Ірвінг приїхала до Карпатської України з Нового Орлеана лише на короткий час, але після раптової смерти матері опинилася тут у пастці: без документів, без грошей, без відповіді від вітчима й серед людей, для яких вона назавжди чужа. Живучи в родині тітки, в чужій мові, чужому побуті й чужій історії, вона намагається зрозуміти, ким є насправді і чому її мати померла.
На тлі 1938 року й становлення Карпатської України Августина Волошина роман поєднує родинну драму, історичну напругу, насильство патріархального світу й містичну присутність Білої Панії, яка знову і знову гукає головну героїню углиб гаю. Густа чуттєва мова поступово сплітає психологічне, історичне і містичне в одну темну, напружену оповідь.
Дописаний під кураторством Остапа Сливинського в Літосвіті, дебютний роман Катерини Тромпак — про самотність, неналежність і тіло як останній простір опори.
Дещо депресивна повість про долю самотньої дівчини на тлі національних заворушень в Закарпатській Україні 1938 року.
Чому депресивна? Тому що головну героїню, дівчину на ім’я Ірвінг, майже ніхто не любив і не любить - ні мати, з якою вона прожила все своє свідоме життя в Америці, і яка її не любила та зневажала, ні її закарпатська тітка разом із своєю родиною, крім одного з братів, теж її не любить і намагається випхнути із свого подвір’я, ні патріотичний жених, який ставиться до неї зверхньо, і лише Стенлі, її американський вітчим, відчуває справжній родинний зв’язок і прагне її знайти, та ще один з братів висловлює якійсь прихильні почуття, от і все. Цей вітчим виявився справді пречудовим, він викликав набагато більше симпатій та емоцій, ніж Ірвінг, принаймні у мене.
Взагалі тут обмаль позитивних персонажів та позитивних ситуацій, все це пригнічує і викликає співчуття до Ірвінг, яка, до того ж, потрапляє в кепські ситуації ще через свої видіння.
В творі багато уваги приділено тілесності, причому часто-густо авторка намагається підкреслити її значення, тулить її де треба і де не треба, і тому декілька таких моментів були геть недоречними. Наприклад, вона пише: “Його тіло поступово наповнювалося відчаєм”. Відчай - це не та емоція, яка сприймається тілом, це розумова емоція, та відміну від спраги, голоду, втоми, жадання тощо. Ми ж не можемо сказати, що його тіло наповнилося гордістю, або відчуттям безпеки чи справедливості, і до того ж вже є усталений вираз: “Його охопив відчай.” Натомість тіло може потребувати відпочинку, жадати іншого тіла, потерпати від спраги. Навіщо надавати зайві риси тій сутності, які їй не притаманні?
Ще одне зауваження стосується її видінь - не розкрито чому саме вона має видіння, та й роль Білої Панії для мене так і залишилась загадкою.
А от оформлення книги просто неймовірне, Основи тут неперевершені, як і в багатьох інших своїх виданнях.
Мені не вистачило трошки сторінок для більшого розкриття деяких ліній сюжету, зокрема національно-визвольної, якихось подій в америчці, що передували основній. Не очікувала такої кінцівки, не знаю це добре чи погано. Дуже сподобалась мова і стилістика тексту, прямо це найбільш привабило. Я би почитала ще щось цієї авторки, сподіваюсь дебютом літературна кар'єра не завершиться.
Карпатська Україна. Тут стирається межа між видивом і реальністю. Біла Пані блукає серед гаю. Самотність пронизує кожну сторінку. І в кінці кінців залишається лиш одне питання: де ж цей дім? Що таке дім?
Відсутність межі між реальністю та вигадкою, плинність кордонів між уявою та життям притаманні літературі центрально - східної Європи. Це спостереження Ольги Токарчук резонує з романом "Сиґінь Ірвінг" Катерини Тромпак від Основи. Osnovy Publishing Оформлення абсолютно магнетичне. Не могла пояснити раціонально, що зачепило, адже спочатку навіть не вловлювала суті зображеного. Якщо по змісту, то тут є * реалії 1938 р. - Карпатська Україна буремних часів * історія - напівмарення дівчини з химерним іменем Ірвінг. Вона раптово опинилася в світі, який живе за іншими правилами, тому важко прийняти його реальність. Тут багато нелюбові і жалю, відчаю. Відчуття, що героїня задихається, ніби риба на березі: в неї є все для життя, але життя їй тут немає. В кінці трошки розвіднюється, але не так, щоб розчарувати - всіх крапок над І не поставлять) Ця історія, водночас, 1) з сильним українським слідом - всі страждають, як в нас заведено), разом з тим 2)з загальноєвропейським ракурсом: людям вдається жити поряд і мучити один одного - питання, в якому нам до Гамсунів і Кафок, ще бентежитись, тужити і тривожитися. Місцями манера оповіді зачаровувала, часом - не вірила їй. Вірила там, де у сиґінь Ірвінг плуталися марення та дійсність, а сумнівалася в найприземленіших місцях (наприклад, де брати героїні сперечаються про політику). Коротше, питання до книжки є. Але про неї думалося і відпускати її в кінці не хотілося.