Надія працює в готелі на острові. Вона живе там уже давно, тож, здається, призвичаїлась до нового ритму життя. Проте на острів прибуває щоразу більше переселенців, які часто не можуть навіть вийти з автобуса — тримаються за минуле, яке заледве вмістили в одну валізу. І цим людям потрібно допомогти адаптуватися, прилаштуватися до чужого простору.
Острів здається тихим, але за цією тишею та спокоєм — втома, розгубленість і вперте бажання вижити. За тихими розмовами біля теплого каміна, за чаєм у маленьких чашках — очікування й питання: хто ти тепер? І скільки часу потрібно, щоб острів прийняв тебе за свого?
Дивовижний короткий роман. Дуже гарно написано, навіює щось, ніколи не можеш вхопити до кінця, про що ж ідеться. І десь на третині я вже зрозуміла, що і не хочу, щоб мені таки пояснили точніше, - щоб залишитися при своєму, навіяному.
Як і в попередніх своїх книжках, авторка не поспішає усе розжовувати й пояснювати читачам. Вона запрошує творити разом – текст, простір, інтерпретації. Тому, якщо чекаєте на чіткий сюжет, гачки, несподівані повороти тощо, тощо, то, мабуть, візьміть до читання іншу книжку. Якщо ж вам подобається намистина за намистиною нанизувати елементи, щоб подивитися в кінці: «а що ж це вийшло?», - чи з крихітних шматочків складати пазл (а він повністю не складеться, треба буде додумати й довигадувати), якщо неспішність, споглядання, рефлексії – це те, що ви любите в книжках, то зазирніть у «На захід від міста». Познайомтеся з Надією, яка опікується Озерним домом на Острові, Кірою, що живе поруч у селі, розгубленими новенькими, які намагаються зорієнтуватися в новому просторі і повсякчас порівнюють усе зі своїм старими життям, Фредді та Емер, місцевими мешканцями, які мали б допомагати, та часом ще більше заплутують… Добре, що з’являється все більше книжок про різні досвіди проживання війни, бо вимушена міграція – це не продуманий роками вибір, а пересаджування рослини в чужий ґрунт без коріння, без добрив, без звичної води… Хоча… може, для вас ця книжка зовсім про інше… Зрештою, там жодного разу не згадується ні війна, ні міграція…
книжка під правильний настрій, у мене його не було, але текст гарний, тому сильно заокруглюю до четвірки.
весь час чекала чогось — розв'язки, повороту, який всі враження переверне з ніг на голову, словом, екшону, — але 'на захід...', як і сам острів, його не дає. і є щось в цьому навмисне.
Давно планував почитати Ганну Городецьку, і з анотації ця її найсвіжіша книжка мене зацікавила найбільше, про готель, куди прибувають люди з материка і облаштовують нове життя на новому місці. Це звучало як магічний реалізм і спочатку воно таким і здавалося, проте досить скоро з різних розкиданих по тексту натяків стало зрозуміло, що йдеться не про якесь абстрактне місце, а про цілком конкретних українських біженців в Ірландії на початку повномасштабки.
Стиль авторки мені дуже сподобався! Але несподівано це виявилася доволі експериментальна, в дечому навіть радикальна проза. Тобто, тут немає потоків свідомості чи якихось авангардних фішок, але є дуже специфічна структура, яка дозволяє поставити питання: а чи це роман взагалі? Справа в тому, що тут відсутні якісь виражені центри тяжіння чи вектори розвитку дії. Власне, тут немає сюжету як такого, лише масив дрібного і повсякденного. Може, це тоді про персонажів, про їхні взаємини і внутрішній світ? Теж ні. Персонажі тут здебільшого — імена і функції. Тоді про що це? Скоріше за все, суто про атмосферу, відчуття часу і місця.
За духом “На захід від міста” виглядає близькою до французького “нового роману” з його відкиданням структурування реальності і поданням її умовно такою, як вона є, без фільтрів, сенсів і значень. В цьому контексті дуже цікава подальша доля цієї книжки, яка, як мені здається, може бути кардинально різною: або на неї не звернуть уваги і не зрозуміють, або вона отримає якісь серйозні премії і визнання.