What do you think?
Rate this book
Про що ця п’єса?
«Я давно пишу про війну, а вона не закінчується і не закінчується».
У своїх творах Наталка Ворожбит з іронією та гострою спостережливістю змальовує сучасне життя та історичні події, які проживали і проживають українці. Драматургиня поєднує щемке побутове та глобальне суспільне, щоб залучити читачів до глибокого осмислення та рефлексії.
«Про що ця п’єса?» — перша велика збірка авторки, до якої увійшли твори за період з 2008 по 2024 рік: сценарій «Змішані почуття», п’єси «Зерносховище», «Саша, винеси сміття», «Погані дороги», «Зелені коридори», «Неіснуючі» та «Про що ця п’єса?».
Передмову до збірки написала літературознавиця і літературна критикиня Ганна Улюра.
В оформленні книжки використано фото Олени Гром, лауреатки Шевченківської премії 2026 року.
У своїх творах Наталка Ворожбит з іронією та гострою спостережливістю змальовує сучасне життя та історичні події, які проживали і проживають українці. Драматургиня поєднує щемке побутове та глобальне суспільне, щоб залучити читачів до глибокого осмислення та рефлексії.
«Про що ця п’єса?» — перша велика збірка авторки, до якої увійшли твори за період з 2008 по 2024 рік: сценарій «Змішані почуття», п’єси «Зерносховище», «Саша, винеси сміття», «Погані дороги», «Зелені коридори», «Неіснуючі» та «Про що ця п’єса?».
Передмову до збірки написала літературознавиця і літературна критикиня Ганна Улюра.
В оформленні книжки використано фото Олени Гром, лауреатки Шевченківської премії 2026 року.
- GenresDrama
480 pages, Hardcover
Published January 1, 2026
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
June 10, 2026
Я читала багато пʼєс Наталки Ворожбит. Що було доступне протягом цих 16 років (саме стільки я цікавлюся сучасною драматургією) — те й читала. І Наталка — неймовірно майстерна. Я це знала й раніше, але зараз перевідкрила заново.
Досі ми мали єдине окреме (бо колективні збірки були ще в нульових) видання драматургії Ворожбит — «Погані дороги». І це той унікальний випадок, коли твір сучукрліт можна сприймати у трьох площинах — літератури, театру та кіно. Звісно, подібні приклади можна наводити з класикою — «Украденим щастям», наприклад, чи «Кайдашевою сімʼєю», але тут все більш гостро, бо про сьогодення. Навесні зʼявилося відразу два видання: «Про що ця пʼєса?» та «Довга сцена», у яке увійшла «Маклена Граса» Куліша та римейк цього твору — «Квітка Будяк» Ворожбит. Драматургію видають мало, сучасну — тим більше. Тому драма в українському книжковому просторі існує як щось елітарне.
Читання драматургії — це, звісно, певний виклик. У драмі немає ліричних відступів, описів, тло історії пунктирне й фрагментарне, головне — діалоги, а тому кожен читач й читачка мимоволі стають ще й режисерами та режисерками, дофантазовуючи все те, що у тексті не прописане, забарвлюючи репліки інтонаціями, створюючи паузи, продумуючи рух між сценами чи діями. Відповідно для читання пʼєс потрібно мати розвинену фантазію, щоб пірнути в текст та уявити написане. Водночас Artbooks йдуть на зустріч читацтву й пропонують коло запитань наприкінці для рефлексії чи книжкового клубу, запитань, які допомагають опрацювати враження.
Сценарій «Змішані почуття» — для фанатів «Спіймати Кайдаша». Цей текст демонструє глибоке знання Ворожбит життя простих людей, саме це глибинне розуміння народу і допомогло написати пʼєсу, а потім й сценарій для серіалу. Болі простих людей, впізнавані патерни, упередження й страхи. Мені подобається пʼєса «Вій 2.0» — адаптація гоголівського сюжету, тому прикро, що її у цій збірці немає, але от події у сценарії розгортаються у «гоголівських місцях», припускаю, що Гоголя Наталка проштудіювала глибоко, у неї в текстах працює той же нерв, що й у нього.
Події розгортаються в одній родині у звичайному українському селі, де ключовою проблемою та перепоною на шляху до щастя є алкоголь — «У мене тут за кілька днів уже не кров, а спорт тече по венам». А ще погано розвинений емоційний інтелект. Тут бʼють морди, лаються, зраджують, пʼють, так-сяк ведуть господарку — усе, що роками показував канал «СТБ». У цій пʼєсі слухають російську попсу і за весільним столом читають російськомовні вірші-вітання, словом, все як у 2008-му. Ще один маркер часу — Валентина пише листа Юлії Володимирівні, де описує несправедливість у селі й просить її підтримати, оскільки вона зі свого боку теж підтримує політикиню.
«Зерносховище» — пʼєса про Голодомор. А ще про радянську владу і українських селян, про виживання, про страх і біль, про жорстокість, про трагедію національну та індивідуальну, про випадок. Текст, який глибоко працює з темою памʼяті.
«Саша, винеси сміття» — на перший погляд це історія про втрату, бо відхід близьких завжди складний і рани не загоюються швидко, але це ще й одна з перших пʼєс про російсько-українську війну. Саша помер, дружина і падчерка переживають його відхід кожна по-своєму. Поки вони розкладають цукерки по пакетиках і згадують про покійника, він ніби сидить тут, поруч з ними, на кухні. Вони говорять, як це було завжди, просять його повернутися. Але ж його повернення — неможливе, бо дорога на той світ — квиток в один кінець. Проте коли починається війна, то потрібні всі кадрові військові, потрібні фахівці, які розуміють, що робити, під «шосту хвилю мобілізації» підпадають навіть покійники. Однак, Саші, щоби повернутися, потрібна згода близьких. З одного боку, це шанс провести час разом, ще трішки побути гуртом, познайомитися з онуком, а з іншого — це страх втратити його знову.
«Погані дороги» — один з найкращих текстів про війну, поруч з «Інтернатом» Сергія Жадана. У ньому — галерея портретів та ситуацій десь на лінії фронту, там, куди ведуть погані дороги, там, де дороги поганими стали давно. З одного боку, тут лексика, про яку ми встигли забути «сєпари», «укропи», з іншого, дійові особи, які пізнали гіркоту війни і які розуміють, чому вони там, де вони є — залишаються у прифронтовому місті, воюють, волонтерять. Командир на пропускному пункті каже «Я особисто воюю за те, шоб моя дочка не прокинулась одного разу серед війни, як ваші діти. І шоб по подвалах не ховалась, блядь». Ця пʼєса — нагадування, що війна була війною, називалася війною, відчувалася війною із 2014. Історій, які можна розповісти, втрат, болю — дуже багато. Так, для когось російська мова тут може бути тригером, але для Ворожбит — це прийом. Бо так вони говорять, такою є ця сіра зона, такими є її правила.
У цій пʼєсі також цікаві спроби розрізнити свого/чужого, впізнати ворога і усвідомити ставлення до ворога, осягнути простір війни (дії драми розгортаються у обмеженому (почасти замкненому) просторі – готельному номері, підвалі, подвір’ї, автобусній зупинці, на блокпосту, у салоні авто. Жоден з них не є безпечним для дійових осіб – над ними все одно чинять фізичне чи комунікативне насилля, ще одна форма насилля – знищення звичного (домашнього/робочого) простору).
Наскрізною метафорою для кожної з новел є дорога: дійові особи прибувають, рухаються, планують втечу. Впринципі дорога — велика метафора, з якою працює Наталка Ворожбит у текстах про війну: «Погані дороги», «Зелені коридори», «Неіснуючі. Легкі сцени на фоні війни». Безпосередньо у дорозі відбуваються події 4-ї новели – про військового Володю, медикиню Тетяну та тіло мертвого Віктора, яке перевозять. Уся новела — це рух дорогою та нічне очікування у полі в машині, їх постійно підкидає на нерівній поверхні й рівень напруги зростає. Тетяна, що тут така дорога і до війни була. Погані дороги, на думку дійових осіб, це не лише наслідок війни, однак і її причини, це частина спільної травми. Метафора (чи не метафора) кордону спільна і для Жадана, для Ворожбит, адже йдеться про умовний чи реальний кордон, постійну наближеність до кордону, перетинання кордону (блокпост – це ж також кордон).
Завжди потрібно спершу читати, а потім — дивитися. Бо візуальні кінообрази дуже потужні: читаєш про спʼянілу медикиню — бачиш Оксану Черкашину, читаєш про сепаратиста — бачиш Юру Кулініча, які отримали за ці ролі нагороди.
Якщо коротко, то «Зелені коридори» та «Неіснуючі. Легкі сцени на фоні війни» — про досвід біженок, а «Про що ця пʼєса?» — про пошук сенсів.
Досі ми мали єдине окреме (бо колективні збірки були ще в нульових) видання драматургії Ворожбит — «Погані дороги». І це той унікальний випадок, коли твір сучукрліт можна сприймати у трьох площинах — літератури, театру та кіно. Звісно, подібні приклади можна наводити з класикою — «Украденим щастям», наприклад, чи «Кайдашевою сімʼєю», але тут все більш гостро, бо про сьогодення. Навесні зʼявилося відразу два видання: «Про що ця пʼєса?» та «Довга сцена», у яке увійшла «Маклена Граса» Куліша та римейк цього твору — «Квітка Будяк» Ворожбит. Драматургію видають мало, сучасну — тим більше. Тому драма в українському книжковому просторі існує як щось елітарне.
Читання драматургії — це, звісно, певний виклик. У драмі немає ліричних відступів, описів, тло історії пунктирне й фрагментарне, головне — діалоги, а тому кожен читач й читачка мимоволі стають ще й режисерами та режисерками, дофантазовуючи все те, що у тексті не прописане, забарвлюючи репліки інтонаціями, створюючи паузи, продумуючи рух між сценами чи діями. Відповідно для читання пʼєс потрібно мати розвинену фантазію, щоб пірнути в текст та уявити написане. Водночас Artbooks йдуть на зустріч читацтву й пропонують коло запитань наприкінці для рефлексії чи книжкового клубу, запитань, які допомагають опрацювати враження.
Сценарій «Змішані почуття» — для фанатів «Спіймати Кайдаша». Цей текст демонструє глибоке знання Ворожбит життя простих людей, саме це глибинне розуміння народу і допомогло написати пʼєсу, а потім й сценарій для серіалу. Болі простих людей, впізнавані патерни, упередження й страхи. Мені подобається пʼєса «Вій 2.0» — адаптація гоголівського сюжету, тому прикро, що її у цій збірці немає, але от події у сценарії розгортаються у «гоголівських місцях», припускаю, що Гоголя Наталка проштудіювала глибоко, у неї в текстах працює той же нерв, що й у нього.
Події розгортаються в одній родині у звичайному українському селі, де ключовою проблемою та перепоною на шляху до щастя є алкоголь — «У мене тут за кілька днів уже не кров, а спорт тече по венам». А ще погано розвинений емоційний інтелект. Тут бʼють морди, лаються, зраджують, пʼють, так-сяк ведуть господарку — усе, що роками показував канал «СТБ». У цій пʼєсі слухають російську попсу і за весільним столом читають російськомовні вірші-вітання, словом, все як у 2008-му. Ще один маркер часу — Валентина пише листа Юлії Володимирівні, де описує несправедливість у селі й просить її підтримати, оскільки вона зі свого боку теж підтримує політикиню.
«Зерносховище» — пʼєса про Голодомор. А ще про радянську владу і українських селян, про виживання, про страх і біль, про жорстокість, про трагедію національну та індивідуальну, про випадок. Текст, який глибоко працює з темою памʼяті.
«Саша, винеси сміття» — на перший погляд це історія про втрату, бо відхід близьких завжди складний і рани не загоюються швидко, але це ще й одна з перших пʼєс про російсько-українську війну. Саша помер, дружина і падчерка переживають його відхід кожна по-своєму. Поки вони розкладають цукерки по пакетиках і згадують про покійника, він ніби сидить тут, поруч з ними, на кухні. Вони говорять, як це було завжди, просять його повернутися. Але ж його повернення — неможливе, бо дорога на той світ — квиток в один кінець. Проте коли починається війна, то потрібні всі кадрові військові, потрібні фахівці, які розуміють, що робити, під «шосту хвилю мобілізації» підпадають навіть покійники. Однак, Саші, щоби повернутися, потрібна згода близьких. З одного боку, це шанс провести час разом, ще трішки побути гуртом, познайомитися з онуком, а з іншого — це страх втратити його знову.
«Погані дороги» — один з найкращих текстів про війну, поруч з «Інтернатом» Сергія Жадана. У ньому — галерея портретів та ситуацій десь на лінії фронту, там, куди ведуть погані дороги, там, де дороги поганими стали давно. З одного боку, тут лексика, про яку ми встигли забути «сєпари», «укропи», з іншого, дійові особи, які пізнали гіркоту війни і які розуміють, чому вони там, де вони є — залишаються у прифронтовому місті, воюють, волонтерять. Командир на пропускному пункті каже «Я особисто воюю за те, шоб моя дочка не прокинулась одного разу серед війни, як ваші діти. І шоб по подвалах не ховалась, блядь». Ця пʼєса — нагадування, що війна була війною, називалася війною, відчувалася війною із 2014. Історій, які можна розповісти, втрат, болю — дуже багато. Так, для когось російська мова тут може бути тригером, але для Ворожбит — це прийом. Бо так вони говорять, такою є ця сіра зона, такими є її правила.
У цій пʼєсі також цікаві спроби розрізнити свого/чужого, впізнати ворога і усвідомити ставлення до ворога, осягнути простір війни (дії драми розгортаються у обмеженому (почасти замкненому) просторі – готельному номері, підвалі, подвір’ї, автобусній зупинці, на блокпосту, у салоні авто. Жоден з них не є безпечним для дійових осіб – над ними все одно чинять фізичне чи комунікативне насилля, ще одна форма насилля – знищення звичного (домашнього/робочого) простору).
Наскрізною метафорою для кожної з новел є дорога: дійові особи прибувають, рухаються, планують втечу. Впринципі дорога — велика метафора, з якою працює Наталка Ворожбит у текстах про війну: «Погані дороги», «Зелені коридори», «Неіснуючі. Легкі сцени на фоні війни». Безпосередньо у дорозі відбуваються події 4-ї новели – про військового Володю, медикиню Тетяну та тіло мертвого Віктора, яке перевозять. Уся новела — це рух дорогою та нічне очікування у полі в машині, їх постійно підкидає на нерівній поверхні й рівень напруги зростає. Тетяна, що тут така дорога і до війни була. Погані дороги, на думку дійових осіб, це не лише наслідок війни, однак і її причини, це частина спільної травми. Метафора (чи не метафора) кордону спільна і для Жадана, для Ворожбит, адже йдеться про умовний чи реальний кордон, постійну наближеність до кордону, перетинання кордону (блокпост – це ж також кордон).
Завжди потрібно спершу читати, а потім — дивитися. Бо візуальні кінообрази дуже потужні: читаєш про спʼянілу медикиню — бачиш Оксану Черкашину, читаєш про сепаратиста — бачиш Юру Кулініча, які отримали за ці ролі нагороди.
Якщо коротко, то «Зелені коридори» та «Неіснуючі. Легкі сцени на фоні війни» — про досвід біженок, а «Про що ця пʼєса?» — про пошук сенсів.
Displaying 1 of 1 review