What do you think?
Rate this book
Людська нора, голод і Бог на війні
«Людська нора» — книга про українську піхоту, про страх і втому, про мову, що ламається й віднаходиться заново; про війну як простір, де залишаються тільки найпростіші й найважливіші речі: тепло іншого тіла, ковток води, тиша, довіра, пам’ять, любов до життя, дивна, але дуже вперта надія.
Тексти складаються з фрагментів, з датованих днів і ночей, які поступово втрачають різницю між собою й зливаються в єдиний стан — існування.
Нора — це не лише інженерна споруда, а метафора: укриття та пастка водночас, утроба й могила, простір трансформації людини, сутність, що впливає на тіло й свідомість.
Тексти складаються з фрагментів, з датованих днів і ночей, які поступово втрачають різницю між собою й зливаються в єдиний стан — існування.
Нора — це не лише інженерна споруда, а метафора: укриття та пастка водночас, утроба й могила, простір трансформації людини, сутність, що впливає на тіло й свідомість.
400 pages, Hardcover
Published September 24, 2026
About the author
Валерій Пузік
27 books38 followersВалерій Пузік — український художник, письменник, режисер.
За освітою художник-дизайнер.
Працював журналістом.
У січні 2015 пішов добровольцем на фронт. Брав участь у бойових діях на Донбасі в складі батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектору (ДУК ПС).
Учасник виставок живопису та графіки в Україні та за кордоном, зокрема, «Інкубаційний період», «Відлуння», «Примарна зона», «Моя армія. Бачити серцем».
Лауреат літературних конкурсів, тексти відзначені «Смолоскипом», «Гранословом», літературною премією імені Олеся Ульяненка.
Режисер документальних короткометражних стрічок і відеопоезій.
За освітою художник-дизайнер.
Працював журналістом.
У січні 2015 пішов добровольцем на фронт. Брав участь у бойових діях на Донбасі в складі батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектору (ДУК ПС).
Учасник виставок живопису та графіки в Україні та за кордоном, зокрема, «Інкубаційний період», «Відлуння», «Примарна зона», «Моя армія. Бачити серцем».
Лауреат літературних конкурсів, тексти відзначені «Смолоскипом», «Гранословом», літературною премією імені Олеся Ульяненка.
Режисер документальних короткометражних стрічок і відеопоезій.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 7 of 7 reviews
September 18, 2026
♾️100⭐️
UPD: 10 днів від прочитання, а я ще згадую події «фамілії», що все сталось як сталось! Книга однозначно попаде у топ 5-10 прочитаних однозначно.
Про Пузіка знав давно, але читати почав недавно. На Фронтері у Луцьку якраз чув його виступ, про нову книгу, і у післямові він написав: коли я готував свій текст на позиції (8-19.12.25) для виступу, і якщо його не буде то хай текст прочитає Юлія Ілюха… Ви собі уявляєте як ці тексти писалися і які могли навіть не бути книгою… Там постійно не було інтернету і вся книга була у нотатках на телефоні, а щось у записниках, далі ви прочитаєте як він його беріг при виході з «Балки». Такі тексти це точно база для всього, читати мають всі, і книгу можна «розібрати» на тисячі цитат. На Букфорумі був на презентації, яку модерував Артур Дронь. У них вийшла болюча презентація і заплакати було дуже легко. Валерій поділився досвідом, якого краще б не було! З трьох прочитаних книг «З любовʼю-тато» та «Мисливці» ця однозначно найкраща. Тепер ще прочитаю «Ким ми були».
Читати всім, тираж невеликий, і ви ще можливо встигаєте купити, але цю книгу точно будуть додруковувати постійно.
UPD: 10 днів від прочитання, а я ще згадую події «фамілії», що все сталось як сталось! Книга однозначно попаде у топ 5-10 прочитаних однозначно.
Про Пузіка знав давно, але читати почав недавно. На Фронтері у Луцьку якраз чув його виступ, про нову книгу, і у післямові він написав: коли я готував свій текст на позиції (8-19.12.25) для виступу, і якщо його не буде то хай текст прочитає Юлія Ілюха… Ви собі уявляєте як ці тексти писалися і які могли навіть не бути книгою… Там постійно не було інтернету і вся книга була у нотатках на телефоні, а щось у записниках, далі ви прочитаєте як він його беріг при виході з «Балки». Такі тексти це точно база для всього, читати мають всі, і книгу можна «розібрати» на тисячі цитат. На Букфорумі був на презентації, яку модерував Артур Дронь. У них вийшла болюча презентація і заплакати було дуже легко. Валерій поділився досвідом, якого краще б не було! З трьох прочитаних книг «З любовʼю-тато» та «Мисливці» ця однозначно найкраща. Тепер ще прочитаю «Ким ми були».
Читати всім, тираж невеликий, і ви ще можливо встигаєте купити, але цю книгу точно будуть додруковувати постійно.
September 27, 2026
Зараз вечір неділі, саме триває маленька павза між тим, як одні реактивні дрони вже кудись прилетіли у Києві, а інші — нещодавно лиш стартували з Проклятих Земель. Мабуть добре, що відбою немає, бо від звуку повітряної тривоги мені вже судомами зводить зуби, але я впевнений, що роботу ППО знову почую ще до того, як допишу цей текст до його середини...
Я весь день читав крайній наразі роман Валерія Пузіка "Людська нора, голод і Бог на війні", а коли дочитав, то сиджу оце дещо розгублений, позаяк не знаю, як можна залишити відгук на частинку чийогось життя, жахливо важкого досвіду, на документ і свідчення про перебування упродовж сорока днів у людській норі, але часто нелюдських умовах, на позиції "Балка", в зоні відповідальності одного з батальйонів 128-ї гірсько-штурмової бригади — саме тієї, на шевронах якої вишито едельвейс.
(Вибух! Моніторингові канали пишуть про збиття...)
Це не вигадана історія і навіть не похмура казка, як та, що була створена Джоном Р.Р. Толкіном і розпочиналася зі слів: "У норі під землею жив собі гобіт. Не в бридкій загидженій мокрій норі, де повно дохлих червів і тхне багном, але й не в сухій та голій піщаній печері-вигрібанці, де ані сісти, ані попоїсти — нічогісінько немає. Була то гобітівська нора, а де гобіти, там і затишок."
Валерій Пузік щоденно писав про перебування на позиціях в Запорізькій області у нотатках в телефоні, описуючи саму людську нору і побут у ній, розповідаючи про її мешканців — двох колумбійців і чотирьох українців, які ділили час, простір, "снікерси", "Прозору", страх, біль, розпач, тишу, гнів, радість, надію, талий сніг, холод, запахи і звуки, виконуючи найгіршу роботу в світі найкращим із можливих в таких обставинах способів.
Сорок безкінечних днів і ще більш безкінечних ночей в норі. Грудень і початок січня — в дитинстві це один з найкращих періодів року, адже це про Різдво і Новий рік, про подарунки під ялинкою і повсюдний запах мандаринових шкірок, це багатогодинні катання на санчатах і лижах з горбка за городом. Хто ж знав, що разом із дорослістю прийде і розплата за те щасливе дитинство до усіх, кому повезло відчути його під час перших двадцяти двох мирних років з часу відновлення Незалкжності України. Починаючи з 2014 року, українці не бачили більше ні веселого Різдва, ні щасливого Нового року, не відчували Великодньої благодаті, але знають, що військовий може провести на позиціях сорок, триста сорок шість, чотириста сімдесят один, п'ятсот два дні... Головне, щоб усі жителі людської нори дочекалися "весілля", щоби за кожним змогла приїхати броня, щоби вистачило сил та везіння не спіймати уламки або кулю, не наїхати на міну, ухилитися від ефпіві і не потрапити під обстріл, але виїхати, вибігти, виповзти до своїх, до рідних, до фамілії, додому.
Валерій дивовижно світло пише про страшне, про нестерпне життя і про смерть, про голод і спрагу, про тисняву, про біль, про нестерпну важкість безкінечних миттєвостей під землею, без зв'язку, без інтернету, без надії. Але, водночас, він ділиться особистим з такими безмежними любов'ю та ніжністю, що тобі стає ніяково читати про таку граничну інтимність...
(Здається, що "гепард" фігачить по дрону з сусіднього двору, а тоді — вибух! — аж вікна здригнулися...)
Читання цього роману подібне до медитації, ти наче потрапляєш у свідомість іншої людини, застигаєш там як муха в бурштині і мусиш все почути, все побачити, все відчути і пережити разом із автором, бо якщо ти не мав подібного досвіду — ти мусиш про нього дізнатися і його засвідчити, а якщо прожив щось бодай віддалено схоже — тобі вже ніколи не мало би бути самотньо у тому переживанні...
Я безмежно щасливий, що прочитав цю книгу, адже це свідчить про те, що її автор зміг вилізти з нори, пережити безліч смертельно небезпечних випробувань, але повернутися додому, хай яким нелегким виявився той шлях. Мені безкінечно боляче за усіх тих, хто так само голодував, топив сніг, рятував котиків і людей, але врятуватися не зумів, не вийшов, не повернувся, не дожив до літа, ніколи більше не побачить ні моря, ні океану, не з'їздить до Колумбії, не побуває у МакДональдсі, не обійме тих, кого любить...
Читайте цю книгу, плачте над нею, тримайтеся за усіх своїх, хто повернувся, згадуйте про тих, кого поглинули нори і пам'ятайте довіку тих, хто повернувся, але на щиті.
Я весь день читав крайній наразі роман Валерія Пузіка "Людська нора, голод і Бог на війні", а коли дочитав, то сиджу оце дещо розгублений, позаяк не знаю, як можна залишити відгук на частинку чийогось життя, жахливо важкого досвіду, на документ і свідчення про перебування упродовж сорока днів у людській норі, але часто нелюдських умовах, на позиції "Балка", в зоні відповідальності одного з батальйонів 128-ї гірсько-штурмової бригади — саме тієї, на шевронах якої вишито едельвейс.
(Вибух! Моніторингові канали пишуть про збиття...)
Це не вигадана історія і навіть не похмура казка, як та, що була створена Джоном Р.Р. Толкіном і розпочиналася зі слів: "У норі під землею жив собі гобіт. Не в бридкій загидженій мокрій норі, де повно дохлих червів і тхне багном, але й не в сухій та голій піщаній печері-вигрібанці, де ані сісти, ані попоїсти — нічогісінько немає. Була то гобітівська нора, а де гобіти, там і затишок."
Валерій Пузік щоденно писав про перебування на позиціях в Запорізькій області у нотатках в телефоні, описуючи саму людську нору і побут у ній, розповідаючи про її мешканців — двох колумбійців і чотирьох українців, які ділили час, простір, "снікерси", "Прозору", страх, біль, розпач, тишу, гнів, радість, надію, талий сніг, холод, запахи і звуки, виконуючи найгіршу роботу в світі найкращим із можливих в таких обставинах способів.
Сорок безкінечних днів і ще більш безкінечних ночей в норі. Грудень і початок січня — в дитинстві це один з найкращих періодів року, адже це про Різдво і Новий рік, про подарунки під ялинкою і повсюдний запах мандаринових шкірок, це багатогодинні катання на санчатах і лижах з горбка за городом. Хто ж знав, що разом із дорослістю прийде і розплата за те щасливе дитинство до усіх, кому повезло відчути його під час перших двадцяти двох мирних років з часу відновлення Незалкжності України. Починаючи з 2014 року, українці не бачили більше ні веселого Різдва, ні щасливого Нового року, не відчували Великодньої благодаті, але знають, що військовий може провести на позиціях сорок, триста сорок шість, чотириста сімдесят один, п'ятсот два дні... Головне, щоб усі жителі людської нори дочекалися "весілля", щоби за кожним змогла приїхати броня, щоби вистачило сил та везіння не спіймати уламки або кулю, не наїхати на міну, ухилитися від ефпіві і не потрапити під обстріл, але виїхати, вибігти, виповзти до своїх, до рідних, до фамілії, додому.
Валерій дивовижно світло пише про страшне, про нестерпне життя і про смерть, про голод і спрагу, про тисняву, про біль, про нестерпну важкість безкінечних миттєвостей під землею, без зв'язку, без інтернету, без надії. Але, водночас, він ділиться особистим з такими безмежними любов'ю та ніжністю, що тобі стає ніяково читати про таку граничну інтимність...
(Здається, що "гепард" фігачить по дрону з сусіднього двору, а тоді — вибух! — аж вікна здригнулися...)
Читання цього роману подібне до медитації, ти наче потрапляєш у свідомість іншої людини, застигаєш там як муха в бурштині і мусиш все почути, все побачити, все відчути і пережити разом із автором, бо якщо ти не мав подібного досвіду — ти мусиш про нього дізнатися і його засвідчити, а якщо прожив щось бодай віддалено схоже — тобі вже ніколи не мало би бути самотньо у тому переживанні...
Я безмежно щасливий, що прочитав цю книгу, адже це свідчить про те, що її автор зміг вилізти з нори, пережити безліч смертельно небезпечних випробувань, але повернутися додому, хай яким нелегким виявився той шлях. Мені безкінечно боляче за усіх тих, хто так само голодував, топив сніг, рятував котиків і людей, але врятуватися не зумів, не вийшов, не повернувся, не дожив до літа, ніколи більше не побачить ні моря, ні океану, не з'їздить до Колумбії, не побуває у МакДональдсі, не обійме тих, кого любить...
Читайте цю книгу, плачте над нею, тримайтеся за усіх своїх, хто повернувся, згадуйте про тих, кого поглинули нори і пам'ятайте довіку тих, хто повернувся, але на щиті.
October 3, 2026
Потужно, сильно і водночас ніжно і світло автор пише про все, що пережив на війні. Піхота і ці складні, титанічні зусилля, щоб втримати позицію, щоб вижити. 40 днів перебування в норі, під землею, в сніг, в туман - що з цього гірше, як все це працює і як зберегти в душі віру, любов і всі ці теплі емоції, якими утеплена книга - це дивовижно, це вражає. Безкінечна вдячність автору за захист і за те, як про все це зумів розказати!
Read
September 23, 2026Книга така ж виснажлива, як сидіння в тій норі, яким вимушено займаються наші військові. Рутина, один день схожий на інший, очікування, дія, втома.
Read
October 25, 2026Я хочу сказати, що це книжка, від якої неможливо відірватися, і після прочитання якої неможливо не змінитися. Саме як явище літератури — поверх того, що це реальний досвід українського військового, це неймовірна література. Я не знаю, як це можливо, і почуваюся безпомічним у спробах це пояснити, хоча б собі.
Я пафосно скажу, що це треба читати всім.
Я пафосно скажу, що це треба читати всім.
September 24, 2026
Чекала на неї ще з анонсу автора на весняній Книжковій країні. Це не перша книга автора, яку читаю. Не перша, яка мене бере за живе.
Але ця книжка перша з них, яка мене так розбила. Взяла її в дорогу. І завершувала читати на вокзалі, якраз дорогою додому. Залила сльозами той вокзал. Бо це дуже відверта оповідь без прикрас. Дуже багато роздумів автора про життя, смерть, страх, людей. Про теперішнє і майбутнє. Про ще один день. Господи, проста фраза на тих листах книги, а взяло так, що відчувалася безвихідь.
Особисті листи до рідних - інший рівень інтимності. Бо те, що Валерій надзвичайно любить дружину і сина, відчувалося і зналося ще з перших сторінок знайомства з автором у книжці "З любов'ю, тато". Але тут це інший рівень. Мені, чогось видавалося, болю, відчаю і водночас - надії.
Книжка точно в топі прочитаних цього року.
Я хочу її радити всім. Вона аби розуміти більш емоційну і особистісну сторону того, крізь що фізично, а ще більше - психологічно та емоційно, проходить піхота.
І водночас хочу дати дисклеймер людям, яким емоційно важко даються книги про нашу війну (з думкою про свою маму, яка б не змогла відпустити цю книгу і не спала б потім ночами): якщо ви знаєте, що ви дуже близько до серця сприймаєте те, що зараз відбувається навколо, купіть книгу, але відкладіть її до більш стабільних часів вашого внутрішнього стану. Вона точно варта прочитання і кожної хвилини часу, кожної сльози. Але не ціною вашої кукухи. Як каже молодьож - тут дуже багато скла.
Не знаю, чи зможу її колись перечитати повністю. Точно повернуся до деяких цитат та власних нотаток роздумів на полях. Бо ця чесність і жорстокість деяких моментів війни затягують. Ти там в Норі з людьми. Емоційно важко від того було, особисто мені.
Валерію, дякую. Дякую, що познайомили з вашими побратимами.
Дякую, що познайомили нас із дуже особистою стороною себе через цей твір.
Але ця книжка перша з них, яка мене так розбила. Взяла її в дорогу. І завершувала читати на вокзалі, якраз дорогою додому. Залила сльозами той вокзал. Бо це дуже відверта оповідь без прикрас. Дуже багато роздумів автора про життя, смерть, страх, людей. Про теперішнє і майбутнє. Про ще один день. Господи, проста фраза на тих листах книги, а взяло так, що відчувалася безвихідь.
Особисті листи до рідних - інший рівень інтимності. Бо те, що Валерій надзвичайно любить дружину і сина, відчувалося і зналося ще з перших сторінок знайомства з автором у книжці "З любов'ю, тато". Але тут це інший рівень. Мені, чогось видавалося, болю, відчаю і водночас - надії.
Книжка точно в топі прочитаних цього року.
Я хочу її радити всім. Вона аби розуміти більш емоційну і особистісну сторону того, крізь що фізично, а ще більше - психологічно та емоційно, проходить піхота.
І водночас хочу дати дисклеймер людям, яким емоційно важко даються книги про нашу війну (з думкою про свою маму, яка б не змогла відпустити цю книгу і не спала б потім ночами): якщо ви знаєте, що ви дуже близько до серця сприймаєте те, що зараз відбувається навколо, купіть книгу, але відкладіть її до більш стабільних часів вашого внутрішнього стану. Вона точно варта прочитання і кожної хвилини часу, кожної сльози. Але не ціною вашої кукухи. Як каже молодьож - тут дуже багато скла.
Не знаю, чи зможу її колись перечитати повністю. Точно повернуся до деяких цитат та власних нотаток роздумів на полях. Бо ця чесність і жорстокість деяких моментів війни затягують. Ти там в Норі з людьми. Емоційно важко від того було, особисто мені.
Валерію, дякую. Дякую, що познайомили з вашими побратимами.
Дякую, що познайомили нас із дуже особистою стороною себе через цей твір.
October 31, 2026
почала читати "Людську нору..." одразу після вкотре перечитаного "Гобіта". і це дійсно разючий контраст - після казкової, затишної гобітської нори потрапити разом з автором в місце, де йому довелось провести більше місяця - до позиції "Балка", захованій під землею десь у Запорізької області.
ця книжка - і щоденник пам'яті, і водночас - своєрідний меморіал, написаний автором для вшанування тих, хто назавжди залишився там, в цій просотаній кров'ю землі. кров'ю ворогів, які прийшли вбивати тому що ненавидять. і кров'ю героїв, які віддали своє життя через любов. бо все найкраще віддається лише через любов.
у цьому вони дуже схожі - герої Толкіна та наші власні герої, яких так нестерпно боляче втрачати.
"Слухай, а якщо ця нора - петля часу? І нам просто потрібно знайти вихід з неї. Або викопати тунель у правильному напрямку, і ми виліземо з-під землі у світ, де немає війни. Петля часу, де все повторюється кожні 24 години. День бабака, де ти змінюєш дрібниці, але вони ні на що не впливають. Що потрібно змінити? куди рити тунель? Де є світ без війни?"...
це моя найкраща книжка 2026 року. дякую!
ця книжка - і щоденник пам'яті, і водночас - своєрідний меморіал, написаний автором для вшанування тих, хто назавжди залишився там, в цій просотаній кров'ю землі. кров'ю ворогів, які прийшли вбивати тому що ненавидять. і кров'ю героїв, які віддали своє життя через любов. бо все найкраще віддається лише через любов.
у цьому вони дуже схожі - герої Толкіна та наші власні герої, яких так нестерпно боляче втрачати.
"Слухай, а якщо ця нора - петля часу? І нам просто потрібно знайти вихід з неї. Або викопати тунель у правильному напрямку, і ми виліземо з-під землі у світ, де немає війни. Петля часу, де все повторюється кожні 24 години. День бабака, де ти змінюєш дрібниці, але вони ні на що не впливають. Що потрібно змінити? куди рити тунель? Де є світ без війни?"...
це моя найкраща книжка 2026 року. дякую!
Displaying 1 - 7 of 7 reviews