What do you think?
Без ґрунту
Роман «Без ґрунту» — це інтелектуальна подорож у добу зламу, коли людина втрачає опору — історичну, культурну та духовну. Віктор Домонтович зображає читачам мистецтвознавця Ростислава Михайловича, який повертається до міста свого дитинства, щоб вирішити долю старовинної церкви. Натомість головний герой опиняється перед складнішим вибором — дія чи безсилля, віра чи скепсис, причетність чи втеча? У цьому тексті особливо гостро звучить тема втрати зв’язку з рідною землею, Богом і власною ідентичністю. Тема покоління, яке втратило ґрунт під ногами.
До збірки також увійшли філософські й історичні оповідання, у яких Домонтович порушує питання віри, сумніву, честі, історичної пам’яті та внутрішньої свободи. Автор майстерно поєднує філософську глибину з художньою витонченістю, створюючи прозу, яка не дає готових відповідей, але змушує думати.
До збірки також увійшли філософські й історичні оповідання, у яких Домонтович порушує питання віри, сумніву, честі, історичної пам’яті та внутрішньої свободи. Автор майстерно поєднує філософську глибину з художньою витонченістю, створюючи прозу, яка не дає готових відповідей, але змушує думати.
352 pages, Hardcover
First published January 1, 1948
About the author
В. Домонтович
29 books52 followersViktor Petrov (ukr. Віктор Петров) - Ukrainian ethnographer-archeologist and fiction writer.
For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров)
For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)
For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров)
For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 118 reviews
August 6, 2015
інтелектуальний роман у всій своїй красі, апофеоз беґрунтянських роздумів Віктора П.:
"Приголомшені бездомними мандрами, невикорінені й ніколи невикорінювані, тільки приспані, від початків людства властиві людині могутні інстинкти зв'язку з місцем, з землею, з ґрунтом раптом з новою силою опановують мене.Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомости своєї тотожности з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною. Місце народження обернулось посвідкою, виданою з Загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети.У звичці блукати людина шукає для себе захисту від влади первісних інстинктів. І все таки од цих інстинктів ніколи не можна звільнитися, при першій нагоді вони проривають штучні заборола, як річна повінь, коли приходить весна".
архітектурний роман про зіткнення епох, міст, емоціо з раціо, про те, що неможливо повернутися в дитинство, бо це час, а не простір.
"В мені прокидається почуття умовности часу. Час опрозорюється. Усувається спротив часу. Зсуваються події. Вчинки й люди, змальовані Гоголем, втрачають свій зв'язок з часом.Я відчуваю внутрішню тривогу. Страх, немов у людини, що стоїть на краю безодні, охоплює мене. Холодок пробігає по спині. Стигнуть похололі кінці пальців, що лежать нерухомо, охоплюючи гранчастий стовпчик, нагрітий сонцем. Я думаю:— За революції розстрілювали кляси. Чи не треба було розстрілювати психологію?.. Ремарка Автора. Ростислав Михайлович полемізує. Він сперечається. Він міркує про гоголівську тему в сучасності, про те, що сучасність вклинюється в Гоголя".
і ще промовисті авторські самохарактеристики: "Десь проявлялась егоїстична наївність самотнього й песимістичного митця, одірваного від ґрунту й цілком заглибленого в своє мистецтво, для якого не існувало світу поза мистецтвом і нічого в світі, окрім мистецтва, і десь починалось — я ніколи не сумнівався в тому — навмисне й свідомо організоване бажання робити все наперекір, прагнення гри задля гри".
і чудово загалом про всі інтелігентські зусилля: "Я кінчив. Я говорив красномовно й не сказав нічого!"
"Приголомшені бездомними мандрами, невикорінені й ніколи невикорінювані, тільки приспані, від початків людства властиві людині могутні інстинкти зв'язку з місцем, з землею, з ґрунтом раптом з новою силою опановують мене.Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомости своєї тотожности з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною. Місце народження обернулось посвідкою, виданою з Загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети.У звичці блукати людина шукає для себе захисту від влади первісних інстинктів. І все таки од цих інстинктів ніколи не можна звільнитися, при першій нагоді вони проривають штучні заборола, як річна повінь, коли приходить весна".
архітектурний роман про зіткнення епох, міст, емоціо з раціо, про те, що неможливо повернутися в дитинство, бо це час, а не простір.
"В мені прокидається почуття умовности часу. Час опрозорюється. Усувається спротив часу. Зсуваються події. Вчинки й люди, змальовані Гоголем, втрачають свій зв'язок з часом.Я відчуваю внутрішню тривогу. Страх, немов у людини, що стоїть на краю безодні, охоплює мене. Холодок пробігає по спині. Стигнуть похололі кінці пальців, що лежать нерухомо, охоплюючи гранчастий стовпчик, нагрітий сонцем. Я думаю:— За революції розстрілювали кляси. Чи не треба було розстрілювати психологію?.. Ремарка Автора. Ростислав Михайлович полемізує. Він сперечається. Він міркує про гоголівську тему в сучасності, про те, що сучасність вклинюється в Гоголя".
і ще промовисті авторські самохарактеристики: "Десь проявлялась егоїстична наївність самотнього й песимістичного митця, одірваного від ґрунту й цілком заглибленого в своє мистецтво, для якого не існувало світу поза мистецтвом і нічого в світі, окрім мистецтва, і десь починалось — я ніколи не сумнівався в тому — навмисне й свідомо організоване бажання робити все наперекір, прагнення гри задля гри".
і чудово загалом про всі інтелігентські зусилля: "Я кінчив. Я говорив красномовно й не сказав нічого!"
February 14, 2025
Чисте інтелектуальне задоволення
April 16, 2026
«здичавіти і здивачіти» — як мінімум у подяку за мій новий дивіз ставлю 5. а насправді — за всю неочікувано гармонійну збірку.
улюблене — «ой поїхав ревуха та по морю гуляти» — про польського шляхтича, що по скитаннях світом віднайшов таки дім в українській мудрості
коротеньке і стрімке оповідання, як я раніше без тебе була? прочитайте…
я ж просто залишу собі оце, якщо ще колись нападе спокуса полінуватися:
«Він сноб, денді, скептик і, разом з тим, палкий ентузіаст, фантаст, людина крайнощів, складна натура, що сполучає цинізм цивілізації й цноту дикунства».
«…здичавіти і здивачіти...»
«Лорд Байрон міг би позаздрити на надзвичайність його пригод. Небезпеки підстерігали його на кожному кроці. Постріл з рушниці, удар кинджалу, щасливо відбитий. У кожній крихті їжі, в кожному ковтку рідини могла бути отрута. Хто зна, чи побіжно відчутий біль не був спазмом останнього кохання?..»
дума 18 ст. про ревуху у виконанні володимира кушпета: тут.
з вірша «фарис» (вершник), який міцкевич присвятив одній із іпостасей ревухи — еміру тадж-уль-фехру:
«Чую, — крякав, — запах трупа,
Годі, коню, марно тупать!
Бедуїн шука дорогу,
Кінь шука трави зі стогу.
Зупиніться, марна праця:
Вам назад не повертаться!
Тут блукає тільки вітер,
Всі сліди давно він витер;
Коням тут нема принади,
Тут пасуться тільки гади.
Тільки трупи тут ночують,
Тільки яструби кочують».
«Глянув я тоді навколо:
Сонце вже поволі йшло,
Тінь лягла до видноколу,
І погоні не було.
Тут природа сном обнята,
Тут, у вічній тишині,
Як нелякані звірята,
Сплять стихії всі земні,
І від мене — від людини —
Жодна з острахом не лине».
***
«приборканий гайдамака» — це «пігмаліон», але замість гіґінза й елізи — пилип орлик і сава чалий. тут звучить немало пострілів і буквальне «Ґрунт вислизнув йому з-під ніг».
а ще:
«Тепер він знов мав нагоду збільшити ставку, міг піднести обсяг своєї політичної гри, якій він віддавався з тією блискучою й химерною пристрастю, з якою інші люблять жінок, владу, Бога або книжки».
«Війна завжди була для нього політикою. Запах пороху завжди для нього змішувався з запахом чор-
нила. Дія була теорією. Теорія — проєктом дії».
***
«помсту» написано про полонених, які обирають лишитися в полоні (безґрунтярство тим епічніше, що лишаються вони, бо за 10 років на чужині понавстигали насаджати у землю міцнокорінних яблуньок і назаводити дітей). і про червоне й чорне в козацтві. страшна річ. ну або типовий вівторок дотракійця, не знаю.
«Спалахнуло чорне полумʼя злоби».
***
найбільша зірка тут, звісно, роман. на тепер найулюбленіший у домонтовича. мені вже нема шо втрачать, цей відгук і так нечитабельний, тому далі традиційно вже просто копичка цитат:
про дніпро, безґрунтярство і безґрунтярство дніпра:
«На зламі століття життя під степовим соняшним небом було копійчане, бездумне, без примушених днів, без непередбачених тривог. По степах з неораною цілиною паслися неозорі стада овець. Селяни не угноювали піль; казали, що від гною горітиме хліб. Хати палили кизяком, зробленим з висушеного коров'ячого гною. Відро вишень, привезених великою гарбою до міста, продавали на "Озерці" за копійку. І тому, що відро вишень коштувало на базарі копійку, недосяжною мрією для малого хлопця лишалися штани, пошиті з купленого в місті краму. Отож мале, чіпляючись за материну спідницю, просило мами:
— Купіть мені, мамо, мателіяльні штани!
У місті рідко хто за тих патріярхальних часів купував для себе вишні на базарі. Тоді люди ще не обернулися на наймачів, що винаймають для себе мешкання й живуть по чужих хатах. Кожен жив в своїй хаті, і в кожного при хаті був свій садок. Міські садиби були тоді безмежні в своїй безмірності, з пасіками, городами, садками.
Трамвай уже бігав по проспекту, але воду ще возили з Дніпра в діжках. Вода хлюпала в чорноті горішнього чотирикутного отвору. В сінях, в темному кутку коло дверей стояла велика діжка для води, прикрита збитою з дощечок покришкою. І мідний кухлик, поставлений зверху на покришку, блідо сяяв каламутним золотом в холодній півтемряві ґанкових сіней.»
«І оце після сніданку, запаливши цигарку, я виходжу з готелю й спиняюсь на ґанкові.
Який чудовий, теплий, але не гарячий, весь насичений вогкістю ранок. Такі ранки в степовій Україні бувають тільки на весні. Вода на Дніпрі вже спала. Щодня перепадають рясні дощі. Чорноземля ще зберігає весняну вологість.
Усе місто довкола мене в зелі. Квітнуть акації. Білі ґрона обтяжують дерева, що простяглись вздовж пішоходів, що густими купами тиснуться на бульварі по середині проспекту, що суцільне зеленобіле тло утворюють в довколишніх садах. Ранкове повітря насичене солодким тьмяним ароматом білого квіту.
Я мну з огидою цигарку і викидаю її геть в бляшану урну. Такого ранку курити цигарку межує з блюзнірством!
П'яний од пахощів, я стою на ґанкові. Чи є ще друге таке запашне на Україні місто? Харків, Глухів, Київ? Я уявляю собі Київ, горяне, глибокими ярами розкреслене місто. Я відтворюю собі в уяві зелені його вулиці, сади і рішуче кажу:
— Ні!
Київ — офіційний, церемонний, сказати б так: стриманий. Він підібраний, можливо, навіть дещо педантичний. Каштани, що ними в Києві обсаджені вулиці, квітнуть декоративно пишно, але без паxощів. Усе дуже коректно й пристійно, але без всякого ентузіязму. Щодо лип, щодо старого Києва, то липи з їх м'яким і ніжним ароматом лишилися для міста тільки згадкою в скасованій, хоч і не зовсім ще забутій назві: Липки.
Тільки тут в цьому південному степовому місті аромат панує над усім. І серце, повне пам'яті про пишне буяння квіту, назавжди зберігає згадку про світ, який сьогодні став інший.»
«І оце я стою біля вікна, й вітер дме в обличчя, я дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці зʼявляється біль, ніби голкою щось царапнуло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.
Гуркоче потяг по мосту через Самару. Даремно я шукаю великих зелених верб, що росли колись на березі. Я не знаходжу їх, серед порожніх берегів тече оголена ріка. Пласка й безбарвна, вона здається нудною й вимученою вигадкою дадаїстичного поета. Абстрактною формулою механістичної теорії. Жадна ріка! Не ріка, лише труп ріки. Мертвотний плин нерухомої рідини. Схематизований кресленник з підручника гідрографії.
Я не витримую. Я обертаюсь, спустошений, розчарований, в німому пригніченні. Я потребую співчуття. Я нарікаю. Я скаржуся. Не звертаючись ні до кого, я кажу:
— Уявіть собі, жадного дерева!»
«У саду не лишилося старих дерев».
«…Новий сад мав зовсім інший вигляд. Молоді дерева підпорядковані були реґляменту піском посипаних доріжок. Ґазони й клюмби були спеціяльними написами заборонені для дітей, псів і п'яних. Усталений ранжир бордюрів замикав їх простір. Уніфікований стандарт квітів прикрашав кола й зірки клюмб.
Квіти перестали бути тим, чим вони були досі: квітами. На них складали акти. Їх реєстрували, заносили в бухгальтерські книги Тресту зелених насаджень, проводили по вхідних і вихідних книгах, акти підшивали до справ. Справи стояли на полицях шаф в канцеляріях установ.
На клюмбах квіти справляли враження помальованих на дикті. Кепка Ілліча й біблійна борода Маркса, викладені з битої цегли, перепаленого вугілля й повапнених кам'янців, повторювалися з убивчою одноманітністю. Од входу до берега я нарахував п'ять кепок і вісім борід. Розміри свідчили про прагнення до ґрандіозности, матеріял, використаний для цих садових декоративних мотивів, про режим суворої ощадности. Варіювався матеріял, приміром, тло було біле, кепка викладена була з цегли, або ж навпаки, при білій кепці було червоноцегельне тло.
3 дикту, піску, коксу, крейди, битої цегли, рахітичних дерев і реєстрованих квітів на березі Дніпра був споруджений "Парк культури й відпочинку", плід бухгальтерської ретельности, трестівських директив і обіжникового формалізму.
Тільки Дніпро й небо були ті самі: величні й безкраї.»
любовна лінія має закрут, гідний фентезі! ніколи такої музики не зустрічала. не розказуйте девіду мітчеллу, він накрутить з того роман на 600 сторінок:
«Розмова звертається до початкових подробиць нашого знайомства. Ця тема ніколи не втрачає своєї ваги для тих, що покохали».
«Я думаю, що наше кохання, як і блаженство святих і страждання грішників на середньовічних фресках і мозаїках, не забарвлене в сантименталізм почуттів».
але моє улюблене, про що б це не сигналізувало (шевельов у «шостому в ґроні» каже, що про одірваність гг од реальності і його прагнення заховатися в гастрономічних і мистецьких задоволеннях), все ж описи їжі.
у шашличній:
«Безперечно, господар мав рацію, повʼязуючи в один вузол те, що, на перший поверховий погляд, здавалося б, не мало між собою жадного звʼязку: вміння готувати шашлики, мистецтво малювати й здібність багато вина випити.»
«Усе робилося поважно й неквапливо. Господар приймав нас, немов священнодіяв. Лишилося враження, що ми для нього не просто випадкові люди, які ненароком мимохіть потрапили сюди з вулиці, а вибрані містагоги, учасники ритуального обряду, його найдорожчі, люб'язні його серцеві приятелі, бо годувати людей шашликами й частувати їх вином — то високе покликання, яке не кожній людині дається згори. В цей спосіб здійснюється важливе й істотне. Їсти й пити не фізіологічний акт насичення, а ствердження спільноти, щасливої й щирої людської дружби.»
для контрасту — у витвицьких:
«Вклоняючись, вона запрохує нас перейти до сусідньої кімнати, де на столі парує самовар і виблискує скло склянок.
Сяє біла, як сніг, скатерть. Монументапьна величність господині, що сидить коло самовару й розливає по склянках золотобарвний чай, підкреслює ідилічну замкненість цього ізольованого світу.
Співає пара. Блищить нікель цукерниці. Рожевіє пухкість щік і ліктів.»
«Простуючи порожньою тихою вуличкою розлогого степового міста, я віддаюся втішному полону згадок про минуле. Про страви, що завжди були надміру товсті, залляті сметаною й маслом. Про дрібно покраяні, притрушені перцем, перемішані з цибулею соковиті помідори. Про великі пухкі паляниці. Великі з зелено-чорною шкірою стиглі кавуни, які хрумтять, коли їх розрізувати.»
для ще більшого контрасту — пітєрського хрючева линника:
«Ми пішли. Ми потрапили поблизу на бічній вуличці, між Мойкою й Морською, до огидного брудного трактиру, розташованого в сутеренах. Збитими плитами східців ми зійшли вниз. Заля з низьким склепінням, з вогкими стінами, з нечистою й гнилою, пропльованою підлогою була повна кухонного чаду, тютюнового диму, смороду горілки, людських випарів. В сірій каламуті туманних сутінків жовтими плямами розпливалось з-під широких бляшаних дашків світло великих гасових лямп. За столиками сиділи сумнівні й двозначні постаті, умовні тіні людських істот, жалюгідні покидьки міста, п'яниці, з червоними очима кріликів, сухотні злодії, п'яні повії. На стінах висіли написи, які проголошували: "Роззуватися за столами забороняється!", "Забороняється висловлюватися матерно!" Це були жадні символи, стилізовані під льокальний тон. Я бачив: стягнувши чоботи, візник у своєму тяжкому ватяному кафтані розмотував на ногах прілі онучі.
Мене охопило почуття одчаю. Мене сповнював страх, змішаний з жалем і болем. Я подивився на Линника, на його елеґантний циліндер, на руду клином м'яту борідку. Здавалось, він не реаґував.
Як і всі, ми пили горілку з щербатих склянок і запивали її пивом. Ми їли підозріле вариво, що звалося "солянкою". "Половий" в широкій і довгій кумачевій сорочці на випуск, підперезаний вузьким ремінцем, поставив перед нами на стіл тарілку з ковбасою і другу з пласким, вимоченим в в оцеті фіолетовим оселедцем. Солоні огірки завершували невибагливе меню цього відкритого ніччю притону. Я наткнув на виделку шматок ковбаси. Я вагався. У мене вистачило мужности взяти його до уст, але я не наважувався проковтнути. Я підвівся з свого стільця і сказав: "Пробачте, я на хвилину!" Я пішов виплюнути непрожований шматок в темний куток трактирної залі. Там тхнуло вогкою цвіллю й сечею. Стояв запаскуджений фікус. 3 огидою я виплюнув з рота жвачку м'яса.»
про інші мистецтва теж добре:
«— Що робити майстрові, — кажу, — коли йому тією ж білою, тотожною собі фарбою треба змалювати й гаряче небо, й холодний сніг далеких гірських верховин, слизьку луску риби й срібне мінливе тремтіння поверхні ріки?!.
(між іншим, десь тут домонтовичу стає нудно всередині сюжету й він кидає собі виклик?.. так чи інакше, трапляється повний модернізм і, хоч немало синього, бо дніпро таки, але мене аж сліпить, так усе біліє: білий льняний плащ, біле вапно безбарвних вʼязничних стін, біле сяйво церкви й на відстані зелено-біле довкілля квітучих дерев, біле з жовтавим відтінком волосся, біле полотно блюзи, біле квіття акації, блакитно-біле море. є жовта глина, синій камінь, білий пісок. білий вестибюль. клявіятура піяніна, — білий клявішний шлях, перерваний чорним поруччям. біла, вся в соняшному сяєві, вся ніби наскрізь просяяна світлом «Варязька церква». білосіра риба, нанизана на лико. білебілебіле… )
«— Ми повинні, — кажу я, — оцінити досвіди цього майстра. Десь у глибинах памʼяті він, певне, не знаючи того сам, зберігав згадки про старовинні традиції іранської мініятури, про канонічні для цього мистецтва персонажі, жести, фарби. Успадкований від тисячоліть архаїзм він сполучив з власною недосвідченістю примітива. Сміливістю, якої йому аж ніяк не бракувало, він перемагав з відвагою неука мистецьку свою безпомічну невправність.»
«— Дивіться, — кажу я до Ґулі, — він ніколи не шкодував фарб, щоб справити враження на глядача. Він не обмежував себе в виборі кольорів. Він був щедрий і щирий. Він малював тією фарбою, яка йому припадала до вподоби. Власні уподобання, підказані власністю його непримхливого серця, коли він зважував, що, як і якою фарбою малювати! — Кожен мистець, — продовжую я, — с разом з тим народ, і тисячоліття багатоока мільйонова памʼять народу плекає й живить памʼять мистця. Реалізм, —повчально зауважую я, — є явище більш складне й глибоке, ніж це здається на перший, дещо поверховий погляд.»
«Що особливо цінно в творчому доробкові цього майстра, — розгортаю я свою думку, — це те, що він зовсім не рахується з традиціями банального реалізму. до якого нас призвичаїли малярі XIX століття. Банальний реаліст малює захід сонця так, як він його бачить і ніколи так, як знає. Він малює червоно-жовте сонце, що схиляється до обрію, хоч ще з шкільної лави він, знає, що, власне, рухається земля, а сонце лишається нерухоме. Наш майстер робить інакше. Він одночасно малює те, що бачить, і те, що знає. Ось, приміром, зверніть, прошу вас, увагу на цей малюнок ріки. Тут намальована поверхня ріки, що сяє на сонці й гарячими відблисками проміння сліпить людині очі, але майстер не задовольняється з цього. Він не хоче, щоб йому закинули, що він не був правдивий у своєму мистецтві і не намалював того, про що він знав якнайкраще, що кожна ріка в цій плідній і квітучій країні багата на смачну й добру рибу. Отже, він малює те, що бачить: сліпучу поверхню ріки, і те, що знає: ріку, повну риби з дбайливо виписаними півколами луски.»
думаю, фінал на своєму місці. нікому не личить відкрита кінцівка більше, ніж курортному роману. я б навіть не назвала її відкритою… просто собі в стилі домонтовича.
сильно приємно, що роман закінчується «нестерпним білим блиском дніпра». значить, вистачило фарби)
улюблене — «ой поїхав ревуха та по морю гуляти» — про польського шляхтича, що по скитаннях світом віднайшов таки дім в українській мудрості
коротеньке і стрімке оповідання, як я раніше без тебе була? прочитайте…
я ж просто залишу собі оце, якщо ще колись нападе спокуса полінуватися:
«Він сноб, денді, скептик і, разом з тим, палкий ентузіаст, фантаст, людина крайнощів, складна натура, що сполучає цинізм цивілізації й цноту дикунства».
«…здичавіти і здивачіти...»
«Лорд Байрон міг би позаздрити на надзвичайність його пригод. Небезпеки підстерігали його на кожному кроці. Постріл з рушниці, удар кинджалу, щасливо відбитий. У кожній крихті їжі, в кожному ковтку рідини могла бути отрута. Хто зна, чи побіжно відчутий біль не був спазмом останнього кохання?..»
дума 18 ст. про ревуху у виконанні володимира кушпета: тут.
з вірша «фарис» (вершник), який міцкевич присвятив одній із іпостасей ревухи — еміру тадж-уль-фехру:
«Чую, — крякав, — запах трупа,
Годі, коню, марно тупать!
Бедуїн шука дорогу,
Кінь шука трави зі стогу.
Зупиніться, марна праця:
Вам назад не повертаться!
Тут блукає тільки вітер,
Всі сліди давно він витер;
Коням тут нема принади,
Тут пасуться тільки гади.
Тільки трупи тут ночують,
Тільки яструби кочують».
«Глянув я тоді навколо:
Сонце вже поволі йшло,
Тінь лягла до видноколу,
І погоні не було.
Тут природа сном обнята,
Тут, у вічній тишині,
Як нелякані звірята,
Сплять стихії всі земні,
І від мене — від людини —
Жодна з острахом не лине».
***
«приборканий гайдамака» — це «пігмаліон», але замість гіґінза й елізи — пилип орлик і сава чалий. тут звучить немало пострілів і буквальне «Ґрунт вислизнув йому з-під ніг».
а ще:
«Тепер він знов мав нагоду збільшити ставку, міг піднести обсяг своєї політичної гри, якій він віддавався з тією блискучою й химерною пристрастю, з якою інші люблять жінок, владу, Бога або книжки».
«Війна завжди була для нього політикою. Запах пороху завжди для нього змішувався з запахом чор-
нила. Дія була теорією. Теорія — проєктом дії».
***
«помсту» написано про полонених, які обирають лишитися в полоні (безґрунтярство тим епічніше, що лишаються вони, бо за 10 років на чужині понавстигали насаджати у землю міцнокорінних яблуньок і назаводити дітей). і про червоне й чорне в козацтві. страшна річ. ну або типовий вівторок дотракійця, не знаю.
«Спалахнуло чорне полумʼя злоби».
***
найбільша зірка тут, звісно, роман. на тепер найулюбленіший у домонтовича. мені вже нема шо втрачать, цей відгук і так нечитабельний, тому далі традиційно вже просто копичка цитат:
про дніпро, безґрунтярство і безґрунтярство дніпра:
«На зламі століття життя під степовим соняшним небом було копійчане, бездумне, без примушених днів, без непередбачених тривог. По степах з неораною цілиною паслися неозорі стада овець. Селяни не угноювали піль; казали, що від гною горітиме хліб. Хати палили кизяком, зробленим з висушеного коров'ячого гною. Відро вишень, привезених великою гарбою до міста, продавали на "Озерці" за копійку. І тому, що відро вишень коштувало на базарі копійку, недосяжною мрією для малого хлопця лишалися штани, пошиті з купленого в місті краму. Отож мале, чіпляючись за материну спідницю, просило мами:
— Купіть мені, мамо, мателіяльні штани!
У місті рідко хто за тих патріярхальних часів купував для себе вишні на базарі. Тоді люди ще не обернулися на наймачів, що винаймають для себе мешкання й живуть по чужих хатах. Кожен жив в своїй хаті, і в кожного при хаті був свій садок. Міські садиби були тоді безмежні в своїй безмірності, з пасіками, городами, садками.
Трамвай уже бігав по проспекту, але воду ще возили з Дніпра в діжках. Вода хлюпала в чорноті горішнього чотирикутного отвору. В сінях, в темному кутку коло дверей стояла велика діжка для води, прикрита збитою з дощечок покришкою. І мідний кухлик, поставлений зверху на покришку, блідо сяяв каламутним золотом в холодній півтемряві ґанкових сіней.»
«І оце після сніданку, запаливши цигарку, я виходжу з готелю й спиняюсь на ґанкові.
Який чудовий, теплий, але не гарячий, весь насичений вогкістю ранок. Такі ранки в степовій Україні бувають тільки на весні. Вода на Дніпрі вже спала. Щодня перепадають рясні дощі. Чорноземля ще зберігає весняну вологість.
Усе місто довкола мене в зелі. Квітнуть акації. Білі ґрона обтяжують дерева, що простяглись вздовж пішоходів, що густими купами тиснуться на бульварі по середині проспекту, що суцільне зеленобіле тло утворюють в довколишніх садах. Ранкове повітря насичене солодким тьмяним ароматом білого квіту.
Я мну з огидою цигарку і викидаю її геть в бляшану урну. Такого ранку курити цигарку межує з блюзнірством!
П'яний од пахощів, я стою на ґанкові. Чи є ще друге таке запашне на Україні місто? Харків, Глухів, Київ? Я уявляю собі Київ, горяне, глибокими ярами розкреслене місто. Я відтворюю собі в уяві зелені його вулиці, сади і рішуче кажу:
— Ні!
Київ — офіційний, церемонний, сказати б так: стриманий. Він підібраний, можливо, навіть дещо педантичний. Каштани, що ними в Києві обсаджені вулиці, квітнуть декоративно пишно, але без паxощів. Усе дуже коректно й пристійно, але без всякого ентузіязму. Щодо лип, щодо старого Києва, то липи з їх м'яким і ніжним ароматом лишилися для міста тільки згадкою в скасованій, хоч і не зовсім ще забутій назві: Липки.
Тільки тут в цьому південному степовому місті аромат панує над усім. І серце, повне пам'яті про пишне буяння квіту, назавжди зберігає згадку про світ, який сьогодні став інший.»
«І оце я стою біля вікна, й вітер дме в обличчя, я дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці зʼявляється біль, ніби голкою щось царапнуло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.
Гуркоче потяг по мосту через Самару. Даремно я шукаю великих зелених верб, що росли колись на березі. Я не знаходжу їх, серед порожніх берегів тече оголена ріка. Пласка й безбарвна, вона здається нудною й вимученою вигадкою дадаїстичного поета. Абстрактною формулою механістичної теорії. Жадна ріка! Не ріка, лише труп ріки. Мертвотний плин нерухомої рідини. Схематизований кресленник з підручника гідрографії.
Я не витримую. Я обертаюсь, спустошений, розчарований, в німому пригніченні. Я потребую співчуття. Я нарікаю. Я скаржуся. Не звертаючись ні до кого, я кажу:
— Уявіть собі, жадного дерева!»
«У саду не лишилося старих дерев».
«…Новий сад мав зовсім інший вигляд. Молоді дерева підпорядковані були реґляменту піском посипаних доріжок. Ґазони й клюмби були спеціяльними написами заборонені для дітей, псів і п'яних. Усталений ранжир бордюрів замикав їх простір. Уніфікований стандарт квітів прикрашав кола й зірки клюмб.
Квіти перестали бути тим, чим вони були досі: квітами. На них складали акти. Їх реєстрували, заносили в бухгальтерські книги Тресту зелених насаджень, проводили по вхідних і вихідних книгах, акти підшивали до справ. Справи стояли на полицях шаф в канцеляріях установ.
На клюмбах квіти справляли враження помальованих на дикті. Кепка Ілліча й біблійна борода Маркса, викладені з битої цегли, перепаленого вугілля й повапнених кам'янців, повторювалися з убивчою одноманітністю. Од входу до берега я нарахував п'ять кепок і вісім борід. Розміри свідчили про прагнення до ґрандіозности, матеріял, використаний для цих садових декоративних мотивів, про режим суворої ощадности. Варіювався матеріял, приміром, тло було біле, кепка викладена була з цегли, або ж навпаки, при білій кепці було червоноцегельне тло.
3 дикту, піску, коксу, крейди, битої цегли, рахітичних дерев і реєстрованих квітів на березі Дніпра був споруджений "Парк культури й відпочинку", плід бухгальтерської ретельности, трестівських директив і обіжникового формалізму.
Тільки Дніпро й небо були ті самі: величні й безкраї.»
любовна лінія має закрут, гідний фентезі! ніколи такої музики не зустрічала. не розказуйте девіду мітчеллу, він накрутить з того роман на 600 сторінок:
«Розмова звертається до початкових подробиць нашого знайомства. Ця тема ніколи не втрачає своєї ваги для тих, що покохали».
«Я думаю, що наше кохання, як і блаженство святих і страждання грішників на середньовічних фресках і мозаїках, не забарвлене в сантименталізм почуттів».
але моє улюблене, про що б це не сигналізувало (шевельов у «шостому в ґроні» каже, що про одірваність гг од реальності і його прагнення заховатися в гастрономічних і мистецьких задоволеннях), все ж описи їжі.
у шашличній:
«Безперечно, господар мав рацію, повʼязуючи в один вузол те, що, на перший поверховий погляд, здавалося б, не мало між собою жадного звʼязку: вміння готувати шашлики, мистецтво малювати й здібність багато вина випити.»
«Усе робилося поважно й неквапливо. Господар приймав нас, немов священнодіяв. Лишилося враження, що ми для нього не просто випадкові люди, які ненароком мимохіть потрапили сюди з вулиці, а вибрані містагоги, учасники ритуального обряду, його найдорожчі, люб'язні його серцеві приятелі, бо годувати людей шашликами й частувати їх вином — то високе покликання, яке не кожній людині дається згори. В цей спосіб здійснюється важливе й істотне. Їсти й пити не фізіологічний акт насичення, а ствердження спільноти, щасливої й щирої людської дружби.»
для контрасту — у витвицьких:
«Вклоняючись, вона запрохує нас перейти до сусідньої кімнати, де на столі парує самовар і виблискує скло склянок.
Сяє біла, як сніг, скатерть. Монументапьна величність господині, що сидить коло самовару й розливає по склянках золотобарвний чай, підкреслює ідилічну замкненість цього ізольованого світу.
Співає пара. Блищить нікель цукерниці. Рожевіє пухкість щік і ліктів.»
«Простуючи порожньою тихою вуличкою розлогого степового міста, я віддаюся втішному полону згадок про минуле. Про страви, що завжди були надміру товсті, залляті сметаною й маслом. Про дрібно покраяні, притрушені перцем, перемішані з цибулею соковиті помідори. Про великі пухкі паляниці. Великі з зелено-чорною шкірою стиглі кавуни, які хрумтять, коли їх розрізувати.»
для ще більшого контрасту — пітєрського хрючева линника:
«Ми пішли. Ми потрапили поблизу на бічній вуличці, між Мойкою й Морською, до огидного брудного трактиру, розташованого в сутеренах. Збитими плитами східців ми зійшли вниз. Заля з низьким склепінням, з вогкими стінами, з нечистою й гнилою, пропльованою підлогою була повна кухонного чаду, тютюнового диму, смороду горілки, людських випарів. В сірій каламуті туманних сутінків жовтими плямами розпливалось з-під широких бляшаних дашків світло великих гасових лямп. За столиками сиділи сумнівні й двозначні постаті, умовні тіні людських істот, жалюгідні покидьки міста, п'яниці, з червоними очима кріликів, сухотні злодії, п'яні повії. На стінах висіли написи, які проголошували: "Роззуватися за столами забороняється!", "Забороняється висловлюватися матерно!" Це були жадні символи, стилізовані під льокальний тон. Я бачив: стягнувши чоботи, візник у своєму тяжкому ватяному кафтані розмотував на ногах прілі онучі.
Мене охопило почуття одчаю. Мене сповнював страх, змішаний з жалем і болем. Я подивився на Линника, на його елеґантний циліндер, на руду клином м'яту борідку. Здавалось, він не реаґував.
Як і всі, ми пили горілку з щербатих склянок і запивали її пивом. Ми їли підозріле вариво, що звалося "солянкою". "Половий" в широкій і довгій кумачевій сорочці на випуск, підперезаний вузьким ремінцем, поставив перед нами на стіл тарілку з ковбасою і другу з пласким, вимоченим в в оцеті фіолетовим оселедцем. Солоні огірки завершували невибагливе меню цього відкритого ніччю притону. Я наткнув на виделку шматок ковбаси. Я вагався. У мене вистачило мужности взяти його до уст, але я не наважувався проковтнути. Я підвівся з свого стільця і сказав: "Пробачте, я на хвилину!" Я пішов виплюнути непрожований шматок в темний куток трактирної залі. Там тхнуло вогкою цвіллю й сечею. Стояв запаскуджений фікус. 3 огидою я виплюнув з рота жвачку м'яса.»
про інші мистецтва теж добре:
«— Що робити майстрові, — кажу, — коли йому тією ж білою, тотожною собі фарбою треба змалювати й гаряче небо, й холодний сніг далеких гірських верховин, слизьку луску риби й срібне мінливе тремтіння поверхні ріки?!.
(між іншим, десь тут домонтовичу стає нудно всередині сюжету й він кидає собі виклик?.. так чи інакше, трапляється повний модернізм і, хоч немало синього, бо дніпро таки, але мене аж сліпить, так усе біліє: білий льняний плащ, біле вапно безбарвних вʼязничних стін, біле сяйво церкви й на відстані зелено-біле довкілля квітучих дерев, біле з жовтавим відтінком волосся, біле полотно блюзи, біле квіття акації, блакитно-біле море. є жовта глина, синій камінь, білий пісок. білий вестибюль. клявіятура піяніна, — білий клявішний шлях, перерваний чорним поруччям. біла, вся в соняшному сяєві, вся ніби наскрізь просяяна світлом «Варязька церква». білосіра риба, нанизана на лико. білебілебіле… )
«— Ми повинні, — кажу я, — оцінити досвіди цього майстра. Десь у глибинах памʼяті він, певне, не знаючи того сам, зберігав згадки про старовинні традиції іранської мініятури, про канонічні для цього мистецтва персонажі, жести, фарби. Успадкований від тисячоліть архаїзм він сполучив з власною недосвідченістю примітива. Сміливістю, якої йому аж ніяк не бракувало, він перемагав з відвагою неука мистецьку свою безпомічну невправність.»
«— Дивіться, — кажу я до Ґулі, — він ніколи не шкодував фарб, щоб справити враження на глядача. Він не обмежував себе в виборі кольорів. Він був щедрий і щирий. Він малював тією фарбою, яка йому припадала до вподоби. Власні уподобання, підказані власністю його непримхливого серця, коли він зважував, що, як і якою фарбою малювати! — Кожен мистець, — продовжую я, — с разом з тим народ, і тисячоліття багатоока мільйонова памʼять народу плекає й живить памʼять мистця. Реалізм, —повчально зауважую я, — є явище більш складне й глибоке, ніж це здається на перший, дещо поверховий погляд.»
«Що особливо цінно в творчому доробкові цього майстра, — розгортаю я свою думку, — це те, що він зовсім не рахується з традиціями банального реалізму. до якого нас призвичаїли малярі XIX століття. Банальний реаліст малює захід сонця так, як він його бачить і ніколи так, як знає. Він малює червоно-жовте сонце, що схиляється до обрію, хоч ще з шкільної лави він, знає, що, власне, рухається земля, а сонце лишається нерухоме. Наш майстер робить інакше. Він одночасно малює те, що бачить, і те, що знає. Ось, приміром, зверніть, прошу вас, увагу на цей малюнок ріки. Тут намальована поверхня ріки, що сяє на сонці й гарячими відблисками проміння сліпить людині очі, але майстер не задовольняється з цього. Він не хоче, щоб йому закинули, що він не був правдивий у своєму мистецтві і не намалював того, про що він знав якнайкраще, що кожна ріка в цій плідній і квітучій країні багата на смачну й добру рибу. Отже, він малює те, що бачить: сліпучу поверхню ріки, і те, що знає: ріку, повну риби з дбайливо виписаними півколами луски.»
думаю, фінал на своєму місці. нікому не личить відкрита кінцівка більше, ніж курортному роману. я б навіть не назвала її відкритою… просто собі в стилі домонтовича.
сильно приємно, що роман закінчується «нестерпним білим блиском дніпра». значить, вистачило фарби)
Read
May 14, 2025(reposting my review from twitter)
"On Shaky Ground" by V. Domontovych (1942), a novel by one of my favorite writers, was translated into English!
The plot in a nutshell: It is a truth universally acknowledged that a modernist artist in possession of ambitions must be in want of a cultural tradition. Now, how does one go about finding the steady ground of a tradition to play, struggle, converse and clash with in a culture that's built around catastrophic upheavals every couple years or so? What modes of thinking in&through culture does that breed? What genres and forms?
The protagonist, a Soviet cultural functionary in the late 1920s, is summoned to the city of his childhood to seal the fate of a modernist church: will it be bulldozed to clear the space for new projects of the future? Industries? Constructivist dorms with no private spaces?
For the vibe, think Year Eleven by Dzyga Vertov, which unfolds in the same city&is a visual document of the same construction project: conquering the elements with hydroelectric plants, brittle bones of the past crushed by larger-than-life workers, etc.
"On Shaky Ground" isn't a heroic tale of preservation of cultural monuments against all odds. My boy Domontovych, my problematic fave, is too pessimistic and too ironic for that by far. We don't get the good guys. We don't get a straightforward narrative either. This culture on the ruins doesn't lend itself well to consistent narratives that have a beginning, a middle and an end. The moment you think you see the rules of the narrative, the ground is yanked out from under your feet. You think this is an ironic account of the shifting modes of cultural production during a tumultuous historical era? Nah, have a snippet of a sentimental love story. Growing comfortable with the generic expectations of a love story? Have a treatise on a conflict between Byzantine and baroque traditions in Ukrainian modernist art.
V. Domontovych, aka Viktor Petrov, aka V. Ber, aka Agent Ivanov, wrote the novel in the occupied Kharkiv, where he was sent as a Soviet spy. He wasn't a brave man. He had outlived most everybody he loved and respected, and agreed to work for the system that killed them. In a situation where he knew he could get killed at any moment--but also the only moment where he got some freedom of speech--this is what he chose to write: this love poem for this chaotic tumultuous space and culture. (I mean, this, and obituaries for his friends.)
"On Shaky Ground" by V. Domontovych (1942), a novel by one of my favorite writers, was translated into English!
The plot in a nutshell: It is a truth universally acknowledged that a modernist artist in possession of ambitions must be in want of a cultural tradition. Now, how does one go about finding the steady ground of a tradition to play, struggle, converse and clash with in a culture that's built around catastrophic upheavals every couple years or so? What modes of thinking in&through culture does that breed? What genres and forms?
The protagonist, a Soviet cultural functionary in the late 1920s, is summoned to the city of his childhood to seal the fate of a modernist church: will it be bulldozed to clear the space for new projects of the future? Industries? Constructivist dorms with no private spaces?
For the vibe, think Year Eleven by Dzyga Vertov, which unfolds in the same city&is a visual document of the same construction project: conquering the elements with hydroelectric plants, brittle bones of the past crushed by larger-than-life workers, etc.
"On Shaky Ground" isn't a heroic tale of preservation of cultural monuments against all odds. My boy Domontovych, my problematic fave, is too pessimistic and too ironic for that by far. We don't get the good guys. We don't get a straightforward narrative either. This culture on the ruins doesn't lend itself well to consistent narratives that have a beginning, a middle and an end. The moment you think you see the rules of the narrative, the ground is yanked out from under your feet. You think this is an ironic account of the shifting modes of cultural production during a tumultuous historical era? Nah, have a snippet of a sentimental love story. Growing comfortable with the generic expectations of a love story? Have a treatise on a conflict between Byzantine and baroque traditions in Ukrainian modernist art.
V. Domontovych, aka Viktor Petrov, aka V. Ber, aka Agent Ivanov, wrote the novel in the occupied Kharkiv, where he was sent as a Soviet spy. He wasn't a brave man. He had outlived most everybody he loved and respected, and agreed to work for the system that killed them. In a situation where he knew he could get killed at any moment--but also the only moment where he got some freedom of speech--this is what he chose to write: this love poem for this chaotic tumultuous space and culture. (I mean, this, and obituaries for his friends.)
December 14, 2023
Ох, як мені сподобалось!
Роман про Дніпро і про любов. Це напевно найкрасивіший опис початку закоханості, який я бачила в літературі. Роман про зміни часу розлам епох, про мистецтво, про речі і ще про багато чого. Дивовижно гарно заземлений через описи їжі, місць і людей. А ще там травень і цей зараз квітучих дерев прямо відчувається крізь текст, коли ти читаєш.
Ну і мова, Домонтович неймовірно влучно добирає слова.
Всім раджу!
Роман про Дніпро і про любов. Це напевно найкрасивіший опис початку закоханості, який я бачила в літературі. Роман про зміни часу розлам епох, про мистецтво, про речі і ще про багато чого. Дивовижно гарно заземлений через описи їжі, місць і людей. А ще там травень і цей зараз квітучих дерев прямо відчувається крізь текст, коли ти читаєш.
Ну і мова, Домонтович неймовірно влучно добирає слова.
Всім раджу!
March 11, 2026
Страшенно сподобалася романтична частина цього роману, де дуже красиво і чуттєво зображені залицяння, флірт та побачення персонажів. Але мистецькознавча складова твору мене так знудила, що заледве вдавалося боротися зі сном, доводилося аж віднаходити у забитих м'язах литок особливо болючі місця пальцями, щоби не заснути з нудьги, ахахах.
Read
January 25, 2024Я дуже люблю українську літературу 20-х - 30-х рр. Я обожнюю урбаністичні романи того часу. Я захоплююся текстами Домонтовича. Але "Без ґрунту" не типовий роман. Він був виданий у 1942 році, хоча й описував Україну 20-х років. На відміну від творів представників "Розстріляного відродження" "Без ґрунту" наскрізно песимістичний і тривожний текст. Тут немає надії, немає відчуття настання нової епохи і трепету перед лицем цивілізаційних зламів. Домонтович вже дивився з висоти років на той час і не бачив у ньому нічого крім страху і туги. У сюжеті ніхто не помирає, не втрачає кохання, не потрапляє у в'язницю, усе, на перший погляд, виглядає буденно, але у всіх діях героїв відчувається якась марність і зневіра.
Я думаю багато хто зрозуміє це зараз, відчує прокрастинацію головного героя, його способи відмежуватися від реальності і поринути у тимчасові принади насолод.
Цей твір не заходив мені із захватом та ентузіазмом. Тут було багато сюжетних відхилень, роздумів про мистецтво і життя. Однак усе тут було гармонійно.
Такі твори однозначно треба читати!
Окрема подяка за оповідання "Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти". Дуже класна історія написана на основі не менш класного історичного персонажа. Я тішився декілька днів, повертався до тексту, читав додаткові матеріали і розповідав друзям.
Я думаю багато хто зрозуміє це зараз, відчує прокрастинацію головного героя, його способи відмежуватися від реальності і поринути у тимчасові принади насолод.
Цей твір не заходив мені із захватом та ентузіазмом. Тут було багато сюжетних відхилень, роздумів про мистецтво і життя. Однак усе тут було гармонійно.
Такі твори однозначно треба читати!
Окрема подяка за оповідання "Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти". Дуже класна історія написана на основі не менш класного історичного персонажа. Я тішився декілька днів, повертався до тексту, читав додаткові матеріали і розповідав друзям.
January 22, 2025
Атмосфера твору відчувається, як дуже творча. Тому підтвердженням є і вставна новелла про архітектора Линника (моя улюблена частина тексту), і історія про відому оперну співачку Ларису Сольську, і справа про Варязьку церкву. Але в той же час, увесь твір пронизаний відчуттям страху і песимізму. Безвихідь оселяється в душі головного героя і так і не полишає його.
Люди навколо нього (і він сам) переставали відчувати таку знайому їм землю "ґрунт" під ногами. Тепер нова реальність вимагає позбутися усього старого, відмежуватись від тисячолітньої історії свого краю, і почати з нового аркушу.
Люди навколо нього (і він сам) переставали відчувати таку знайому їм землю "ґрунт" під ногами. Тепер нова реальність вимагає позбутися усього старого, відмежуватись від тисячолітньої історії свого краю, і почати з нового аркушу.
April 30, 2024
Дочитала «Без ґрунту» 🔥
Коротку прозу, яка увійшла до книжки не планую читати найближчі кілька років, тому вважаю основну мету виконаною 😎
Коротку прозу, яка увійшла до книжки не планую читати найближчі кілька років, тому вважаю основну мету виконаною 😎
November 14, 2022
«Я ніколи не квапився робити те, що я мусів був робити. Навіщо?.. Я завжди понад усе цінив примхливу химерність бажання, що раптом прокидалось в мені. Ніколи й ні в чому не треба зраджувати себе, вище над усе слід ставити власну примху. Хіба ж не так?..»
Цю книжку я раніше вже читав, але от з насолодою переслухав у Абук. Обкладинка у Абук теж класна але покажу тут оригінальну палітурку Гніздовського з першовидання 1948 року, ну бо кайф.
🎙 Я міг би сказати, що відгук можна скласти просто з шикарних цитат, але це треба переписати сюди кожне третє речення роману. То я просто скажу, що Роман Харандюк — ідеальний і видатний диктор. Це дуже непростий текст, мова у Домонтовича вишукано-інтеліґентська, це треба відчувати.
✍️ Сам Домонтович охарактеризував роман, як «опис тижневої командировки, отже, щоденник, хроніка послідовностей, не більше». І це реально так, окрім отого «не більше».
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
Цю книжку я раніше вже читав, але от з насолодою переслухав у Абук. Обкладинка у Абук теж класна але покажу тут оригінальну палітурку Гніздовського з першовидання 1948 року, ну бо кайф.
🎙 Я міг би сказати, що відгук можна скласти просто з шикарних цитат, але це треба переписати сюди кожне третє речення роману. То я просто скажу, що Роман Харандюк — ідеальний і видатний диктор. Це дуже непростий текст, мова у Домонтовича вишукано-інтеліґентська, це треба відчувати.
✍️ Сам Домонтович охарактеризував роман, як «опис тижневої командировки, отже, щоденник, хроніка послідовностей, не більше». І це реально так, окрім отого «не більше».
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
February 26, 2025
Це моя третя книжка Домонтовича, але вперше коли мені здається, що я дуже тупа для цієї книги, я не дуже зрозуміла, що саме хотів сказати автор цією історією. Через це, вони здалась мені трошки нудненькою
Взагалі Домонтович схоже залишаєт своїх головних героїв спеціально нещасними в коханні, чисто фішка його
Це все що я винесла з цієї книжки🤣 ну і що радянська влада гавно, але ну якби ми і так це знали
Взагалі Домонтович схоже залишаєт своїх головних героїв спеціально нещасними в коханні, чисто фішка його
Це все що я винесла з цієї книжки🤣 ну і що радянська влада гавно, але ну якби ми і так це знали
March 26, 2026
Поки найяскравіше враження цього року. Дуже насичені і концентровані тексти, особливо оповідання. Хоча рівень ставок у кожній історії зростає. Роман такий «почитаймо про велемудрого та освіченого автора, який не може наважитися жити це життя» і до «псохологічна напруга, складні вибори і кров, кров, кров…».
Все сподобалось. Тепер треба читать «Агента з ведмедиком»
Все сподобалось. Тепер треба читать «Агента з ведмедиком»
September 23, 2023
Дивовижний коктейль із любовного роману і мистецтвознавчого есею. Не збовтаний, але змішаний.
May 7, 2026
Спочатку було складно і нуднувато, але потім Домонтович мене підкорив. Плюс дуже допоміг ключ до розуміння і пошук додаткової інформацію.
Друга половина вже значно легше сприймалась, бо ти вже в курсі що і до чого.
Роздуми про мистецтва, кохання, історію, політику, психологію і загалом суспільства.
До того ж таке актуальне відчуття відчаю і безвиході, безсенсовності і прокрастинації, що аж в око попало.
Друга половина вже значно легше сприймалась, бо ти вже в курсі що і до чого.
Роздуми про мистецтва, кохання, історію, політику, психологію і загалом суспільства.
До того ж таке актуальне відчуття відчаю і безвиході, безсенсовності і прокрастинації, що аж в око попало.
May 1, 2024
Просто обожнюю ❤️ Для мене не існує такого тексту, який готова почати читати ще раз щойно акінчивши. Але цей - виключення.
Зробіть собі подарунок: насолодіться цим текстом у Дніпрі навесні.
Зробіть собі подарунок: насолодіться цим текстом у Дніпрі навесні.
February 4, 2024
Це найбільше відкриття за останній час та один з найкращих текстів, які я читала в житті. Я отримала задоволення від першої до останньої сторінки. Здивована, що вперше почула про Домонтовича в свої 42 роки.
Бо його постать та його біографія варті того, щоб зняти про нього фільм. Його книжки має обов’язково читати той, хто вважає себе інтелектуалом. Його мова - яскрава, глибока і образна. Його сенси - сучасні. Від його текстів неможливо відірватись.
“Без ґрунту” - повість про мистецтвознавця, який відправився зі столичного Харкова у Дніпро і повинен там взяти участь у роботі щодо захисту собору, який створив його викладач. Проте герой зайнятий трохи іншими справами. До речі, як на мене, в цій книжці - найкрасивіший “підкат” до дівчини у всій світовій літературі.
Якось я хотіла почитати книжку про південь України - про Запоріжжя, степи, Хортицю. Але я так і не знайшла нічого цікавого. Так от, це тому що я не знала тоді про цей текст і про Домонтовича. Так, тут не Запоріжжя, а Дніпро, але між ними 100 км, тож описи природи, весни, людей, їжі - перенесли мене додому.
Для кращого розуміння цього тексту варто послухати дослідницю творчості та життя Домонтовича - літературознавицю Віру Агеєву. На youtube рекомендую канал “Шалені авторки”, там пані Віра детально розбирає, про що текст, в яку епоху він був написаний, хто є прототипами героїв і взагалі “що хотів сказати автор”.
Бо його постать та його біографія варті того, щоб зняти про нього фільм. Його книжки має обов’язково читати той, хто вважає себе інтелектуалом. Його мова - яскрава, глибока і образна. Його сенси - сучасні. Від його текстів неможливо відірватись.
“Без ґрунту” - повість про мистецтвознавця, який відправився зі столичного Харкова у Дніпро і повинен там взяти участь у роботі щодо захисту собору, який створив його викладач. Проте герой зайнятий трохи іншими справами. До речі, як на мене, в цій книжці - найкрасивіший “підкат” до дівчини у всій світовій літературі.
Якось я хотіла почитати книжку про південь України - про Запоріжжя, степи, Хортицю. Але я так і не знайшла нічого цікавого. Так от, це тому що я не знала тоді про цей текст і про Домонтовича. Так, тут не Запоріжжя, а Дніпро, але між ними 100 км, тож описи природи, весни, людей, їжі - перенесли мене додому.
Для кращого розуміння цього тексту варто послухати дослідницю творчості та життя Домонтовича - літературознавицю Віру Агеєву. На youtube рекомендую канал “Шалені авторки”, там пані Віра детально розбирає, про що текст, в яку епоху він був написаний, хто є прототипами героїв і взагалі “що хотів сказати автор”.
August 11, 2021
Перегорнувши останню сторінку, пожалкувала, що опісля книги немає якогось аналітичного додатку до написаного Домонтовичем. Адже маючи власне бачення героїв, сюжету і авторського задуму, цікаво поглянути на те, як такий однозначно неоднозначний твір бачать інші. Що таке бути "без ґрунту" для інших? І що автобіографічного в особі протагоніста?
Звісно, інтернет-джерела змогли відповісти на ці мої запити, хоча і досить поверхнево.
Як на мене, книга не залишить байдужими прихильників інтелектуального роману або тих, хто просто полюбляє філософізацію життя з домішками сарказму.
Звісно, інтернет-джерела змогли відповісти на ці мої запити, хоча і досить поверхнево.
Як на мене, книга не залишить байдужими прихильників інтелектуального роману або тих, хто просто полюбляє філософізацію життя з домішками сарказму.
August 15, 2024
Поставив би 3.5, якби гудрідз нарешті зробили нормальну систему оцінювання.
"Без ґрунту" сподобалась загалом, хоча в історію кохання я не повірив, а початок цієї історії кохання взагалі схожий на якийсь стрьомний сталкерінг. Втім це напевно вкладається в персонажа головного героя, справді відірваного від усього гедоніста, якому в принципі пох на все. Подобається мова роману і загальна атмосфера.
Оповідання не сподобались, частину проскіпав навіть.
"Без ґрунту" сподобалась загалом, хоча в історію кохання я не повірив, а початок цієї історії кохання взагалі схожий на якийсь стрьомний сталкерінг. Втім це напевно вкладається в персонажа головного героя, справді відірваного від усього гедоніста, якому в принципі пох на все. Подобається мова роману і загальна атмосфера.
Оповідання не сподобались, частину проскіпав навіть.
December 22, 2023
Дуже цікавий і нестандартний досвід читання, який, напевно, не кожному буде до смаку. Вже зустрічала від знайомих кілька відгуків, що книжка якось неочікувано обривається, сюжет не закінчений, не зрозумілий.
Але! Я якраз бачу, як Ростислав проходить по ідеальному Кемпбелівському колу героя. От тільки це історія про нестандартного героя. Це герой, який не приймає виклик і не йде в мандри. Він не просто той звичайний герой, що якби про людське око вагається, чекає, поки добре попросять. І навіть не той, що все ж таки зважується на героїчний вчинок, коли тиск обставин стає занадто сильним. Пан Ростислав провалює будь-які випробування, він йде на поводу у всіх "вартових порогів". Він дуже, дуже вправний ескапіст і того прекрасно свідомий. І, на мою думку, це найкращий тип героя для такої теми, для того світу, який зображує автор.
Я щиро співчувала всім другорядним героям, які зустрічаються на шляху Ростислава і яким він навіть не намагається допомогти, і, як на мене, це саме те, що треба.
Все закінчується не почавшись, тому що герой ніколи так і не йде на поклик. Тому що в ньому, як і в майже всіх інших герой, доба той поклик вбила.
Дуже сумний та дуже актуальний твір. І дуже смачно написаний. За стиль додаткова зірочка)
Але! Я якраз бачу, як Ростислав проходить по ідеальному Кемпбелівському колу героя. От тільки це історія про нестандартного героя. Це герой, який не приймає виклик і не йде в мандри. Він не просто той звичайний герой, що якби про людське око вагається, чекає, поки добре попросять. І навіть не той, що все ж таки зважується на героїчний вчинок, коли тиск обставин стає занадто сильним. Пан Ростислав провалює будь-які випробування, він йде на поводу у всіх "вартових порогів". Він дуже, дуже вправний ескапіст і того прекрасно свідомий. І, на мою думку, це найкращий тип героя для такої теми, для того світу, який зображує автор.
Я щиро співчувала всім другорядним героям, які зустрічаються на шляху Ростислава і яким він навіть не намагається допомогти, і, як на мене, це саме те, що треба.
Все закінчується не почавшись, тому що герой ніколи так і не йде на поклик. Тому що в ньому, як і в майже всіх інших герой, доба той поклик вбила.
Дуже сумний та дуже актуальний твір. І дуже смачно написаний. За стиль додаткова зірочка)
November 29, 2023
Як для класики дуже легко читається.
Здалось, шо всі персонажі наче на розрив кричать про свої думки та погляди. Сподобалась тематика твору і глибоке занурення в українське мистецтво і те, який вибір мали діячи в 20ті. Головний герой явно намагається не мати власної думки, але крізь любовну лінію гарно показана його пилка натура і небайдужість до культури. Класно передана природа і як вона завжди наче заземляє опововідь.
Цікавий ключ, доповнив моє сприйняття. Нагадую шо читати його треба обов’язково наприкінці)
Буду далі знайомитись з автором
Здалось, шо всі персонажі наче на розрив кричать про свої думки та погляди. Сподобалась тематика твору і глибоке занурення в українське мистецтво і те, який вибір мали діячи в 20ті. Головний герой явно намагається не мати власної думки, але крізь любовну лінію гарно показана його пилка натура і небайдужість до культури. Класно передана природа і як вона завжди наче заземляє опововідь.
Цікавий ключ, доповнив моє сприйняття. Нагадую шо читати його треба обов’язково наприкінці)
Буду далі знайомитись з автором
February 26, 2025
Потік свідомості надзвичайно гарною українською мовою. Так ніби слухаєш класну музику, але не розумієш змісту. Я дуже люблю структуровані тексти, де чітко проглядається мотив, і темп розповіді. Тут все навпаки, так ніби тобі розповідають про речі у світі, які в дивний спосіб вʼяжуться між собою
June 3, 2023
Я не можу з цього Домонтовича, як він пише, як стібеться з речей — це кайф
January 14, 2026
Змішані почуття, тривожний текст і дуже багато сюжетних вихилясів. Не можу скащати, що сподобалося, але й не неприємно було читати.
January 11, 2026
Продовжую знайомство з В. Домонтовичем - і як же мені подобається!
По сюжету:
По-перше — локація.
Дніпро 30-х років минулого століття: пороги от-от затоплять через побудову ГЕСів, ще не забудоване, не цілком індустріалізоване місто, яке тільки готується стати окрасою Півдня. Це перший твір, який я читала про це місто — і отак одразу сталась любов😍
Наскільки я полюбила описи Києва в Дівчина з ведмедиком і Невеличка драма Підмогильного, настільки ж тут кайфувала від можливості перенестися в Дніпро, відчути його незавершений, перехідний стан.
По-друге — тонка й чуттєва лінія кохання
Я не знаю, як Домонтовичу вдається писати про кохання настільки ніжно й водночас прагматично. Зустріч Ростислава з Ларисою, це просто так красиво🩶 це так гарно намалювалось у моїй голові, що я поверталась до моменту неодноразово. Їх побачення у вірменській шашличній, нічні прогулянки, подорож на човні і майже невидимий (сама сумніваєшся а чи він існував) поцілунок-доторк до руки в поїзді на станції. Серед всепоглинаючого страху тоталітарного режиму ця історія кохання — як спалах супернової. Я полюбила її беззастережно.
По-третє — доля Варязької церкви.
Тут є над чим помізкувати: чи винесене рішення можна вважати позитивним? Безґрунтянство — воно звільняє чи, навпаки, упокорює, обмежує? Дуже допомогло відео Віри Агеєвої про сенси «Без ґрунту» та прототипи персонажів — воно справді розставляє правильні акценти. Самотужки я, мабуть, не осилила б такого рівня прочитання.
З улюблених моментів - побачення у вірменській шашличній, сама зустріч Ростислава Михайловича і Лариси, прогулянки головного героя Дніпром і рефлексії про дитинство у рідному місті.
💭 «Мандрівники, бродяги почуттів, кочовники міста, ми віддались безцільності нічних блукань.
Ми переходили з садка в садок... Ми одкривали нікому не знані країни, суходоли, землі. Ми собою починали всесвіт з початку.
Я спитав:
— Чи не здається вам, Ларисо, що біблійне оповідання про Адама й Єву відноситься тільки до вас і мене, і ми, ви й я сьогодні — це ті перші й єдині на світі люди, задля яких був створений цілий цей світ?..»
💭 «Я уявляю собі: він, високий і широкоплечий, ще властиво юнак, так само, як оце я, йшов колись поруч неї, нога в ногу й дивився, пожадливий, нетерплячий, збуджений, в темну блакить її очей. І в нього тоді виникли ці прозорі й прості такти...
Я намагаюсь пояснити:
— Коли ви переходили через трамвайну колію, я дивився на вас, і мені на згадку прийшов ляйтмотив з симфоніі Шиманівського.»
💭 «Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місяця... Місце народження обернулось посвідкою, виданою з Загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети.
У звичці блукати людина шукає для себе захисту від влади первісних інстинктів. І все таки од цих інстинктів ніколи не можна звільнитися, при першій нагоді вони проривають штучні заборола, як річна повінь, коли приходить весна.»
По сюжету:
По-перше — локація.
Дніпро 30-х років минулого століття: пороги от-от затоплять через побудову ГЕСів, ще не забудоване, не цілком індустріалізоване місто, яке тільки готується стати окрасою Півдня. Це перший твір, який я читала про це місто — і отак одразу сталась любов😍
Наскільки я полюбила описи Києва в Дівчина з ведмедиком і Невеличка драма Підмогильного, настільки ж тут кайфувала від можливості перенестися в Дніпро, відчути його незавершений, перехідний стан.
По-друге — тонка й чуттєва лінія кохання
Я не знаю, як Домонтовичу вдається писати про кохання настільки ніжно й водночас прагматично. Зустріч Ростислава з Ларисою, це просто так красиво🩶 це так гарно намалювалось у моїй голові, що я поверталась до моменту неодноразово. Їх побачення у вірменській шашличній, нічні прогулянки, подорож на човні і майже невидимий (сама сумніваєшся а чи він існував) поцілунок-доторк до руки в поїзді на станції. Серед всепоглинаючого страху тоталітарного режиму ця історія кохання — як спалах супернової. Я полюбила її беззастережно.
По-третє — доля Варязької церкви.
Тут є над чим помізкувати: чи винесене рішення можна вважати позитивним? Безґрунтянство — воно звільняє чи, навпаки, упокорює, обмежує? Дуже допомогло відео Віри Агеєвої про сенси «Без ґрунту» та прототипи персонажів — воно справді розставляє правильні акценти. Самотужки я, мабуть, не осилила б такого рівня прочитання.
З улюблених моментів - побачення у вірменській шашличній, сама зустріч Ростислава Михайловича і Лариси, прогулянки головного героя Дніпром і рефлексії про дитинство у рідному місті.
💭 «Мандрівники, бродяги почуттів, кочовники міста, ми віддались безцільності нічних блукань.
Ми переходили з садка в садок... Ми одкривали нікому не знані країни, суходоли, землі. Ми собою починали всесвіт з початку.
Я спитав:
— Чи не здається вам, Ларисо, що біблійне оповідання про Адама й Єву відноситься тільки до вас і мене, і ми, ви й я сьогодні — це ті перші й єдині на світі люди, задля яких був створений цілий цей світ?..»
💭 «Я уявляю собі: він, високий і широкоплечий, ще властиво юнак, так само, як оце я, йшов колись поруч неї, нога в ногу й дивився, пожадливий, нетерплячий, збуджений, в темну блакить її очей. І в нього тоді виникли ці прозорі й прості такти...
Я намагаюсь пояснити:
— Коли ви переходили через трамвайну колію, я дивився на вас, і мені на згадку прийшов ляйтмотив з симфоніі Шиманівського.»
💭 «Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місяця... Місце народження обернулось посвідкою, виданою з Загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети.
У звичці блукати людина шукає для себе захисту від влади первісних інстинктів. І все таки од цих інстинктів ніколи не можна звільнитися, при першій нагоді вони проривають штучні заборола, як річна повінь, коли приходить весна.»
September 14, 2024
одна з якостей цієї книги що робить її напевно найліпшим текстом домонтовича (про петрова хз xddddd) це її витриманість. чел мав добрий десяток років аби провести інтроспективу епохи рострілянного відродження та порефлексувати про тогочасне мистецтво. тим-то книга й сповнена метафор на предмет філософії штуки та описів творчости вигаданого художника (хоча на "першому" шарі тексту безумовно лежить любовна історія про інтрижку у відрядженні. треба ж якось читатів забайтити). далебі, головний конфлікт роману крутиться навколо вигаданої церкви на яку навішано цілий вагон символізму. оцей ретроспективний погляд ще ліпше проявляється у протиставлені адекватного та співчуваючого гг ростислава до інших, більш шаржеподібно змальованих персонажів. ростик ніби знає до чого все йде, він, як і сам домонтович, безсумнівно переживе сталінські чистки завдяки своїй "нейтральності". тільки що зрозумів що цим аспектом без ґрунту дуже римується з санаторійною зоною (до того ж обидва тексти можливо накраща художня проза що вийшла з під пера їхніх авторів (ну ладно, про зону ще спірно)). тут - нейтральний гг, там - запалений мертвою ідеологією; тут - погляд з висоти минулих літ, там - репортаж із самого серця подій; і тут і там велика частину касту це карикатурні персонажі які репрезентують укр суспільство; тут - роман, що розмірено змальовує події, там - повість, що наче vivid dream; і тут і там любовний інтерес гг це "сучасна жінка" яка грає дуже активну роль. далі йде огляд (скоріш фокус на фіналі) зі спойлерами який я написав одразу після прочитання книги коли ще не мав гудрідс.
епізод в якому Ростислав Михайлович дойобує Ґулю та ставить йому незручні питання з приводу Церкви в черговий раз доводить майстерність віті як письменника взагалі та транслятора епохи зокрема. ростик є людиною освіченою та здатною відчувати тонесеньке мереживо сутей та сенсів. бо, власне, таким був і сам автор бо неможливо написати «справжнього» персонажа, розумнішого за автора. так от фрейм головного героя охоплює майже всі 360 градусів тонкощів риторики та мистецьких поглядів. він, а тому і читачі, не має ілюзій (принаймні очевидних) з приводу Церкви чи Линника, чи компартії з її незчисленними комітетами. в той час Ґуля є майже аномальним носієм ідей, окрім яких він неначе неспроможний сприймати можливі істини. сам роман взагалі доволі простий для розуміння з першого погляду, більшість інформації про персонажів подається прямо. «складність» тексту полягає в мінімальній кількості балів по шкалі аутизму, при якій вам взагалі цікаво читати про україну 30-х та модерні течії мистецтва з всюдисущим іронізуванням та критикою установ та хуй-дроч-суперпіська-викон-комів. автор лише радий викласти інфу про персонажів та віяння епохи, аби читач радо метикував туди-сюди ідеями та складав власну картинку. безумовно, обидва линник та арсен петрович то є зібрані образи, що створені відображати «види» людей, яких сам петров мав нагоди зустрічати в житті. та на жаль ми не отримали правдивого митця кшталту линника, бо естетика його картин за описами справляє враження ну дуууже чаруючої. своїм зображенням маргінесів, переходів воно нагадує популярні нині лімінальні простори. арсен же, в свою чергу, персонаж що актуальний своєю присутністю завжди - стара людина, що не встигає за епохою, через що перебуває в стані постійної емоційної жалюгідности. їй нема в що вірити, до чого рватись. спалах молодости втрачено, старі ідеї доводиться класти на полицю, або того гірше - жбурляти подалі за шафу чи під ліжко. ростислав розуміє всіх цих персонажів і більше, але йому все ще доводиться грати за правилами партійного спілкування та -комських жаргонів, де слів багато, а суті - катма. питаючи ґулю про Церкву в кінці тексту, автор питає себе і нас: яку інтерпретацію мистецтва обираємо ми та чи вона справді краща за інші? коли ісус вривається в храм та трощить його нутрощі, лаючи тамошню точно-не-паству, його бентежить забуття. ті люди забули суть храму, їм стало абсолютно начхати на те, що тепер ринок колись був домом батька христа. з погляду християнства це справедливий гнів, аджеж існування храму як храму є єдино вірним станом цієї будівлі в його рамцях. отож маємо набір альтернатив: знести храм до бісової матері задля втілення в життя комуністичного супер-проєкту, виділити будівлю під склад, музей альбо ж лишити церкву церквою. останній варіянт, підтриманий старими козацькими віабушниками, очевидячки кардинально не сходиться з атеїстичними поглядами партії. ця доля церкви - збереження її первозданної сутности, хоча, вірогідно, більшості вірян по цимбалах на її архітектурну цінність та «варязькість». знесення в будь-якому разі здається вартою сміху опцією, оскільки і тоді і зараз зрозуміло що ніхто такі мегабараки будувати не стане. знищення та збереження - це дві крайности. дискусія весь час велася з приводу інших двох доль, і тут все стає цікаво. ґуля можливо й здогадується що має на увазі ростислав, але не розуміє до кінця, тому пізніше гг вирішує лишити огрядного чоловічка в солодкому невігластві. перероблення будівлі під склад - це забуття сутности, таке саме як з біблійним базаром. воно не є безумовно шкідливим чи навмисним. ми ж не будемо кидати догану цивілізації що забула традиції своєї попередниці та утилізує давні споруди та знання задля своїх потреб. так само й тут: користувачам того складу немає ніякого діла до первородної ідеї споруди що вони утилізують, до її «церковности». вони користуються будівлею бо це передовсім будівля - фізична катеґорія, а не метафорична. варіянт з музеєм, в свою чергу, напряму повʼязаний із «церковністю». музей у Варязькій Церкві влаштовують саме тому, що вона Варязька Церква. картини линника в церкві линника, експозиція, позбавлена будь-якого розуміння експонованого мистецтва. це перекручення оригінального значення, до того ж навмисне. ростислав натякає що така доля церкви тотально принижуюча для віруючих та самого линника. це збочене переосмислення справжнього призначення будівлі, воно глибоко образливе та безкультурне.
епізод в якому Ростислав Михайлович дойобує Ґулю та ставить йому незручні питання з приводу Церкви в черговий раз доводить майстерність віті як письменника взагалі та транслятора епохи зокрема. ростик є людиною освіченою та здатною відчувати тонесеньке мереживо сутей та сенсів. бо, власне, таким був і сам автор бо неможливо написати «справжнього» персонажа, розумнішого за автора. так от фрейм головного героя охоплює майже всі 360 градусів тонкощів риторики та мистецьких поглядів. він, а тому і читачі, не має ілюзій (принаймні очевидних) з приводу Церкви чи Линника, чи компартії з її незчисленними комітетами. в той час Ґуля є майже аномальним носієм ідей, окрім яких він неначе неспроможний сприймати можливі істини. сам роман взагалі доволі простий для розуміння з першого погляду, більшість інформації про персонажів подається прямо. «складність» тексту полягає в мінімальній кількості балів по шкалі аутизму, при якій вам взагалі цікаво читати про україну 30-х та модерні течії мистецтва з всюдисущим іронізуванням та критикою установ та хуй-дроч-суперпіська-викон-комів. автор лише радий викласти інфу про персонажів та віяння епохи, аби читач радо метикував туди-сюди ідеями та складав власну картинку. безумовно, обидва линник та арсен петрович то є зібрані образи, що створені відображати «види» людей, яких сам петров мав нагоди зустрічати в житті. та на жаль ми не отримали правдивого митця кшталту линника, бо естетика його картин за описами справляє враження ну дуууже чаруючої. своїм зображенням маргінесів, переходів воно нагадує популярні нині лімінальні простори. арсен же, в свою чергу, персонаж що актуальний своєю присутністю завжди - стара людина, що не встигає за епохою, через що перебуває в стані постійної емоційної жалюгідности. їй нема в що вірити, до чого рватись. спалах молодости втрачено, старі ідеї доводиться класти на полицю, або того гірше - жбурляти подалі за шафу чи під ліжко. ростислав розуміє всіх цих персонажів і більше, але йому все ще доводиться грати за правилами партійного спілкування та -комських жаргонів, де слів багато, а суті - катма. питаючи ґулю про Церкву в кінці тексту, автор питає себе і нас: яку інтерпретацію мистецтва обираємо ми та чи вона справді краща за інші? коли ісус вривається в храм та трощить його нутрощі, лаючи тамошню точно-не-паству, його бентежить забуття. ті люди забули суть храму, їм стало абсолютно начхати на те, що тепер ринок колись був домом батька христа. з погляду християнства це справедливий гнів, аджеж існування храму як храму є єдино вірним станом цієї будівлі в його рамцях. отож маємо набір альтернатив: знести храм до бісової матері задля втілення в життя комуністичного супер-проєкту, виділити будівлю під склад, музей альбо ж лишити церкву церквою. останній варіянт, підтриманий старими козацькими віабушниками, очевидячки кардинально не сходиться з атеїстичними поглядами партії. ця доля церкви - збереження її первозданної сутности, хоча, вірогідно, більшості вірян по цимбалах на її архітектурну цінність та «варязькість». знесення в будь-якому разі здається вартою сміху опцією, оскільки і тоді і зараз зрозуміло що ніхто такі мегабараки будувати не стане. знищення та збереження - це дві крайности. дискусія весь час велася з приводу інших двох доль, і тут все стає цікаво. ґуля можливо й здогадується що має на увазі ростислав, але не розуміє до кінця, тому пізніше гг вирішує лишити огрядного чоловічка в солодкому невігластві. перероблення будівлі під склад - це забуття сутности, таке саме як з біблійним базаром. воно не є безумовно шкідливим чи навмисним. ми ж не будемо кидати догану цивілізації що забула традиції своєї попередниці та утилізує давні споруди та знання задля своїх потреб. так само й тут: користувачам того складу немає ніякого діла до первородної ідеї споруди що вони утилізують, до її «церковности». вони користуються будівлею бо це передовсім будівля - фізична катеґорія, а не метафорична. варіянт з музеєм, в свою чергу, напряму повʼязаний із «церковністю». музей у Варязькій Церкві влаштовують саме тому, що вона Варязька Церква. картини линника в церкві линника, експозиція, позбавлена будь-якого розуміння експонованого мистецтва. це перекручення оригінального значення, до того ж навмисне. ростислав натякає що така доля церкви тотально принижуюча для віруючих та самого линника. це збочене переосмислення справжнього призначення будівлі, воно глибоко образливе та безкультурне.
September 10, 2023
«…дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці зʼявляється біль, ніби голкою щось царануло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.»
Читаючи «Без ґрунту» В.Домонтовича ви потрапляєте у Дніпро, рідне місто автора і розділяєте з ним ностальгію та мрії про те, що в якийсь момент воно поектувалось як південний центр імперії. Це твір про злам епох та світоглядів. Автор описує дійсність – 30-ті минулого століття, коли формується ідея ідеального радянського суспільства без релігії, звичного побуту та прищеплення «почуття ліктя». «Натомість в людині розвивається почуття ліктя. Ти йдеш в колоні, один серед багатьох, ти мусиш іти, як і твій товариш, як і тисячі, з якими ти йдеш разом. Торкаючись товариша ліктем, ти мусиш відчувати його поруч. Дотиком ліктя перевіряєш його присутність». Цією цитатою Домонтович вміло передав стирання особистості та творення так званої радянської людини.
Спротив змінам і неактуальність ідей минулої епохи створює те саме безґрунтянство та основний конфлікт твору – зруйнувати чи зберегти Варязьку церкву, як предмет мистецтва позбавлений функції. І мені сподобалось, як мислить головний герой – в будь-якому разі церква зникне, і для нього перетворення церкви в музей рівноцінне її знищенню. Для нього важливо, щоб у предметі поєднувалась форма і функція: «Буржуазна архітектура відзначена розривом між функцією й формою, між формою й змістом. Ми усуваємо цей розрив: архітектурний стиль витворюється з технічного способу».
Церква стає якорем між історично-соціальним та культурно-мистецьким у романі. Думки про мистецтво: «Таким повинно бути мистецтво: не тільки зовнішньо точним але й, насамперед, чесним: зображувати те, що бачить майстер, і те, що він знає. І не критись зі своїми намірами воліти, агітувати, примушувати, рухати» автор доповнює аналізом суспільства – «Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє».
Читаючи твір в мене виникло почуття, що Домонтович має за мету концентрацію на особистостях в епоху знеособлення. Твір умовно можна розділити на три частини: початок і кінець, які розкривають думки та емоції головного героя; частина про Линника – художника та автора Варязької церкви; та курортний роман, на якому головний герой концентрується більше, ніж на своїй роботі. В героях можна зчитати прототипи реальних людей і лише художник Линник залишається збірним образом – в ньому водночас є щось від Нарбута і Малевича.
Головний герой роману – Ростислав Михайлович тікає від вирішення долі Варязької церкви, він уникає зібрань і натомість поринає в короткотривалий роман у відрядженні. Лінія закоханості в творі починається з мимовільного впізнавання Ростиславом жінки на порозі церкви. Є щось прустівське у тому, як він пізнає її за музичним твором. Домонтович цікаво описує те, як одяг міняє жінку та має вплив на її красу «Врода народжувалася з кількох фарб, з ритмічної простоти небагатьох ліній». У розмовах із нею можна відчути ностальгію за часом, коли можна було ділитись почуттями, в якийсь момент він ділиться з нею своїми думками про втрату індивідуальності «Мова йде про те, що ти жадного не печеш тіста, жадних не робиш пиріжків, що ми одвикаємо забарвлювати свої вчинки й свої бажання в ізольованість особистого переживання. Ми одвикаємо діяти, відчувати й думати за власною ініціятивою. Ми діємо, думаємо, живемо за загальними приписами, що стосуються мільйонів, які обовʼязкові для кожного і для всіх».
Герої роману «Без ґрунту» тікають від реальності 30-х років, коли за розмови про мистецькі стилі можна потрапити під розстріл. Вони переповнені страхом та передчуттям катастрофи «Я хочу, щоб ми позбулися почуття тривоги, яке лягло на нас. Звільнилися від страху катастрофи, який поглинув нас, знебарвлюючи перед нами світ». Але в Домонтовича безґрунтянство не суто негативне явище, як у романі «Собор» Гончара. Для митця воно розширює можливість творчої свободи, дозволяє подорожувати в часі та отримувати натхнення з кожної епохи. Воно породжує концепцію інтелектуального ваґабундизму/волоцюжництва, який уможливлює культурно-мистецьку роботу, дарує хоч якусь інтелектуальну свободу в епоху повної відсутності волі індивіда.
Читаючи «Без ґрунту» В.Домонтовича ви потрапляєте у Дніпро, рідне місто автора і розділяєте з ним ностальгію та мрії про те, що в якийсь момент воно поектувалось як південний центр імперії. Це твір про злам епох та світоглядів. Автор описує дійсність – 30-ті минулого століття, коли формується ідея ідеального радянського суспільства без релігії, звичного побуту та прищеплення «почуття ліктя». «Натомість в людині розвивається почуття ліктя. Ти йдеш в колоні, один серед багатьох, ти мусиш іти, як і твій товариш, як і тисячі, з якими ти йдеш разом. Торкаючись товариша ліктем, ти мусиш відчувати його поруч. Дотиком ліктя перевіряєш його присутність». Цією цитатою Домонтович вміло передав стирання особистості та творення так званої радянської людини.
Спротив змінам і неактуальність ідей минулої епохи створює те саме безґрунтянство та основний конфлікт твору – зруйнувати чи зберегти Варязьку церкву, як предмет мистецтва позбавлений функції. І мені сподобалось, як мислить головний герой – в будь-якому разі церква зникне, і для нього перетворення церкви в музей рівноцінне її знищенню. Для нього важливо, щоб у предметі поєднувалась форма і функція: «Буржуазна архітектура відзначена розривом між функцією й формою, між формою й змістом. Ми усуваємо цей розрив: архітектурний стиль витворюється з технічного способу».
Церква стає якорем між історично-соціальним та культурно-мистецьким у романі. Думки про мистецтво: «Таким повинно бути мистецтво: не тільки зовнішньо точним але й, насамперед, чесним: зображувати те, що бачить майстер, і те, що він знає. І не критись зі своїми намірами воліти, агітувати, примушувати, рухати» автор доповнює аналізом суспільства – «Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє».
Читаючи твір в мене виникло почуття, що Домонтович має за мету концентрацію на особистостях в епоху знеособлення. Твір умовно можна розділити на три частини: початок і кінець, які розкривають думки та емоції головного героя; частина про Линника – художника та автора Варязької церкви; та курортний роман, на якому головний герой концентрується більше, ніж на своїй роботі. В героях можна зчитати прототипи реальних людей і лише художник Линник залишається збірним образом – в ньому водночас є щось від Нарбута і Малевича.
Головний герой роману – Ростислав Михайлович тікає від вирішення долі Варязької церкви, він уникає зібрань і натомість поринає в короткотривалий роман у відрядженні. Лінія закоханості в творі починається з мимовільного впізнавання Ростиславом жінки на порозі церкви. Є щось прустівське у тому, як він пізнає її за музичним твором. Домонтович цікаво описує те, як одяг міняє жінку та має вплив на її красу «Врода народжувалася з кількох фарб, з ритмічної простоти небагатьох ліній». У розмовах із нею можна відчути ностальгію за часом, коли можна було ділитись почуттями, в якийсь момент він ділиться з нею своїми думками про втрату індивідуальності «Мова йде про те, що ти жадного не печеш тіста, жадних не робиш пиріжків, що ми одвикаємо забарвлювати свої вчинки й свої бажання в ізольованість особистого переживання. Ми одвикаємо діяти, відчувати й думати за власною ініціятивою. Ми діємо, думаємо, живемо за загальними приписами, що стосуються мільйонів, які обовʼязкові для кожного і для всіх».
Герої роману «Без ґрунту» тікають від реальності 30-х років, коли за розмови про мистецькі стилі можна потрапити під розстріл. Вони переповнені страхом та передчуттям катастрофи «Я хочу, щоб ми позбулися почуття тривоги, яке лягло на нас. Звільнилися від страху катастрофи, який поглинув нас, знебарвлюючи перед нами світ». Але в Домонтовича безґрунтянство не суто негативне явище, як у романі «Собор» Гончара. Для митця воно розширює можливість творчої свободи, дозволяє подорожувати в часі та отримувати натхнення з кожної епохи. Воно породжує концепцію інтелектуального ваґабундизму/волоцюжництва, який уможливлює культурно-мистецьку роботу, дарує хоч якусь інтелектуальну свободу в епоху повної відсутності волі індивіда.
October 29, 2025
Від тепер, це моя улюблена книга Домонтовича.
October 27, 2025
Мій перший прочитаний роман-трактат, і до чого тут недовершеність як українська константа?
Персонажі, або що оточує протагоніста
Питання культурної ідентичності
Українська константа
Вагабондизм як привілей і прокляття
Хочу поділитися думками про багатовимірність безґрунтянства, персонажів та ідею першопочатків Линника.
"Без ґрунту" - це багатошаровий концепт, що працює одразу на кількох рівнях.
Примітивний - екологічний: вирубані сади, занедбані береги Дніпра, що перетворився на "креслення колишньої ріки".
Далі - соціальний: люди перестали лагодити дахи й хвіртки, бо звикли жити тимчасово, втративши віру в стабільність.
Глибше - культурно-історичний: розрив зв'язку з минулим та традиціями.
Тонкий - екзистенційний: втрата зв'язку із сакральним, із трансцендентним виміром життя.
Персонажі, або що оточує протагоніста
Герой роману є свідомим утікачем від реальності. Він обирає інтелектуальну еміграцію, залишаючись фізично присутнім. Це принципова позиція людини, яка розуміє тоталітарну систему настільки глибоко, що бачить неможливість чесної гри з нею. Його"нічогонеможливість" можна розуміти не як слабкість, а форму опору: відмову від співучасті.
І Домонтович не героїзує цю позицію. Ростислав, головний герой, усвідомлює ціну свого вибору - професійну кастрацію, життя "без ґрунту", підвішеність між епохами з вагабондизмом. Це інтелектуальна чесність автора: він показує, що в деяких історичних ситуаціях немає гідних варіантів, лише менш згубні.
Інші персонажі функціонують як голоси діалогу епох. Я не відчував ніякої зацікавленості ними, але це може бути стратегією філософського роману. Нам представляють своєрідний "симпозіум" ідей, де кожна постать репрезентує певну світоглядну позицію міжвоєнної доби.
Питання культурної ідентичності
Вчитель Ростислава протиставляє себе "настанові на бароко", пропонуючи натомість візантійську традицію - похмурі пейзажі першопочатків, каміння, рубання першого міста замість садів і квітів. Це боротьба за спадщину Київської Русі проти звичної орієнтації на козацьку добу.
І до цього у мене є питання. Линників культ "першопочатків" і "нефінальності" як абсолютна цінність звучить привабливо в контексті культурно-історичної полеміки, але чи не веде він до певного нігілізму щодо "сформованого"? Чи дійсно натюрморти та завершені форми гідні лише зневаги? Іронічно, адже собор Линника залишився недобудованим - символом грандіозного, нереалізованого задуму.
Українська константа
Доволі болюча тема роману, про яку чомусь не кажуть - недовершеність як прокляття української культури. Собор Линника, що так і не збудований, стає метафорою всього проєкту українського модернізму: "починати й не кінчати, напружувати зусилля, м'язи і зриватися в катастрофу". Це перегукується з гоголівською традицією незавершеності, але тут вона набирає трагічніших обертонів.
Зовнішні обставини (тоталітарна система, історичні катастрофи тощо) перетворюють недовершеність із творчого принципу на історичну долю. Проте сам роман є завершеним - і в цьому трохи парадоксальна його перемога над власним песимізмом.
Вагабондизм як привілей і прокляття
Домонтович не подає безґрунтянство виключно в негативному світлі - ми знайомимося з формою інтелектуальної свободи. Свобода мандрувати епохами, не бути прикутим до однієї традиції, брати з кожного часу своє - це привілей мислителя.
Але така свобода має ціну - життя в уяві замість життя в історії, нездатність діяти та неможливість змінити реальність.
February 8, 2025
Яка ж «Без ґрунту» візуальна книжка! Стільки описів картин, споруд, міста. І я ніби вдихала всі ці образи разом з текстом. Можливо, це достатньо якісна начитка була, а можливо, Домонтович може й інструкцію до освіжувача повітря написати так, що ти будеш в шоках це читати/слухати.
Мені трохи не вистачило звʼязку любовної лінії та основного сюжету. Якось зовсім не переплітались між собою теми і важко було переключатись.
Але в моменти коли йшлося про зміни в суспільстві, його нові комуністичні підвалини, мене не покидало відчуття тотальної приреченості і пустоти. Напевно, це був звичний стан українців 1920-1930-х років, і це дуже страшно.
Мені трохи не вистачило звʼязку любовної лінії та основного сюжету. Якось зовсім не переплітались між собою теми і важко було переключатись.
Але в моменти коли йшлося про зміни в суспільстві, його нові комуністичні підвалини, мене не покидало відчуття тотальної приреченості і пустоти. Напевно, це був звичний стан українців 1920-1930-х років, і це дуже страшно.
Displaying 1 - 30 of 118 reviews