Троянда ритуального болю

Автографи часу #3

by Степан Процюк

Цей психобіографічний роман є історією загадкового внутрішнього світу і харизми Василя Стефаника. Його манила й переслідувала троянда – символ життя і смерті. Роман – психоаналітичні версії історії загублених кохань, письменницьких страждань, палітра символів, дослідження творчого мовчання як втечі від перевтоми.

184 pages, Hardcover

First published February 23, 2010

About the author

Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім'ї політв'язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Одружений, має двох синів. З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України.

Reviews

[Ангеліна · Rating 2 out of 5]

Спроба сентиментальної психоаналізи чи то пак «психобіографічний роман» є радше охудожненою статтею з вікіпедії, сльозливою промовою над могилою, а не романізованою біографією. «Троянда ритуального болю» тисне на сльозові залози трагедійністю світосприйняття Стефаника, його родовим прокляттям, алкогольною залежністю. Небезпека жанру полягає у тому, що насправді дуже легко зійти до балачок про жінок і почуття самотності через смерть матері, загрозливість постаті батька і т.д. «Автор не робитиме аналіз пліток» — але умовний автор тільки цим і займається у ході оповіді. Так, ми визнаємо, що Стефаник великий, що він око України (незрозуміло, чому Франко означив майже однаково як Нечуя-реаліста, так і Стефаника-експресіоніста), невротична людина (і чомусь він — це Кассандра, яку покарали, яка не пізнала радості a priori), що цілком вкладається в прокрустове ложе модернізму (даруйте за лексичну патетичність, то текст нам навіює високий стиль), але невротичність не стає точкою, від якої можна було б «танцювати» до природи письма Стефаника, бо «вплив неврозу на творчість є надто дискусійним питанням», натомість «алкоголь як стимулятор до писання» дуже навіть підходить для дослідження особистості митця. Василь Семенович як персонаж виявляється не надто симпатичним: жінки навколо нього крутяться, як мухи, і так само, як і мухи, помирають непоміченими і знудженими, бо Стефаник вершить долі, нехай жінки жертвують життям заради такого Чоловіка (правопис оригінального тексту), а він потім відмолить цей гіршок десь у ресторації. Наш герой пише після затяжної перерви завдяки пляшці горілки, ну бо такий він у нас, але все одно ж великий: «Вночі пив горілку і плакав». На виході ми отримуємо Стефаника, припасованого під Шевченка, приміром, бо все ж селянське походження, втрата матері, прагнення стати носієм народної пам’яті, естетизація селян, а водночас це і перекроювання себе під іншу постать батька — Франка: громадська діяльність, в‘язниця, вічні вагання і сумніви щодо жінок, байдужість до дітей. Ну а де ж про те, як він пише — сильно і страшно, аж вмирає? І це є, але всього лише як побічна лінія, що обривається різко, бо це ж метафізика творчості. До речі, про метафізику. Текст переспаний образами звіра з червоною пащею, кулею тривоги, контрастами між чорним і білим кольорами, білою Панною, богом Марсом, космічними чакрами, дияволом, що мучить душу Василя змалечку, які не працюють і аж ніяк не накладаються на Стефаника ні як на персонажа, ні як на письменника, ні як на людину. Читаєш текст, але провалюєшся, бо він хиткий і непевний, що й спричиняє знаки питання і думки про те, а чи не пішов би заливати горе від прочитаного сам Стефаник.

[Marina Shandyba · Rating 3 out of 5]

Дуже важко, довго і нудно читала. Автор вдається до самоповторів, перескакує з одного часу в інший, оповідь про Василя Стефаника межується з якимись психоделічними частинами, які остаточно заплутують. Було враження ніби я читаю роман в жанрі магічного реалізму, а не автобіографічний роман.

У Степана Процюка я прочитала романи про Івана Франка «Руки і сльози» і про Євгена Чикаленка «Пан». Теж читаються непросто, і стиль авторо м’яко кажучи специфічний, в радше відлякуючий, аніж направлений на популяризацію. Але все ж таки ці романи набагато більш цікаві і зрозумілі, аніж його більш ранній роман про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю». Складається враження, що автор банально виписався і стиль в нього став більш зрозумілим.

Дуже багато страждань, якоїсь метафізики, неврозів. І дуже мало Стефаника, подій в його житті на тлі історичної доби. Адже він жив 1871-1936. Тут дуже багато цікавого відбувалося. І його стосунки з Іваном Франком, Ольгою Кобилянською. З радянською владою. Згадується побіжно, між іншим. Зате багато страждань, нерозділених кохань і якихось магічних відгалужень.

Я розчарована, бо покладала надії на цей роман, а також хотілося почитати ще інші біографічні романи автора про Володимира Винниченка, Архипа Тесленка та Григора Тютюнника. Але після цього досвіду, поки що наврядчи наважуся.

Хоча мені загалом подобається такий жанр, а про українських культурних діячів не так багато написано художніх творів, на жаль.

[Bogdan Obraz · Rating 5 out of 5]

Роман про Василя Стефаника подано у психоаналітичному форматі: автор пише про пристрасті, сни, страхи, нервози, свідоме та несвідоме у житті письменника, що впливали на його творчість. Три втрачені кохання, смерті рідних і близьких, свідчення людей, враження від еміграції, безсонні ночі з горілкою і тютюном – все це так чи інакше позначило твори Стефаника і зробило його одним з найоригінальніших постатей минулого століття.