Доктор Серафікус. Без ґрунту

Двотомник

by В. Домонтович

Понад шість десятиліть, від кінця 1920-х років, проза В.Домонтовича (Віктора Петрова, 1894 - 1969) у підрадянській Україні не друкувалася. Пропонована книжка є першою спробою повернути українському читачеві найкращі романи видатного письменника.
"Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича - його літературну креатуру. Мало не кожен Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію... До цих романів, їхніх героїв і сюжетів, немає ні легкого, ні єдиного пояснення. Вони живуть, дихають енерґією, провокують на критичний перегляд будь-яких істин, канонів, вірувань, національних та інтернаціональних святощів. Інтелектуальна провокація Петрова-Домонтовича триває" (Соломія Павличко).
"Без ґрунту" - це справжній підсумок повістевого періоду в творчості Домонтовича, синтетичний образ української дійсности двадцятих - початку тридцятих років і розрахунок з нею, один з найкращих творів української прози нашого сторіччя... Домонтович завжди був переконаний, що літературний твір пишеться для читача і повинен бути, насамперед, цікавим. Він мав смак у літературних експериментах, але він не вдавався до них у власних творах. Точніше: літературне експериментування могло бути в його творі, але пересічний інтеліґентний читач не повинен був його помічати. Натомість твір мав його, читача, захоплювати перипетіями сюжету, нагнітанням настрою, інтеліґентною пікантністю, несподіваністю думки або фрази... Наслідок цього той, що твори Домонтовича можна й приємно читати, а водночас вони ховають у собі більше, ніж видно на поверхні" (Юрій Шевельов).

Genres: Fiction

379 pages, Unknown Binding

First published January 1, 1999

About the author

Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) - Ukrainian ethnographer-archeologist and fiction writer.

For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров)

For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)

Reviews

[Iryna Khomchuk · Rating 5 out of 5]

Якось так випадково склалося, що другий жовтень поспіль я читаю Домонтовича. Торік це були "Дівчина з ведмедиком" та збірка коротких творів "Болотяна Лукроза". Цьогоріч із величезною насолодою занурилася в закапелки життів, думок та душ героїв романів "Доктор Серафікус" і "Без ґрунту".

"Доктора Серафікуса" перечитувала вдруге. І коли тоді, в студентські роки, головний герой мене неймовірно дратував своїм тюхтійством, то нині я його багато в чому розуміла. Ні, не про виправдання йдеться, а про набуття мною сакральних життєвих знань про те, наскільки різними можуть бути люди))) А ще розуміння потреби кожного з нас у власному світові, яким би дивним він не видавався оточуючим.

Лише небагато хто спроможний створити навколо себе капсулу такого світу й захищати його від зовнішнього втручання. А втрутитися в нього схочеться багатьом, бо саме вони знають, як ліпше, як правильно, як треба і як зробити так, аби ти був щасливим))) Комаха ж (це справжнє прізвище доктора Серафікуса) був здатен захистити свій світ. Це у нього виходило підсвідомо, а тому — досить вдало. Він розумів, що багатьох важливих для життя речей позбавлений — от узяти хоча б бажання мати дитину. Але ж суспільство часто не дає змоги отримати важливе для тебе, не зробивши при цьому низки непотрібних вчинків (у випадку дитини це — стосунки з особою протилежної статі та одруження). Коли ж такі стосунки у головного героя з’явилися... Ні, три крапки поставила не я, а автор. Роман видається обірваним на півслові й півдії, але так було, вочевидь, задумано, бо скільки б часу не ходив би Серафікус колом, намагаючись задовольнити свої дивні потеби й не перевернути при цьому світу, нічого в нього не вийшло б.

Цікаві й інші персонажі роману, зокрема Вер. Узагалі жіночі образи в Домонтовича варті окремої пильної уваги. Бо й у "Дівчині з ведмедиком", й у "Без ґрунту" це — сильні нелалежні жінки, які не йдуть на повідку суспільних стереотипів, а живуть своїм життям і тому, як не дивно не звучить, не можуть віднайти простого щастя...

Головний герой роману "Без ґрунту" — також чоловік (а хтось сумнівався?))). Однак цього разу — досить типовий чолвоік, принаймні він намагається таким бути, бо ж добре розуміє, чим загрожує вихід за рамки прийнятого у радянській Україні. Тому й живе як гвинтик машини. Досить важливий, утім, гвинтик, оскільки його бачать, його думки цінують, перед ним ледь не ниць падають. Тож від може дати собі волю якщо не говорити, що думає, то хоча б думати, як відчуває... Оці всі розмірковування про мистецтво, митця, реалізм і модернізм, поезію й живопис, можливість отримати визнання й змогу бути собою у творчості — ще одна дуже цінна складова роману. На позір дві розповіді про Степана Линника та Арсена Витвицького буцімто геть зайві у романі, бо надто насичені недотичними до фабули розмірковуваннями. Однак вони важливі для автора й читача, бо дають змогу поглянути на той світ того часу дещо ширше, ніж у шпаринку кількаденного відрядження Ростистава Михайловича та кількатижневого його кохання.

Отепер про Ларису — ще один жіночий образ у Домонтовича. Вона, хоч і заміжня на противагу дівчатам із попередніх романів, однак така ж вільна у своїх почуттях і вчинках. Співати, кохати, ловити вітер спідницею та сонячні промені — волоссям: що може бути важливіше для жінки? Хіба що просто бути щасливою: тут і зараз...

[Tetiana · Rating 5 out of 5]

Дії в книгах Домонтовича відбуваються в Києві та Харкові. Це робить їх іще більше рідними, особливо зараз.

Домонтович розповідає про міське життя в Україні, що цінно. Бо ж не селом єдиним😊

Сподобалося, як автор вплітає українську культуру в європейську, робить широкі відступи у сфери української літератури, живопису, архітектури.

Помітила, що Домонтович не занадто переймався тим, щоб пропрацьовувати з’єднання різних сюжетних ліній. Але то мені не заважало. Думаю, майстер міг собі дозволити таку примху😉

Враховуючи цікаву і неоднозначну біографію письменника, цікаво читати його художні твори. Раджу🙃

[Mae Borowski · Rating 5 out of 5]

Моє вперше — читати роман, дія якого відбувається у місті, в якому живу. Тільки чомусь Домонтович називає Дніпро південним. Така вже наша вічна невизначеність, до якої ж сторони світу ми належимо.

Ростислав Михайлович гуляє знайомими мені вулицями, і навіть їздить, як і я, на першому трамваї. Однак церква, долю якої він має вирішити, вигадана, як і вигаданий її автор. Про це мені довелося гуглити. Настільки майстерно змальований Линник — не віриш, що його насправді не існувало.

Однак герой докладає зусиль зовсім не туди, куди варто було б: його повністю займають випадковий роман та власні роздуми про мистецтво, історію й питання збереження пам'яті. Ростислав Михайлович просто жахливо пасивний, хочеться побити його по щоках і затягнути нарешті на те кляте засідання, з якого він тікає. Це навіть не службова недбалість, а якась соціопатія, неспроможність відчути значущість пам'ятки — і це попри те, що Линник був його вчителем.

Однак втручання головного героя і не потрібне: так чи інакше, майбутнє церкви визначене. Можливо, Ростислав просто бачив, що жоден з варіантів не задовольнив би самого Линника, адже навіть найкращий з них — зробити з церкви музей — у світі цього митця був би рівнозначним руйнуванню. Тому що так у будь-якому разі церква втрачає своє першочергове призначення.

Взагалі, моє знайомство з Домонтовичем сталося на першому курсі, мене зачепило дивне слово «портвайн». Не зчулася, як прочитала «Дівчину з ведмедиком». Думаю, саме ця книга тоді мені вперше відкрила, наскільки яскравою може бути українська література, як вона може говорити про зрозумілі мені, сучасні теми.

Щодо незвичних слів, які чіпляють увагу, то тут їх також повно: «шкурятяний», «жадний», «згук».

Це все про «Без ґрунту». А от «Серафікус» химерний і дивний. Зміна доктора на свою цілковиту протилежність різка, непередбачувана і, як на мене, не зовсім логічна. Вер — прекрасна, я десь саме так і уявляю жінок буремних 20-х. Модний для тих часів фрейдизм визирає між рядками, і взагалі одна з граней цього твору — задавлене, поховане під стосом наукових праць і соромом чоловіче лібідо. Але здається, що цей роман не закінчений. Домонтович не поставив крапку, а просто зупинився, обірвавши думку.

Братиму з нього приклад.

[Roksolana Sviato · Rating 5 out of 5]

Виникло бажання перечитати. І, як і завжди в перечитуванні, щоразу інші речі актуалізуються в пам"яті.
Цього разу мене найбільше цікавила реальна географія і реальні люди (загалом реальність), сховані за сюжетами. Досі моторошно від думки, що "Без ґрунту" про Катеринослав я дочитувала в день трагічного обстрілу висотного будинку в Дніпрі, одним із сюжетів якого є дискусія довкола руйнації історичної будівлі - церкви. Так накладаються реальні та художні виміри, реальність історична і сучасна. Добре б, щоб ця історична не лишилася тільки на сторінках романів (з огляді на вже нинішні руйнування).
"Доктор Серафікус" - роман, мабуть, наймайстерніший із усіх головних романів Домонтовича. Найлегший і найграйливіший. "Без ґрунту" - трохи "затеоритизований".
Але все одно до Домонтовича хочеться повертатися.

[Myroslava Shchyhlynska · Rating 4 out of 5]

Мені неймовірно сподобався стиль написання. Логіка автора і те як він розмірковує про світ, що нас оточує, захоплює в кожному рядку. Але деякі дії героїв для мене залишились не зрозумілими, тому ось мої чотири зірочки. Окремо хочу відмити наскільки було приємно читати про рідний Київ.
"Доктор Серафікус" чудовий урбаністичний роман. На мою думку було б доречно читати його разом з "Містом" Підмогильного.
Рекомендую всім, а особливо тим хто не вірить що в нас є круті книги ♥️

[Kate · Rating 2 out of 5]

Я прочитала тільки "Без ��рунту", і то ледве дотягнула--так було нудно. Оцінила тільки стиль і колоритну мову-- це справді звучало соковито. Щодо сюжету: були цікаві думки головного героя, завуальовані натяки на ту дійсність, в якій він жив, багате знання української літератури і мистецтва загалом. Але не вистачало гостроти, розвитку подій, все відбулося дійсно без грунту--просто попливло.