«Смуток відбивається
у кожному куточку моїх картин,
і я не бачу жодного виходу,
бо така вже, певно, доля моя»
Так співпало, що після меланхолійної Сильвії Плат я взяв до руки книжку про більш палку, але не менш знедолену жінку. Мені складно назвати її картини привабливими, вони наповнюють тривожністю, відчуттям вразливості і переживанням втрати. І не вникаючи в біографію Фріди Кало складно повʼязати епатажну та впевнену в собі жінку з образами на її картинах.
«Проте було б хибно бачити у Фріді Кало лише смертельно поранену істоту, яка малювала безнадію та «смерть, яка не йшла з голови». Роздивившись зблизька, можна помітити її вражаюче безмежне кохання, життєрадісність, промені, що струменіли від неї, неначе павичів хвіст». З неї дуже легко зробити мученицю, що шукала порятунку в комунізмі. Відвідавши москву вона б побачила ту саму полярність суспільства, яка обурювала її в Нью-Йорку. «Насправді вона дистилювала «полегшену» версію того, що могло б скидатися на два різних вірування. Забувши, з одного боку, тюрми й жахіття сталінського режиму, а з іншого — жорсткий класовий поділ та криваві практики ацтекського суспільства. Це «очищене» бачення двох авторитарних режи��ів показує, на думку Сари М. Лоу, що інтерес Фріди до комунізму перевершує рівень соціальної відповідальності і постає радше епістемологічними, навіть релігійними пошуками «основ», здатний утвердити її віру - яка вичерпувалася з наближенням смерті.»
Вона справді пережила багато болю, як фізичного так і емоційного, який великою мірою сформував її, як митця. «Поволі живопис обернувся проти тієї, що виставила світові своє скалічене тіло. Мистецтво ні від чого не лікує. Просто ставить запитання і підтримує рани в розʼятреному стані.»