі.
«Чому та картина мала назву «Пекло самотності»? Тоді він подумав, що її назвали так помилково, а тепер усе зрозумів. Самотність — це невтолима спрага ілюзій»
Автор вдало використовує прийом ненадійного оповідача в «Чужому обличчі». Якщо нам не зрозуміла мотивація головного персонажа, то певна логіка в його діях є. І тільки наприкінці читач розуміє наскільки субєктивними є його переживання, дійсність зовсім інша.
«Напевне, тому, що я відчував кровну спорідненість між маскою і татуюванням. Справді, вони мають багато чого спільного: обох можна вважати різновидом штучної шкіри. Їх обʼєднує те, що обоє прагнуть знищити справжню шкіру й замінити її чимось іншим. Та, звісно, дещо їх і відрізняє. Як видно з ієрогліфів, маска — тимчасове обличчя, а татуювання повністю асимілюється, стає частиною шкіри. Крім того, маска дає людині алібі, а татуювання, навпаки, виділяє, виставляє напоказ»
The weirdest yet very inspiring and interesting book of the last six months for me. I felt THAT SAND in my lungs, my mouth, my eyes, and my skin. Very beautifully written, and one of the easiest read among all the Japanese books I've read.
Це книга про людську природу, про те, як поводять себе жертви, про прийнятття, про те, як людина до всього звикає, навіть до дикості, про боязнь нового і водночас надію. Тут людина під мікроскопом, емоції і думки на видноті і нічого не приховано
«Жінка в пісках» непогана (особливо сподобалася всюдисущість піску), однак два інші романи в збірці розчарували. «Чуже обличчя» має цікаві думки, але занадто розтягнуте. «Спалена карта» начебто зацікавлює сюжетом, але незрозуміло закінчується. Варто було зекономити час і спинитися на першій третині книжки.
Історія розвивається переважно через внутрішній монолог чоловіка, який потрапив у полон і був змушений працювати в піщаній ямі. Такий собі сучасний міф про Сізіфа, скоріше антиутопічний…
Загалом враження дуже моторошне після книжки.
Скільки всього в житті складається з шалених спроб утриматися на плаву?
Життя може бути таким же безплідним, як людина, яка потрапила під піщані дюни, яка копає, щоб жити... або живе, щоб копати. Ми працюємо, щоб жити, чи живемо, щоб працювати?
Загалом, мені здалося, що автор між рядків запитував, щось типу: «Якщо ви вважаєте, що бути заручником піску – це фантастика, то чим, на вашу думку, є ваше життя?»
Ця книга виснажила мене. Є людина і пісок. Багато піску. І жінка. І це все повна маячня, задушлива та блискуча.
Є книжки, котрі не відпускають до кінця, так от ця змушує тебе відчути огиду, нерозуміння, дивне відчуття всередині, але не відпускає все одно. Рекомендую, якщо хочеться доторкнутися до Японського реалізму і вийти за його рамки.
прочитала тільки роман «жінка у пісках». здавалось що це якийсь бред. я не осмислила її як якусь геніальну філософію життя та навіть не задумувалась читаючись. але все таки посеред тексту були цікаві роздуми та повороти. непоганий роман можливо іншим разом приділю трохи більше уваги
Японців я ще не читала! Кобо Абе — автор для мене новий і проза його незвична.
Роман "Жінка в пісках" — це філософська притча. За простим сюжетом тут ховається океан думок. А точніше — пустеля. Бо піску в цій книзі так багато, що починаєш відчувати його у себе під шкірою.
Пісок — це метафора нашої буденності. В якій ми порпаємось щодня, виконуючи одні й ті самі справи. Так головна героїня проживає кожен новий день заради того, щоб відкопати від піску свою хату для того, щоб дожити до наступного дня. The end.
В проміжках між нечисленними подіями вигулькують роздуми про свободу, людину, відповідальність. Тут немає оціночних суджень — в цьому плані книга "суха", але вона наштовхує на роздуми, певним чином формує у нас власні запитання.
Для себе виділила три плюсики, через які ця книга змушує мене читати ще один роман Абе:
1.📌Простота викладу. Не розумію, чому мені писали, що це чтиво — потужніше Маркеса. Тут простий сюжет, тут є ДІАЛОГИ, на секундочку😂Події розвивається, історія не стоїть на місці.
2📌Стиль! З японської перекладати складно. Це інший світ, інша культура. Але і в українському перекладі відчувається ця "східність": оригінальні метафори, нетривіальні описи, чудернацькі порівняння. Можна перечитувати по кілька разів.
3📌Філософічність. За простими речами, описаними в тексті, ховаються цікаві штуки. Інтепретувати можна довго! Море — свобода? Можливості? Пісок — час? Життя? Буденність? Драбина? Таких деталей — повний роман. Книга-загадка.
А в нас же теж так буває: живеш собі життя. І, здається, ти щомиті можеш вирватися. Ось це дороблю — і все буде. Ще день. Два. Місяць. Через рік точно вийде.
А, може, й ні. Але ж можливість є, свобода є. Просто не час. Не сьогодні.
Читати важко, обговорювати - неоціненно! Частково притча, частково психоаналітичний роман. Темна, неприємна історія про жах відчуття безсенсовності життя, безвихідь і самотність. Вже через кілька десятків сторінок починаєш ненавидіти пісок, спеку, героя, героїню і селян. В книзі багато тілесності, часто вона описується огидно, особливо щодо жінки. То вона як "вижатий тюбик", то як "котлета без яєць". Загало�� читання неприємне, але корисне. Гарна можливість подумати,
The mix of Kristin Hannah's The Four Winds, Émile Zola's Germinal and Orwell's 1984.
By that, I mean: be careful, this book is a hard psychological read because of the topics it exposes.
After finishing the book, the feeling of exhausting and numbness, and sickness lasted longer than I expected. Which is inconvenient in a modern rat raced life pace.
Невелика книга. Дуже талановитою мовою написано. Так, що ти відчуваєш фізично себе там, у пісках. Багато фраз та думок автора, які хочеться запамʼятати.
«Жінка в пісках» - збірка романів японського письменника першої половини XX ст. Кобо Абе. Книга складається із трьох романів: «Жінка в пісках» та «Чуже обличчя», «Спалена карта». Поділюся своїми враженнями після прочитання перших двох творів. Центральною темою романів є самотність людини у суспільстві, не прийняття людини суспільством через її відмінність від оточуючих. Романи читаються легко, але краще читати тексти повільно, щоб залишився час на роздуми. Головний герой роману «Жінка в пісках» - вчений –ентомолог Нікі Дзюмпей вирушив у мандрівку-дослідження екзотичних комах. Під час піщаної бурі вчений опиняється у селі, мешканці якого живуть у піщаних землянках. Люди змушені постійно важко працювати, вигрібаючи пісок, адже, якщо цього не робити, то землянки просто зруйнуються поховавши під собою людей. Опинившись в одній із таких ям поруч із жінкою, персонаж почувається наче у пастці, а тим паче після того, як забирають драбину – останню надію чоловіка на порятунок. Спочатку Нікі намагається визволитися, зробивши схил однієї зі стін більш пологим. Зрештою, після понад 40 днів виснажливої, але наполегливої праці, йому вдається видряпатися на поверхню, чоловік навіть робить спробу втекти, але він надто знесилений і селяни легко наздоганяють втікача, загнавши його у сипучі піски. Відчуваючи загрозу життю, персонаж сам благає про порятунок. Його повертають до ями. Чоловік відмовляється працювати, але коли йому кілька днів не дають ні краплини води, стає ладним на все, аби тільки не мучитися від спраги. У фінальному епізоді роману, Нікі Дзюмпей майструє самотужки пристрій для збору води. Свій винахід вчений називає «Надія». Завдяки цьому пристрою, він перестає бути залежним від своїх кривдників та їх волі, незважаючи на те, що приречений залишитися в пастці назавжди. Таким чином, письменник показує, що навіть перебуваючи у найсуворіших обставинах життя, людина здатна до боротьби, якщо не зламано її волю, а у серці залишається вогник надії на краще. У другому романі «Чуже обличчя» змальовано трагедію людини, що втратила обличчя у прямому сенсі цього слова. Вчений –дослідник внаслідок вибуху рідкого кисню отримав жахливі опіки та шрами на обличчі. Єдиний спосіб зарадити ситуації це – виготовити спеціальну маску. Персонаж роману переживає глибоку життєву драму, внаслідок травми, невдоволення собою та власним життям, стосунки з дружиною зазнають краху, головним чином через те, що він не може чи радше не хоче прийняти себе таким яким він є. Письменник висвітлює проблему несприйняття людини у суспільстві, глибокі внутрішні психологічні переживання чоловіка, що почуває себе ізольованим від соціуму, чужим серед людей. «Чуже обличчя» алегоричний роман, тому що письменник спонукає читача до думки про те, що у сучасному суспільстві люди звикли приховувати свої справжні переживання, проблеми, почуття під маскою і кожен, в тих чи інших обставинах вживається у певну соціальну роль. Однак людина здатна робити власний усвідомлений вибір на якому боці їй залишитися – добра чи зла?, любові чи ненависті?, відданості чи зради?, брехні чи правди?. Книга точно не залишить Вас байдужими, спонукатиме до роздумів та забезпечить хоч і суперечливі, проте, незабутні враження.