Поза межами болю. Дума пралісу.

In crudo

by Осип Турянський

«Поза межами болю» Осипа Турянського поряд із романами «Смерть героя» Р. Олдінгтона, «На західному фронті без змін» Е.-М. Ремарка, «Прощавай, зброє!» Е. Хемінгвея визнаний одним із кращих творів світової літератури про Першу світову війну і «втрачене покоління». Трагічна боротьба за життя у пащі смерті, спротив нелюдським інстинктам задля збереження людського задають йому напружену епіко-ліричну інтонацію.
«Дума пралісу» — алегорична повість про «українське дводушшя» та інші комплекси українства.

Genres: Classics

312 pages, Paperback

First published January 1, 2015

About the author

Український письменник і літературний критик, поліглот, учитель середніх шкіл Галичини.
Народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів (нині Радехівський район Львівської області) у родині тесляра. Був найстаршим серед 11 дітей. За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії. Матеріальне становище сім'ї було важким, тому Осип заробляв гроші репетиторством і навчався. Потім 1907 року закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію. Здобув науковий ступінь доктора філософії. Працював учителем середніх шкіл Галичини.

У літературі дебютував 1908 року новелами «Курка», «Ей, коб були мене вчили», «Де сонце?» в альманасі віденської «Січі».

З 1910 року викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії. Того ж року одружився з дочкою депутата Віденського парламенту о. Степана Онишкевича Стефанією. У них народився син Мирослав, який став чемпіоном з шахів у Львові, а з 50-х років ХХ ст. належав до шахових майстрів США.

Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт. У 1915 році потрапив до сербського полону. Перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба.

Пережите в сербському полоні відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917). Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури.

Після повернення з Італії до Австрії викладав право у Віденському університеті, потім працював у Галичині, займався видавничою та педагогічною діяльністю.

У 1922 письменник завершує роботу над памфлетом «Дума пралісу»

У 1923 році Осип Турянський повернувся додому і працював директором Яворівської, Дрогобицької, Рогатинської гімназій, де викладав німецьку, французьку, латинську мови.

У цей час перекладає вірші Шандора Петефі, Ґенріга Гейне, Вільяма Шекспіра.

Підірване сербським полоном здоров'я швидко тануло, і 28 березня 1933 року у Львові письменник помер. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Тільки через п'ятдесят років його ім'я та літературна праця були гідно пошановані.

Reviews

[Inna]

Книга не перший рік була в моїй бібліотеці, але варто було мені прочитати передмову Ростислава Семківа до нового видання повісті автора «Поза межами болю» від «Віхоли», як я зрозуміла, що треба братися читати.

В українській літературі мало текстів про Першу світову, але Турянський – той, хто тепер завжди спадатиме на думку, адже справа не тільки в письменницькій майстерності чи темі, а в самому досвіді автора. Осип Турянський народився у Львівській області у родині теслі, здобув ступінь доктора у Віденському університеті і був мобілізований під час Першої світової війни. Далі сербський полон, перехід в мороз через албанські гори, смерті десятків тисяч інших полонених. Турянський зміг вижити. І свій страшний досвід закарбував у художній повісті «Поза межами болю».

Історія абсолютно трагічна: семеро військовополонених з числа народів, що населяли Австро-Угорську імперію, вбивають сербського конвоїра під час переправлення через гори Албанії. Після цього вони лишаються один на один з морозом, голодом та власними мареннями про колишнє життя.

«А там, на блакитному крайнебі, під задуманим, темним лісом, на зеленому рядні буйних трав синє повітря в розкішній жарі сонця тремтить… тремтить…»

Семків, порівнюючи Стефаника з Турянським, називає саме останнього найсильнішим експресіоністом в нашій літературі. Це питання до літературознавців, але як читачка скажу, що я була вражена тим сплавом образів та галюцинацій, які мучать приречених героїв. Це не просте читання зараз, воно навіть може бути триґерним, але якщо ви готові, то Турянський – це можливість відкрити для себе щось геть нове в нашій літературі.

«Дума пралісу» - філософсько-алегоричний твір. За звинуваченням Мавпи на суд до Лева приводять Вовка. Його злочин у тому, що він обізвав Мавпу людиною. Якщо щось з цього здається вам знайомим, то все правильно, тут є неприховані алюзії на Франка, адже головний прокурор у справі – Лис Микита. У твір також вплетена притча про Сатану, де той намагатиметься виявити найбільшого злочинця і запросити його до себе. Тут будуть і Клємансо, і Вудро Вільсон, і навіть Ленін, і скажіть ще, що ви могли цього очікувати?

Я розумію, що авторові тут йшлося про «загальний упадок людства в повоєннім часі», але, на мій смак, від скорочення об’єму твір би виграв.

п.с. Оцінка за «Поза межами болю»

[Абрахам Хосебр]

"Якби я був найвищим єством, яке сплодило світ і життя, то, дивлячись на діла своїх рук і на ваші муки, я запався би зі сорому на саме дно пекла."

Це повість про безглуздість всякої естетики перед лицем смерті, стихії та голоду.

"— Огонь… огонь… огонь…! Згинемо без огню.
Недалеко найшли присипаний снігом корч.
З великим зусиллям одчімхали галузки та відтяли його при самім корінні.
Та як розпалити вогонь замерзлими, зеленими галузками?
— Виймайте Шекспіра, Гете, Канта! Вони нам тут придадуться, – глузував Добровський.
Але ще три дні тому вони мусили спалити їх."

"Якби уосіблена найкривавша жорстокість побачила ці очі, вона – це певне, це певне, – вона заплакала б!
Та вона їх не бачить.
Вона сліпа.
Але хтось, що сховався у хмарах, їх бачить.
Бачить і каменем сидить на скам’янілому небі…
Його хвилює яблуко Єви…
Його хвилює пилинка на нозі трутня…
А не схвилює його пекло людського болю!
О боже!
Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!"

[Андріан]

Антивоєнна психологічна поема в прозі – так найчастіше характеризується твір Осипа Турянського «Поза межами болю». Це особистий досвід автора, який пережив війну, полон і голод в албанських горах. У ньому в експресіоністичній манері він показує жахи війни, те, як людина втрачає всі моральні якості та стає гіршою звіра.

«Тяжко конати серед грому гранат, серед голоду й холоду, а ще тяжче жити серед нікчемності й хамства сучасних людей. З цієї причини я, товариші, присягаю вам: коли яким чудом застане хтось нас тут іще живими і схоче рятувати нас, то я скочу в дебру. Я не хочу назад вертати в озвірілий світ». В роздумав головного героя можна зчитати тонкого романтика-естета, якого морально розчавив жах Першої світової війни. Єдине чого він хоче – втекти в світ, якого вже давно не існує. За формою відчутно, що це вже не світ романтиків, досвід війни змінює подачу думок і основні теми в літературі. Але особисто я зчитав надто багато пафосу, через який складно емпатувати героям і автору.

«Дума пралісу» – алегорична повість, яка показує людину без прикрас. Основні теми важливі, але приправити це все Вовчиками-братиками і лисом Микитою така собі ідея. Говорити про жорстоке ставлення до тварин, засуджувати негативні риси людей, лицемірство українців зокрема – важливо і актуально зараз, але форма ніби адаптована для першачків. Чи то автор хотів наслідувати Езопа або Франка, чи просто не хотів писати сатири на сучасне суспільство.

Незвичайним здалось те, як звірі аналізують рядки гімну і те, як він відображає ментальність українського народу: «Народ, який співає "Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці", не зможе скоро вибитись на волю, бо він не розуміє ось якої глибокої життєвої правди: вороженьки не гинуть, як роса на сонці, лиш ворожень-ків треба вбити, знищити, як нахабних щурів. А потім, панове! Що за мʼякість, що за душевна розхляпаність обдарювати кривавого тирана титулом "вороженько... "»

[Anna Levandovski]

Я просто до глибини душі вражена цією книгою. Це було сильно, глибоко, чуттєво та неймовірно сильно.
"Лише сонце, теплі промені спогадів, що криються глибоко в нашій душі, можуть змусити наше серце безжально битися, навіть у безпросвітній темряві»!