Блискучий концепт, реалізація якого може здаватись спірною для багатьох. Бетмен помер. На його похорони прибуває уся наволоч Ґотема, адже прощання з головним героєм має відбутись на достойному рівні. Проти кого ж злочинці будуть боротись, якщо не буде Бетмена? Однак лишається у таємниці, чому та як помер Бетмен. Відповідно, кожен починає розповідати свою версію: спочатку довгу, а потім все коротшу. Паралельно голос Бетмена (живий чи мертвий) коментує це все, створюючи своєрідний метатекст над усіми цими голосами.
Проблема цієї роботи в тім, що вона чудово починається, але дивно закінчується. Особисто мені б хотілося почути більше голосів, повноцінних і розгорнутих, які б щоразу переконували: так, саме так помер Бетмен! Натомість Ґейман пішов іншою дорогою, створюючи розлогий коментар щодо еволюції Бетмена й загалом його пригод у всесвіті, які переосмислюють у світлі його смерті. Тому це навіть не графічний роман, а швидше графічна історія, оповідь чи нарізка, яка спонукає подумати, порефлексувати й пройтись етапами життя Бетмена завдяки добротному малюнку Енді Куберта.
Усе ж, історія Ґеймана має винятковий настрій: трохи меланхолійний, трохи філософський, трохи інтелектуальний. Це такий типовий Ґейман, який окутує читача затишною історією, пробуджуючи якісь глибинні душевні струни. Помітно, наскільки Ґейман любить цього персонажа, тому для нього Бетмен - це втілення дитинства, читацького логова й, що основне, батька, бо саме той відкрив йому світ Ґотема та його головного протагоніста. До цієї історії хочеться повертатись, бо вона немає ані лінійності, ані якоїсь інтриги, а швидше є великою вдячністю Ґеймана до чи не найбільш відомого героя у світі й усього того, що з ним було й буде пов'язано.