У книзі вибраних творів Йозефа Рота — одного з найвидатніших австрійських письменників ХХ століття, уродженця українських Бродів, учасника Першої світової війни — подано три романи письменника. У своєму шедеврі — романі «Марш Радецького», як і в «Гробівці капуцинів», Рот із глибокою ностальгією і вражаючою майстерністю простежує занепад імперії Габсбургів крізь призму життя однієї родини.
До книги увійшли романи: «Марш Радецького» «Ціппер та його батько» «Гробівець капуцинів»
Joseph Roth, journalist and novelist, was born and grew up in Brody, a small town near Lemberg in East Galicia, part of the easternmost reaches of what was then the Austro-Hungarian empire and is now Ukraine. Roth was born into a Jewish family. He died in Paris after living there in exile.
Перша з #12_забутих_книг прочитана. Який же це сумний роман! Ностальгійний, безнадійний, щемкий . Від нього віє вселенською самотністю. Три покоління пересічних чоловіків, які за велінням випадку опинилися вписаними в історію, стали заручниками свого становища. Вони живуть у шлейфі слави випадкового героїзму першого з Троттів. Вони живуть минулим і ностальгією за тим,чого не було,а якщо й було, то не з ними. Розвалюється стара добра Австро-Угорська матінка імперія, разом з нею іде у небуття і родина Тротта. Змінюються люди, устрій життя, старіє цісар, маліє і нидіє армія. Не залишається нічого іншого,як розпочати війну, щоб змінити світовий порядок.... Для багатьох вона стала звільненням від того затхлого беззмістовного життя, що їм довелося прожити, для когось через війну воно навіть не почалося... .
все таки я зрлзуміла, що сторінки мілітарної естетики австрійської імперії і історично відтворений солдатський побуд викликають у мене ті самі почуття що і гра «Цивілізація» - велику повагу на дистанції. описи природи і переживань персонажів - прекрасні і поетичні, тут мені все резонує. тепер зрозуміло чому я вперше почула про Йозефа Рота (і вдруге і втретє) від Юрка Прохаська
Роман цей наче й не дуже довгий, і 350 сторінок не буде, але проковтнути його навряд чи можна. Читається повільно - текст густий, речення довгі, абзаци безкінечні. Автор, здається, хотів розтлумачити читачеві геть усе, що він знає, гадає та відчуває про кожен образ чи подію, про все, що йому болить. Так, болить! - це книга про особливого роду біль. Хоча й виглядає вона як родинна епопея, і відстежує долю трьох поколінь родини Троттів, від битви при Сольферіно (1859) і до смерті цісаря Франца-Йосифа І (1916), і є в ній головне, що цікавить людину, тобто кохання і смерть, - та все це, весь перебіг родинного життя поступається відчуттю, яке, мабуть, і спонукало автора написати роман. Біль, викликаний любов'ю до відумерлого, - ота медова, зеленкувато-золотава туга, що охоплює людину, коли та споглядає власне минуле. Було, ой, як чудово було, та загуло! Тепер нема! Нічого нема! Минуле, як відомо, завше оповите певним романтичним туманом. Минуле - це те, що ніколи не повторюється, а відтак наші спогади - завжди про "старі добрі часи". В цьому випадку - про старі добрі часи Австрійської імперії. Автор спостерігає, як сивіє її останній цісар, як слабнуть і розпадаються ланцюжки, що тримають її купи, як тане імперія, в яку вже просто ніхто не вірить. Він веде читача аж до її кінця, але читач не відчуває мертвого духу: автор дивиться на смерть імперії крізь романтичний туман спогадів про старі добрі часи. Щоб там не було - все те виправдано, спокутувано, піднесено та ідеалізовано його відумерлістю. "- А чому ж служити батьківщині - так само марна річ, як і силкуватися зробити золото? - Тому що батьківщини більше не існує. - Не розумію! - Я так і думав, що ви мене не зрозумієте. Нас усіх більше не існує." Справді, персонажі, цісар, імперія, австрійська Галичина, стара довоєнна Європа - всього цього вже не існує на час написання роману. Але враження дещо інше: все закінчилося, вичерпалося, витончілося, випарувалося задовго до початку Світовой війни. Той світ наче зневірився в тому, що раніше цінував, наче втратив віру у власне існування - і зник! Геніальна знахідка - музична тема роману, що й стала його назвою - "Марш Радецького". Так, цей роман має власну музичну тему, як кінофільм або спектакль. Як на мене, це марш номер один, всі решта - не ближче, ніж на 5-ому або навіть 7-ому місці. Марш рине з перших сторінок, лунає гучно та бучно, супроводжує все, всіх і скрізь - та вже за кількадесят сторінок він лунає дедалі рідше, тихіше, втрачає переконливість, нітиться, а під кінець - взагалі мовчить. Було, ой, як чудово було, та загуло! Тепер нема! Нічогісінько нема! Хіба що той марш, який і досі неабияк підносить дух австрійців. Можливо, отакі нематеріальні речі як музика, мистецтво, культура загалом - єдине, заради чого виникали імперії, і головне, через що вони руйнувалися? Не знаю; але цей спадок імперій вцілів. Додаткові враження чекатимуть на тих, хто добре пам'ятає або нещодавно пере(про)читав "Тихий Дон". Це все одно що подивитися на Першу світову війну з обох боків фронту одночасно та побачити народи двох імперій як їхніми власними очима, та і очима супротивника. Хороший роман - така собі міцна цеглина в підвалину міфу про щасливу Австрію. А ще - книжку приємно брати в руки. АБАБАГАЛАМАГА, як завжди, пропонує якісний продукт. Під обкладинкою, оздобленою роботою Ксав'є Меллері, ще два романи Йозефа Рота: "Ціппер та його батько" та "Гробівець капуцинів". Ціна помірна. Рекомендую!
Я прочитала Марш Радецького у перекладі Євгенії Горевої видання Юніверс 2000 року. І хочу сказати, що це чудовий переклад. Не знаю, кому він завдячує більше, самому Йозефу Роту чи пані перекладачці, духом Галичини, але текст ним пронизаний наскрізь. Було трохи боляче знову відчути подих мирних часів, яким, я й сама раніше цього не усвідомлювала, була властива витримка армійська і зрозуміти, що сьогодні цього духу вже й з прожектором не знайдеш. А ще цей текст суголосний моїм відчуттям розпаду мого власного світу, тільки мої відчуття не сприймаються так красиво і навіть не так пафосно і трагічно, а швидше як щось маловартісне.