What do you think?
Rate this book
Левіафан, або Найкращий з усіх світів. Озерний пейзаж із Покахонтас. Тіна, або Про безсмертя. Ґьоте та один із його поціновувачів
Ранні оповідання Арно Шмідта написані в експресіоністсько-джазовій манері. Це історії людей, глибоко уражених війною, які шукають себе через кохання, еротику, літературу. Вони провокують, іронізують і своїм інтелектом, стилем, життям повстають проти монстрів «реставраційної» Німеччини 1950-х років – консервативності, клерикалізму, хибних авторитетів і відмови від відповідальності за війну.
Книжка містить чотири ранні оповідання та повісті класика німецької інтелектуальної літератури ХХ ст. За «Левіафана» Шмідта мало не виключили з кола письменників, за «Покахонтас» його судили – начебто за богохульство і порнографію, за «Тіну» і «Ґьоте» фактично вигнали з колонії митців у Дармштадті. Витончений і радикальний Арно Шмідт – перекладач, солдат, астроном, математик, поет – шукає відповіді на запитання: чи можлива любов після війни?
–
Арно Шмідт (1914–1979) – німецький письменник, перекладач, інтелектуал- аутсайдер. Під час Другої світової Шмідт у складі Вермахту служив у Норвегії, після британського полону працював при поліцейській школі, майже все життя страждав від тяжких злиднів. Свою першу книжку оповідань «Левіафан» опублікував 1949 року, 1995 року на нього було подано позов за розповсюдження порнографії та блюзнірство в оповіданні «Озерний пейзаж із Покахонтас». Продовжувач традиції німецького експресіонізму, радикальний антимілітарист, анти- клерикал, поборник розкутого розуму і мистецької свободи, Арно Шмідт визначив власний напрямок розвитку німецької літератури. Його останній роман «Сон Цеттеля» (1970) став інтелектуальним бестселером.
Книга із серії Меридіан серця. Бібліотека німецькомовної літератури.
Книжка містить чотири ранні оповідання та повісті класика німецької інтелектуальної літератури ХХ ст. За «Левіафана» Шмідта мало не виключили з кола письменників, за «Покахонтас» його судили – начебто за богохульство і порнографію, за «Тіну» і «Ґьоте» фактично вигнали з колонії митців у Дармштадті. Витончений і радикальний Арно Шмідт – перекладач, солдат, астроном, математик, поет – шукає відповіді на запитання: чи можлива любов після війни?
–
Арно Шмідт (1914–1979) – німецький письменник, перекладач, інтелектуал- аутсайдер. Під час Другої світової Шмідт у складі Вермахту служив у Норвегії, після британського полону працював при поліцейській школі, майже все життя страждав від тяжких злиднів. Свою першу книжку оповідань «Левіафан» опублікував 1949 року, 1995 року на нього було подано позов за розповсюдження порнографії та блюзнірство в оповіданні «Озерний пейзаж із Покахонтас». Продовжувач традиції німецького експресіонізму, радикальний антимілітарист, анти- клерикал, поборник розкутого розуму і мистецької свободи, Арно Шмідт визначив власний напрямок розвитку німецької літератури. Його останній роман «Сон Цеттеля» (1970) став інтелектуальним бестселером.
Книга із серії Меридіан серця. Бібліотека німецькомовної літератури.
- GenresGerman Literature
212 pages, Hardcover
First published January 1, 2015
1 person is currently reading
28 people want to read
About the author
Arno Schmidt
236 books209 followersArno Schmidt, in full Arno Otto Schmidt, (born January 18, 1914, Hamburg-Hamm, Germany—died June 3, 1979, Celle), novelist, translator, and critic, whose experimental prose established him as the preeminent Modernist of 20th-century German literature.
With roots in both German Romanticism and Expressionism, he attempted to develop modern prose forms that correspond more closely to the workings of the conscious and subconscious mind and to revitalize a literary language that he considered debased by Nazism and war.
The influence of James Joyce and Sigmund Freud are apparent in both a collection of short stories, Kühe in Halbtrauer (1964; Country Matters), and, most especially, in Zettels Traum (1970; Bottom’s Dream)—a three-columned, more than 1,300-page, photo-offset typescript, centring on the mind and works of Poe. It was then that Schmidt developed his theory of “etyms,” the morphemes of language that betray subconscious desires. Two further works on the same grand scale are the “novella-comedy” Die Schule der Atheisten (1972; School for Atheists) and Abend mit Goldrand (1975; Evening Edged in Gold), a dream-scape that has as its focal point Hiëronymus Bosch’s Garden of Earthly Delights and that has come to be regarded as his finest and most mature work.
Schmidt was a man of vast autodidactic learning and Rabelaisian humour. Though complex and sometimes daunting, his works are enriched by inventive language and imbued with a profound commitment to humanity’s intellectual achievements.
With roots in both German Romanticism and Expressionism, he attempted to develop modern prose forms that correspond more closely to the workings of the conscious and subconscious mind and to revitalize a literary language that he considered debased by Nazism and war.
The influence of James Joyce and Sigmund Freud are apparent in both a collection of short stories, Kühe in Halbtrauer (1964; Country Matters), and, most especially, in Zettels Traum (1970; Bottom’s Dream)—a three-columned, more than 1,300-page, photo-offset typescript, centring on the mind and works of Poe. It was then that Schmidt developed his theory of “etyms,” the morphemes of language that betray subconscious desires. Two further works on the same grand scale are the “novella-comedy” Die Schule der Atheisten (1972; School for Atheists) and Abend mit Goldrand (1975; Evening Edged in Gold), a dream-scape that has as its focal point Hiëronymus Bosch’s Garden of Earthly Delights and that has come to be regarded as his finest and most mature work.
Schmidt was a man of vast autodidactic learning and Rabelaisian humour. Though complex and sometimes daunting, his works are enriched by inventive language and imbued with a profound commitment to humanity’s intellectual achievements.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 7 of 7 reviews
January 27, 2023
Арно Шмідта стала шукати після численних постів про його книгу «Сон Цетеля»/Zettel Traum, за яку нирку треба продати аби купити сьогодні) Яке ж було моє здивування, коли натрапила на цей переклад Нелі Ваховської і який ще й спромоглася замовити.
Арно Шмідт входить до когорти тих авторів, які мислять нелінійно, есперементують, вільно висловлюються як проти режиму, так і проти релігії. Тексти вражають розділовими знаками, що підсилюють сказане, емоційно вплітається в текст.
«Левіафан» один із найвідоміших творів, що описує війну по той бік, наступ союзних військ на Німеччину. За «Покахонтас» на автора подавали до суду через порнографію) «Тіна, або про безсмертя» тут уявіть, що існує світ, де живуть вічно, або ж поки про них згадують, усі письменники світу. Ну а «Гьоте» про Гьоте, що повернувся до тогочасної Німеччини і виявляється непоганим хлопцем.
Якщо любите авангардно джазові нестандартні твори, знайдіть і собі примірник.
Арно Шмідт входить до когорти тих авторів, які мислять нелінійно, есперементують, вільно висловлюються як проти режиму, так і проти релігії. Тексти вражають розділовими знаками, що підсилюють сказане, емоційно вплітається в текст.
«Левіафан» один із найвідоміших творів, що описує війну по той бік, наступ союзних військ на Німеччину. За «Покахонтас» на автора подавали до суду через порнографію) «Тіна, або про безсмертя» тут уявіть, що існує світ, де живуть вічно, або ж поки про них згадують, усі письменники світу. Ну а «Гьоте» про Гьоте, що повернувся до тогочасної Німеччини і виявляється непоганим хлопцем.
Якщо любите авангардно джазові нестандартні твори, знайдіть і собі примірник.
July 1, 2015
Браво Нелі Ваховській! цікавий стиль у автора, особливо ці його химерні розділово-емоційні знаки, дуже відчутний вплив Джойсового Фіннеґана, загалом - читабельно, але надто вже стилізована, інколи форма стає важливішою за зміст
January 12, 2024
я: *вважаю, що погано ставлюся до людей релігії*
арно шмідт: потримай мій сакраментальний кагор, підружко 🗿💃🎩
тож алярм — я можу бути (і буду) упередженою через глибокий фетиш на персонажів, здатних довести пастора до сліз.
насправді ж найдивовижніше у цій книзі — те, наскільки вона ні на що не схожа, враховуючи її патологічну інтертекстуальність. окремої уваги заслуговує його спосіб пунктуації, ну прям емілі дікінсон від прози. не дарма, мабуть, перекладачка неля ваховська цитує її у передмові. вона називає ці його пунктуаційні виєбони "мімікою тексту", і краще я б не сказала. це дуже талановитий переклад, бтв, бо передає усі ці нескінченні напівтони, унікальну стилістику й запаморочливі кути поглядів на реальність.
найбільше вразив "озерний пейзаж". є щось у ньому таке селінджерівське (у хорошому сенсі). очікувала фіналу "рибки-бананки", чесно кажучи. ну типу... вкрай суб'єктивний погляд зломленого війною солдата, який не залишає нам шансу зрозуміти чи вже така сельма худюща й нервова, а чи її колежанка аж настільки товста, чи насправді це його сприйняття більше не здатне бачити красиве.
"тіна, або про безсмертя" мене відверто потішила. особливо момент із бідосею з помпей, який нашкарябав пашлятіну на стіні туалету, і завдяки цьому став безсмертним, тож "і досі тут тиняється”. і це оповідання, і “ґьоте” зайде тим, хто мав щастя вчитися у божевільні (ще відомому як творчий виш).
а от кому зараз зайде найкраще його оповідання “левіафан” я не знаю. мені не зайшло. у мене є незначні проблеми з читанням… хорошим німців. особливо справді талановитих. втішаю себе тим, що ті відрізняються від московитів, бо покаялися. але чи каялися б якби не програли? на цьому моменті краще вже просто насиплю цитаток, еге ж?
“(“Митець”? — у них це, вочевидь, така індульгенція, щоб економити на перукареві.)”
“Проживши день, будь певен, що є у чім сповідатися”
“...мої руки, жуки, довго освоювали чорну траву її волосся”
«Бог прогулюється килимами з бомб»
арно шмідт: потримай мій сакраментальний кагор, підружко 🗿💃🎩
тож алярм — я можу бути (і буду) упередженою через глибокий фетиш на персонажів, здатних довести пастора до сліз.
насправді ж найдивовижніше у цій книзі — те, наскільки вона ні на що не схожа, враховуючи її патологічну інтертекстуальність. окремої уваги заслуговує його спосіб пунктуації, ну прям емілі дікінсон від прози. не дарма, мабуть, перекладачка неля ваховська цитує її у передмові. вона називає ці його пунктуаційні виєбони "мімікою тексту", і краще я б не сказала. це дуже талановитий переклад, бтв, бо передає усі ці нескінченні напівтони, унікальну стилістику й запаморочливі кути поглядів на реальність.
найбільше вразив "озерний пейзаж". є щось у ньому таке селінджерівське (у хорошому сенсі). очікувала фіналу "рибки-бананки", чесно кажучи. ну типу... вкрай суб'єктивний погляд зломленого війною солдата, який не залишає нам шансу зрозуміти чи вже така сельма худюща й нервова, а чи її колежанка аж настільки товста, чи насправді це його сприйняття більше не здатне бачити красиве.
"тіна, або про безсмертя" мене відверто потішила. особливо момент із бідосею з помпей, який нашкарябав пашлятіну на стіні туалету, і завдяки цьому став безсмертним, тож "і досі тут тиняється”. і це оповідання, і “ґьоте” зайде тим, хто мав щастя вчитися у божевільні (ще відомому як творчий виш).
а от кому зараз зайде найкраще його оповідання “левіафан” я не знаю. мені не зайшло. у мене є незначні проблеми з читанням… хорошим німців. особливо справді талановитих. втішаю себе тим, що ті відрізняються від московитів, бо покаялися. але чи каялися б якби не програли? на цьому моменті краще вже просто насиплю цитаток, еге ж?
“(“Митець”? — у них це, вочевидь, така індульгенція, щоб економити на перукареві.)”
“Проживши день, будь певен, що є у чім сповідатися”
“...мої руки, жуки, довго освоювали чорну траву її волосся”
«Бог прогулюється килимами з бомб»
January 28, 2016
Книга, яку я придбала зовсім випадково і яка справила на мене таке ж сильне враження, як і свого часу Кафка. Переклала Неля Ваховська (видавництво «Книги – ХХІ»), за що їй велика хвала і дяка, адже вийшло напрочуд гарно, враховуючи стилістику тексту.
Арно Шмідт — досить незвичайний представник німецької (та й світової загалом) літератури. Якщо ви полюбляєте нові форми прози, закручені описи, антимілітаризм, атеїзм, точні й природничі науки, філософію та оповіді від першої особи, тоді вам точно сюди. Якщо ж ви мали неприємний досвід з авангардизмом, то краще почитайте Умберто Еко. Теж потребує мозкових зусиль, але виклад стандартніший.
До української збірки ввійшли чотири оповідання: «Левіафан, або найкращий з усіх світів», «Озерний пейзаж із Покахонтас», «Тіна, або про безсмертя» і «Ґьоте та один із його поціновувачів». Із яких я зацінила перше і третє, закохалася в описи другого і пошкірилася від сарказму четвертого. Власне, сарказм там повсюди — і це дуже класно. Рідко мені такі книги до рук потрапляють. А тепер про кожне оповідання окремо.
«Левіафан, або найкращий з усіх світів». Не дарма його поставили на початок збірки, оскільки це направду один із найвизначніших творів автора. Товарним потягом рятуються з зони військових дій ліричний герой, яким, як і в кожному оповіданні, є сам Арно Шмідт, його кохана жінка, священик, старий поштовик, кілька гітлерюґендів, селяни. Оповідь починається 14.2.1945 у формі щоденника. Інтернет, до речі, видає на цю дату бомбардування Дрездена, про яке написав Курт Воннеґут у романі «Бойня номер п’ять». /*пишучи цей відгук, розумію, що треба бути уважнішою до таких деталей*/ Шмідт через усіх цих персонажів та свої роздуми відтворює картину останніх місяців війни. У неї вписується і світобачення автора: ви зможете відчути його зневагу до релігії,
«сліпа віра завжди вбирається у чорну уніформу» (ряси священиків та форма СС чорного кольору)
вчитатися в доведення конечності світу через псевдосферу, побачити, не бачивши, картини Піранезі
«римські руїни у ясному й миготливому вечірньому світлі. Стрункі деревця. Селянин у гостроверхому капелюсі, розмахуючи руками, веде віслюка з повними бурдюками. Прохолода і радість, золото надвечір’я, aurum potabile»
та задихнутися від breathtaking фіналу.
«Я обійму її закляклою рукою.
І пожбурю цей зошит: лети. Дрантя».
Must read, нотуйте.
«Озерний пейзаж із Покахонтас». Курортний роман на тлі спустошеної=розділеної Німеччини. Враження неоднозначні. Описи — шикарні. Інколи не розумієш, стібається автор над своєю Покахонтас чи то її так любить. / Читати у повній тиші, зосереджено; кайфувати.
Як це було зроблено в інших відгуках, відзначу також прийом «-? -!». Чисто тобі переписка Гюго. Така штука поширюється і на решту оповідань. Мені ще знак=прийом дорівнює подобається. )
"Мислити. Не вдовольнятися вірою: іти далі. Ще раз крізь кола знань, друзі! І вороги. Не викладайте: вивчайте й описуйте. Не майбуттюйте: будьте. І прагніть без амбіцій: ви були. Максимум, сповнені цікавості".
«Тіна, або про безсмертя». І тут я задумалася, чи не проклинає мене хтось на тому світі за те, що я веду читацький щоденник. ГГ потрапляє до такого собі Елізіуму, де мешкають померлі письменники. Хоча насправді вони не мертві, доки існує про них хоч одна згадка. А кому ж не набридне жити сотні років, коли навіть власне життя інколи видається марним?
- : А Ви ще ніколи не втомлювалися від власного єства?" Я похнюпив носа; кивнув; звісно, це не його справа, але таки: так. Десь двічі на день."
До чого тут Тіна і як вишукано помститися ворогу, читайте самі. No spoilers.
«Ґьоте та один із його поціновувачів». Одразу скажу, що німецької не знаю, тому в мене немає думки щодо Ґете/Ґьоте. Бажаючі знавці можуть почитати два різні погляди в Інтернеті. А я поки розкажу про те, як ГГ супроводжував по сучасному світу дух творця «Фауста». Отже, йому дали невелику суму 63 марки, щоб поводити, як виявляється, ласого до дівчат і марнославного класика вулицями німецького міста. Одразу бачимо, що ГГ зневажає Ґьоте і, розповідаючи йому про тодішнє життя, весь час вставляє саркастичні фрази, одним словом, попускає його, вкладаючись у допустиму норму. Наприкінці Ґьоте, перш ніж розтанути, бурмоче: «I’m sorry for you». Присуд зроблено — і час звітів.
Моментик атеїстичної шпильки:
«молодий мрійник; слідом за обожнюваним поетом прошкує у нужник і мусить підвестися, щоб подати тому клапоть газети «За християнську культуру»
Трошки загальних речей:
«Не завжди похвалою є прославляння країни, мовляв, вона була колискою великих людей. Сюди належить бодай зауваження, що вона ж стала і їхньою могилою;»
І нещадність Шмідта:
«Якщо до мене дійде ще одна така чутка, з тим, хто її розпускає, я вчиню нещадно — ні, я не притягну до суду, це не в моїй манері. Я присвячу йому свою наступну книжку!: економічні і суспільні наслідки цього нехай будуть йому наукою на все подальше життя!»
Як правильно читати книгу. Оскільки приміток багато і вони в кінці, скористайтеся суперобкладинкою: закладіть нею сторінку, де знаходиться поточна примітка. Так буде дуже швидко і зручно. Для позначення місця, де читаєте самі твори, краще використовувати звичайну закладку.
Видавництву. -: Величезна подяка! І буду більш вдячна, якщо Шмідта перекладете ще, можливо, навіть роман ^^
Арно Шмідт — досить незвичайний представник німецької (та й світової загалом) літератури. Якщо ви полюбляєте нові форми прози, закручені описи, антимілітаризм, атеїзм, точні й природничі науки, філософію та оповіді від першої особи, тоді вам точно сюди. Якщо ж ви мали неприємний досвід з авангардизмом, то краще почитайте Умберто Еко. Теж потребує мозкових зусиль, але виклад стандартніший.
До української збірки ввійшли чотири оповідання: «Левіафан, або найкращий з усіх світів», «Озерний пейзаж із Покахонтас», «Тіна, або про безсмертя» і «Ґьоте та один із його поціновувачів». Із яких я зацінила перше і третє, закохалася в описи другого і пошкірилася від сарказму четвертого. Власне, сарказм там повсюди — і це дуже класно. Рідко мені такі книги до рук потрапляють. А тепер про кожне оповідання окремо.
«Левіафан, або найкращий з усіх світів». Не дарма його поставили на початок збірки, оскільки це направду один із найвизначніших творів автора. Товарним потягом рятуються з зони військових дій ліричний герой, яким, як і в кожному оповіданні, є сам Арно Шмідт, його кохана жінка, священик, старий поштовик, кілька гітлерюґендів, селяни. Оповідь починається 14.2.1945 у формі щоденника. Інтернет, до речі, видає на цю дату бомбардування Дрездена, про яке написав Курт Воннеґут у романі «Бойня номер п’ять». /*пишучи цей відгук, розумію, що треба бути уважнішою до таких деталей*/ Шмідт через усіх цих персонажів та свої роздуми відтворює картину останніх місяців війни. У неї вписується і світобачення автора: ви зможете відчути його зневагу до релігії,
«сліпа віра завжди вбирається у чорну уніформу» (ряси священиків та форма СС чорного кольору)
вчитатися в доведення конечності світу через псевдосферу, побачити, не бачивши, картини Піранезі
«римські руїни у ясному й миготливому вечірньому світлі. Стрункі деревця. Селянин у гостроверхому капелюсі, розмахуючи руками, веде віслюка з повними бурдюками. Прохолода і радість, золото надвечір’я, aurum potabile»
та задихнутися від breathtaking фіналу.
«Я обійму її закляклою рукою.
І пожбурю цей зошит: лети. Дрантя».
Must read, нотуйте.
«Озерний пейзаж із Покахонтас». Курортний роман на тлі спустошеної=розділеної Німеччини. Враження неоднозначні. Описи — шикарні. Інколи не розумієш, стібається автор над своєю Покахонтас чи то її так любить. / Читати у повній тиші, зосереджено; кайфувати.
Як це було зроблено в інших відгуках, відзначу також прийом «-? -!». Чисто тобі переписка Гюго. Така штука поширюється і на решту оповідань. Мені ще знак=прийом дорівнює подобається. )
"Мислити. Не вдовольнятися вірою: іти далі. Ще раз крізь кола знань, друзі! І вороги. Не викладайте: вивчайте й описуйте. Не майбуттюйте: будьте. І прагніть без амбіцій: ви були. Максимум, сповнені цікавості".
«Тіна, або про безсмертя». І тут я задумалася, чи не проклинає мене хтось на тому світі за те, що я веду читацький щоденник. ГГ потрапляє до такого собі Елізіуму, де мешкають померлі письменники. Хоча насправді вони не мертві, доки існує про них хоч одна згадка. А кому ж не набридне жити сотні років, коли навіть власне життя інколи видається марним?
- : А Ви ще ніколи не втомлювалися від власного єства?" Я похнюпив носа; кивнув; звісно, це не його справа, але таки: так. Десь двічі на день."
До чого тут Тіна і як вишукано помститися ворогу, читайте самі. No spoilers.
«Ґьоте та один із його поціновувачів». Одразу скажу, що німецької не знаю, тому в мене немає думки щодо Ґете/Ґьоте. Бажаючі знавці можуть почитати два різні погляди в Інтернеті. А я поки розкажу про те, як ГГ супроводжував по сучасному світу дух творця «Фауста». Отже, йому дали невелику суму 63 марки, щоб поводити, як виявляється, ласого до дівчат і марнославного класика вулицями німецького міста. Одразу бачимо, що ГГ зневажає Ґьоте і, розповідаючи йому про тодішнє життя, весь час вставляє саркастичні фрази, одним словом, попускає його, вкладаючись у допустиму норму. Наприкінці Ґьоте, перш ніж розтанути, бурмоче: «I’m sorry for you». Присуд зроблено — і час звітів.
Моментик атеїстичної шпильки:
«молодий мрійник; слідом за обожнюваним поетом прошкує у нужник і мусить підвестися, щоб подати тому клапоть газети «За християнську культуру»
Трошки загальних речей:
«Не завжди похвалою є прославляння країни, мовляв, вона була колискою великих людей. Сюди належить бодай зауваження, що вона ж стала і їхньою могилою;»
І нещадність Шмідта:
«Якщо до мене дійде ще одна така чутка, з тим, хто її розпускає, я вчиню нещадно — ні, я не притягну до суду, це не в моїй манері. Я присвячу йому свою наступну книжку!: економічні і суспільні наслідки цього нехай будуть йому наукою на все подальше життя!»
Як правильно читати книгу. Оскільки приміток багато і вони в кінці, скористайтеся суперобкладинкою: закладіть нею сторінку, де знаходиться поточна примітка. Так буде дуже швидко і зручно. Для позначення місця, де читаєте самі твори, краще використовувати звичайну закладку.
Видавництву. -: Величезна подяка! І буду більш вдячна, якщо Шмідта перекладете ще, можливо, навіть роман ^^
July 18, 2025
“це все теорія інших, тих, хто виїжджає на фабулі; у мене ж принципово нічого не відбувається (…) ;)
німецький експресіонізм це те що може мене задовільнити. рвано, дотепно, інтелектуалізовано, трохи більше ніж я здатна осмислити.
експресіонізм вдома - Семенко і Юрій Косач
німецький експресіонізм це те що може мене задовільнити. рвано, дотепно, інтелектуалізовано, трохи більше ніж я здатна осмислити.
експресіонізм вдома - Семенко і Юрій Косач
Read
July 20, 2017Красиво, цікаво, дотепно, авангардно. Важко навіть із чимось порівняти. В Левіафані про другу світову, релігію й науку, Покахонтас про суспільство й кохання, а Тіна та Ґьоте фантастично-сатиричні про літературний світ. Дуже раджу!
October 7, 2018
книжка від якої отримуєш те, що очікуєш - оригінальність - стилю, форми, оповіді, героїв, оформлення. усе гармонійно поєднується. тексти не для всіх, а для тих хто прагне. тексти з яких можуть вийти кілька змістовних кінострічок, а то й новомодних - міні-серіалів.
книжка до якої хочу і буду повертатися.
книжка до якої хочу і буду повертатися.
Displaying 1 - 7 of 7 reviews