Коли доводиться читати багато книжок по роботі, або важка група, або багато думок роїться в голові, люблю переключитись на "не мій жанр", бажано в аудіо форматі.
Детективи Катажини Бонди мені часто рекомендували, тому взялась за 4 книги "недетективного" розміру (по 600 сторінок кожна) з серії "Чотири стихиї Саші Залуської". І якщо перша частина ("Поглинач") була ідеальною для відключки: багато трупів, сюжетних ліній, цікава біографія головної героїні, польські реалії - все, як треба. То з другою так відключитись не вдалось, і ті міжнародно-сусідські відносини таки не дають спокою 😉
Сюжет "Окулярника" закручується навколо подій 1946 року на Подляшші, польсько-білоруському кордоні, це відділи АК під командуванням Ромуальда Райса "Бурого" вчинили погроми правосланих сіл з масовим вбиством цивільного населення. І по сьогоднішній день це події, про які згадують пошепки. І далі ниточка тягнеться через період ПРЛ-ю до наших днів, і там буде теж багато біографій, випадкових і невипадкових свідків зі своєю історією, численні перетинання доль і героїв, і всякого різного.
Так от, по-перше, ми не ту історію вчили в школі, бо якби пройшлися по "історіях" найближчих сусідів, то краще б розуміли себе та інших. Польсько-білоруські стосунки не менш складні, і не менш криваві, як виявляється, і містечко Гайнівка існує, і білоруській ліцей там є, і національна меншість, яка є більшістю в тому регіоні, і марші польських націоналістів теж час від часу відбуваються.
По-друге, я не знаю жодного партизанського руху ХХ століття в Європі, який поруч зі шляхетними гаслами і ідеями боротьби за світле майбутнє не мав за собою історій вбивства цивільного населення, і тут нам ще довго один перед одним вибачатись, і навчитись бачити в собі не тільки "жертву", але й "ката".
По-третє, нещодавно була на закритті виставки "Листи Юзефи": 25 листів Юзефи Буйдо, колишньої громадянки Другої Польської республіки, яку в 1940 році радянська влада депортувала на територію Казахстану як соціально небезпечну; листи адресовані трьом донькам Юзефи, у яких заслана описувала умови свого життя, відчуття та емоції від розлуки з домом. Так от мова, якою писались листи, названа була "польським діалектом", хоча ці тексти мені нагадали мою вправу з білоруської мови, коли треба було слова написати латинкою, і я писала саме так, як Юзефа, і для мене мова листів - білоруська. А чоловік Юзефи був зазначений як православний поляк з Вільна - поляків православних там я не знаю, але знаю, що у Вільнюсі православними були білоруси, тільки чомусь їх бояться так називати. Мовні питання залишаю філологам, а от сусідам-сябрам залишається побажати перестати "страждати мовчки", цитуючи книгу, а почати трохи говорити і докопуватись. І я впевнена, що гарячі дискусії на історичні теми у поляків і білорусів ще попереду!
По-четверте, беручи до рук (в моєму випадку, до вух 😊) "розважальну" літературу не сподівайтесь оминути важкі теми, бо ніколи не знаєш, що криється за обгорткою детектива 😉
Цікавих вам відкриттів!