Jump to ratings and reviews
Rate this book

Кому вони потрібні?

Rate this book
Це книжка есеїв про військових російської армії, які потрапили в полон в Україні. Як співробітник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Петро Яценко здійснив десятки поїздок до таборів, де утримують російських бранців. У книжці він фіксує не лише табірний побут, який разюче відрізняється від умов, у яких перебувають українські полонені в Росії, а й намагається визначити самоідентичність солдатів «другої армії світу», їхні мотиви, переконання та спосіб мислення. Окрім власних спостережень, автор спирається на думки психологів, дослідників, журналістів, які спілкувалися з російськими полоненими у різні роки війни Росії проти України. Також до видання увійшли передмови письменниці та публіцистки Олени Стяжкіної та ветерана російсько-української війни й психолога Максима Колеснікова, який провів у російському полоні 321 день.
Ця книжка — спроба осягнути, проти кого Україна воює і з ким нам доведеться сусідити у майбутньому.

224 pages, Hardcover

Published April 9, 2026

Loading...
Loading...

About the author

Петро Яценко

15 books6 followers

Ratings & Reviews

What do you think?
Rate this book

Friends & Following

Create a free account to discover what your friends think of this book!

Community Reviews

5 stars
8 (66%)
4 stars
2 (16%)
3 stars
2 (16%)
2 stars
0 (0%)
1 star
0 (0%)
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
Profile Image for Tasha.
637 reviews23 followers
April 11, 2026
Контрактник Владімір з Мурманська у дорогому взутті Lowa: Я питаю, чи він його зняв з українського військового. Заперечує: «Ні, купив за 350 доларів, мені його прислали 3 Мурманська».

Іншого, з російським громадянством, питала Анжела Руденко з «Радіо Свобода»: чи він змінив би щось зараз, якби міг? «Можливо, не пішов би в піхоту, пішов би в дронарі», - була відповідь.

Двоє молодих вагнерівців, завербованих із в'язниці в російській глибинці - 23 та 24 роки,- сміються у відповідь на запитання, чим є для них шанс потрапити в полон: «Хоч за кордоном побували».

Але особливо цинічною була відповідь, яку отримала українська журналістка Ірина Крикуненко. Вона запитала одного з полонених, куди він
уперше потрапив, перетнувши український кордон:
- Бачите, у нас із вами суперечливі погляди. Я опинився в Росії, у Криму, а ви кажете, що в Україні. Тобто у нас з вами поняття різні. Якщо Крим ваш, то вперше в Україні я опинився в Криму, а якщо Крим російський - уперше опинився я вже в Херсоні. Але якщо вважати, що Херсон був наш, то я в Україні взагалі не був.

Брала цю книгу сильно упередженою: «ну що нового я можу дізнатися?» і «оце витрачати гроші, щоб зрозуміти росіян?» і виявилася неправою — книга варта і грошей, і прочитання. Підтвердила деякі спостереження, дала відповіді на кілька питань і таки дечому навчила. Ми всі маємо її прочитати, правда. І за кордоном теж — хоча б англомовні посилання зі списку джерел наприкінці.
Текст чіткий, виважений, лаконічний, добре структурований і дуже професійно стриманий — нам так часто закидають «емоційність» там, де інші б вже триста разів збожеволіли від жаху й розпачу, а ми усього лише дозволяємо собі не соромитися у висловах, що оця стриманість викликає повагу. Описаний склад «російської» армії, умови, в яких живуть полонені (бо Україна дотримується Конвенції), їхнє спілкування з журналістами (для чого це нам, для чого це їм, для чого це журналістам), роль Міжнародного Комітету Червоного Хреста — за це окрема повага і дякую! Після хвилі обурення й розголосу у 2022 році, коли МКЧХ не просто не зробив нічого для українців, а подекуди ще й погіршив ситуацію, все притихло, як ніби МКЧХ отямився і почав робити те, для чого за задумом був створений, але ж ні! Не почав і не планує. Бо ж Росія — то страшно і небезпечно, інша справа тицяти пальчиком українцям під дронами і балістикою у «недостатньо стараєтеся заради гуманності». Кілька цитат:
Я говорив із представниками МКЧХ, і вони стверджують, що позбудуться навіть обмеженого доступу до місць утримання українців у Росії, щойно заведуть мову про недопуск. Проте за три роки такого мовчання жодного прогресу у відвідуванні понад 180 знайдених Коордштабом місць утримання українців МКЧХ не досягнув.

Журналіст П'єр Алонсо з французького видання Меdiараrt написав матеріал про дивну ситуацію, коли своєю бездіяльністю МКЧХ фактично покриває російські злочини.

«Червоний Хрест працює, приміром, в Африці, там усе просто: є бідні і ми їм допомагаємо. З початком російсько-української війни МКЧХ зіткнувся з великим викликом і схоже, що бюрократи в Женеві не знають, що з цим робити. Щоправда, з чимось подібним Червоний Хрест не зміг упоратися і під час Другої світової. Тоді інспектори, які відвідали нацистський табір смерті Аушвіц, не побачили там жодних проблем».

«МКЧХ - це багато чемних слів, але нуль справи там, де це справді складно. Вони вважають, що ви не зможете поламати цю систему, тому вас ігнорують», - гірко всміхається Алекс.

За мій столик підсів представник МКЧХ, з яким ми бачилися в таборі, а згодом випадково зустрілися в поїзді на Київ:
- Я дуже симпатизую Україні та українцям і підтримую вас. Але ми маємо дотримуватися нейтралітету. Ми не можемо сказати, що ви виконали всі вимоги, бо кількох процентів ви не дотримуєтеся, а росіяни чхали буквально на все, - але виходить, що як вони, так і ви однаково не дотримуєтеся норм.

Норми міжнародного гуманітарного права були запроваджені для дотримання прав полонених у країнах, які мали розбіжності, але й мали спільні цінності та принципи. Коли Міжнародний Комітет Червоного Хреста намагається застосувати ці норми до такої країни, як Росія, то стикається з величезною проблемою: Росія, яка є країною бутафорії в усьому, що стосується гуманності, і удавано підписала ці норми, абсолютно не збирається їх виконувати. Як змусити дотримуватися норм того, хто їх не цінує?

Висновки, на жаль, невтішні: росіяни не виправляться, не розкаються і обов'язково полізуть знов.
Profile Image for Atamas Natalia.
85 reviews12 followers
August 13, 2026
Можливо, я переспілкувалася свого часу з росіянами на політичних форумах та інших майданчиках після війни з Грузією 2008 та після захоплення Криму у 2014, але портрет тих, хто прийшов нас вбивати, змальований на сторінках цієї книги, не став для мене сюрпризом.

Танатоцентрична культура, пропагандистські кліше, глибоко укорінений ієрархічний світогляд "ти начальник - я дурак", презирство та паранояй до "людини як політичної істоти", порожнеча та атомізованість попереду і позаду - все це у російських військовополонених у повний зріст. А також стандартні стратегії виживання: говорити те, що сподобається (особливо журналістам), придумати та просувати гарну історію. Кожен з них герой, а не покидьок всередині своєї голови. Жодного каяття або розуміння. І так, нікому вони не потрібні. Навіть собі. Нічого нового, насправді.

З книги також можна дізнатися, як виглядає табір для військовополонених всередині, як він працює, як відбувається спілкування полонених та відповідальних офіцерів ЗСУ з журналістами. Як іноземці сприймають полонених, і спроби деяких віднайти там "загадкову російську душу". Цікаво, але цього замало, хоча звісно, що багато залишається за кадром з міркувань безпеки. Особливо те, що повязано з обмінами.

Є і про роль Міжнародного Червоного хреста, яку найкраще ілюструє метафора гри в шахи з голубом, який не тільки дошку перевернув, а ще й на голову насрав. При тому до голуба жодних претенцій, адже то тупа тварина. Такий підхід наймовірно тригерить, якщо чесно.

Книга побудована у вигляді декількох розділів-есе, кожен з яких можна читати обсолютно самостійно. Але здається, таке читання скоріше підійде до іноземної аудиторії, особливо до тих, хто все ще гадає, що з того боку фронту такі ж люди, як і вони. Ні, не такі.

Гадаю, що нам треба більше фахових книжок щодо того, що робиться у головах пересічних росіян і в чому суть їх світогляду та основних цінностей. Ворога треба знати, розуміти і не мати щодо того найменших ілюзій.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews