What do you think?
Rate this book
Перегук двох над безвістю : листування українського політв’язня Зіновія Красівського з членом Міжнародної амністії американкою Айріс Акагоші
This publication chronicles the correspondence between Zinovii Krasivskyj, a victim of Soviet repressions, and members of Amnesty International Group 11 in New York. The exchange of letters begins in 1977, shortly after the name of the Ukrainian poet and political activist — at that time incarcerated in a Soviet psychiatric prison — was brought to the attention of the internationally recognized human rights organization by Victor Fainberg and Anatolij Radygin, two former Soviet prisoners of conscience who in the mid-1970s had the good fortune to reach the West. Lengthy correspondence between a victim of Soviet political repressions and a human rights organization in the West has been rare. If it spanned more than a year or two, it was invariably the result of an unswerving, steadfast personal commitment to the idea of human rights. This collection of letters covers a period of more than ten years. The correspondents persevered in their efforts and thus had the good fortune to draw inspiration and spiritual sustenance from the political prisoner’s indomitable spirit and firm belief in the idea of freedom. The collection brings to light the dedication of Group 11 members, focusing on the indefatigable, conscientious work on Krasivskyj’s behalf of his most devoted correspondent, Iris Akahoshi.
160 pages, Hardcover
First published January 1, 1995
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
February 1, 2015
А все-таки вони листуються!
Нещодавно у видавництві «Смолоскип» вийшло друком листування відомого дисидента Зеновія Красівського та членів «Групи 11» Міжнародної амністії, а переважно Айріс Акагоші. Упорядниця цієї книжки – Анна Проник свого часу була саме тою людиною, завдяки якій таке листування взагалі було можливим, оскільки якраз вона перекладала більшість українськомовних листів Красівського англійською.
Що передусім і, мабуть, найбільше вражає в цій книжці, - то це факт, що двоє людей можуть вести інтенсивне і щире листування, не знаючи ані слова мовою свого візаві. Нагадаю, що листування Акагоші і Красівського розпочалося в другій половині 70-х, у час, коли ніяких тобі Google translator, ніяких Lingvo, тільки паперові словники та добрі знайомі, котрі краще чи гірше вчили англійську/українську. А все-таки вони листуються! Приголомшує, правда ж?
Ще одна майже фантастична річ, з якої власне і починається історія цього незвичайного листування, - це наполегливість, що часом межує навіть з настирністю. Вдумайтесь: поки Зеновій Красівський перебував у «психушці» Айріс написала йому 32 листівки і листи, на жоден з яких не отримала відповіді аж до того моменту, коли Красівського таки «вилікували» і випустили. Відповіді не було, бо її підопічному заборонено листуватися і про отримані листи він навряд чи й знав. Чи змогли би ви так писати чужій людині ледь не щотижня, знаючи, що відповіді знову не буде, та й невідомо взагалі, чи вона коли отримає ваші листи?
Не варто шукати в таких листах важких тем чи відвертих розповідей про радянську дійсність. Їх там просто немає. Їх там просто не могло бути, ви ж розумієте. Було б наївно вважати, що закордонне листування радянського політв’язня не буде читаним-перечитаним спеціальними людьми з КДБ, які вже й вирішать: дійде лист до адресата, чи ні. І багато листів таки не доходило. Тому ми сьогодні можемо тільки здогадуватися про їх зміст – із прогалин в загальній канві та запитань, чи дійшов лист від такого-то числа. І саме тому ті листи, які збереглися, розповідають часом про зовсім неважливі речі: прогулянки лісом, котів, квіти…
Листування Красівського й Акагоші нерівномірне. Спершу – хвиля листів від Айріс, далі – спроба «віддати борги» від Зеновія й інтенсивне взаємне листування, в якому чути навіть нотки закоханості і ревнощів, зокрема після одруження Красівського з Оленою Антонів. Тоді знову листи в один бік, знову інтенсивне листування, тепер уже з парою. А далі… Узагалі треба сказати, що Айріс була в цьому листуванні більш щирою стороною, підтримувала Зеновія в усіх його життєвих перипетіях. Натомість коли настала та мить, коли підтримка, напевно, була потрібна їй самій… Я сподіваюся що ті листи від Зеновія просто не збереглися.
Упорядниця поділила листування «Групи 11» й Красівського на три періоди: 1977-1979 – прийняття Зеновія Красівського підопічним Міжнародної амністії, його звільнення та коротке перебування на свободі, 1980-1985 – участь в Українській Гельсінкській групі, повторний арешт та «досидка», 1985-1991 рік – з моменту звільнення і до раптової смерті Олени, Айріс і Зеновія. Останній розділ також містить деякі листи Красівського до самої Анни Процик. Кожен з цих розділів починається з передмови, в якій упорядниця дає влучну характеристику самим листам цього відтинку, а також підкреслює контекст, в якому перебували їх автори. Треба сказати, що без знання такого контексту сучасному читачеві було би вкрай складно зрозуміти це листування.
Крім того, маємо ще розділ додатків, у якому читач може ознайомитися з документами Міжнародної амністії стосовно Зеновія Красівського, переглянути фото з архіву Красівського в Міжнародній амністії та з архіву «Смолоскипа».
Насамкінець зауважу, що книжка «Два світи – одна ідея» видана англійською мовою, а отже – відкриває можливості передусім для закордонного читача, котрий не знає української, ознайомитися з тою частиною нашої історії, яка нині як ніколи актуальна. Актуальна знову і на жаль. Днями російський суд призначив українській льотчиці Надії Савченко пройти медичну експертизу в Інституті ім. Сербського, тому самому інституті, що був центром радянської каральної психіатрії, жертвою якої став і Зеновій Красівський. То ж для англомовного читача це шанс не просто зрозуміти ту країну, що, здавалося, назавжди пішла в минуле, але й зрозуміти, чому наша держава сьогодні так відчайдушно не хоче туди повертатися.
Моє, оригінал тут: http://issuu.com/smoloskyp/docs/znak_53
або тут: http://smoloskyp.org.ua/bulPDF/znak_5...
Нещодавно у видавництві «Смолоскип» вийшло друком листування відомого дисидента Зеновія Красівського та членів «Групи 11» Міжнародної амністії, а переважно Айріс Акагоші. Упорядниця цієї книжки – Анна Проник свого часу була саме тою людиною, завдяки якій таке листування взагалі було можливим, оскільки якраз вона перекладала більшість українськомовних листів Красівського англійською.
Що передусім і, мабуть, найбільше вражає в цій книжці, - то це факт, що двоє людей можуть вести інтенсивне і щире листування, не знаючи ані слова мовою свого візаві. Нагадаю, що листування Акагоші і Красівського розпочалося в другій половині 70-х, у час, коли ніяких тобі Google translator, ніяких Lingvo, тільки паперові словники та добрі знайомі, котрі краще чи гірше вчили англійську/українську. А все-таки вони листуються! Приголомшує, правда ж?
Ще одна майже фантастична річ, з якої власне і починається історія цього незвичайного листування, - це наполегливість, що часом межує навіть з настирністю. Вдумайтесь: поки Зеновій Красівський перебував у «психушці» Айріс написала йому 32 листівки і листи, на жоден з яких не отримала відповіді аж до того моменту, коли Красівського таки «вилікували» і випустили. Відповіді не було, бо її підопічному заборонено листуватися і про отримані листи він навряд чи й знав. Чи змогли би ви так писати чужій людині ледь не щотижня, знаючи, що відповіді знову не буде, та й невідомо взагалі, чи вона коли отримає ваші листи?
Не варто шукати в таких листах важких тем чи відвертих розповідей про радянську дійсність. Їх там просто немає. Їх там просто не могло бути, ви ж розумієте. Було б наївно вважати, що закордонне листування радянського політв’язня не буде читаним-перечитаним спеціальними людьми з КДБ, які вже й вирішать: дійде лист до адресата, чи ні. І багато листів таки не доходило. Тому ми сьогодні можемо тільки здогадуватися про їх зміст – із прогалин в загальній канві та запитань, чи дійшов лист від такого-то числа. І саме тому ті листи, які збереглися, розповідають часом про зовсім неважливі речі: прогулянки лісом, котів, квіти…
Листування Красівського й Акагоші нерівномірне. Спершу – хвиля листів від Айріс, далі – спроба «віддати борги» від Зеновія й інтенсивне взаємне листування, в якому чути навіть нотки закоханості і ревнощів, зокрема після одруження Красівського з Оленою Антонів. Тоді знову листи в один бік, знову інтенсивне листування, тепер уже з парою. А далі… Узагалі треба сказати, що Айріс була в цьому листуванні більш щирою стороною, підтримувала Зеновія в усіх його життєвих перипетіях. Натомість коли настала та мить, коли підтримка, напевно, була потрібна їй самій… Я сподіваюся що ті листи від Зеновія просто не збереглися.
Упорядниця поділила листування «Групи 11» й Красівського на три періоди: 1977-1979 – прийняття Зеновія Красівського підопічним Міжнародної амністії, його звільнення та коротке перебування на свободі, 1980-1985 – участь в Українській Гельсінкській групі, повторний арешт та «досидка», 1985-1991 рік – з моменту звільнення і до раптової смерті Олени, Айріс і Зеновія. Останній розділ також містить деякі листи Красівського до самої Анни Процик. Кожен з цих розділів починається з передмови, в якій упорядниця дає влучну характеристику самим листам цього відтинку, а також підкреслює контекст, в якому перебували їх автори. Треба сказати, що без знання такого контексту сучасному читачеві було би вкрай складно зрозуміти це листування.
Крім того, маємо ще розділ додатків, у якому читач може ознайомитися з документами Міжнародної амністії стосовно Зеновія Красівського, переглянути фото з архіву Красівського в Міжнародній амністії та з архіву «Смолоскипа».
Насамкінець зауважу, що книжка «Два світи – одна ідея» видана англійською мовою, а отже – відкриває можливості передусім для закордонного читача, котрий не знає української, ознайомитися з тою частиною нашої історії, яка нині як ніколи актуальна. Актуальна знову і на жаль. Днями російський суд призначив українській льотчиці Надії Савченко пройти медичну експертизу в Інституті ім. Сербського, тому самому інституті, що був центром радянської каральної психіатрії, жертвою якої став і Зеновій Красівський. То ж для англомовного читача це шанс не просто зрозуміти ту країну, що, здавалося, назавжди пішла в минуле, але й зрозуміти, чому наша держава сьогодні так відчайдушно не хоче туди повертатися.
Моє, оригінал тут: http://issuu.com/smoloskyp/docs/znak_53
або тут: http://smoloskyp.org.ua/bulPDF/znak_5...
Displaying 1 of 1 review