ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ ЛУК'ЯНЕНКО — всесвітньовідомий правозахисник, юрист, голова Української Гельсінської спілки, потім Української республіканської партії. Все життя присвятив боротьбі за права української нації, за незалежність і державність України. За нелегальну діяльність був засуджений до страти. У камері смертників довідався, що вирок змінено на 15 років концтаборів. Відбувши строк, не скорився і продовжував боротьбу. Новий вирок: 10 років таборів і 5 — заслання. На волю вийшов тільки 1989 року й одразу здобув перемогу на виборах до Верховної Ради УРСР та став народним депутатом. На цю книжку перетворилися шкільні зошити «в арифметику», потай списані у сибірському засланні в 1988—1989 pp.
Левко́ Григо́рович Лук'я́ненко (24 серпня 1928, с. Хрипівка, Городнянського району, Чернігівської області) — український дисидент і політик часів СРСР; політик та громадський діяч, народний депутат України. Герой України. Письменник. Автор Акту про Незалежність України.
«Життя — це явище не індивідуальне і не індивідуальністю обмежується.»
«Сповідь у камері смертників» — це книга для тих, кому не вистачає почуття націоналістичної ідеї та цінності, яка виходить за рамки індивідуальності.
Книга невелика та лаконічно поділена на кілька частин, які гармонійно доповнюють одне одного й виконують свою місію.
Розділ «Життєпис» - це стисла автобіографія Левка, яка готувалася для особистого користування замість публікації, а отже написана максимально щиро та відверто. Там Левко руйнує канонічний образ представників диседенства як досконалих і безстрашних лицарів в обладунках: попри свою беззаперечно визначну діяльність, він також припускається помилок(наприклад встпаючи в комуністичну партію), відчуває страх, розчарування, страждає нав’язливою ідеєю про самогубство.
Така руйнація «глянсевості» щодо історичних постатей (яку активно плекають вчителі та шкільні підручники) дозволяють нам зрозуміти, що вони є такими ж смертними як ми. А отже, кожен з нас здатен на героїчні вчинки попри неменучість своїх помилок, відчуття страху чи невпевненості.
У розділах «Невідправний лист» та «Прощавай, Сибір» Левко змальовує свою реальність на засланні, іронічно згадуючи, що «замість думати над широкими національними проблемами, я змагаюся за квартиру та дрова; замість писати щось істотне, втягнувся в описування щоденної суєти.» Чи не дежавю це?
Сьогоднішні представники української культури беруть в руки зброю замість пера, а творча інтеліґенція спрямовує діяльність на збір коштів на ЗСУ замість розвитку власного потенціалу. Так було й за часів Шевченка і Франка, Курбаса і Стуса. А втім, наш народ навдивовижу спритний в реалізації свого таланту попри несприятливість середовища.
Розділ «Що далі» хочеться розбирати від «А» до «Я», але краще самому почитати. Там можна знайти відповіді на багато запитань, а також зрозуміти за якою течією нам зараз варто плисти.
Не розумію, чому не аналізуємо таке за партами навчальних закладів, бо це гарно написано, цікаво, актуально й головне чи не кожен абзац - їжа «на подумати».
Батько української незалежності. Дисидент. Двадцять п'ять років життя якого від дзвінка до дзвінка пройшли за колючим дротом. Всі роки ув'язнення Левка Григоровича комуністична влада намагалася "виправити" його під себе, вибити такий для них небезпечний український дух. Не змогла. Не зламала.
Людина, яка ще з 50-х рр. виношувала мрію. Мрію про незалежну Україну. Ці думки -це єдине, що не дало згинути Левку Лук'яненку на каторзі в Сибіру. Завдяки цій великій мрії, українці стали вільними людьми.
Левко Григорович ще на чверть віку наперед передбачив хід подій, які вели до розрухи СРСР. А його настанови у побудові молодої незалежної держави так актуальні зараз як і 31 рік тому назад.
У сповіді Левка Лук'яненко багато роз'яснень щодо української національності та українського патріотизму. Вважалося, що ці поняття - це монополія виключно Західної України. Левко Григорович був одним із тих хто зламав цей стереотип, будучи вихідцем із Чернігівщини.
Все це московська пропаганда, яка свідомо проводила цю межу: мовляв, націоналізм народився на заході, бандерівщина і подібне — також. А на сході країни цього немає, це їм чуже. Це, звичайно, спроба розділити Україну на дві частини, щоб послабити національний рух, а потім — зламати.
Насправді ж, що таке націоналізм?
"Це прагнення ствердити свою націю на землі. А нас протягом всієї історії СРСР переконували, що націоналізм — це ідеологія, яка розпалює ворожнечу між націями, створює блага для себе за рахунок інших націй і збуджує ненависть…А насправді націоналізм - це нормальне почуття любові й поваги до своєї батьківщини та прагнення зробити їй добро. Він, власне, є продовженням етнічності"
Це викоренення українства було не лише зачасів СРСР, так московська навала розчавлювала та принижувала Україну 400 років. Але увесь цей час Україна не була знищена. У ній завжди жеврів здоровий дух національного самоутвердження і прагнення до незалежного державного існування.
Легендарна історична постать. Який же ви далекоглядний були, Левку Григороровичу, коли зверталися до політиків ще 30 років тому думати про Україну, а не про себе. Не дослухалися вони...А ворог не спав.
Пам`ятаю, як пана Лук`яненко на протязі десятиріч сприймали з повагою, але ж трішки моршили носа, бо його візії щодо агресивної природи московії вважалися як "перебор" та алармізм. Як я розумію, тому і його політична сила не могла зібрати достатньої підтримки. Наразі інтерес до текстів пана Лук`яненко отримав новий імпульс. І читати їх цікаво, бо дуже резонують його думки більш ніж тридцятирічної давності із сучасністю. Болісно резонують. Ще й корисно, бо вкладені у книгу статті та інтерв`ю відкривають і ще один, не дуже популярний бік справи - а саме відношення Левка Лук`яненко до питань чистоти українства. Не популярні, бо наразі ксенофобія є безумовним моветоном. Мені читати інтерв`ю для часопису "Персонал плюс" було дуже складно. Дещо наївними, з перспективи теперішнього Zeitgeist, сприймається і пафос щодо Марчука як майбутнього президента. Далебі, для мужніх читачів істориків усі ці тексті, як провидчі, так і наївні, є корисними і навіть виховними. Бо автор їх є наочним прикладом, що боротися - то недарма.
«Важлива перемога, але ще важливіший фактор боротьби: доки нація бореться, у ній пульсує кров — вона живе. І якщо не сьогодні, то завтра вона неодмінно здобуде собі волю.»
Не уявляю, чому цю книгу не перевидають, сучасних примірників не існує. Якщо побачите десь старе видання – обов’язково купіть, воно коштує копійки (я купив свою на Почайній).
Левко Лук’яненко – справжній борець за незалежність України, політв’язень. Амплітуда його життя – від смертного вироку від совєцької влади – до авторства Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
У цій книзі спогадів Лук’яненко дуже лаконічно і щиро описує генезис своїх поглядів, намірів і думок, і це дуже цікаво читати. Це розкладений на молекули процес формування ментальності борця за Незалежну Україну в умовах та обставинах тоталітарної країни. Це думки, актуальність яких сьогодні – максимальна.