What do you think?
Rate this book
Дельфіни і Вельзевул
«Дельфіни і Вельзевул» не залишить байдужим жодного з українських читачів, бо це неймовірно чесна книжка, написана зсередини війни та болю, свідком яких став Войцех Тохман. Став за власним вибором: «Скрізь я розмовляв із тими, хто рятує тварин. І замислювався, чи маю право як репортер – якщо люди довіряють мені свої воєнні історії – залишити їх тільки для себе. Чи можна, пишучи про сучасний світ, не писати про вбивство, якщо воно постійно відбувається? Чи можу я мовчати про вбивство?»
Сергій Жадан вважає, що «Дельфіни і Вельзевул» нагадують нам просту, але важливу річ – «Кожне життя має значення»: Зло знищує все, до чого здатне дотягнутись, воно не ускладнює себе вибором, для нього байдуже, кого знищувати, кого вбивати. Цивільні люди, які намагаються врятувати свій світ, свої родини, своїх тварин, є печальним і гірким тлом цієї війни, тримаючись своєї правди та вірячи у справедливість. Їх не завжди помічають за броньованою технікою та зруйнованими будинками, але вони весь час десь тут, десь поряд – люди і тварини, які дивляться в очі злу, намагаючись не відводити погляду.
«Дельфіни і Вельзевул» – це документальна проза про війну в Україні, побудована з реальних історій людей і тварин, які опинилися в зоні бойових дій та окупації. Ця книжка не про військові операції, а про щоденне виживання, страх, відповідальність та вибір, який роблять звичайні люди. Порятунок тварин стає важливим моральним маркером людяності в умовах екстремального насильства і постійних небезпек. Войцех Тохман послідовно руйнує звичні уявлення про другорядних жертв, показуючи, що ставлення до найуразливіших – зокрема до тварин – є показником стану суспільства під час війни.
Сергій Жадан вважає, що «Дельфіни і Вельзевул» нагадують нам просту, але важливу річ – «Кожне життя має значення»: Зло знищує все, до чого здатне дотягнутись, воно не ускладнює себе вибором, для нього байдуже, кого знищувати, кого вбивати. Цивільні люди, які намагаються врятувати свій світ, свої родини, своїх тварин, є печальним і гірким тлом цієї війни, тримаючись своєї правди та вірячи у справедливість. Їх не завжди помічають за броньованою технікою та зруйнованими будинками, але вони весь час десь тут, десь поряд – люди і тварини, які дивляться в очі злу, намагаючись не відводити погляду.
«Дельфіни і Вельзевул» – це документальна проза про війну в Україні, побудована з реальних історій людей і тварин, які опинилися в зоні бойових дій та окупації. Ця книжка не про військові операції, а про щоденне виживання, страх, відповідальність та вибір, який роблять звичайні люди. Порятунок тварин стає важливим моральним маркером людяності в умовах екстремального насильства і постійних небезпек. Войцех Тохман послідовно руйнує звичні уявлення про другорядних жертв, показуючи, що ставлення до найуразливіших – зокрема до тварин – є показником стану суспільства під час війни.
160 pages, Hardcover
First published May 20, 2026
About the author
Wojciech Tochman
26 books261 followersReporter, non-fiction writer. He has twice been shortlisted for the NIKE Literary Prize and has won the Polish Book Publishers Association Award.
He began his career as a reporter at the youth weekly Na przełaj before leaving school, and soon after he joined the first reporting team at "Gazeta Wyborcza". His reports from this period were published in a book, Stairs Don’t Burn (2000, 2006). Before he got his masters degree at Warsaw University he went to Bosnia with a convoy organised by humanitarian aid worker Janina Ochojska. He then went back to the Balkans repeatedly for many years, and the book Like Eating A Stone is the result of those journeys. His next book was Dear Daughter (2005), the moving account of his efforts to find out what had happened to his missing friend, a reporter called Beata Pawlak, who turned out to have been killed in a terrorist attack on the island of Bali.
For several years Tochman was involved in activities aimed at finding missing people. From 1996 to 2002, he ran a programme called "Anyone Who Saw, Anyone Who Knows" on the Telewizja Polska TV channel. In 1999 he founded the ITAKA Centre for the Search for Missing People.
He began his career as a reporter at the youth weekly Na przełaj before leaving school, and soon after he joined the first reporting team at "Gazeta Wyborcza". His reports from this period were published in a book, Stairs Don’t Burn (2000, 2006). Before he got his masters degree at Warsaw University he went to Bosnia with a convoy organised by humanitarian aid worker Janina Ochojska. He then went back to the Balkans repeatedly for many years, and the book Like Eating A Stone is the result of those journeys. His next book was Dear Daughter (2005), the moving account of his efforts to find out what had happened to his missing friend, a reporter called Beata Pawlak, who turned out to have been killed in a terrorist attack on the island of Bali.
For several years Tochman was involved in activities aimed at finding missing people. From 1996 to 2002, he ran a programme called "Anyone Who Saw, Anyone Who Knows" on the Telewizja Polska TV channel. In 1999 he founded the ITAKA Centre for the Search for Missing People.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 8 of 8 reviews
June 1, 2026
„Proszę zadzwonić później. Teraz muszę być z moim psem, bo umiera.”
Książka Wojciecha Tochmana to hołd oddany ludziom, którzy z narażeniem życia ratują tych, którzy nie mogą obronić się sami. Wymienieni z imienia i nazwiska, nie są anonimowymi bohaterami tylko ludźmi z krwi i kości, którzy pomagają domowym pupilom pozostawionym nierzadko na linii frontu.
Ta książka jest o osieroconych kotach i psach, zamkniętych w domach i czekających na tych, którzy już nigdy nie wrócą. To książka o zwierzętach hodowlanych, ginących od min przeciwpiechotnych, o całej masie dzikich zwierząt umierających z przerażenia, głuchych, oślepłych, oszalałych od huku eksplozji i ostrzału artylerii. To o zaginionych ptakach z parku narodowego, które odnajdują się w Rumunii, to o delfinach butelkonosych, które toną w ciszy w Morzu Czarnym.
Uwaga! To nie jest książka dla tych, którzy mają choć odrobinę empatii dla zwierząt.
„Potwory, które przynoszą nam tyle śmierci, nie zasługują by żyć”.
Książka Wojciecha Tochmana to hołd oddany ludziom, którzy z narażeniem życia ratują tych, którzy nie mogą obronić się sami. Wymienieni z imienia i nazwiska, nie są anonimowymi bohaterami tylko ludźmi z krwi i kości, którzy pomagają domowym pupilom pozostawionym nierzadko na linii frontu.
Ta książka jest o osieroconych kotach i psach, zamkniętych w domach i czekających na tych, którzy już nigdy nie wrócą. To książka o zwierzętach hodowlanych, ginących od min przeciwpiechotnych, o całej masie dzikich zwierząt umierających z przerażenia, głuchych, oślepłych, oszalałych od huku eksplozji i ostrzału artylerii. To o zaginionych ptakach z parku narodowego, które odnajdują się w Rumunii, to o delfinach butelkonosych, które toną w ciszy w Morzu Czarnym.
Uwaga! To nie jest książka dla tych, którzy mają choć odrobinę empatii dla zwierząt.
„Potwory, które przynoszą nam tyle śmierci, nie zasługują by żyć”.
June 3, 2026
Cześć i chwała bohaterom…oraz aniołom… tym małym, włochatym, które drapią nam kanapy i tulą do snu… ale także tym pływającym i latającym, ktorych nie dostrzegamy a i im wojna odebrała wszystko.
Autor wspomina, że nie był pewien potrzeby tej książki… całe szczęście, że postanowił inaczej. Wojna w Ukrainie nam tu, w Polsce, już okrzepła, nieco zwiędła w głowach, wręcz zaczęła irytować zamiast przerażać. Jednak nadal płonie i bezwzględnie zabiera - ta książka i mnie wyrwała z powoli rodzącego się poczucia zobojętnienia.
Tochman skupia się na bohaterach wojny w innym kontekście niż przywykliśmy. To bohaterowie, którzy nurzają dziurawe wiadro w studni śmierci, starając się ratować tych, których uratować się da i uczcić tych, którzy zdążyli przeciec im przez palce. Książka jest brutalna, pokazuje surową rzeczywistość wojny w Ukrainie poprzez pryzmat historii pojedynczych ludzi, których łączy miłość do zwierząt, ponad własne życie.
Zwierzęta nie rozumieją… albo czasem po prostu wiedzą…
Autor wspomina, że nie był pewien potrzeby tej książki… całe szczęście, że postanowił inaczej. Wojna w Ukrainie nam tu, w Polsce, już okrzepła, nieco zwiędła w głowach, wręcz zaczęła irytować zamiast przerażać. Jednak nadal płonie i bezwzględnie zabiera - ta książka i mnie wyrwała z powoli rodzącego się poczucia zobojętnienia.
Tochman skupia się na bohaterach wojny w innym kontekście niż przywykliśmy. To bohaterowie, którzy nurzają dziurawe wiadro w studni śmierci, starając się ratować tych, których uratować się da i uczcić tych, którzy zdążyli przeciec im przez palce. Książka jest brutalna, pokazuje surową rzeczywistość wojny w Ukrainie poprzez pryzmat historii pojedynczych ludzi, których łączy miłość do zwierząt, ponad własne życie.
Zwierzęta nie rozumieją… albo czasem po prostu wiedzą…
June 22, 2026
Я хочу, щоб цю книгу прочитало якомога більше іноземців. Війна триває. І на фоні останніх новин тим більше важливо, що автор - польський репортер Войцех Тохман, який багато років працює з темами війни, насильства та гуманітарних катастроф.
"Кожне життя має значення", і при цьому "війна показує, наскільки крихке кожне життя". І життя тварини зокрема. Але ця книга не лише про тварин, а передусім - про людей і про людяність під час війни.
Важливо, що в цій книзі людяність має конкретні імена та обличчя, тому цей текст такий живий і справжній. Ця книга розповідає зокрема про притулок "Сіріус" у Федорівці під керівництвом Олександри Мезінової, "12 вартових" і Лалу Тарапакіну, рятувальників ARK з-під Харкова, нікопольський "Шанс на життя", а також про інших людей, які продовжують рятувати тварин у найскладніших умовах. Під час читання я постійно шукала в інтернеті шукати, читала інтерв'ю, дивилася відео на ютубі... Бо насправді ця книга не закінчується, адже і війна триває.
Автор зачіпає болючі теми, але спробував зробити це достатньо делікатно: "Люди не забирали своїх тварин через вагомі причини, яких у затопленому, обстрілюваному місті більш ніж достатньо. Вони ні в чому не винні. Винні агресори". Також ця книга розповідає про трагедію у Бородянському притулку, і слід віддати належне автору, що він демонструє обидві точки зору на події, що відбулися.
Чи варто цю книгу читати нам, українцям, під час війни? І так, і ні. З одного боку, для когось книга може бути тригерною, бо її неможливо читати не накладаючи прочитане на власний досвід. Спогади про перші дні вторгнення, окупацію Київської області та деякі інші моменти можуть надто сильно торкнутися власних переживань. Мене, наприклад, поплавило уже на другій сторінці після слів: "кадирівцям вона залишила каструлю теплого зеленого борщу, звареного з любов'ю". Але з іншого боку - для когось ця книга може стати мотивуючою і підтримуючою на шляху від страху до любові.
"Люди шукають добра... Хочуть торкнутися до добра. Не можеш урятувати країну, не можеш урятувати солдата - рятуєш тварин".
"Те, що сталося, люди з кожним днем пам'ятають інакше". Війна змушує переосмислювати власний досвід, страхи та рішення, і мабуть тому такою важливою видається ще одна думка з цієї книги: "Що страшніший стає світ навколо, то більше я намагаюся робити його красивішим". А любов до тварин однозначно робить цей світ кращим: "Тварини теплі та близькі. Дають себе обіймати, дозволяють про себе дбати - і так рятують солдатські голови. Бо заперечують смерть... Тварини беззахисні, наче діти? Коли ми рятуємо їх від смерті на війні, чи не рятуємо ми, бува, водночас власну ілюзію, що порятунок можливий?"
P.S. На фоні останніх новин мені було важливо дізнатися, як Войцех Тохман відреагував на рішення президента Польщі Кароля Навроцького скасувати нагородження Володимира Зеленського Орденом Білого Орла. Войцех Тохман долучився до підписання звернення, яким польська громадськість негативно відреагувала на такий крок польського президента, і в якому зазначено зокрема таке: "Нинішнє рішення польського глави держави показує, як діє російська пастка".
"Кожне життя має значення", і при цьому "війна показує, наскільки крихке кожне життя". І життя тварини зокрема. Але ця книга не лише про тварин, а передусім - про людей і про людяність під час війни.
Важливо, що в цій книзі людяність має конкретні імена та обличчя, тому цей текст такий живий і справжній. Ця книга розповідає зокрема про притулок "Сіріус" у Федорівці під керівництвом Олександри Мезінової, "12 вартових" і Лалу Тарапакіну, рятувальників ARK з-під Харкова, нікопольський "Шанс на життя", а також про інших людей, які продовжують рятувати тварин у найскладніших умовах. Під час читання я постійно шукала в інтернеті шукати, читала інтерв'ю, дивилася відео на ютубі... Бо насправді ця книга не закінчується, адже і війна триває.
Автор зачіпає болючі теми, але спробував зробити це достатньо делікатно: "Люди не забирали своїх тварин через вагомі причини, яких у затопленому, обстрілюваному місті більш ніж достатньо. Вони ні в чому не винні. Винні агресори". Також ця книга розповідає про трагедію у Бородянському притулку, і слід віддати належне автору, що він демонструє обидві точки зору на події, що відбулися.
Чи варто цю книгу читати нам, українцям, під час війни? І так, і ні. З одного боку, для когось книга може бути тригерною, бо її неможливо читати не накладаючи прочитане на власний досвід. Спогади про перші дні вторгнення, окупацію Київської області та деякі інші моменти можуть надто сильно торкнутися власних переживань. Мене, наприклад, поплавило уже на другій сторінці після слів: "кадирівцям вона залишила каструлю теплого зеленого борщу, звареного з любов'ю". Але з іншого боку - для когось ця книга може стати мотивуючою і підтримуючою на шляху від страху до любові.
"Люди шукають добра... Хочуть торкнутися до добра. Не можеш урятувати країну, не можеш урятувати солдата - рятуєш тварин".
"Те, що сталося, люди з кожним днем пам'ятають інакше". Війна змушує переосмислювати власний досвід, страхи та рішення, і мабуть тому такою важливою видається ще одна думка з цієї книги: "Що страшніший стає світ навколо, то більше я намагаюся робити його красивішим". А любов до тварин однозначно робить цей світ кращим: "Тварини теплі та близькі. Дають себе обіймати, дозволяють про себе дбати - і так рятують солдатські голови. Бо заперечують смерть... Тварини беззахисні, наче діти? Коли ми рятуємо їх від смерті на війні, чи не рятуємо ми, бува, водночас власну ілюзію, що порятунок можливий?"
P.S. На фоні останніх новин мені було важливо дізнатися, як Войцех Тохман відреагував на рішення президента Польщі Кароля Навроцького скасувати нагородження Володимира Зеленського Орденом Білого Орла. Войцех Тохман долучився до підписання звернення, яким польська громадськість негативно відреагувала на такий крок польського президента, і в якому зазначено зокрема таке: "Нинішнє рішення польського глави держави показує, як діє російська пастка".
June 29, 2026
Це моя перша книга про цю війну. Дивне відчуття. Іноді хотілося кричати: "Я теж це відчувала!", "Так, було!". Це колективна травма, яка ще довго не відпустить нашу країну.
Пан Тохман приїздив до нас у Харків із презентацією книги. Було дуже приємно побачити автора наживо. Дуже приємно (хоч і боляче) від того, що про нас говорять. Що говорять про війну. Я й сама знаю речі, настільки страшні, що аж нудить, але не думаю, що варто писати це тут.
Проте тема тварин не відпускає. Війна людей, у яку втягнуті невинні, чисті створіння, що цілком залежать від людини.
Коли війна тільки почалася і вибухи лунали без зупину з усіх боків, перше, що я побачила, вийшовши на балкон - птахи. Величезна зграя кружляла в небі, утворюючи коло. Колись бачила огидний російський фільм, де була така ж сцена, тільки там вона мала містичний характер… А тут проблема була в них, у країні-творці цього фільму.
Пам’ятаю, коли обстріляли Екопарк Фельдмана. А скільки тварин загинуло в лісах (від мін, обстрілів, страху)...
Пам’ятаю перший день війни: ми з мамою збиралися купити собаці корм. Пішки обійшли пів міста у пошуках бодай однієї ветаптеки. І знайшли. Черга була величезна, люди з різних кінців міста зібралися там. Дівчинка, яка працювала у ветаптеці, сказала, що вона працюватиме. Тому що в цій клініці є тварини, і вона їх не покине. Вона працювала для всіх. Це дуже надихнуло.
Взагалі, моя собака в перший рік не боялася вибухів. Наче й не помічала. А потім її "накрило". Від будь-якого стукоту, від будь-якого гучного звуку в неї панічна атака.
Нещодавно бачила, як жінка гуляла з собакою, почалися вибухи, і собака просто вибіг на проїжджу частину. Вона за ним. Слава Богу, машини зупинялися; хоч собака і маленький, могли б не помітити. Я тому й боюся гуляти зі своєю без шлейки. Думала - параноя, але тепер розумію - ні.
Я боюся навіть думати про покинутих чи тих, хто втік. Про тих, хто втратив сім'ю, кого не обіймуть рідні руки. Як людей, так і тварин. Тварини це давно не щось неважливе, це сім'я. Сім'я, за яку ми кинемося в пожежу (я навіть не думала про свою безпеку), сім'я, яку ми годуватимемо, навіть віддаючи останнє і забуваючи про себе, сім'я, яку ми затягнемо під ковдру і накриємо собою (про всяк випадок, а раптом щось важче за розбите скло полетить).
Дякую, пане Тохмане, за увагу до нас і наших менших братів. Хай цей "Вельзевул" згорить у своїй злобі. А "дельфіни" стрибають у морі під наглядом "Нептуна".
Пан Тохман приїздив до нас у Харків із презентацією книги. Було дуже приємно побачити автора наживо. Дуже приємно (хоч і боляче) від того, що про нас говорять. Що говорять про війну. Я й сама знаю речі, настільки страшні, що аж нудить, але не думаю, що варто писати це тут.
Проте тема тварин не відпускає. Війна людей, у яку втягнуті невинні, чисті створіння, що цілком залежать від людини.
Коли війна тільки почалася і вибухи лунали без зупину з усіх боків, перше, що я побачила, вийшовши на балкон - птахи. Величезна зграя кружляла в небі, утворюючи коло. Колись бачила огидний російський фільм, де була така ж сцена, тільки там вона мала містичний характер… А тут проблема була в них, у країні-творці цього фільму.
Пам’ятаю, коли обстріляли Екопарк Фельдмана. А скільки тварин загинуло в лісах (від мін, обстрілів, страху)...
Пам’ятаю перший день війни: ми з мамою збиралися купити собаці корм. Пішки обійшли пів міста у пошуках бодай однієї ветаптеки. І знайшли. Черга була величезна, люди з різних кінців міста зібралися там. Дівчинка, яка працювала у ветаптеці, сказала, що вона працюватиме. Тому що в цій клініці є тварини, і вона їх не покине. Вона працювала для всіх. Це дуже надихнуло.
Взагалі, моя собака в перший рік не боялася вибухів. Наче й не помічала. А потім її "накрило". Від будь-якого стукоту, від будь-якого гучного звуку в неї панічна атака.
Нещодавно бачила, як жінка гуляла з собакою, почалися вибухи, і собака просто вибіг на проїжджу частину. Вона за ним. Слава Богу, машини зупинялися; хоч собака і маленький, могли б не помітити. Я тому й боюся гуляти зі своєю без шлейки. Думала - параноя, але тепер розумію - ні.
Я боюся навіть думати про покинутих чи тих, хто втік. Про тих, хто втратив сім'ю, кого не обіймуть рідні руки. Як людей, так і тварин. Тварини це давно не щось неважливе, це сім'я. Сім'я, за яку ми кинемося в пожежу (я навіть не думала про свою безпеку), сім'я, яку ми годуватимемо, навіть віддаючи останнє і забуваючи про себе, сім'я, яку ми затягнемо під ковдру і накриємо собою (про всяк випадок, а раптом щось важче за розбите скло полетить).
Дякую, пане Тохмане, за увагу до нас і наших менших братів. Хай цей "Вельзевул" згорить у своїй злобі. А "дельфіни" стрибають у морі під наглядом "Нептуна".
June 6, 2026
Ten reportaż wywarł na mnie duże wrażenie przede wszystkim dlatego, że pokazuje wojnę z perspektywy rzadko obecnej w mediach i literaturze. Zamiast skupiać się na działaniach militarnych czy polityce, autor kieruje uwagę na los zwierząt oraz ludzi, którzy próbują je ratować w samym środku wojennego chaosu.
Było wiele rzeczy, które mnie poruszyły, ale chyba najbardziej to, jak cienka granica dzieli codzienne życie od katastrofy. Bohaterowie książki funkcjonują w rzeczywistości pełnej zagrożenia, a mimo to znajdują w sobie siłę, by pomagać innym. Ich działania mogą wydawać się niekiedy nieracjonalne, ale właśnie dzięki temu pokazują, jak ważne jest zachowanie empatii nawet w najtrudniejszych warunkach.
Autor posługuje się oszczędnym stylem, który dobrze współgra z tematyką reportażu.
Nie ma tutaj zbędnego dramatyzowania ani prób wywoływania emocji na siłę. Historie opowiadają się same, a ich siła wynika z autentyczności przedstawionych wydarzeń. Dzięki temu książka angażuje i skłania do refleksji bez uciekania się do tanich chwytów.
Szczególnie interesujące było dla mnie pokazanie relacji między ludźmi a zwierzętami. W normalnych warunkach wiele osób traktuje zwierzęta jako ważnych towarzyszy życia, jednak w czasie wojny więź ta nabiera jeszcze głębszego znaczenia. W książce widać, że ratowanie zwierząt staje się dla niektórych bohaterów sposobem na zachowanie człowieczeństwa w świecie, który coraz bardziej wydaje się go pozbawiony.
Nie jest to książka łatwa emocjonalnie. Wiele opisanych historii budzi smutek i poczucie bezradności. Jednocześnie nie odebrałem jej jako przygnębiającej. Obok cierpienia pojawia się bowiem odwaga, solidarność i gotowość do niesienia pomocy. To właśnie taki kontrast sprawia, że właśnie ten reportaż pozostanie w mojej pamięci na długo.
Dla kogo jest ta książka? Na pewno dla osób zainteresowanym reportażem społecznym oraz tych, którzy szukają książek pokazujących ludzkie doświadczenia z mniej oczywistej perspektywy. To poruszająca opowieść o wojnie, ale przede wszystkim o empatii, odpowiedzialności i wartości każdego życia.
To reportaż, który nie koncentruje się na wielkich wydarzeniach historycznych, lecz na pojedynczych istotach próbujących przetrwać w czasie wojny.
Dzięki temu staje się niezwykle osobistą i emocjonalną lekturą, skłaniającą do refleksji nad tym, co w człowieku pozostaje najważniejsze nawet w obliczu tragedii (tragedii, która nadal trwa).
Było wiele rzeczy, które mnie poruszyły, ale chyba najbardziej to, jak cienka granica dzieli codzienne życie od katastrofy. Bohaterowie książki funkcjonują w rzeczywistości pełnej zagrożenia, a mimo to znajdują w sobie siłę, by pomagać innym. Ich działania mogą wydawać się niekiedy nieracjonalne, ale właśnie dzięki temu pokazują, jak ważne jest zachowanie empatii nawet w najtrudniejszych warunkach.
Autor posługuje się oszczędnym stylem, który dobrze współgra z tematyką reportażu.
Nie ma tutaj zbędnego dramatyzowania ani prób wywoływania emocji na siłę. Historie opowiadają się same, a ich siła wynika z autentyczności przedstawionych wydarzeń. Dzięki temu książka angażuje i skłania do refleksji bez uciekania się do tanich chwytów.
Szczególnie interesujące było dla mnie pokazanie relacji między ludźmi a zwierzętami. W normalnych warunkach wiele osób traktuje zwierzęta jako ważnych towarzyszy życia, jednak w czasie wojny więź ta nabiera jeszcze głębszego znaczenia. W książce widać, że ratowanie zwierząt staje się dla niektórych bohaterów sposobem na zachowanie człowieczeństwa w świecie, który coraz bardziej wydaje się go pozbawiony.
Nie jest to książka łatwa emocjonalnie. Wiele opisanych historii budzi smutek i poczucie bezradności. Jednocześnie nie odebrałem jej jako przygnębiającej. Obok cierpienia pojawia się bowiem odwaga, solidarność i gotowość do niesienia pomocy. To właśnie taki kontrast sprawia, że właśnie ten reportaż pozostanie w mojej pamięci na długo.
Dla kogo jest ta książka? Na pewno dla osób zainteresowanym reportażem społecznym oraz tych, którzy szukają książek pokazujących ludzkie doświadczenia z mniej oczywistej perspektywy. To poruszająca opowieść o wojnie, ale przede wszystkim o empatii, odpowiedzialności i wartości każdego życia.
To reportaż, który nie koncentruje się na wielkich wydarzeniach historycznych, lecz na pojedynczych istotach próbujących przetrwać w czasie wojny.
Dzięki temu staje się niezwykle osobistą i emocjonalną lekturą, skłaniającą do refleksji nad tym, co w człowieku pozostaje najważniejsze nawet w obliczu tragedii (tragedii, która nadal trwa).
June 28, 2026
Może moja ocena jest zaburzona ze względów osobistych, ale uważam, że jest to potrzebna lektura. Mam wrażenie, że nasze społeczeństwo stało się obojętne na to, co się dzieje w Ukrainie. Pan Tochman przypomina nam, że tam są żywe istoty, które cierpią. Sama mam pieska ze schroniska w Ukrainie i nie wyobrażam sobie, co musiał przejść i czego uniknął
June 4, 2026
Nie pomogło mojej lekturze to, że poprzednia książka, którą czytałam była ponadprzeciętnie dobra. Ta się zupełnie do mnie nie przebiła.
Displaying 1 - 8 of 8 reviews