С.К.А.М

by Аліна Сарнацька

Лєнка працює в центрі провінційного містечка в ларьку з назвою «ЗаразГРОШІ». Вона видає чужі гроші в борг чужим людям і мріє по-людськи пожити: поїхати у відпустку на море, купити золоті сережки. Її чоловік Костян в селі на сході збирає рюкзак на позиції і мріє про любов. Аліса в старій хаті, переобладнаній на медпункт, міркує, чи зможе навчитися видаляти зуби плоскогубцями, і мріє повернутись додому, де на неї чекають врятований з-під обстрілу кіт Лосось і робота в блискучому офісі.
Хто з них зуміє здійснити свою мрію — і якою ціною?

168 pages, Hardcover

Published January 1, 2026

Reviews

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

Я ніколи не хотів опинитися у жодному війську, крім вигаданих. 

З найглибшого дитинства я любив читати такі книги, де дієвцями сюжету виступали різноманітні вояки: героїчний поборник монстрів та міфічних почвар Геракл у грецьких міфах, непереможний Ахілл та хитромудрий Одіссей у поемах Гомера, Еней та "обсмажені, як гиря, ланці" троянці у Івана Котляревського, Святослав Завойовник і його дружинники у Семена Скляренка, войовничий вождь Віннету та його плем'я апачів у Карла Мая, мушкетери  Людовика ІV та гвардійці кардинала Рішельє у Александра Дюма, українські козаки в Зінаїди Тулуб, навіть наївний і нестравний для читання у дорослому віці багатосерійний Тарзан Едґара Берроуза, який дещо скидається на відповідний двадцятому століттю образ Геракла...

Дуже не хотів, але несподівано зустрів себе в черзі добровольців у перші години після того, як прокинувся від вибухів у Києві перед світанком 24 лютого проклятого року. Можливо саме цей факт дає мені можливість аж надто добре розуміти чимало з того, про що Аліна Сарнацька так проникливо і з гумором пише про українське військо в романі "С.К.А.М."

До 2022 року я стріляв з автомата лише один раз в житті — наприкінці школи нас (хлопців випускних класів) завезли на кар'єр біля Великого Митника: там ми вперше наживо побачили автомат і отримали можливість вистріляти буквально сім патронів — три одиничних і чотири двома короткими чергами.

У лютому 2022 року ми сиділи у підвалі військової частини, яка приймала всіх підряд охочих мобілізуватися (а відтак і мене), серед нас було вісім жінок з числа кадрових військових ,— працівниць штабу цієї бригади, і лише у них була зброя. В тому ж підвалі нам показали, як вставляти і виймати магазин, що робити із запобіжником і... все. Інструктаж відбувався в дещо істеричному ключі, всі вісім наявних "жіночих" автоматів мали розподіли між тими, хто бодай на малесеньку щопту вмів ними користуватися, решті ж охочих воювати рекомендували взяти по гранаті (як користуватися гранатою я дізнався аж у червні, тому уникав цього виду озброєння, як міг) або ж чекати, коли когось із автоматом підстрелять і його треба буде замінити...

Я не Щепан Твардох, тому не можу і не буду розповідати, до чого призвело таке поводження зі зброєю у перші дні великої війни — ви всі бачили у новинах, що тоді робилося в Києві, я навіть зараз можу загуглити один із новинних сюжетів, невидимим учасником якого був і я. Насправді ж, я хотів би забути тодішні дебільні вчинки наших командирів, істеричну поведінку мобілізованих "піджаків", абсурдну, хаотичну діяльність всіх разом, маразматичні чутки про російський десант з літаків та колони бронетехніки, які будуть їхати по Борщагівській ось-ось, буквально через п'ятнадцять хвилин, і які ми маємо зупинити за допомогою одного пострілу з гранатомета і стрілецької зброї...

Пригадуючи це, я відчуваю, як від моїх слів віє сумом та безнадією, але читаючи Аліну Сарнацьку починаєш бачити в подіях перших днів війни іронію і те смішне, що не здатні переказати адекватно такі люди (без почуття гумору), як я. Впевнений, що усі персонажі в романі Аліни невигадані, в чимало діалогів можуть бути дослівними, адже я й сам наслухався подібних розмов, що мені вистачить до кінця життя (війни?).

Цікавим є жіночий досвід і погляд на війну, свідчення про складні побутові умови, стосунки з гігієною. Викликає захват сміливість Аліни розповідати про те, на що чоловіки не наважуються, зокрема щоб не нарватися на помсту від командирів.

Щоразу, коли я читаю чергову знакову книжку про нашу війну, я думаю, що вже доста, ну яких ще свідчень мені треба, особливих поглядів, персональних жахів, але війна триває і пишуться нові книжки, яких не варто уникати, неможливо пропустити. І "С.К.А.М." Аліни Сарнацької — саме з таких.

[Viesta Gunchenko · Rating 5 out of 5]

Я довго не хотіла читати цю книгу. І не тому, що вона про війну, а тому, що я заздрю Аліні Сарнацькій. Заздрю тому, що Аліна робить все, що я хотіла би робити, але боюся, або навіть не можу і ніколи не зроблю.

А Аліна, до речі, теж боїться, але якимось чином робить. Вона навчається, отримує докторський ступінь, починає писати п'єси: пише одну, другу, третю, виграє декілька конкурсів, і її п'єси ставлять на сцені. Вона пише нон-фікшн. Потім вона пише fiction і видає його. Стає членкинею PEN.

Боїться і робить, боїться і робить. І мене бісить те, що я так не вмію.

​І, звісно, я купила «С.К.А.М», бо мала б його купити, але не хотіла читати, тому що боялася, що він теж буде мене бісити. Бісити через те, що я заздрю.

​І «С.К.А.М» бісить нескінченно.

​Бісить тим, які гарні персонажі, кожному з яких ти співчуваєш і в кожному з яких бачиш одночасно і надрив, і силу.
​
Бісить тим, що в цій книзі ніхто не намагається тобі нічого пояснити, і все одно тобі все ясно. З одного слова може помінятися вся експозиція, і це тебе і шокує, і лякає, і дивує.

​Бісить, як влучно і коротко все описано, і як графічно при цьому. Людина описує тобі рожеву пляшечку з випуклими золотистими зірочками, і це не просто так деталізація — ця деталізація дійсно додає атмосфери, додає кайфу цій книжці.

​Бісить, які хороші тут діалоги. Наскільки вони живі, людські, скільки в них глибини і як легко повірити, що це розмовляють реальні люди.

​Бісить те, наскільки різні ці персонажі. В кожного є свій голос, свій характер, а не одна авторка говорить крізь усіх персонажів одночасно.

​Бісить, наскільки швидко читається ця книжка і наскільки ти співчуваєш героям. У другій половині ти вже не хочеш її відкладати. В мене вистигла вся їжа, поки я не дочитала книжку і тільки потім повернулася до столу. Це бісить.

​Я заздрю Аліні Сарнацькій. І особливо сильно мене бісить те, що я зараз вам хочу сказати: ви зобов'язані купити і прочитати цю книжку. Повірте мені, вона вам сподобається. Повірте мені, вона не залишить вас байдужими.

​Ця книга має бути перекладена якомога більшою кількістю мов. Тому що якщо вже говорити про війну, то якось так: дуже особисто, дуже одночасно побутово, надзвичайно наочно, дуже чесно, героїчно і негероїчно водночас. Такий голос війни буде цікавий всьому світові.

А, ну і нам потрібне це кіно.

[Matsuga · Rating 5 out of 5]

Ох, цьому роману потрібно більше читачів! Чудовий текст!

Аліна Сарнацька пише про сьогоднішню війну: живо, щиро, з легкістю про найскладніше. На одній сторінці я ржу і плачу.

Герої книги насичені, повнотілі, здається, що можу дотягнутися до них рукою. Вірю кожному діалогу настільки, що роман перестає здаватися вигаданим. Після прочитання почуваю себе так, ніби авторка взяла мене за руку і показала реалії війська. Це було цінно.

Побачити армійські умови очима жінки — ще цінніше. Хочеться пожити по-людськи, а доводиться розбиратися як стати медиком без медичної освіти. Доводиться вчитися тримати автомат, щоб він не набивав синців. Доводиться шукати метод змінювати менструальну чашу на позиціях, де для цього немає умов.

Слова дібрані зі знанням, талановито складені в речення. Той випадок, де глибина, майстерність і легкість об'єднуються під обкладинкою.

Готова настирливо ходити за вами і вмовляти прочитати «С.К.А.М». Об'єктивно: мастрід для цивільних.

[Inna Anisimova · Rating 5 out of 5]

Це книга про живих людей на війні, саме живих, хоч деякі з них помирають.
Це текст, який має прочитати кожна цивільна людина, водночас це саме та книга, яку не соромно подарувати другові чи подрузі військовій чи ветерану.
Я б хотіла, щоб цієї книги було більше сторінок на 300-400. Бо коли я її читала, то розуміла що саме доводиться переживати моїм друзям та родичам у війську і розуміла причини чому вони не можуть розповісти це мені. Чому інколи виходить говорити лише про котів і погоду. Саме тому це книга скарб бо вона літературно опановує події та ситуації про які зазвичай мовчать з дуже різних причин.
Аліна дуже турботлива до свого читача, і дивовижно чесна, таких книг дуже небагато.
А ще суто технічно С.К.А.М. дуже добре написаний твір (чітка структура, сюжет, зв'язок між персонажами, напруга, тут є все).
А чого нема? Пафосу, брехні, надуманих ситуацій і неприродних діалогів.

[Віктор Шепелєв]

Маленька історія, в якій багато темряви, багато майстерності, багато розуміння людей без засудження, і майже немає надії. «Просто якесь таке от життя». Читати безумовно варто, але розраховуйте сили.

[Phantom Zet · Rating 5 out of 5]

Аліна Сарнацька робить сміливий крок від суто репортажної військової літератури до автофікшну і вписування війни в загальний контекст нашого життя. А життя вона знає не з чуток! Читаючи, я яскраво уявляв ці рельєфні образи і трагікомічні ситуації на екрані — якщо знайдеться режисер співмірного таланту, це буде шедевр.
Читайте, якщо хочете правдивої історії про справжніх людей — суперечливих, розгублених, відчайдушних, егоїстичних, дурних і... ще дурніших. Живих.

[Kuxenjatko · Rating 5 out of 5]

Гарно написано — стиль, персонажі, діалоги, редактура — усе таке містке, щире, доречне, довершене. Як на мене, в цій книжці не було жодного зайвого слова. Дуже раджу.

[Olya Yablinska · Rating 5 out of 5]

Мабуть, найкраще, що я читала з сучасників.
Чесно і талановито.

[Armi Harmit]

Teos on sotaromaani ilman paatosta: se tarttuu ohimennen sarvista järkälemäisiä aiheita kuten korruptio, rintamakarkuruus ja sodan taakan epäoikeudenmukainen jakautuminen, mutta nauraa päälle. Teos seuraa kolmea päähenkilöä, joista kerronta fokalisoituu voimakkaimmin minäkertojan muodossa kirjoitettuun Alisaan. Vähän naiivi toimistotyöntekijä Alisa päätyy osin ajautumalla, osin omantunnon ajamana puolustusvoimien palvelukseen lääkintänaiseksi ilman edeltävää lääketieteellistä koulutusta. Hammasta purren sekä etuoikeutettuja lääkärituttaviaan konsultoiden hän ottaa haltuun sotalääkinnän perusteet. Glamour on kaukana, kun Alisa tarttuu pienen eläimen raivolla sotalääketieteen suurimpiin kysymyksiin, kuten "miten saada vanhat jermut ottamaan sydänlääkkeensä".

Teos avaa Alisan ja hänen armeijassa tapaamiensa naissotilaiden kautta ikkunan naisten kokemuksiin Ukrainan puolustusvoimien palveluksessa. Se on Alisan osalta vahvasti myös kasvutarina, kun alun idealismi ottaa vähitellen hyvin käytännönläheisen, maastokuvioisen asun. Yksi teoksen kiinnostavimpia kohtauksia heijastaa Alisan armeijaminän havahtumista siviilimaailman todellisuuksiin teoksen loppupuolella, kun armeijassa parkkiintunut Alisa kohtaa sairaalan käytävällä venaillessaan kanelilta ja jäätelöltä tuoksuvan näyttelijättären ja kaiken kokemansakin jälkeen kärsii ulkonäköpaineista. Siviilistä on ehtinyt tulla Alisalle vähän maaginen, värikäsasuisten ihmisten asuttama paikka, jossa hän on kurkkupuvussaan ja silmäpusseissaan vieras.

Alisan hahmon pohjatyö on epäilemättä kirjailijan omaan elämään pohjaava: kirjailija Alina Sarnatska astui armeijan palvelukseen ja palveli lääkintäjoukoissa. Lisäksi Alina on väitellyt sosiaalityön alalta. Alina tunnetaan yhdenvertaisuuskysymysten, seksityön ja ihmisoikeuspolitiikan asiantuntijana, mikä näkyy tässä esikoisromaanissa ihmisten ja armeijayhteisön tarkkasilmäisessä, pehmentelemättömässä kuvauksessa. Romaani on vahvasti dialogivetoinen ja huumori pikimustaa: kirjoitustyyli ei muistuta tyypillistä tutkijan proosavetoa, vaan siinä näkyy Sarnatskan dramaturginen silmä ja näytelmäkirjailijana alkanut kaunokirjallinen ura. Lisäksi Sarnatska on kirjoittanut tietokirjat täysimittaisen hyökkäyssodan sateenkaariveteraaneista ja sukupuolittuneesta väkivallasta. Proosa on varmaa ja juoksevaa: Sarnatska hyödyntää kaikkia aisteja ja tiivistunnelmainen kirja imaisee mennessään Sarnatskan piirtäessä esiin kohtaloita, välillä vain muutamalla vedolla.

Ljenka, toiseksi keskeisin päähenkilö, on pinnalliseltä vaikuttava, rahapulassa kitkutteleva nainen, jonka käsitys täydellisestä parisuhteesta on syntymäpäivälahjaksi saadut suuret kultakorvikset ja etelänloma, mutta todellisuudessa miestä ei kuulu rintamalta vapaalle ja äidin syöpähoitoihin uppoaa kaikki liikenevä raha. Ljenkan osuus romaanista on paitsi traaginen, myös kaikista koomisin: puliveivari ex-rakastaja, työ epämääräisessä pikavippifirmassa ja juoruamista rakastava ystävä Julka järjestävät Ljenkalle harmaita hiuksia, vaikka hän vain haluaisi lomalle ja maksaa äitinsä hoidot.

Sarnatska on huomattavan taitava kuvaamaan epätäydellisiä ihmisiä sekä nauraen että suurella sydämellä. Sota on käsittämättömän ja sanoinkuvaamattoman kauhea asia, mutta käytännön tasolla siitä on silti jotenkin selvittävä. Aika monissa se tuo esiin pikkumaisuutta ja muita vähemmän jaloja piirteitä, mistä teos ottaa ilon irti.

Kolmas tarina seuraa Ljenkan miehen, Kostjanin palvelusaikaa. Kostjan on kuva elämäänsä rahan sijasta todellista rakkautta janoavasta sotilaasta, joka on teoksen isoin mysteeri: hänen päänsä sisään päästään hahmoista vähiten, ja hahmo valottuu eniten samassa paikassa palvelevan Alisan sivumennen tekemien huomioiden kautta. Kostjan on vaivoin sankari, mutta häntä on silti mahdotonta vihata.

Teos tavallisista ihmisistä selviytymässä sodasta kukin tavallaan on sivumäärällisesti varsin tiivis ja tiivistunnelmainen. Teos koukuttaa yhä voimakkaammin loppua kohden, kun Alisan kertomus limittyy kahden muun päähenkilön tarinoiden kanssa: se päättyy katkeransuloisiin, kylmääviinkin katarsiksiin.

Luin tänä vuonna julkaistun teoksen ukrainaksi, mutta uskon, että se tullaan kääntämään vielä monille kielille.

[Марія Кондратьєва · Rating 5 out of 5]

Важко зібрати докупи якісь думки після прочитання книги, щоб написати відгук. Найперше – це дуже реалістична книга, легко читається, герої та героїні цікаві і живі. Правда до закінчення доживуть не всі.

Спочатку я думала, що це оповідання, але читаючи стало зрозуміло, що це різні життєві ситуації про певних людей.

Одна з таких героїнь – Аліса, яка після повномасштабного вторгнення, маючи купу сумнівів і не маючи досвіду, вирішує приєднатися до ТРО, але в військкоматі, коли дізнаються, що вона проходила курси про медичну допомогу, переконують її мобілізуватись і стати військовим медиком. Хоча описану ситуацію не сильно й переконуванням назвати можна.

Алісі видали автомат. І от вона їде: "автомат лежить на колінах, я міцно тримають за нього обома руками. Він холодний, з нього на всі боки стирчать якісь гострі деталі. Він мені не подобається. Але я готова терпіти. Призвичаїтись. Кажуть, що це всього лише на пару тижнів".

На жаль, зовсім не на пару тижнів, Алісо((

А якось Алісу не забрали вчасно з позицій і її з ще одним супутником відправили пішки 7 км по дорозі, яку прострілював ворожий снайпер. Порадили пригинатись, коли йти в зоні його огляду. По дорозі їх підібрала машина і відбувся цікавий діалог:

– Вас як звуть, придурки? – питається водій. – Я Костян.
– Я Аліса, а це Вова. Ми просто перший раз. Ми загубились...
– Тут до швидких п'ять кілометрів, дорогу криють, всюди лазять росіяни. Ще й той блядський снайпер.
– Інші машини не спинялися.
–:Бо дураків нема тут спинятись! – сміється Костян.
– Нам пощастило, що ти вчинив як герой. – Із захопленням каже Вова.
– Герої – це просто люди, які мусять виправляти чужі пройоби, – каже Костян філософськи.

Описані неприкрашені ситуації військових, а ще мені дуже подобається, що в книзі описані жінки-військові. І мені цікаво, чи Аліса частково не автобіографічна героїня.

[Reader · Rating 5 out of 5]

Це хороша книжка. В ній є все: любов, війна, гроші, зрада, смерть, надія.
Це хороша книжка, просто купіть і прочитайте і ви погодитесь зі мною. Це хороша книжка.

[Oleksandra Goncharenko · Rating 4.5 out of 5]

Коли думаєш, що гірше бути вже не може, може. Головне, не втрачати надію.