На захід від міста

by Ганна Городецька, Ксенія Степась (Illustrator)

Надія працює в готелі на острові. Вона живе там уже давно, тож, здається, призвичаїлась до нового ритму життя. Проте на острів прибуває щоразу більше переселенців, які часто не можуть навіть вийти з автобуса — тримаються за минуле, яке заледве вмістили в одну валізу. І цим людям потрібно допомогти адаптуватися, прилаштуватися до чужого простору.

Острів здається тихим, але за цією тишею та спокоєм — втома, розгубленість і вперте бажання вижити. За тихими розмовами біля теплого каміна, за чаєм у маленьких чашках — очікування й питання: хто ти тепер? І скільки часу потрібно, щоб острів прийняв тебе за свого?

152 pages, Hardcover

Published May 1, 2026

Reviews

[Ярослава]

“На захід від міста” Ганни Городецької - максимально симпатична притчева повістина про жінку, яка від чогось страшного втекла з материка на острів і стала завідувачкою готелю, куди із темних доріг, з ночі і дощів періодично випльовує таких же розгублених утікачів, "наче до того, як вони приїхали, нічого не було. Ні перехрестя, ні сірого двоповерхового готелю". Їх треба зустріти в новому світі, розселити, пояснити незбагненні правила місця. Звати жінку, між іншим, Надія (але мене до таких конвенцій неймінгу трохи підготувала головна героїня "Там, де заходить сонце" Тиха Віра).

Це дуже конкретний урок про шкоду біографічного методу при прочитанні, бо біографічний метод спокушає авторів багатьох відгуків казати: авторка живе між Україною й Ірландією, отже, й острів - це Ірландія, там же багато спільного з Ірландією, скони з маслом і джемом, особливості госпіталіті для біженців, пейзажі "на болотах, у яких тіла мертвих зберігаються краще, ніж мумії фараонів і мощі святих". Це простір, де ходять монети такі важкі, що коли "покласти на повіки, то не зможеш розплющити очей"; де зв'язок між землею і небесами уривається - "нема кому до низько нахиленого неба підв’язати шворку диму"; зв'язок з материком уривається теж, і то не з вини місцевих операторів, та й рейси назад дещо непередбачувані; де з локальних розваг - тільки музей спогадів (завжди зачинений); де час іде не так, бо це простір блаженних і вічної весни ("та й що таке час на острові?"); де взагалі все не так - "На острові все як на материку, тільки зовсім інакше" (дуже перегукується з "так само, тільки ще гірше" з "Семи місяців Маалі Алмейди"). Це найдальша точка, куди можна вибратися, якщо прямувати на захід, бо далі тільки велика вода.

Так от, ми розуміємо, що зазвичай у літературі такий простір називається далеко не Ірландією.

Думки про біженство лякають мене сильніше, ніж більшість інших жахастиків, які я можу вигадати, тому, загалом, для мене цілком робе притча про біженство як метафору смерті. Ну, бо соціально це почасти вона і є - людина помирає для своєї попередньої історії й мусить починати нову. З цією притчевою частиною для мене трохи контрастувала гостросоціальна частина про невигоди біженського життя, бо, мені здається, притча і соціальна драма чи сатира - досить різноскеровані штуки, але, як ми знаємо з інших текстів, Городецька блискуче вміє робити і смішні злі жарти ("Коли випадає кілька годин, вільних від піклування про хворих на деменцію родичів, найменше чого хочеться — опинитися серед тих, хто почне говорити про ті самі проблеми. Замість ділитися досвідом, хочуть забути про все"), і чудові мовні детальки (скажімо, слова “родина” в тексті немає жодного разу, “сім’я” - тільки в бюрократичиному контексті чи фантазіях у майбутньому часі, зате “фемілі” чотиричі: старі соціальні зв’язки розсотуються, нові формуються отак трохи штучно).

Коротше кажучи, є козі детективи, є козі любовні романи, а це дуже миле козі потойбіччя.

[Всеволод Поліщук (Vsevo Polishchuk) · Rating 5 out of 5]

На пляжі — галька з піском і крижана вода. Вони сядуть на карематі. Тонший за надувні матраци, замалий прошарок повітря. Якщо кинути в море, не втримається на поверхні. Надія розріже ананас на довгі скибки, — настромляти на виделки, щоб не доводилося витирати з пальців сік. Менша роззується й піде мочи-
ти ноги. Вітер сильнішатиме, вона заплющуватиме очі, дозволяючи волоссю затуляти обличчя. Надія підніме гумку, щоб віддати, але передумає, залишить у кишені. Океан добереться до залишених біля скель капців, хвиля підхопить один, менша поженеться й вихопить. Надії захочеться наздогнати, обійняти, тримати обома руками, вчепитися й не відпускати, і тоді все попливе перед очима і залишиться тільки зелена бляшанка — Музей спогадів — і лавка, на якій вона сидить

Книжки Ганни Городецької -- це шлях між отакими гумками для волосся, які ти спочатку хочеш віддати, а потім кладеш у кишеню.

На перших сторінках я злякався, що тут багато зовнішнього, про острів, на який їдуть і їдуть українці, чи то здебільшого українки -- розселятися переробленими під менші кімнати готелями, призвичаюватися, зідзвонюватися з наступними хвилями тих, хто приїде з материка, губитися серед зеленющих живоплотів, ховатися від рутини в аеропорту, їсти розрізані пироги, перемазуючи їх маснющим маслом...

А потім я зрозумів, що острів -- це не просто місце. Острів -- це те, що залишається всередині людей, відірваних від грунту, від звичок, від своєї молодості, вотевер... Щось, що залишиться жити в тобі, навіть якщо приїдуть доньки, чи чоловік, чи найкраща подруга. А ми навіть не розуміємо до кінця, чи приїхали вони, чи то просто мрії.

А може, я все неправильно зрозумів? Адже проза Ганни одночасно дуже предметна, відчутна, ти її пробуєш на смак і на дотик, ти чавиш її ногами в калошах, ти продираєшся через неї і часом прилягаєш на неї відпочити... Але при цьому химерна і багатошарова.

Зрештою, вистачає, що є цей відкамертонений ритм, ця необмжичена мова, це відчуття, що тебе провели за руку чиїмось життям. Тексти такого типу, майже без діалогів і з прихованою напругою, часто розтягуються на місяць, по сторіночці-дві. Книжки Ганни я ковтаю за дві поїздки потягом, до Києва і назад, плюс трохи дорогою з вокзалу додому і потім на зустріч у центр. Якщо ви десь оце бачили мене з телефоном в руках і я не помітив та не привітався -- то не зоряна хвороба і не залежність від соцмереж, то я читав "На захід від міста".

Повторю те, що уже казав у себе в блозі (https://t.me/SuchUkrLitr/115): Ганна Городецька -- одна з найбільш недооцінених українських письменниць. Дайте, будь ласка, їй премію, ну бо бляха.

[Максим Гах · Rating 4 out of 5]

Давно планував почитати Ганну Городецьку, і з анотації ця її найсвіжіша книжка мене зацікавила найбільше, про готель, куди прибувають люди з материка і облаштовують нове життя на новому місці. Це звучало як магічний реалізм і спочатку воно таким і здавалося, проте досить скоро з різних розкиданих по тексту натяків стало зрозуміло, що йдеться не про якесь абстрактне місце, а про цілком конкретних українських біженців в Ірландії на початку повномасштабки.

Стиль авторки мені дуже сподобався! Але несподівано це виявилася доволі експериментальна, в дечому навіть радикальна проза. Тобто, тут немає потоків свідомості чи якихось авангардних фішок, але є дуже специфічна структура, яка дозволяє поставити питання: а чи це роман взагалі? Справа в тому, що тут відсутні якісь виражені центри тяжіння чи вектори розвитку дії. Власне, тут немає сюжету як такого, лише масив дрібного і повсякденного. Може, це тоді про персонажів, про їхні взаємини і внутрішній світ? Теж ні. Персонажі тут здебільшого — імена і функції. Тоді про що це? Скоріше за все, суто про атмосферу, відчуття часу і місця.

За духом “На захід від міста” виглядає близькою до французького “нового роману” з його відкиданням структурування реальності і поданням її умовно такою, як вона є, без фільтрів, сенсів і значень. В цьому контексті дуже цікава подальша доля цієї книжки, яка, як мені здається, може бути кардинально різною: або на неї не звернуть уваги і не зрозуміють, або вона отримає якісь серйозні премії і визнання.

[Oleksii Rafalovych · Rating 4 out of 5]

«Острів — це не місце, а стан, острів — це як, а не де».

Можливо, Ганна Городецька — найсміливіша українська експериментаторка. Кожного разу вона знаходить собі виклик, і цього разу написала чудову повість геть без сюжету. Якщо для вас це проблема — навіть не дивіться в бік цієї книжки.

😌 Початок дуже спокійний, тихе еміґрантське життя, але вже у кінці 2 розділу Ганна підкидає крапельку неврозу. Це відчуття не покине до самого кінця і буде домінуючим — Ганна свідомо позбавила свій текст будь-яких твістів та очевидних інтриг.

✍️ Це знову дуже стильна і ритмічна проза, яка гойдає й заколисує, лоскоче звивини та відчуття, залишає максимум простору для інтерпретації, але при цьому — дозволяє не інтерпретувати себе ніяк. Це можна прочитати, як антиутопію а-ля «Оповідь служниці», і мені навіть здається, що Ганна грається з натяками на Етвуд, можна зовсім не виходити за межі метафори про «острівне» життя свідомих та вимушених експатів, а можна просто насолодитися текстом, тому що тексти Ганни Городецької — це завжди цінність сама по собі.

😎 Я отримав специфічне задоволення, але будьте пильні — це повість не для розваги. #раджу_почитати любителям медитативної прози з ледь окресленими образами і просто тим, хто любить стильні тексти. Я б назвав це outstanding у тому сенсі, що це мистецький твір ручної роботи, артхаус у своєму найкращому значенні.

[Darya · Rating 5 out of 5]

Дивовижний короткий роман. Дуже гарно написано, навіює щось, ніколи не можеш вхопити до кінця, про що ж ідеться. І десь на третині я вже зрозуміла, що і не хочу, щоб мені таки пояснили точніше, - щоб залишитися при своєму, навіяному.

[OValentyna · Rating 5 out of 5]

Є острів. Є материк. На острові є Музей спогадів, є центр сімейних ресурсів. Іноді - все частіше й частіше - на острів приїжджають новенькі, яких зустрічає Надія. Вона живе на острові давно, знає його порядки. Знає, що «На острові все як на материку, тільки трохи інакше.»

Дуже плавний, дуже лагідний текст.

Загалом, кайф цієї книжки в тому, що а) це прям класний красивий текст б) її можна читати ніби про різні речі: це може бути історія про фактичний якийсь острів, куди прибувають мігранти; або про стан, в який потрапляють люди за певних умов; або це чистилище дорогою до пекла чи раю (залежить від того, куди вам); або ще варіантів 10 - залежно від вашої фантазії і стану. Печально лиш те, що українці безпомилково знають точно, про що там йдеться і що це за місце таке.

[Nataliya Yasinovska · Rating 5 out of 5]

Як і в попередніх своїх книжках, авторка не поспішає усе розжовувати й пояснювати читачам. Вона запрошує творити разом – текст, простір, інтерпретації. Тому, якщо чекаєте на чіткий сюжет, гачки, несподівані повороти тощо, тощо, то, мабуть, візьміть до читання іншу книжку. Якщо ж вам подобається намистина за намистиною нанизувати елементи, щоб подивитися в кінці: «а що ж це вийшло?», - чи з крихітних шматочків складати пазл (а він повністю не складеться, треба буде додумати й довигадувати), якщо неспішність, споглядання, рефлексії – це те, що ви любите в книжках, то зазирніть у «На захід від міста». Познайомтеся з Надією, яка опікується Озерним домом на Острові, Кірою, що живе поруч у селі, розгубленими новенькими, які намагаються зорієнтуватися в новому просторі і повсякчас порівнюють усе зі своїм старими життям, Фредді та Емер, місцевими мешканцями, які мали б допомагати, та часом ще більше заплутують…
Добре, що з’являється все більше книжок про різні досвіди проживання війни, бо вимушена міграція – це не продуманий роками вибір, а пересаджування рослини в чужий ґрунт без коріння, без добрив, без звичної води… Хоча… може, для вас ця книжка зовсім про інше… Зрештою, там жодного разу не згадується ні війна, ні міграція…

[Пенелопа Ґарсія · Rating 4 out of 5]

книжка під правильний настрій, у мене його не було, але текст гарний, тому сильно заокруглюю до четвірки.

весь час чекала чогось — розв'язки, повороту, який всі враження переверне з ніг на голову, словом, екшону, — але 'на захід...', як і сам острів, його не дає. і є щось в цьому навмисне.

[Наталя Корнієнко · Rating 5 out of 5]

Не пишу публічних відгуків на книжки і на Goodreads заходжу раз в ніколи, але тут просто не втримаюся.

Дуже майстерна проза, тримає в тривозі й напрузі до останньої сторінки - і... не відпускає навіть після останнього речення) Як на мене, це дуже виправдано, бо не знаходять розради й виходу із ситуації "новенькі" навіть на 5-му році життя на острові.

Той, хто проходив схожий досвід, ревітиме й тригеритиметься не раз. З іншого боку - дуже добре подивитися на свій досвід ось так розпаковано, вивернуто, наче брудний одяг із кошика, який ви довго складали і все відтягували нарешті випрати.

У книжці дуже багато символів та метафор, які добре відчитуються тими, хто живе в Ірландії, бував тут чи просто цікавиться. Текст дуже атмосферний і кінематографічний, для головної ролі дуже б підійшов Кіліан Мерфі, тільки для цього йому довелося б змінити стать))

Словом, дуже рекомендую, особливо зараз, в холодну осінь, під Геловін. Відчуття похмурої ірландської непозбувної бентеги забезпечене)

[Matsuga · Rating 3 out of 5]

Мені дуже подобається як пише Ганна Городецька: це завжди витончено, глибоко і повітряно. Книга наповнюється наліпками, що говорять: «ах, як гарно!» або «блін, влучний образ».

Текст нестандартний: одночасно про всіх нас і ні про що в цілому. Саме так: в одному і тому ж реченні я починаю з думки «так-так, саме так», а закінчую: «та чи має це взагалі хоч якесь значення?»

Але якщо із «Господь не любить веганів» я зловила стовідсотковий метч, то ця книга виявилась… не моєю. Занадто сильно в ній нічого не відбувалось. Занадто сильно — нічого не відчувалось.

Концептуально все зрозуміло: художні засоби прекрасно передають відчуття дереалізації людини, що втратила минуле життя. Але весь текст я чекала чи то пояснень, чи неочікуваного повороту, може — відчуття пробудження від цього стану. А цього не відбулось, тож книга лишилась апатичною від першої до останньої сторінки. А мене дратує апатія 💀

[Julia Yepifanova · Rating 5 out of 5]

Готель, Департамент, Синій мішок
Надія чекає в готелі на нових людей
Нові люди шукають інше життя
Департамент вирішує тільки один раз, куди буде розподілено нових людей

Скоріше за все це про безНадію
Скоріше за все це про Еміграцію (Емер приїхала, коли їй було п'ять років, а все розповідає, що вона не з острова)
У Надії наче є доньки
У Кіри наче є мати
Але насправді на Острові нікого ні у кого немає
То чому ж нові люди їдуть на острів? Прибувають літаками, сходять з пароплава, дістаються автобусами
Може лише для того, щоб ходити на пошту і відправляти поки що безкоштовно посилки з острову на материк

[Anastasiia Mozghova · Rating 3 out of 5]

якщо це про втечу від війни, то навіщо це оминати? стільки всього не проговорено. якщо це про щось інше, то про що? враження від прочитання - був намір щось сказати, але так і залишився наміром.

[Vira Pasichnyk · Rating 4 out of 5]

Книга «На захід від міста» Ганни Городецької звучить для мене як композиція Людвіга Йоранссона для фільму "Одіссея" Крістофера Нолана. Це музика до сцени із сиренами, яка з перших нот викликає мурахи на шкірі та відчуття смутку за тим, що вже ніколи не повернеш, за тим, що втрачене. Так і ця книга, де кожна сторінка наповнена болем від вимушеної еміграції та розумінням того, що потрібно будувати життя з нуля💔

Тут всього 152 сторінки, але наскільки ж тонко авторка передає емоції людей, стан душі та побут на острові, який має стати тимчасовим домом для багатьох новеньких. І якщо на перший погляд все виглядає як пригода, то з кожним новим днем ми розуміємо, що насправді ці люди тут лишні. Вони нікому не потрібні та повинні сподіватися лише на себе, і навіть ті зв'язки, які вони змогли побудувати за цей короткий час, в одну хвилину можуть обірватися через рішення когось іншого.

Цитати мені дуже вігукнулися, тому вирішила поділитися ними й з вами:

• Він каже, що більшість людей помилково вважає себе невдахами. Думають, що не досягли успіху, бо не мають усього, що хочуть мати.

• Поховальний дім поруч зі школою. Нагадувати тим, хто йде у школу, що життя минає, а тим, хто йде прощатися, — що триває.

• Острів — це завжди перехід. То щось нове, то так, наче весілля, тільки щось зовсім протилежне. Не варто надто вже сподіватися на краще, можуть зурочити, завжди щось може піти не так, надто то вже непевно.

• Здається, що все буде швидко, хоча насправді острів — це годинник із погнутими стрілками. Час інакший, ніж на материку, ніяк не виміряєш, не зупиниш і не прискориш, лише загрузнеш, намагаючись розібратися.

• Материкове — як зношений одяг — розсипається і спадає, здається, що до острова нічого й не було, вони завжди стояли в черзі, сиділи за столиком із чотирма пляшками води й чекали на поселення.

🎧 Sirens — Ludwig Göransson

Видавництво Старого Лева
Більше відгуків на книги за тегом #ВіраЧитає ❤️

[Zhuki · Rating 5 out of 5]

Неочікувано потужний текст, який мінімальним набором засобів опису зовнішнього життя біженців надзвичайно тонко працює з емоціями читача. Не знаю, як авторці це вдалося, але вона так делікатно й глибоко передала вразливість цієї групи людей. При тому видимо не подаючи читачеві душевних переживань, страхів, сумніві та взагалі всього спектру почуттів та емоцій людей, змушених до еміграції. Але в підсумку виходить бомба сповільненої дії, і ця дія набирає обертів аж після читання, не вилазячи з моєї голови, а навпаки вкорінюючись.

І це при моїй тотальній критичній позиції щодо всього, про що мова була в книжці. І здається Ганна Городецька змогла зрушити цю крижину.

І головне. Я ні разу ще не зустрічала у відгуках, що це про біженців в Ірландії. Вона прямо про це не каже в тексті, але кожна дрібниця, кожен елемент оповіді кричить про це: бінго по п'ятницях, рукостискання на похоронах, жовті квіти на узбіччях, молоко до чаю.... Та безліч усього. Таке напише тільки той, хто тут мусив бодай трохи пожити. Бо деякі елементи - це вже про відчуття місцевості, а не її вікіпедичні знання.

[Olha · Rating 4 out of 5]

Тиха і чутлива проза, де спершу ти намагаєшся зрозуміти, що й до чого, а потім це втрачає сенс, бо занурюєшся в атмосферу і живеш на сторінках, де основа не в якомусь результаті, а в шляху, який проходиться. Невідомий мені досвід став більш зрозумілим, тому було цікаво

[Анна Ковальова · Rating 4.25 out of 5]

Гарна якісна проза. Нагадує стиль Наталі Саррот.