What do you think?
Rate this book


272 pages, Hardcover
First published May 1, 2026
«Пісні світанку» - збірка фантастичних оповідань про війну, яка майже ніде не називається прямо, проте відчувається у кожній історії. Тут є окупація, біженці, втомлені союзники, знищення пам’яті, байдужість людей, які перебувають у безпеці, та постійний вибір між спротивом і пристосуванням. Водночас книжка не залишає після себе відчуття суцільної безнадії. Навпаки, вона говорить про дуже темні речі так, що наприкінці все одно залишається світло.
Мені сподобалося, що автори не намагаються просто перенести сучасну війну у фентезійні декорації. Кожне оповідання осмислює окрему частину нашого досвіду: втрату близьких, розрив між людьми з війни та людьми без війни, зросійщення, історичну пам’ять, помсту, провину, пасивність суспільства. Завдяки фантастиці ці теми можна побачити трохи збоку, хоча впізнаються вони дуже легко.
«Донька Марени» Павла Дерев’янка для мене звучала як історія про складні українсько-польські відносини, історичні образи та помсту. Пізніше я прочитала пояснення автора: оповідання було написане восени 2023 року, коли почала особливо відчуватися втома партнерів від нашої війни. Сенат США блокував допомогу, в Європі говорили про поступки росії. Тому союзник у цьому тексті не обов’язково означає саме Польщу. Це збірний образ тих, хто обіцяв бути поруч, а в критичний момент вирішив, що чужою країною можна пожертвувати заради власного спокою.
Через історичний антураж моя перша асоціація все одно нікуди не зникає. Важливо й те, що це історія саме про месницю. Її ненависть спрямована не тільки на очевидного ворога, а й на того, хто називав себе союзником, проте зрадив. Оповідання не пропонує простої відповіді, чи може помста відновити справедливість. Воно добре передає сам стан людини, яка вже не може розділити світ на друзів і ворогів, бо надто часто бачила, як легко перші відвертаються.
«Голодна коса» Андрія Новіка стала для мене історією про те, як люди, що зазнали зла, самі можуть перетворитися на зло. Пережите страждання не робить людину автоматично доброю чи моральною. Іноді воно лише дає їй виправдання для наступної жорстокості.
Ще важливіша тут Мая. Вона показує, що проста людина теж може щось робити, навіть коли живе всередині хворої системи й не має великої влади. Саме тому оповідання так легко співвідноситься з російським суспільством. росіяни часто виправдовують свою бездіяльність тим, що від них нібито нічого не залежить. Мая не може самотужки змінити весь світ, та все одно робить моральний вибір. Її присутність руйнує зручну тезу про повне безсилля звичайної людини.
«Пір’я» Катерини Самойленко для мене дуже про зросійщення. Система сама визначає, якою має бути «правильна» людина, а все інакше оголошує потворним і небезпечним. Мати Віти навіть намагається зрізати з доньки пір’я, бо переконана, що так зробить із неї людину. Водночас авторка говорить і про те, як війна змінює військових та цивільних, а суспільство замість того, щоб зрозуміти й прийняти цих людей, часто починає їх боятися, приховувати та демонізувати.
У «Кордоні» Дарії Піскозуб дуже точно показано прірву між світом, де триває війна, і світом, який може дозволити собі її не бачити. Люди з безпечної країни нібито хочуть допомагати й розуміти, проте часто сприймають чужий досвід тільки тоді, коли можуть отримати з нього користь. Це оповідання про біженців, втому від співчуття та неможливість повністю пояснити людині без досвіду війни, як вона змінює сприйняття життя і смерті.
«Захисник живих» Ірини Грабовської говорить про війну з перспективи тих, кого зазвичай не помічають у героїчних переказах. Не правителів і легендарних воїнів, а людей на полі бою та тих, хто залишився жити після втрати близьких. Для мене це одне з найчесніших оповідань збірки про пам’ять, горювання і ставлення до загиблих не як до абстрактних символів, а як до конкретних людей.
«Кістяні голки» Юлії Нагорнюк теж працюють із темою непоміченого болю. Тут допомога може не врятувати, а створити нову проблему, особливо коли ніхто не намагається зрозуміти, чого насправді потребує людина. Водночас історія не лишається цілком безпросвітною. Навіть у ній є можливість бути побаченою і не залишитися зі своїм болем наодинці.
«Зорезнавці» A. Achell трохи віддаляються від безпосередніх воєнних паралелей, проте продовжують загальну тему вибору. Скільки себе можна віддати заради знання, влади чи належності до чогось більшого? Що залишиться від людини, якщо для досягнення мети вона має відмовитися від тіла, минулого і власного «я»? У контексті всієї збірки це також читається як історія про ціну, яку людина платить за виживання.
«Змієвиця» Наталії Довгопол звертається до української міфології та показує минуле не як застиглу декорацію. Старі вірування, страхи й насильство продовжують впливати на людей, навіть коли ті не до кінця розуміють їхнє походження. Тут особливо добре відчувається, як сучасна українська фантастика повертає собі власну міфологічну мову.
«Усі коралі на захист богині» Наталії Матолінець - про пам’ять, яка передається між поколіннями, та культурну спадщину, яку війни й окупації постійно намагаються обірвати. Прикраси тут стають чимось більшим за красиві речі. Вони зберігають зв’язок із жінками, які жили раніше, та нагадують, що навіть після втрати дому чи родини людина не починається з нуля.
«1919. Легіон» Володимира Кузнєцова повертає до історичного циклу, з якого росія щоразу намагається себе викреслити. Війна змінює назви, форму та зброю, проте імперська сутність ворога залишається впізнаваною. Через фантастичний жах оповідання передає відчуття сили, яка приходить не просто захопити територію, а знищити саму можливість нормального життя.
«Кант надії» Світлани Тараторіної дуже правильно завершує збірку, бо говорить про мистецтво і культуру як форму опору. Під час окупації вони можуть здаватися чимось другорядним на тлі фізичного виживання, проте саме музика, спів і здатність творити допомагають людям не втратити себе. Культура тут не прикрашає життя після перемоги - вона сама стає зброєю проти темряви, зберігає пам’ять і тримає людей разом. Надія виникає не з упевненості, що добро обов’язково переможе, а з того, що навіть у захопленому місті люди продовжують творити й чинити опір. Поки звучить їхній кант, ворог не зміг забрати в них усе.
Не всі оповідання сподобалися мені однаково, та загалом збірка дуже зайшла. Вона виявилася значно ціліснішою, ніж я очікувала від одинадцяти різних авторів. Тексти відрізняються жанрами, стилем і масштабом, проте майже всі говорять про одне: що стається з людьми, коли зло стає частиною їхньої повсякденності.
Особливо цінним для мене стало те, що книжка про війну виявилася обнадійливою. Вона не заперечує жорстокості й не намагається штучно втішати. Просто в кожній історії залишається людина, яка пам’ятає, не погоджується, захищає, шукає або хоча б не дозволяє остаточно переконати себе, що нічого не залежить від її вибору. Мабуть, саме це і є світанок із назви.