What do you think?
Rate this book
Ластівка з чужими крилами
Маріам живе в ритмі гамірного Києва, який не спить через обстріли та повітряні тривоги. Лекції в університеті, перші симпатії та спроби знайти свій шлях у житті забирають багато часу й сил. Батьки її гаряче люблять, але Маріам знає, що вона — прийомна дитина. Своє життя сприймає як книгу, з якої безжально вирвано перші сторінки. Ще й вплутується в авантюру: на прохання подруги починає спілкуватися з красенем-однокурсником через фейковий акаунт. Невгамовна Маріам пробує писати, захоплюється танцями, пізнає ціну досягнень і втрат, наражається на непорозуміння із найближчими людьми і коханим та намагається їх долати. Попри все, Маріам знаходить свої крила, відкриває для себе красу й біль країни, з якої родом, і вперто йде власним шляхом.
144 pages, Hardcover
First published January 1, 2026
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
June 9, 2026
Щемка і тепла історія про підлітків, які шукають себе, закохуються і мріють, попри вибухи та блекаути
June 3, 2026
«Ластівка з чужими крилами» Світлани Вертоли - це книга, яку я закрила з дуже чітким відчуттям: її потрібно читати.
Це романтична повість, але її не можна назвати просто романтичною. За легкою, живою історією дорослішання тут заховані дуже важкі й важливі теми: війна, полон, втрати, вдячність захисникам, пошук себе, прийняття власного походження, любов до дому, почуття провини, бажання залишитися в Україні попри страх і біль.
Головна героїня Маріам живе в Києві - у місті, яке не спить через повітряні тривоги, обстріли й нічні вибухи. Вона навчається, закохується, дружить, помиляється, пробує писати, танцює, свариться з близькими, шукає свій шлях і поступово відкриває для себе власну історію. Маріам знає, що вона прийомна дитина, і її життя ніби нагадує книгу, з якої хтось вирвав перші сторінки.
І саме тому її шлях такий сильний. Це не просто історія про дівчину, яка дорослішає. Це історія про людину, яка намагається зрозуміти, хто вона, звідки вона, що для неї дім і що означає мати власні крила.
Мені дуже сподобалося, що ця книга не виглядає штучно «важливою». Вона не тисне на читача темами, не намагається бути пафосною, не перетворюється на набір правильних фраз. Вона жива. У ній є романтика, жарти, студентське життя, дружба, перші симпатії, танці, Київ, тривоги, страх, ніжність і біль. Саме тому все відчувається дуже органічно.
Усі герої написані так, що їм віриш. Вони не картонні, не ідеальні, не створені просто для того, щоб «донести меседж». Вони справді живі: помиляються, мовчать, бояться, ревнують, люблять, не завжди вміють говорити про свої почуття, але намагаються. І це дуже підкуповує.
Окрема моя любов - це Київ і жовтий корпус КНУ)
Коли я побачила на обкладинці жовтий корпус, я одразу подумала: «Нє ну це надзвичайно потужно». Бо я сама навчаюся в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, і для мене цей простір дуже рідний. І під час читання це відчуття стало ще сильнішим.
Я буквально бачила ці коридори, аудиторії, університетську атмосферу. Я впізнавала цей вайб. І було дуже сильне відчуття, що так написати могла тільки людина, яка сама там була, яка це прожила, яка знає цей простір зсередини. Тому для мене книга стала ще ближчою.
І так, Світлана Вертола - наша козачка. Бо так тонко, тепло й точно передати цей університетський світ могла тільки своя людина, та що навчалась в цьому прекрасному навчальному закладі 😈😈🫶🏻
Дуже сильно в книзі розкрита тема ідентичності. Маріам відкриває для себе країну, з якої вона родом, її красу, її біль, її пам’ять. І водночас у книзі дуже важливо звучить думка: не обов’язково мати «ідеальне» походження чи якусь правильну біографію, щоб мати право називати себе українкою. Важливо те, що в тебе в серці, у голові, у виборі, у діях.
Для мене це одна з найсильніших думок книги. Бо ідентичність - це не тільки кров, не тільки документи, не тільки місце народження. Це ще й любов. Це позиція. Це пам’ять. Це відповідальність. Це те, з ким ти стоїш поруч у найстрашніші часи.
Книга також дуже делікатно вводить вірменську тему. Наприкінці є плейлист із п’ятьма піснями, зокрема сучасними вірменськими виконавцями, є згадка про танець, який любила Мар’ям, є поради від героїні: послухати Комітаса, відвідати монастир Татев, спробувати женгялов хац і пам’ятати, що 24 квітня - День пам’яті жертв геноциду вірменського народу.
І коли дочитуєш, розумієш, чому це все там є. Це не просто красиві додатки в кінці книги. Це продовження історії Маріам. Це спосіб глибше відчути її коріння, її біль, її пошук і її шлях до себе.
Але, мабуть, найсильніше мене зачепило те, як у книзі показана війна.
Не як фон, і не як декорація. Не як щось, що просто «десь там є». Війна в цій книзі - це наша реальність. Це нічні вибухи, повітряні тривоги, страх за близьких, новини, від яких стискається все всередині, і постійне питання: чи маю я право бути щасливою, коли десь у цю мить хтось втрачає свободу, дім або життя?
Мені дуже відгукнулися роздуми про те, що ми в Україні ніби розучилися бути легковажними. Навіть у моменти радості все одно є важкість. Бо ти можеш сміятися, гуляти містом, закохуватися, читати книгу, але всередині все одно живе розуміння: ця можливість не впала з неба. За неї хтось платить дуже високу ціну.
І саме тому один із моментів, який мене особливо зачепив, - це сцена вдячності захисникам. Коли звучить це внутрішнє «дякую» Стасу й іншим захисникам за те, що герой живий, що може стояти на головному майдані міста з українським прапором, говорити рідною мовою, тримати за руку кохану дівчину.
Ця сцена б’є прямо в серце.
Бо справді: можливість жити, читати, навчатися, кохати, гуляти Києвом, повертатися додому, говорити українською - це не просто буденність. Це те, що для нас виборюють. І це «дякую» має звучати не тільки в книгах. Воно має звучати в нас щодня.
Слава Україні. Слава ЗСУ.
Ми не маємо звикати до війни. Не маємо ставати байдужими. Не маємо робити вигляд, що це просто «новини». Бо тисячі наших військових і цивільних досі в полоні. Бо війна - це жорстокість, біль, смерть, втрати й щоденна боротьба. І поки ми маємо можливість жити своє життя, ми маємо допомагати війську: інформаційно, фінансово, як можемо.
Ще одна тема, яка мені дуже відгукнулася, - це провина тих, хто не на фронті. У книзі є переживання героїв про те, що хтось воює, а ти тут - у Києві, у відносній безпеці, на парах, з кавою, з книжками, з планами. І це дуже знайоме відчуття.
Бо я думаю, що багато хто з нас хоча б раз ловив себе на цьому: «А чи достатньо я роблю?» «Чи маю я право радіти?» «Чи маю я право будувати плани, коли хтось зараз на передовій?»
І, мабуть, відповідь не в тому, щоб заборонити собі жити. А в тому, щоб не забувати, завдяки кому ми можемо це робити. Жити - так. Радіти - так. Любити - так. Але не бути байдужими. Не випадати з реальності. Не знецінювати тих, хто тримає для нас небо.
Також мені дуже близькі роздуми про дім і виїзд за кордон. У книзі є думка про те, що за кордоном, можливо, було б безпечніше, комфортніше, тихіше. Без нічних вибухів. Без тривог. Без відключень світла. Без цього постійного напруження.
Але водночас є вперте бажання залишатися вдома.
І я це дуже розумію. Я дуже люблю Київ. Це місто, де я виросла, де прожила все своє життя, де кожен міст, кожна вулиця, кожен знайомий маршрут щось для мене означає. Навіть після страшних ночей, після обстрілів, після тривог у мене немає відчуття, що я можу просто взяти й викреслити Київ зі свого життя.
Навпаки. Чим болючіше, тим сильніше розумієш, наскільки це твоє.
Київ - це дім. І саме тому болить. Саме тому страшно. Саме тому важливо.
«Ластівка з чужими крилами» - це книга про те, як знайти себе, навіть якщо твоя історія починається не з першої сторінки. Про те, як прийняти своє минуле. Про те, як відчути коріння. Про те, як любити дім, навіть коли він поранений. Про те, як не зламатися у світі, де занадто багато болю. І про те, як виростити власні крила, навіть якщо спочатку здається, що вони чужі.
Це дуже ніжна, болюча, глибока й водночас світла повість. Вона легко читається, але залишається всередині надовго.
Я абсолютно всім раджу її прочитати.
Для мене це 100% - 5/5. П’ять зірок. Дуже сильна книга
Це романтична повість, але її не можна назвати просто романтичною. За легкою, живою історією дорослішання тут заховані дуже важкі й важливі теми: війна, полон, втрати, вдячність захисникам, пошук себе, прийняття власного походження, любов до дому, почуття провини, бажання залишитися в Україні попри страх і біль.
Головна героїня Маріам живе в Києві - у місті, яке не спить через повітряні тривоги, обстріли й нічні вибухи. Вона навчається, закохується, дружить, помиляється, пробує писати, танцює, свариться з близькими, шукає свій шлях і поступово відкриває для себе власну історію. Маріам знає, що вона прийомна дитина, і її життя ніби нагадує книгу, з якої хтось вирвав перші сторінки.
І саме тому її шлях такий сильний. Це не просто історія про дівчину, яка дорослішає. Це історія про людину, яка намагається зрозуміти, хто вона, звідки вона, що для неї дім і що означає мати власні крила.
Мені дуже сподобалося, що ця книга не виглядає штучно «важливою». Вона не тисне на читача темами, не намагається бути пафосною, не перетворюється на набір правильних фраз. Вона жива. У ній є романтика, жарти, студентське життя, дружба, перші симпатії, танці, Київ, тривоги, страх, ніжність і біль. Саме тому все відчувається дуже органічно.
Усі герої написані так, що їм віриш. Вони не картонні, не ідеальні, не створені просто для того, щоб «донести меседж». Вони справді живі: помиляються, мовчать, бояться, ревнують, люблять, не завжди вміють говорити про свої почуття, але намагаються. І це дуже підкуповує.
Окрема моя любов - це Київ і жовтий корпус КНУ)
Коли я побачила на обкладинці жовтий корпус, я одразу подумала: «Нє ну це надзвичайно потужно». Бо я сама навчаюся в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, і для мене цей простір дуже рідний. І під час читання це відчуття стало ще сильнішим.
Я буквально бачила ці коридори, аудиторії, університетську атмосферу. Я впізнавала цей вайб. І було дуже сильне відчуття, що так написати могла тільки людина, яка сама там була, яка це прожила, яка знає цей простір зсередини. Тому для мене книга стала ще ближчою.
І так, Світлана Вертола - наша козачка. Бо так тонко, тепло й точно передати цей університетський світ могла тільки своя людина, та що навчалась в цьому прекрасному навчальному закладі 😈😈🫶🏻
Дуже сильно в книзі розкрита тема ідентичності. Маріам відкриває для себе країну, з якої вона родом, її красу, її біль, її пам’ять. І водночас у книзі дуже важливо звучить думка: не обов’язково мати «ідеальне» походження чи якусь правильну біографію, щоб мати право називати себе українкою. Важливо те, що в тебе в серці, у голові, у виборі, у діях.
Для мене це одна з найсильніших думок книги. Бо ідентичність - це не тільки кров, не тільки документи, не тільки місце народження. Це ще й любов. Це позиція. Це пам’ять. Це відповідальність. Це те, з ким ти стоїш поруч у найстрашніші часи.
Книга також дуже делікатно вводить вірменську тему. Наприкінці є плейлист із п’ятьма піснями, зокрема сучасними вірменськими виконавцями, є згадка про танець, який любила Мар’ям, є поради від героїні: послухати Комітаса, відвідати монастир Татев, спробувати женгялов хац і пам’ятати, що 24 квітня - День пам’яті жертв геноциду вірменського народу.
І коли дочитуєш, розумієш, чому це все там є. Це не просто красиві додатки в кінці книги. Це продовження історії Маріам. Це спосіб глибше відчути її коріння, її біль, її пошук і її шлях до себе.
Але, мабуть, найсильніше мене зачепило те, як у книзі показана війна.
Не як фон, і не як декорація. Не як щось, що просто «десь там є». Війна в цій книзі - це наша реальність. Це нічні вибухи, повітряні тривоги, страх за близьких, новини, від яких стискається все всередині, і постійне питання: чи маю я право бути щасливою, коли десь у цю мить хтось втрачає свободу, дім або життя?
Мені дуже відгукнулися роздуми про те, що ми в Україні ніби розучилися бути легковажними. Навіть у моменти радості все одно є важкість. Бо ти можеш сміятися, гуляти містом, закохуватися, читати книгу, але всередині все одно живе розуміння: ця можливість не впала з неба. За неї хтось платить дуже високу ціну.
І саме тому один із моментів, який мене особливо зачепив, - це сцена вдячності захисникам. Коли звучить це внутрішнє «дякую» Стасу й іншим захисникам за те, що герой живий, що може стояти на головному майдані міста з українським прапором, говорити рідною мовою, тримати за руку кохану дівчину.
Ця сцена б’є прямо в серце.
Бо справді: можливість жити, читати, навчатися, кохати, гуляти Києвом, повертатися додому, говорити українською - це не просто буденність. Це те, що для нас виборюють. І це «дякую» має звучати не тільки в книгах. Воно має звучати в нас щодня.
Слава Україні. Слава ЗСУ.
Ми не маємо звикати до війни. Не маємо ставати байдужими. Не маємо робити вигляд, що це просто «новини». Бо тисячі наших військових і цивільних досі в полоні. Бо війна - це жорстокість, біль, смерть, втрати й щоденна боротьба. І поки ми маємо можливість жити своє життя, ми маємо допомагати війську: інформаційно, фінансово, як можемо.
Ще одна тема, яка мені дуже відгукнулася, - це провина тих, хто не на фронті. У книзі є переживання героїв про те, що хтось воює, а ти тут - у Києві, у відносній безпеці, на парах, з кавою, з книжками, з планами. І це дуже знайоме відчуття.
Бо я думаю, що багато хто з нас хоча б раз ловив себе на цьому: «А чи достатньо я роблю?» «Чи маю я право радіти?» «Чи маю я право будувати плани, коли хтось зараз на передовій?»
І, мабуть, відповідь не в тому, щоб заборонити собі жити. А в тому, щоб не забувати, завдяки кому ми можемо це робити. Жити - так. Радіти - так. Любити - так. Але не бути байдужими. Не випадати з реальності. Не знецінювати тих, хто тримає для нас небо.
Також мені дуже близькі роздуми про дім і виїзд за кордон. У книзі є думка про те, що за кордоном, можливо, було б безпечніше, комфортніше, тихіше. Без нічних вибухів. Без тривог. Без відключень світла. Без цього постійного напруження.
Але водночас є вперте бажання залишатися вдома.
І я це дуже розумію. Я дуже люблю Київ. Це місто, де я виросла, де прожила все своє життя, де кожен міст, кожна вулиця, кожен знайомий маршрут щось для мене означає. Навіть після страшних ночей, після обстрілів, після тривог у мене немає відчуття, що я можу просто взяти й викреслити Київ зі свого життя.
Навпаки. Чим болючіше, тим сильніше розумієш, наскільки це твоє.
Київ - це дім. І саме тому болить. Саме тому страшно. Саме тому важливо.
«Ластівка з чужими крилами» - це книга про те, як знайти себе, навіть якщо твоя історія починається не з першої сторінки. Про те, як прийняти своє минуле. Про те, як відчути коріння. Про те, як любити дім, навіть коли він поранений. Про те, як не зламатися у світі, де занадто багато болю. І про те, як виростити власні крила, навіть якщо спочатку здається, що вони чужі.
Це дуже ніжна, болюча, глибока й водночас світла повість. Вона легко читається, але залишається всередині надовго.
Я абсолютно всім раджу її прочитати.
Для мене це 100% - 5/5. П’ять зірок. Дуже сильна книга
Displaying 1 - 2 of 2 reviews