Наративи масового ураження. Тактики і стратегії інформаційної війни

by Артем Захарченко

Бійцю на спостережній позиції завжди важливо розуміти, що відбувається навколо. Чому праворуч чути постріли? Чий «мавік» завис у небі — наш чи ворожий? Чи не намагаються обійти його з флангу?

В інформаційному просторі — так само. Кожна людина має знати, чому саме зараз побачила певну інформацію, хто за нею стоїть і якої реакції добивається.

Спираючись на реальні кейси й досвід України у повномасштабній війні, автор пояснює стратегії і тактики медіавпливу через чотири рівні — від фактів і меседжів до порядку денного та наративів. Кожен розділ містить окремий блок для фахівців, який глибше розкриває тонкощі медійної професії.

Ця книжка дасть вам розуміння процесів в інформаційній війні і покаже, як виявляти наміри всіх, хто хоче на вас впливати.

240 pages, Hardcover

Published January 1, 2026

Reviews

[Kate Dots]

Попри лячну назву, книга подіяла на мене радше заспокійливо.

Якщо ви мало знайомі з тим, як працюють з фактами ті, хто розповідає про них онлайн, на яких рівнях це впливає на людей і чому, — ця книга може стати добрим теоретичним вступом до теми, з якою більшість уже мали справу на практиці через читання медіа та власні публікації.

«Як виявляти наміри [прямо-таки] всіх, хто хоче на вас впливати» ця книга навряд чи покаже. Тим паче, що ті, хто на вас впливає, й самі можуть іноді не знати своїх намірів. Але вона певною мірою демістифікує публічну наративну сферу.

Автор визнає, що управляти на повну силу «стихією» онлайн-впливу доволі складно, і я скромно припущу, що навчитися цього за книгою, та й узагалі, — ще складніше, якщо взагалі можливо. Але можна навчитися краще впливати на власний вибір, емоції та розпізнавати історії, які «прошивають» настільки, що перестають підлягати сумніву. Усім потрібні такі історії, як і сумнів, який розширює поле вибору. Ця книга допоможе з останнім пунктом. А мені ще й нагадала, що поза виміром звичних новинних джерел існує багато фактів, не вписаних у наративи, яким, до того ж, може бракувати саме вашого голосу :3

О, і в книзі є тригерна метафора, що відтворює стереотип про жінок. Але оскільки в дім автора невдовзі після виходу книги влучила російська ракета, через що його квартира згоріла, думаю, він уже, так би мовити, опосередковано розплатився за свій грішок, і можна йому пробачити. (Взагалі я, наскільки можливо, за милосердя — і до авторів, і до читачів, хоча в теорії це дещо простіше, ніж на практиці.) А за вдалі пункти цієї книги, яких більшість, — навіть фінансово підтримати пана Артема, купивши примірник.

[Viktoriia Shapovalova]

У автора дуже приємний голос - аудіокнига у "Наш Формат" дуже гарна.

Не можу сказати, що багато для себе нового почула. АЛЕ! Тема того як створюють історії мене давно цікавить. Завжди дивує як один і той самий текст/кіно/картина/фото викликають різні емоції і комментарі.

Ця книга гарна тим, що автор розповідає про коммунікації України як на міжнародній арені, так і в середині країни.

[Tasha]

Дуже відчувається, що автор викладач зі стажем — книжка схожа радше на методичку до курсу (що для мене, втім, не є багом), ніж на тематичний нонфік. Можливо, звідси й коріння дуже частого повторювання «журналісти могли б це зробити, але часто їм ліньки» і «журналісти могли б цього не робити, але їм ліньки заморочуватися» — дається взнаки спілкування зі студентством. І заклик до журналістів в гонитві за аудиторією пригальмовувати і замислюватися, чи не нашкодять їхні дії та обрана подача фактів. Розділи «для профі» загалом трохи дивнуваті: якщо розраховані на вже досвідчених спеців, то навряд чи для них там буде щось нове (і навряд чи когось проймуть заклики до відповідальності) — я б сказала, що це більше схоже на розділи для все тих же студентів факультету журналістики.

Що сподобалося:
- приклади до кожної тези. Якщо мозок справді працює на асоціаціях (мій — точно), то це дуже вдала подача інформації;
- розкладені по поличках рівні впливу: факт-меседжі-адженда-наративи;
- розповідь про вибудову прихованих зв'язків і приклад про різке зменшення реклами під час пандемії (мабуть, це було помітно лише в телевізорі і, можливо, друкованих ЗМІ);
- порівняння новин і серіалів (ніколи не думала під таким кутом);
- порада не виправдовуватися від безсоромного оббріхування, а перебивати цей наратив більш вдалим, яскравішим наративом.

З чим хочеться посперечатися:
- висновки «людей з проросійськими поглядами залишилося дуже мало, їхня роль незначна» і «мова стала соціальною нормою для всіх наративів, сьогодні вже вважається моветоном висловлюватися про неї зневажливо чи меншовартісно», зроблені з 50 глибинних інтерв'ю з українською елітою. Ой вей. Хто ж тоді ті майже 4 мільйони підписників Шарія, мені цікаво, і хто ж це огризається «ну канешна, всє ж праблєми ісчєзнут, єслі гаваріть етой вашєй укрАінской» у крамницях і маршрутках?
- з дуже компліментарною згадкою Емманюеля Макрона «який погодився на нечувану раніше річ — відправити війська НАТО в Україну». Без примітки, що ніхто, звісно ж, нічого не відправив (адже Макрон не сам такі рішення приймає) і що то було порожнє плескання язиком для підвищення своїх рейтингів і статусу на міжнародній арені, виглядає дещо дивно.

Що не сподобалося:
- про пошуки об'єднавчих наративів: «Цей чудовий метод не допоможе примирити хіба що українців і росіян. Принаймні в осяжному майбутньому». Та за шо (
- твердження, що наратив боротьби за українську культуру спрямований в минуле. Та за шо два.
- твердження, що військові проїбали боротьбу з кампанією протидії мобілізації, бо надто пізно почали комунікувати з людьми. Чи не дохуя хочемо від військових і чи раптом випадково зовсім так несподівано відповідальні за мобілізацію і пов'язані з цим заходи (в що, певно ж, входить комунікація, правда?) в першу чергу не пан президент і кабмін, згідно закону від 1993 року, нє?

В підсумку не шкодую ні що прочитала, ні що придбала — було цікаво. Ще цікавіше буде розгорнути цю книжку років за двадцять (якщо доживемо) і подивитися, що з неї витримає випробовування часом (бо дещо вже не витримало, а минув лише рік).