«Понтиїзм» – це історії про черговий кінець світу у країні, життя в якій уже давно є безкінечним апокаліпсисом. Оповіді про прірву, що ховається за кожним полотном – хоч асфальтом, хоч картиною. Казки про любов, зраду, кров, ненависть, м’ясо і шлюб. Хроніки віртуальної війни під проводом віртуальних генералів невіртуальної держави. Проповіді жорстокого вірування в понти, яким поклоняється більшість країни.
Олександр Михед (нар. 1988) – культуролог, літературознавець, куратор мистецьких проектів. Співробітник відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.
Закінчив Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук.
Автор понад 150 публікацій у провідних українських ЗМІ та виданнях Німеччини, Сербії, Польщі, США та Білорусі. Вибрані есеї перекладено англійською, польською, сербською, російською мовами.
Куратор “АмнезіЯ project: відкрита платформа” – літературно-мистецького мультимедійного проекту, підґрунтям для якого стала художня книга «АмнезіЯ», що вийшла друком 2013 р. у видавництві “Електрокнига”. Уривки книжки перекладено англійською, італійською, німецькою, польською та фінською мовами. Проект увійшов в сімку найкращих проектів світу, за версією фестивалю “SOUNDOUT!” (м. Берлін).
Автор збірки оповідань “Понтиїзм“, що вийшла друком 2014 р. у “Видавництві Кальварія”. Оповідання друкувалися в “Кур’єрі Кривбасу” та на сайті “Українська правда. Життя“. Книга ввійшла в довгі списки премій “Книга року Бібісі-2014″ та “ЛітАкцент року”.
Автор психотрилера “Астра”, що з’явився друком 2015 р. у “Видавництві Анетти Антоненко”.
Ввійшов до списку “Молоді письменники, з якими варто познайомитись”, складеного виданням “Українська правда”.
Гостьовий редактор спеціальної української теми он-лайн журналу світової літератури Words Without Borders (м. Нью-Йорк, США).
Переклав українською романи Бориса Акуніна “Сокіл і Ластівка” та “Турецький гамбіт” (видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, 2012).
Спільно з Богданою Матіяш переклав українською вірші американської художниці Дженні Хольцер («Есеї підбурення», редактор Антоніна Ящук, 2010). Також здійснив переклад кількох інформаційних видань PinchukArtCentre (2010-2012).
Куратор персональної виставки білоруського митця Алєксєя Шинкаренка (“Білоруська фактографія. Частина І”, галерея “Квартира 57″, 27 травня – 9 червня 2013 р.), польсько-української групової фотовиставки “EURO: дві країни – одна історія” (Музей історії міста Києва, 12-30 червня 2013 р.), арт-прогулянки “depARTments” в рамках міжнародного фестивалю “Транскавказія” (14-16 червня 2013 р.). Співкуратор виставки “АмнезіЯ project: відкрита платформа” (Leteraturhaus Lettretage, Берлін, Німеччина, 28-29 травня 2014 р.) .
Організатор, модератор і учасник численних літературно-мистецьких і освітніх заходів та міжнародних наукових конференцій. В якості куратора Літературної програми PinchukArtCentre (2010-2012) виступив куратором трьох літературних ночей в PinchukArtCentre: «Новітнє мистецтво і література: територія контакту» (17.12.2010), «Новітнє мистецтво і література: територія контакту – 2» (18.03.2011), «Новітнє мистецтво і література: територія контакту – 3» (24.06.2011), літературного марафону “7 про 20″ (24.12.2011), а також спеціальних проектів «Чути, щоб бути почутим» (25.11.2011), «Долі окремих людей» (02.03.2012) та «Кровні зв’язки: вечір запитань до ”Тисячі та однієї ночі”» (18.08.2012).
Експерт Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2011», учасник «Кураторської платформи» PinchukArtCentre та «Школи кінокритиків» у рамках Одеського міжнародного кінофестивалю 2012 року, ментор Школи літературної критики і книжкової журналістики “Контекст-2″, куратор Літературної програми ГОГОЛЬFEST 2013, співкуратор Літературної програми ГОГОЛЬFEST 2014, учасник літературних резиденцій у Фінляндії та Латвії.
У своїй мультивекторній роботі за допомогою комплексного підходу ставить за мету створити цілісне бачення сучасної масової культури: література – кінематограф – мистецтво.
Важко оцінювати книгу, коли знайома з автором, та все ж. Десять оповідань з двадцяти п’яти (помірно) сподобались, причому всі вони у першій половині. Це було дуже і дуже дивно, тут і листи діду (морозу? Богові?), і якийсь повний треш, і щось що тягне на пост у фб, і доволі чудовий іронічний опис-хроніка шляху творця, і алегоричні замітки про шлюб через життя тварин, і персоніфіковане життя асфальта, і якісь постійні замєси зі зрадами і ножами, і куча бруду війни і суржику. Залишає приблизно такі самі відчуття, як і споглядання обкладинки.
«Перед полотном 2х2 метри я почувався, як на порозі величезного білого поля. Виглядаючись у глибини полотна, я розрізняв обриси тіл, далеких міст і замків, екзотичних птахів і рослин, але їхні зображення проступали неявно, немов засніжені яскравим снігом.»
«Вона намацує спогади у темній кімнаті своєї пам`яті. [...] Почувається, ніби пробігла музейними залами, але ще має трохи часу перед закриттям і хоче повернутися назад, хоче нарешті знайти шедевр, заради якого сюди приходила.»
Олександр Михед зацікавив мене ще навесні 2023 неймовірною книжкою «Я змішаю твою кров із вугіллям», тому до нової книжки у мене були високі очікування, які виправдалися. Загалом, я останнім часом дуже люблю збірки оповідань, через які можу знайомитися із контекстом суспільного життя у різні часи та за найнеймовірніших\найзвичайніших обставин. Так і тут, героями оповідань є звичайні люди, що іноді кочують із тексту у текст, пасажири метро, діти, дороги, повії, дороги та навіть фіранки. Кожен із них має свою щемливу історію, де простота й виклики життя переплітаються із філософією. Автор також майже у кожному тексті звертається до віртуального простору, медіа, реклами, відоси, віру у бренди і т.д. Для мене ця збірка відгонить духом кінця 90-х – початку 2000-х, але автор у передостанніх оповіданнях намагається зазирнути у майбутнє, малюючи альтернативну реальність, що є кривим віддзеркаленням нашої. У багатьох оповіданнях згадується війна, продажна, мерзотна, така, з якої суспільство випиває соки, шукаючи вигоди. Зараз трохи дивно читати про війну у такому контексті, але хоча книга й видана у 2015 році, написана вона начебто у 2011-2012 роках. Тож тут я обрала шукати інших сенсів, помилково чи ні, вже не знаю. Єднальною ланкою є Понтиїзм – віра у силу понтів, «релігія» чи «світобудова», яка диктує власні правила і не зжалиться над жодним. Загалом збірка крута і цікава, із тих, які хочеться перечитати згодом, аби знайти нові образи та сенси.
8.5/10 (відгук від 24.07.2023)
(Інст з відгуками: @_daria_barnes. Тг: Помішана на сучукрліті🌖)
«Понтиїзм. Казки кінця світу» - це 25 історій, які ще раз доводять, що людство схильне до самознищення. Частіше ми робимо неправильні дії, обираємо неправильні шляхи, при цьому керуємося не власними критичним мисленням та розумом, а думкою оточення, понтами та бажанням бути кращими в очах інших.
Складно емоційно писати відгук на збірку, яка була видана у 2014 році, а актуальність її посилу досі не втрачена. Атмосферою вона мені нагадала серіал «Чорне дзеркало» - наче на сторінках читача чекає щось видумане, сюрреалістичне, але це настільки відповідає нашій реальності, що стає трішки страшно.
мабуть якби побачила обкладинку, то наврядчи б читала книгу, але на щастя то була електронна версія, і без обкладинки. якщо ж говорити про книгу, то читати книгу оповідань, це ніби переглядати короткометражки підряд з годину, в якийсь момент дуже стомлюєшся і не встигаєш перемикатися між епізодами, саме тому книги оповідань люблю читати довго, по оповіданню за присєст. є ті, що чіпляють і ти ходиш ще думаєш про них довго, а є ті, що прочитав і хочеться спитати - ну і?