What do you think?
Rate this book
Дракони і леви #1
Король має померти
Перша частина трилогії «Дракони і леви».
Альберт Галат — молодший принц королівства Інтегра, де магія суворо заборонена. Коли він стає надто популярним, старший брат-король вирішує позбутися потенційної загрози й наказує йому одружитися з королем ворожої держави. Але великий білий дракон, король Свеї, погоджується на цей шлюб не випадково. Зловісне пророцтво придворної віщунки змушує його якомога швидше знайти вірного партнера, який зможе стати його союзником.
Альберт Галат — молодший принц королівства Інтегра, де магія суворо заборонена. Коли він стає надто популярним, старший брат-король вирішує позбутися потенційної загрози й наказує йому одружитися з королем ворожої держави. Але великий білий дракон, король Свеї, погоджується на цей шлюб не випадково. Зловісне пророцтво придворної віщунки змушує його якомога швидше знайти вірного партнера, який зможе стати його союзником.
- GenresQueer Fantasy
608 pages, Hardcover
First published January 1, 2026
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
November 6, 2026
Замовила книгу на радощах, що виходить один з перших фентезійних квір-романів в українській літературі. Проте ще на етапі анонсу було видно, що авторка надихалась «Полоненим принцом», і зазвичай в такому немає нічого поганого: скоріш за все, вона палка фанатка К.С. Пакат. Але коли джерело натхнення явно одне й до того ж таке помітне, варто очікувати вторинності.
Власне, так і вийшло. Ми отримали один в один полоненого принца з невеликими відмінностями, які радше виглядають як спроба списати, змінивши трохи, щоби вчителька не здогадалась, ніж як першопочатково власна ідея. Від кричущої схожості з чужим твором не рятують ані технопрогрес та дрібка стимпанкової естетики, ані магія. Навіть рівень інтриг та наївні спроби в політику не надто рятують.
Ба більше, таке враження, ніби кожен раз, коли книга стає аж занадто схожою на полоненого принца, авторка кидає просто в обличчя якусь згадку технологій або чари. Мовляв, дивіться, це інший твір, я не копіюю!
В результаті цих відчайдушних спроб у неї голос Вільяма в житті чомусь звучить точно так само, як і в записі та радіоетерах. І нічого, що таке в принципі майже неможливо – як через спотворення технікою, так і через те, що під час публічних виступів та поза ними людина зазвичай розмовляє та звучить по-різному. Але гаразд, останнє можна пояснити тим, що король, припустимо, в житті має звичку говорити поставленим голосом. Та це однаково не вирішує решти питань до тексту та вторинності всього твору.
Тут ніби береш до рук «Служницю», перед тим прочитавши «Останню місис Перріш». Або відкриваєш «Чарівника смарагдового міста» і не можеш зрозуміти, чому «Чарівника країни Оз» видали під іншою назвою та з іншими іменами героїв.
Також незрозуміло, чи бачили книгу літературні редактори перед тим, як випустити в друк. Лексичні та стилістичні помилки вже з перших сторінок.
«Наречений і майбутній чоловік» – для чого двічі повторювати одне й те саме?
Якщо це така спроба передати відчай головного героя та повільне усвідомлення ситуації, в якій він опинився (Ось ця людина, мовляв, стане моїм чоловіком. Ось цей чужий чоловік з фальшивим єлейним голосом), то це робиться парцеляцією: «Наречений. Майбутній чоловік».
«Проти глупої ночі». Глупа ніч – це пізня, глибока ніч. Проти ночі – перед початком ночі. А «проти глупої ночі» – це що за гібрид?
І таких прикладів у тексті ще багато.
Авторка ніби щосили намагалась показати, що вона в побуті не російськомовна й ніколи такою не була, і напхала побільше слів та конструкцій, які, як їй здавалося, притаманні українській мові.
Вишенькою на торті стала обкладинка з класичними ознаками ШІ-генерації: кривим незрозумілим візерунком на одязі, трохи перекошеними обличчями та дивними тінями. І на усьому цьому – золоте тиснення. Як не сумно, та вся книга в суті своїй – золото дурнів. Олена Стародубцева свідомо чи несвідомо вибрала здаватись, а не бути.
Можливо, комусь, хто не читав Пакат, зайде, адже темп оповіді досить жвавий, є цікаві моменти, в загальному не .затягнуто. Але для решти читачів це буде скоріше як Полонений принц з Temu.
Власне, так і вийшло. Ми отримали один в один полоненого принца з невеликими відмінностями, які радше виглядають як спроба списати, змінивши трохи, щоби вчителька не здогадалась, ніж як першопочатково власна ідея. Від кричущої схожості з чужим твором не рятують ані технопрогрес та дрібка стимпанкової естетики, ані магія. Навіть рівень інтриг та наївні спроби в політику не надто рятують.
Ба більше, таке враження, ніби кожен раз, коли книга стає аж занадто схожою на полоненого принца, авторка кидає просто в обличчя якусь згадку технологій або чари. Мовляв, дивіться, це інший твір, я не копіюю!
В результаті цих відчайдушних спроб у неї голос Вільяма в житті чомусь звучить точно так само, як і в записі та радіоетерах. І нічого, що таке в принципі майже неможливо – як через спотворення технікою, так і через те, що під час публічних виступів та поза ними людина зазвичай розмовляє та звучить по-різному. Але гаразд, останнє можна пояснити тим, що король, припустимо, в житті має звичку говорити поставленим голосом. Та це однаково не вирішує решти питань до тексту та вторинності всього твору.
Тут ніби береш до рук «Служницю», перед тим прочитавши «Останню місис Перріш». Або відкриваєш «Чарівника смарагдового міста» і не можеш зрозуміти, чому «Чарівника країни Оз» видали під іншою назвою та з іншими іменами героїв.
Також незрозуміло, чи бачили книгу літературні редактори перед тим, як випустити в друк. Лексичні та стилістичні помилки вже з перших сторінок.
«Наречений і майбутній чоловік» – для чого двічі повторювати одне й те саме?
Якщо це така спроба передати відчай головного героя та повільне усвідомлення ситуації, в якій він опинився (Ось ця людина, мовляв, стане моїм чоловіком. Ось цей чужий чоловік з фальшивим єлейним голосом), то це робиться парцеляцією: «Наречений. Майбутній чоловік».
«Проти глупої ночі». Глупа ніч – це пізня, глибока ніч. Проти ночі – перед початком ночі. А «проти глупої ночі» – це що за гібрид?
І таких прикладів у тексті ще багато.
Авторка ніби щосили намагалась показати, що вона в побуті не російськомовна й ніколи такою не була, і напхала побільше слів та конструкцій, які, як їй здавалося, притаманні українській мові.
Вишенькою на торті стала обкладинка з класичними ознаками ШІ-генерації: кривим незрозумілим візерунком на одязі, трохи перекошеними обличчями та дивними тінями. І на усьому цьому – золоте тиснення. Як не сумно, та вся книга в суті своїй – золото дурнів. Олена Стародубцева свідомо чи несвідомо вибрала здаватись, а не бути.
Можливо, комусь, хто не читав Пакат, зайде, адже темп оповіді досить жвавий, є цікаві моменти, в загальному не .затягнуто. Але для решти читачів це буде скоріше як Полонений принц з Temu.
Did Not Finish
September 11, 2026*планую читати*
November 12, 2026
Я дуже тішуся, що прочитала українську чисту квір-фентезі. Спочатку моє ставлення до твору було дещо упередженим, бо я боялася натрапити на вже знайоме. Але ніт. Це унікальна історія. Обожнюю Альберта. Він дуже справжній. Обожнюю його левеня. Трохи сторожко ставлюся до Вільяма, бо лише потоки знають, що цьому драконові може надалі збрести в голову. Обожнюю Катерину Демшин. Найпотужнішою главою для мене стало "Пекло". Бо власні такі самі емоції ще свіжі в пам’яті й досі болять. Але я дісталася до її кінця. Потім було вже легше. Остання глава — яскрава і кінематографічна. Навмисно читала повільно, щоб детальніше все уявити. Те, що намалювала моя уява, слідуючи за пером авторки, було дуже рельєфно, подекуди кутасто, але гармонійно. Спеціально не згадую улюблені сцени, тонкі моменти чи цікаві повороти, щоб не спойлерити. Дуже сподіваюся, що на наступну частину не доведеться чекати довго. Хоча… навіть якщо доведеться, то, гадаю, історію Альберта перечитаю залюбки. Ставлю "Король має померти" на полицю улюбленого. Та авансом резервую там ще два місця для наступних частин.
Displaying 1 - 3 of 3 reviews