Гуляш із турула

by Krzysztof Varga, Кшишоф Варґа, Олег Белей (Translator)

«Гуляш із турула»—це книжка про сучасну Угорщину. Автор з тонкою іронією і чуттям менталітету передає свою візію сучасної Угорщини. У книзі багато історичних екскурсів та роздумів над угорською культурою. Книга розрахована на культурологів, гунгарологів і всіх, кого цікавить запропонована тематика.

Genres: Nonfiction, Polish Literature, Hungary, Reportage, Travel, Poland, Ebooks

174 pages, Paperback

First published May 31, 2008

Reviews

[Margarita Garova · Rating 5 out of 5]

Обичам централна Европа. Обичам и литературни репортажи. “Гулаш от турул” обединява и двете и аз съм щастлива.

Литературните репортажи са чудесен начин да опознаеш една страна, дори без да бил в нея. А ако си бил, разбираш, че нищо не си видял.

Варга е поляк с унгарски корени, двата народа се имат за “братски”, доколкото общите им врагове са силен побратимяващ фактор. Въпреки че книгата е за Унгария, се долавя и малко от духа на Полша. Унгарците са различни, спор няма. Не са славяни, не са балканци, не могат да бъдат отнесени и към немските народи, въпреки общото минало с Австрия. “Гулаш от турул” успява да предаде тази различност чрез спецификите на националната кухня. В нея основна роля се пада не на гулашът, нито на палинката, а на носталгичната меланхолия. Унгария преди Трианонския договор и след него; преди 1948 и след това, преди 1956 и след нея. Ункгария на Янош Хуняди и Рубик, но и на Хорти и Кадар, а в най-ново време и на Орбан.

Мисля, че българският читател би припознал доста от описаните травми и комплекси като наши - неудачни политически съюзи, загубени територии, мита за Велика Унгария, тематичните паркове с тяхната историческа бутафория. Въобще, разказ много близък и задушевен, с приятен хумор и остроумни заигравки. Какъвто чакаме и за България.

[Vityska · Rating 3 out of 5]

Що ми знаємо про Угорщину? Хто бував у Мукачево й Ужгороді,бачив турулів і чув прізвище Ракоці. Хто цікавиться музикою, знає про «Сігет». І звісно, не лише гурманам відомий угорський гуляш. У своїй книзі польський журналіст угорського походження Кшиштоф Варґа лише побіжно згадує про острів, відомий грандіозним рок-фестом, показово ігнорує гуляш,лишаючи його для туристів,зате про турула,свого улюбленого міфічного птаха,покровителя Угорщини,якого не існує в природі, пише багато. Через цей міфологізм, через описи будапештських ресторанчиків і винарень, через складну топографію міста-на-Дунаї — Будапешта, через угорські фільми і музику, кулінарні вподобання і сцени протестів він намагається пояснити Угорщину, її менталітет, її душу.

Ностальгія і меланхолія — дві великі сили, які визначають життя угорців, а відтак, культуру й історію цієї країни. Серед слов’янських народів Східної Європи угорці, нащадки кочівників, почуваються чужими — їхні найближчі «родичі», естонці і фіни, надто далеко, а сусіди, Румунія, Словаччина і Сербія, несправедливо обікрали колись велику країну, відрізали найкращі її шматки. «Обшматована Угорщина — горе-край, ціла Угорщина — держава-рай» — скандують на демонстраціях угорці і малюють на сувенірних мапах обриси тієї країни,якою вона була колись. Ця ностальгія відзивається у них фантомними болями, і міста й території, які колись були угорськими, вони вперто називають на угорський манер, ігноруючи нинішні назви.

Меланхолія ж найбільше своє вираження знайшла в одній із найвідоміших угорських пісень, «Szomorú Vasárnap»/Музику до неї написав піаніст Реже Шереш, а оригінальний угорський текст — Ласло Явор. В англійському варіанті вона відома як «Gloomy Sunday», і переспівувало її багато відомих музикантів (Біллі Холлідей, наприклад). Але популярність ця композиція здобула тому, що під неї не одна сотня людей по всій Європі наклала на себе руки. [Українська Вікіпедія, правда, пише, що це все непідтверджені чутки, але Варґа в книзі запевняє, що про таку епідемію самогубств,натхненну творінням двох угорців, отруйнішим, ніж ціаністий калій, багато писали газети]

Переспівів цієї пісні було справді дуже багато — Вікі нараховує більше 60 більше ніж 5ма мовами у десятках різних стилів.

І отак з усім. Маю на увазі, що Кшиштоф Варґа, окрім власного бачення і висновків щодо угорської ментальності, подає у книзі стільки невідомих (принаймні, мені) і цікавих фактів, що читання одного розділу може супроводжуватися кількагодинним гуглінням, адже хочеться більше дізатися або й на власні очі побачити те, про що він пише.

З «Гуляшу із турула» я, наприклад,дізналася про:

— найзворушливіший у своїй простоті і непафосності пам’ятник угорським жертвам Голокосту авторства Імре Варґи: на металевих листочках плакучої верби вигравірувані імена і дати життя загиблих під час Голокосту.І коли вітер шелестить ними, вони видають ніжний передзвін.

— про Соборпарк — комуністичний скансен, музей під відкритим небом, куди звезли радянські пам’ятники. Там, наприклад, є ноги Сталіна і достобіса різних монументальних соцреалістичних скульптур;

— про угорський «викинь-мотлох-з-життя» звичай, який називається «ломтолоніташ». У певні визначені дні люди можуть виставити перед будинком всі речі, яких би вони хотіли позбутися, а інші шукають між цим щось потрібне для себе. Хороший метод позбутися непотребу.

— про те,що в угорців є свій Юрій Канигін (хто не в курсі — автор «Шляху аріїв»), Еріх фон Денікен, який веде родовід угорців від шумерів і недвозначно натякає, що й прабатько Адам був угорцем

і багато-багато іншого цікавого.

Через таку «густину»тексту і відсутність діалогів невеличка книжечка на 170 сторінок читається досить довго. Але це процес необтяжливий і майже приємний.Чому «майже»? Ну бо в 2010 році, коли вийшла книга, видавництво «Темпора», вочевидь, ще не дуже переймалося якістю видання. Тому тут є і незадруковані сторінки з пропущеним текстом, і численні одруківки. Цікаво, що у вихідних даних таки зазначений коректор, але над версткою він очевидно не працював.Тому за якість видання я знімаю зірочку.

Поза тим, переконана, що читати цю книжку варто. Треба ж знати, чим живуть сусіди;) І після прочитання мені дуже захотілося з’їздити в Угорщину і побачити, як там усе зараз.

[Мартин Христов · Rating 4 out of 5]

Добра и духовита обзорна публицистична книга с привкус на фикция, която глава по глава, епизод по епизод, манджа след манджа, личност по личност разкроява, анализира, после пак синтезира главите от унгарската история, политика, икономика, култура и бит, минавайки, разбира се, през народопсихологията на една представена в цялата ѝ противоречивост нация. Полският автор Кшищов Варга, по произход унгарец, чрез посещенията си на знакови за унгарците места, съпоставяйки кулинарната специфика с историческите събития, рисува панорамна картина на унгарските недъзи повече, отколкото на положителните черти. Макар че манджата често е пресолена или подлютена, това не вреди на жизнерадостния, саркастичен, любознателен стил на Варга, дори напротив, придава му колоритност, аромат и щипка свежест.

Що се отнася до българското издание, оценката ми е 2 от 5 възможни. С една дума, окепазено. Колкото и читав да е преводът, редакцията, коректорската намеса, самото издание са смехотворни. Унгарските реалии са препредадени и транскрибирани така, че ако човек няма представа от унгарската история и бит, често ще гадае какво иска да каже авторът. Само три примера за качеството на родното издание: корицата на циркулиращото в книгопродавниците издание няма нищо общо с тук публикуваната, заглавието само донякъде; в глава III, озаглавена „Супа от Ракоци“, всъщност става дума за Матяш Ракоши, комунистическия тоталитарен вожд, а не за водача на освободителната борба срещу турците Ференц Ракоци, както мнозина биха решили; за липсата на елементарна издателска воля ще приведа само следния куриоз: на стр. 60 полският художник Машлушчак е упоменат за първи път, а за втори – на стр. 61, но вече с ново име: Машлюшчак.

[Monika · Rating 2 out of 5]

Książka, jak dla mnie, nudna. Ileż można czytać o takiej to a takiej dzielnicy, ulicy, placu, o takich opłotkach, o innej wiosce, o miasteczku. O knajpie na placu Moskwa, o knajpie na placu jakimś tam, o sklepiku na ulicy coś tam coś tam. Początek książki jeszcze mnie fascynował (bo jeszcze czegoś się dowiedziałam - a to o honwedach, a to o historii Węgier), ale od połowy byłam znudzona jak mops.
Myślę, że ungarofile (czy jak tam się nazywają węgierskolubni ludzie) z zachwytem czytają tę książkę.

[Nazarii Zanoz · Rating 4 out of 5]

Се не путівник по тій Угорщині, котру любить більшість туристів. Се радше дорожня мапа угорських чорних дір, котрі виникли в серці країни через її всюдисущу меланхолію. Вся ця книжка - се погляд на Угорщину через призму меланхолії. Через оптику пораз��к та національної любові відзначати трагічні дати (нікого не нагадує?), бабратися у власній історії, пишатися трагічними героями (хм, і на кого це схоже?).
"Гуляш із турула" може допомогти краще зрозуміти сучасну угорську політику, особливо її міжнародний вектор. Адже майже всі дії місцевої влади можна трактувати через призму травматичности Тріанонського договору для Угорщини, через котрий вона втратила значну частину своїх територій. Це комплекс втрати власної імперскости. І саме на цьому підґрунті можна зрозуміти порозуміння угорської влади з польською та Орбана з Путіним. В України немає цієї травми, бо Україна ніколи не була імперією, але в нас є подібний комплекс - неспівмірности амбіцій та можливостей.
Мені не смакує угорська кухня. Вона для мене надто гостра та жирна. Але та ніжність й дотошність, з якою Варґа пише про страви, старі закинуті меланхолійні кнайпи, що доживають своє в Будапешті та різних закутках країни, приваблює, аж хочеться під час наступної виправи до цих країв відвідати всі ці місця. Як і ті закинуті містечка та села під хорватським кордоном та в Семигородді, котре належить до Румунії, але населене здебільшого етнічними угорцями.
Відчувається, що автор ніжно любить цю Угорщину. Любить її меланхолійний дух, цих людей, котрі наївно плекають надії про відновлення величі, навіть про певне трохи карикатурне їх змалювання. І ця любов ще більше заохочує проїхатися цими локаціями в найбільш нетуристичний період пізньої осени, аби пережити всю цю меланхолію, аби краще розуміти сусідів.

[Rafal Jasinski · Rating 1 out of 5]

Turul to legendarny ptak przypominający sokoła, będący jednym z najważniejszych symboli narodu węgierskiego. Nie wiedziałem tego wcześniej, więc dopiero po lekturze tej książki zrozumiałem, że w tytule zawiera się swoista kpina z Madziarów, która jawi się główną przesłanką tej książki.

Krzysztof Varga - którego publikacje generalnie lubię - ma rodowód węgierski, dzięki czemu najwyraźniej przypisuje sobie prawo do kpienia z symboli, mentalności i narodowej martyrologii mieszkańców Węgier. W związku z tym, ozdobiona w nieco satyryczną, lekko alegoryczną ornamentykę, książka ta obnaża wszystkie najgorsze, najbardziej przygnębiające, melancholijne właściwości, zapyziałe obyczaje i wady Węgrów.

Z lektury "Gulaszu z turula" dowiedziałem się, że Węgrzy w ponuractwie i zaściankowości, skłonności do melancholii i nostalgii za czasami, które z pewnością nie były lepsze, nie ustępują Polakom (cóż, Polak-Węgier, wiadomo...), co jest zdecydowanie obrazem tendencyjnym, nieobiektywnym a nawet krzywdzącym. Niestety, zawiodłem się na tej książce i tym razem Vargi nie polecam!

[Michal · Rating 5 out of 5]

Ideální spojení několika mých oblastí zájmů v jeden velice čtivý celek. Vlastním žaludkem otestované lahůdky maďarské gastronomie všeho druhu; osvěžující sondy do historie národa, o kterém toho v Česku vlastně moc nevíme; pohodové tipy k návštěvám míst, které leží mimo hlavní oblasti zájmů turistů - a z toh všeho potom vydestilovaný pohled na maďarskou duši, u níž je melancholie a smutek tím hlavním národním rysem.

Krysztof Varga, syn polské matky a maďarského otce, přináší v "Gulaši z turula" podobně zajímavý a nevšední pohled zvenčí na Maďarsko jako jeho kolega Mariusz Sczygiel v Gottlandu v případě Čechů.

Pešťské trolejbusy jezdí pomalu a prodírají se úzkými uličkami VI., VII. a XIV. obvodu, ale mě nejde o to, ušetřit čas. Čas je třeba prožít, ne ušetřit, neboť v jednu chvíli se ukáže, že všechen ten ušetřený čas beztak pohltila existenciální inflace.

...

Sklon Maďarů k zádumčivosti vyplývá do značné míry z místní kuchyně. Stálo by za pokus uskutečnit zásadní dieteticko-psychologický výzkum na téma vlivu maďarského způsobu stravování na národní a existenciální nálady. Mě osobně po každém vydatném budapešťském pokrmu zaplaví melancholie, stesk, smutek a nelibost. Krev stélá z hlavy do žaludku, aby podpořila trávící procesy, pocit fyzické tíhy se pojí s přesvědčením, že vše smysluplné se už v mém životě odehrálo a že mě nečeká žádný vzletný cíl, žádná radost, a že všeho nejméně štěstí. Jsem sytý a nešťastný; provádím bilanci svědomí a vychází mi z toho účet, který desetinásobně překračuje částku, kterou musím odevzdat číšníkovi. Nezabírá ani sklenka likéru Unicum, která sice žalude zbaví tíže, nedokáže však z mé mysli odplavit smutek.

[Marta · Rating 1 out of 5]

nuda

[Alicja · Rating 4 out of 5]

'Czas należy przeżyć, a nie oszczędzić, bo w pewnym momencie okaże się, że wszystkie te czasowe oszczędności i tak zjadła egzystencjalna inflacja'.

[Kajetan · Rating 3 out of 5]

W miarę interesująca książka luźno opisująca różne tematy związane z Węgrami, ich mentalnością, Budapesztem, tradycjami i historią tego miasta i całego kraju.

[Anna Wolfová · Rating 2 out of 5]

Slabý vývar z Szczygieła a Hamvase.

((a to jsem hungarofilní hoe se vztahem k velké části popisovaných míst))

[Desislava Filipova · Rating 4 out of 5]

"Гулаш от Турул" от Кшищоф Варга е определен като литературен репортаж, но това е една разходка из унгарската история и народопсихология. Авторът ни води през различни градове, улици и площади и разказва за унгарската меланхолия и носталгия. Минаваме през различни кръчми и ресторанти, защото "Преяждането е ваксина срещу тъгата", а кухнята и виното са важна част от живота на един народ.
Когато държавните граници са прекроени след края на Първата световна война и една държава е загубила част от територията си, тъгата по миналото величие е неизбежна, много унгарци са останали в териториите на южна Словакия, в северната част на Трансилвания в Румъния и във Войводина Сърбия.
Четейки тази книга се опитвах да разбера унгарците отвъд лъскавите туристически забележителности, които дават само един повърхностен поглед, докато Кшищоф Варга се опитва да направи жестока дисекция, поднесена по един забавен начин, но и с мъничко тъга.
Опитвах се да си отговоря на въпроса какво е миналото за един народ - извор на тъга и гордост или окови, които дърпат назад? Къде е границата между това да помним и да се учим от грешките си и това да живеем в миналото?
Унгарците се опитват да се отърват от част от миналото си като изграждат Соборпарк", за да изложат в него всички паметници от близкото комунистическо минало. Още в първите години след рухването на комунизма демонтират всички статуи от улиците и площадите на града - фигури на Маркс, Енгелс и Ленин, а днес това е атракция за туристи.
Победите и пораженията оставят своята следа, паметниците са свидетелства, които ежедневно ни напомнят за миналото.
Книгата е чудесен обзор и разходка из една особена държава, твърде различна от съседите си, с език, който звучи толкова странно, че на моменти е трудно да прочетеш имената, но за мен е уютна и красива и ми носи много положителни спомени.

[kombucza · Rating 4 out of 5]

Lubię pisanie Vargi - zawsze zaangażowane, osobiste, niepozerskie. Pewnie w ciągu tygodnia 'przyswojona wiedza' wyparuje mi z głowy, ale czytanie o Węgrzech przefiltrowanych przez jego doświadczenia było bardzo inspirujące i przyjemne

[Orsi]

Amazing - loved it and thank you!! Very accurate picture of the Hungarian people - although a bit deficient, we are not so terrible;-)

[Gabor Hernadi · Rating 4 out of 5]

Hungary and the hungarians through the eyes of a polish-hungarian writer. Not always the most charming but always honest and affectionate. This is how an outsider seeing us...

[Tomek · Rating 1 out of 5]

Przerażająco banalna książka...

[Yaroslava Tymoshchuk · Rating 4 out of 5]

не люблю книжок, в яких мало героїв (надто в репортажі). Тональність тексту загалом така ж меланхолійна, якими, на думку автора, є угорці.

[Marcin · Rating 4 out of 5]

Potrawę, którą Polacy ochrzcili gulaszem, Węgrzy nazywają pörkölt. Gulyás jest cieńszy, rzadszy, ma niemal konsystencję zupy. Zaserwowany przez Krzysztofa Vargę gulasz nie jest ani cienki ani rzadki. To bardzo solidnie napisany zbiór esejów (reportażem tego nazwać w mojej ocenie nie można), których tematyka koncentruje się wokół Węgier i węgierskich spraw. Bezdyskusyjnie, jej atutem jest erudycja autora, podana czytelnikowi w naturalny, nienachalny sposób. Czy Wam też zdarzyło się podczas lektury mieć wrażenie, że autor zebrał kupę dat, nazwisk, faktów, nierzadko cytatów i zmiskował to wszystko razem w sposób przypominający czytanie wypracowania przeładowanego informacjami? Esejom Vargi daleko do takiego "stylu". Vargowy gulasz czyta się lekko i potoczyście, mimo że dostrzec można dyscyplinę myślową oraz to, jak bardzo kompozycja tych tekstów jest przemyślana. Jeśli w trakcie lektury nabieracie ochoty (a uwierzcie mi - nabieracie!), by wraz z autorem powałęsać się po knajpach, popróbować węgrzyna i lokalnych przysmaków, a zaraz po lekturze przystąpić do planowania wycieczki do Budapesztu i okolic, to jest to dowód na to, że autor znakomicie wywiązał się ze swojej roli.

Eseje Vargi przybliżają Węgry, raz lepiej, raz gorzej, przy czym co istotne, autor porusza wiele strun, skupiając się na kuchni i historii, ale zahacza również o literaturę, muzykę, architekturę, politykę, a nawet o pornobiznes (przede wszystkim za sprawą Ciccioliny). Spektrum węgierskich spraw, znajdujących się w orbicie zainteresowań Krzysztofa Vargi jest więc dość szerokie, czyniąc z jego gulaszu mini almanach madziarskości. Jeśli miałbym się do czegoś przyczepić, to czepiłbym się tego, że Varga przygląda się współczesnym Węgrom przede wszystkim z budapesztańskiej perspektywy. Sami Węgrzy dzielą swój kraj na "Budapest" oraz "vidék", co można przetłumaczyć jako "cała reszta kraju". I ów vidék jest niemal całkowicie pomijany przez Vargę, a umówmy się - Węgry to nie tylko stolica. Wprawdzie napomyka on o Sopronie, o Mohácsu, o Kecskemét, ale zazwyczaj poświęca tym miejscom ledwie jeden akapit. Zaledwie ostatni z esejów nieco szerzej traktuje o Alföld. Nawet tam, gdzie wspomina o nostalgicznej wizycie w Komárom ze swoim ojcem, czyni to "przy okazji" pisania o Budapeszcie. A o tym, że Węgry nie samą stolicą stoją, ma świadomość sam autor, skoro dopisał następne dwie części.

Vargowy gulasz trzyma przyzwoity, wysoki poziom, czego nie da się powiedzieć o nowszych tytułach wydawanych przez "Czarne". Wydawnictwo to padło chyba ofiarą własnego sukcesu. W początkach swej działalności, gdy wypuszczali kilka premier rocznie, można było w ciemno sięgać po każdy wydany przez nich tytuł. Obecnie niestety mam wrażenie, że idą w masówkę. Gulasza szczęśliwie do tej masówki zaliczyć niepodobna. Bardzo strawny i sycący, czyli taki, jaki gulasz powinien być.

[Witoldzio · Rating 4 out of 5]

To druga książka tego autora która wpadła mi w ręce. Choć o ile wiem chronologicznie "Langosz" był drugi a "Gulasz" pierwszy to ja właśnie czytałem przez przypadek w innej kolejności. I Gulasz jest rzeczywiście lepszy, napisany bardziej starannie. Varga definitywnie ma swój styl, zbliżony nieco do Stasiuka. Dla mnie problemem jednak staje się po kilkunastu stronicach że ta melodia tego stylu, nieco cyniczna, totalnie dekandencka, już przez pozostałe strony się nie zmienia. Słownictwo jest bogate, wyobrażnia działa, odwiedza czasem w przedziwne rejony, a jednak opiewanie bezsensu i rozpadu mnie po jakimś czasie męczy. Nie musi tak wcale być że brzydota i dekadencja mają w sobie piękno bo są rzekomo "prawdziwe". Ktoś na tych Węgrzech w coś kiedyś wierzył, ale kto i w co z tej książki się nie dowiemy. Nie ma w niej ani jednego dialogu, wszystko jest opisem, wszystko jest w liczbie mnogiej a więc szybko nam się cały kraj zamienia w jednolite nudne zbiorowisko wsi, miasteczek, winiarni, barów, bazarów, pomników. Czytelnik nie wie czy opis kraju jest zgodny z prawdą czy też może wybiórcze pióro autora idzie w jednym, przez niego wybranym kierunku, bo założenie jest takie że Węgry prześcignęły Polaków w negatywiźmie i pesymiźmie i to nam Polakom przecież powinno zaimponować. A mnie imponuje np. Finladia, tam gdzie historia też zrobiła swoje a jednak zbudowano kraj na poziomie. Mnie poezje dekadencji i apoteozy samobójstw szybko denerwują. Czy to są jakieś wyścigi który kraj bardziej deprymuje? Rumunia czy Węgry, a może Albania i Bałkany?

[Zoreslava Ninovska · Rating 3 out of 5]

Перші 3 розділи - чистий вогонь сарказму :), який зараз дуже лягає на душу з огляду на політику Угорщини щодо України:
"Жертвами угорського смутку й небажання жити стають у першу чергу овочі-синонім свіжості, здоровя і легкості. Овочі треба вбити, вполювати, наче звіра. Все живе, що містить в собі вітаміни, потрібно ретельно випотрошити, втопити в оцті або задушити в заправі зі смальцем і борошном".
"Ностальгія- це фундамент, на якому будується угорська ідентичність. Ностальгія за часами минулої величі, хоча дуже часто ця велич і була ілюзорною. На невиліковній тузі за втраченим тяжко збудувати якусь іншу ідентичність, ніж нещасливу"
"Доглядачі купальні трохи недолюблюють туристів, особливо іноземних, які вичитали в туристичних путівниках про неповторність термальних купалень. Туристи безпорадно крутяться перед шафками, не в силі збагнути непросту систему, за якою, наприклад, їхня шафка має номер 25, а отримали вони жетон із номером 615, і той перший номер мають запамятати, а той другий - не загубити, бо той другий номер записується доглядачем крейдою на малій табличці на дверцятах шафки зсередини. Доглядач інколи береться це пояснювати, але як можна щось пояснити ідіотам, котрі навіть не розуміють угорської?"
"Угорська душа - це головна причина всіх нещасть, а всезагальна національна "душ-ність" якраз проявляється саме в їжі. Угорщина - "душна" країна. Мала і рівнинна, по колу оточена горами сусідніх держав.... Таке розташування країни в Карпатському басейні стає причиною того, що в пологій Угорщині осідає специфічний дух: мішанина протухлого повітря, кухонних запахів і алкогольного перегару. Це дух ностальгії, що завис над містами і селами"
Але з середини книжка стає схожа на довідник маршрутів громадського транспорту з невеликими вкрапленнями путівника, де описані Балатон, парк радянських скульптур. Тому по факту долистуєш до фіналу, але без особливого інтересу та відкриттів.

[Jane Rukas]

"Ностальгія—це фундамент, на якому будується угорська ідентичність. Ностальгія за часами минулої величі, хоча дуже часто ця велич і була ілюзорною На невиліковній тузі за втраченим тяжко збудувати якусь іншу ідентичність, аніж нещасливу. Отож угорці завжди будуть нещасливими.Будуть собі сидіти, істи пюркюльт, попивати паленку і сумувати—як справжні меланхоліки, що не знають, за чим насправді тужать. Турул, що за легендою привів угорців до їхньої батьківщини, вказавши на місце, де вони осіли, насправді прирік їх на вічний осуд".

ця книжка добре підтверджує приказку "мадяри - не люди, форінти - не гроші", бо іншу європейську націю, яка настільки погрузла в ностальгії та націоналізмі ще треба пошукати. після русні, угорці - на другому місці для мене у рейтингу найгірших сусідів України

"Еміль Чоран у «Зошитах 1957-1972» наводить приказку, що «угорець знаходить щастя у своему плачі». Вона близька серцю Чорана, бо у своєму щоденнику він постійно згадує про сильну потребу поплакати. Плач це чиста фізіологія: хтось має запори плачу, хтось — пронос. Справжню апатію не вдасться подолати сльозами, бо справжня угорська депресія призводить не до сліз (хоч про сльози багато говориться), а до чогось значно гіршого — до хронічного розпачу".

[Katika · Rating 4 out of 5]

Czytanie książki Vargi podczas podróży po Węgrzech wyniosło tę podróż na inny poziom. Umożliwiło głębsze zrozumienie historii kraju, zauważanie nieoczywistych oznak melancholii i tęsknoty za Wielkimi Węgrami. "Wielki kotlet" nadal ma się na Węgrzech dobrze. To mój pierwszy kontakt z prozą Vargi, ale na pewno nie ostatni, bo uwielbiam jego poczucie humoru i wnikliwe obserwacje i komentarze.
Nie wszystko jest tu jasne, brakuje czasem przypisu, ale językowy, literacki poziom tego tekstu jest bardzo wysoki. Lektura pyszna niczym węgierska zupa rybna.

[Piotr Potapinski · Rating 5 out of 5]

Oniryczna podróż przez Węgry, ale tak naprawdę to nie musiał być żaden konkretny kraj. Trudno nazwać tę książkę reportażem, Varga sam odwołuje się do Prousta i to rzeczywiście jest węgierskie poszukiwanie straconego czasu (tylko w zupełnie innej skali)....

[FeaFlisyon · Rating 3 out of 5]

Autor zakłada, że czytelnik zna historię Węgier. Ja niestety nie znam i z tej pozycji również nie wiele się o tym kraju dowiem. Dużo nazwisk, węgierskich nazw własnych, które nie są wyjaśniane. Przeskakiwanie z tematu na tematu, dużo chaosu.

[Lazarus-II · Rating 3 out of 5]

3.5/5 or 7/10

[Agnieszka · Rating 1 out of 5]

Odniosłam wrażenie, że czytam ksiażkę, która w dużej mierze jest zbitką opisowych skrótów węgierskich filmów a Węgry to jeden, już nie wielki, melancholijny, nędzny kraj.

[Wojtek Konieczny · Rating 4 out of 5]

7.5/10

[Sebastian · Rating 3 out of 5]

3.5

[Agata]

dnf

[Tusiors · Rating 1 out of 5]

Nudne. Nie skończyłam