What do you think?
Rate this book
Jednog proljeća u Černobilu
26. je travanj 1986. U Černobilu se srce reaktora nuklearne centrale počinje topiti. Oblak pun radionuklida putuje tisućama kilometara. U to vrijeme Emmanuel Lepage ima 19 godina. U nevjerici gleda i sluša informacije s televizije. 22 godine kasnije, u travnju 2008., odlazi u Černobil kako bi tekstom i crtežom dočarao život preživjelih i njihove djece na iznimno kontaminiranoj zemlji. Kada je onamo odlučio otići na nagovor udruge Dessin'Acteurs (Crtaktivisti), Emmanuelu se činilo da izaziva smrt. Kada se nađe u vlaku koji ga vodi u Ukrajinu, gdje se nalazi nekadašnja centrala, muči ga jedno pitanje: što ja ovdje radim?
160 pages, Hardcover
First published October 4, 2012
24 people are currently reading
621 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 166 reviews
Read
June 20, 2021Ооооокей, минула заледве половина року, але я вже знаю, хто отримує премію для найбісючішого протагоніста року, і то з величезним відривом!
Французький лівак-коміксист із антиатомного лоббі* вирушає в Чорнобиль, щоб намалювати агітку проти атомних електростанцій.
Трясеться, ніби йде на смерть. Родина проводжає його, як покійника, приймаючи як даність, що його діти ростимуть без батька.
Як ви думаєте, коли ж він вирушає в цю небезпечну зону? Може, у травні 1986 року, коли реально страшно? Нє, ніфіга, у травні 2008 року, коли в зоні живуть люди, в зоні працюють люди, в зоні активний туристичний трафік, і якщо не робити явних дурниць (типу там облизувати техніку), то коротка поїздка небезпечна не більше, ніж перехід будь-якої вулиці в Києві.
"Я відкрию заборонені землі, де блукає смерть", - думає наш безстрашний мандрівник, і в'їжджає на київський вокзал. Ну, тут визнаймо, що це relatable content, бо всі ми хоч раз думали, що київський вокзал - це "заборонені землі, де блукає смерть", особливо коли з недосипу йдеш на інтерсіті рано-вранці, але "відкрию"???? "заборонені землі"???? Sooookah, ми тут живемо, а зараз не XVIII століття, коли Джеймс Кук міг заявити про відкриття земель, де взагалі-то хтось живе споконвіку. І то - Кука за таке з'їли. Я б теж з'їла того, хто б заявив би мені таке в обличчя.
Карочє, приїздять вони вперше в зону відчуження, а ввечері місцеві накривають їм поляну. Це вони зрозуміли, - додумується наш інтелектуал-оповідач, - що "після пережитого нами треба закликати життя назад, як на похоронних обрядах". Sooookah х2, та ці місцеві живуть під самою зоною, шастають у зону постійно, виносять звідти речі на продаж, думаю, гриби-ягоди там збирають. Їм твій багатий духовний досвід видався би брєдом, у нас просто заведено накривати поляну в будь-якій незрозумілій ситуації.
Тут, на щастя, наш герой починає потрошку прозрівати, що, хоча він приїхав малювати смерть, його зустріло життя. Йому платять за жахастик, а його малюнки сповнені барв і краси. Не за це мені платили, - панікує герой, і впадає в істерику про те, що реальність нереальна, і його жахастики реальніші за багатоманіття реального життя регіону. Бо це ми звичні до того, що живемо на масових безіменних могилах і смерть близько співіснує з життям, а він-то думав, що ми тут усі зомбі.
При цьому суто технічно там багато цікавого: перехід від ч-б зображення до кольору, коли він починає відмовлятися від своїх картинок у голові на користь безпосередньо побаченого; малюнки як хроніка фізичного досвіду художника - у нього болить рука, йому страшно в зоні, тому малює поквапцем і м'якими інструментами, що відбивається у стилі; тема, що людське сприйняття нездатне осягнути й передати певні досвіди, й тому треба шукати різні механічні способи документації (від рентгену до відбитку пастельного пейзажу на звороті іншого аркуша). Але терпіти цю оповідь реально важко, попри неймовірно гарні пейзажі.
* Західних ліваків, які проти атомної енергетики, мені взагалі апріорі хочеться стукнути чимось важким, тому що зелена енергія не покриє всіх потреб (ну, крім якихось винятків штибу Ісландії), а отже, залишається альтернатива між вугіллям і російським газом. Але жодна з цих опцій теж не є безпечною!
Скажім, про вугілля: в Україні за роки незалежності тільки в найбільших аваріях загинуло понад тисячу шахтарів. Кожен мільйон тон добутого в Україні вугілля коштує два життя (і це прогрес, бо в 1999 це було 3,62 життя). Доплюсуймо життя тих шахтарів, які померли поза аваріями від пов'язаних із ремеслом хвороб, і тих, хто втрачає здоров'я внаслідок забруднення довкілля - і ми, ймовірно, отримаємо цифри, цілком порівнювані з Чорнобилем (або й більше, хз). І це, прошу зауважити, тільки Україна.
Російський газ - теж не безкровна опція, очевидно.
Але всі ці мертві - вони поза чистеньким безпечним заходом, а тому ніби й не жили взагалі.
Французький лівак-коміксист із антиатомного лоббі* вирушає в Чорнобиль, щоб намалювати агітку проти атомних електростанцій.
Трясеться, ніби йде на смерть. Родина проводжає його, як покійника, приймаючи як даність, що його діти ростимуть без батька.
Як ви думаєте, коли ж він вирушає в цю небезпечну зону? Може, у травні 1986 року, коли реально страшно? Нє, ніфіга, у травні 2008 року, коли в зоні живуть люди, в зоні працюють люди, в зоні активний туристичний трафік, і якщо не робити явних дурниць (типу там облизувати техніку), то коротка поїздка небезпечна не більше, ніж перехід будь-якої вулиці в Києві.
"Я відкрию заборонені землі, де блукає смерть", - думає наш безстрашний мандрівник, і в'їжджає на київський вокзал. Ну, тут визнаймо, що це relatable content, бо всі ми хоч раз думали, що київський вокзал - це "заборонені землі, де блукає смерть", особливо коли з недосипу йдеш на інтерсіті рано-вранці, але "відкрию"???? "заборонені землі"???? Sooookah, ми тут живемо, а зараз не XVIII століття, коли Джеймс Кук міг заявити про відкриття земель, де взагалі-то хтось живе споконвіку. І то - Кука за таке з'їли. Я б теж з'їла того, хто б заявив би мені таке в обличчя.
Карочє, приїздять вони вперше в зону відчуження, а ввечері місцеві накривають їм поляну. Це вони зрозуміли, - додумується наш інтелектуал-оповідач, - що "після пережитого нами треба закликати життя назад, як на похоронних обрядах". Sooookah х2, та ці місцеві живуть під самою зоною, шастають у зону постійно, виносять звідти речі на продаж, думаю, гриби-ягоди там збирають. Їм твій багатий духовний досвід видався би брєдом, у нас просто заведено накривати поляну в будь-якій незрозумілій ситуації.
Тут, на щастя, наш герой починає потрошку прозрівати, що, хоча він приїхав малювати смерть, його зустріло життя. Йому платять за жахастик, а його малюнки сповнені барв і краси. Не за це мені платили, - панікує герой, і впадає в істерику про те, що реальність нереальна, і його жахастики реальніші за багатоманіття реального життя регіону. Бо це ми звичні до того, що живемо на масових безіменних могилах і смерть близько співіснує з життям, а він-то думав, що ми тут усі зомбі.
При цьому суто технічно там багато цікавого: перехід від ч-б зображення до кольору, коли він починає відмовлятися від своїх картинок у голові на користь безпосередньо побаченого; малюнки як хроніка фізичного досвіду художника - у нього болить рука, йому страшно в зоні, тому малює поквапцем і м'якими інструментами, що відбивається у стилі; тема, що людське сприйняття нездатне осягнути й передати певні досвіди, й тому треба шукати різні механічні способи документації (від рентгену до відбитку пастельного пейзажу на звороті іншого аркуша). Але терпіти цю оповідь реально важко, попри неймовірно гарні пейзажі.
* Західних ліваків, які проти атомної енергетики, мені взагалі апріорі хочеться стукнути чимось важким, тому що зелена енергія не покриє всіх потреб (ну, крім якихось винятків штибу Ісландії), а отже, залишається альтернатива між вугіллям і російським газом. Але жодна з цих опцій теж не є безпечною!
Скажім, про вугілля: в Україні за роки незалежності тільки в найбільших аваріях загинуло понад тисячу шахтарів. Кожен мільйон тон добутого в Україні вугілля коштує два життя (і це прогрес, бо в 1999 це було 3,62 життя). Доплюсуймо життя тих шахтарів, які померли поза аваріями від пов'язаних із ремеслом хвороб, і тих, хто втрачає здоров'я внаслідок забруднення довкілля - і ми, ймовірно, отримаємо цифри, цілком порівнювані з Чорнобилем (або й більше, хз). І це, прошу зауважити, тільки Україна.
Російський газ - теж не безкровна опція, очевидно.
Але всі ці мертві - вони поза чистеньким безпечним заходом, а тому ніби й не жили взагалі.
June 27, 2020
“This is not your husband anymore [a man who has been near the core tells his wife]. This is a radioactive object.”
Since I just read the great new work of comics journalism from Joe Sacco, Paying the Land, a work focused on the Dene First Nation peoples of the Northwest territories, in part about the desecration of the land in the process of extracting oil and gas for energy, I looked for another work of comics journalism focused on the land and found this, Springtime in Chernobyl by Emmanuel Lepage, about another kind of land desecration and nuclear energy. Both are projects done by outsiders going in to a place to bear witness. Eco/art tourism? Perhaps, but something deeper is going on here in the effort to explore today in the light of troubled environmental history.
“A nuclear waste dump shaped like a city.”
I have not yet begun viewing or reading the array of recent Chernobyl-related books or documentaries, but I was acutely aware of the event as it happened. A nightmare. April 26, 1986. The reactor core of a nuclear power plant begins to melt down in a small town in Ukraine. People are told to evacuate, up to 350K of them, but not to worry, it’s just a fire. The government does what it does when disasters happen, as now during the pandemic, they lie for days about it. But the radioactive clouds spread across the country and across Europe so they can't spin it endlessly. The place is devastated, many people die, and what you expect will happen happens: Babies are born horribly deformed, and cancer proliferates. You’ll never be able to live in that region again. But some people refuse to stay deported to Kiev; some folks who own places there move back, though the radiation levels are murderously high. And still today, thirty-four years later and counting, are murderously high.
“The Chernobyl disaster is the first nail in the coffin of the Soviet bloc.”
In 2008, a group of various kinds of artists from France decide to bear witness, in any way they can. Lepage is an artist. He draws. But as the time for departure approaches, he becomes psychosomatically unable to draw, in terrible pain. Then when he gets there he is able to draw again, slowly at first, then steadily. For some reason he has to, he is driven to. They are there for only weeks, they don’t speak the language, but they know the history, the science. But Lepage has his own wife and kids! What is he going for, he asks himself before, during and after, but the book gives some answers.
Lepage asks himself, “How can I draw the invisible?” He says, “drawing is like trying to make the invisible visible. Lifting a veil.” But radioactivity, everywhere there, how to show it? (We might think now of the silent, invisible killer, Covid-19). I was reminded, too, of the groups going to the Arctic Circle to document the devastation there, the loss of wildlife, the melting ice caps, the lost glaciers, another vast silent killer we have created. Lepage is one of a group called Illusactivists, illustrator activists, a collective devoted to social change. He documents with his group these northern nuclear ghost towns, “the wreckage of an entire socialist continent.”
“The zone is a place without people. It doesn’t need them.”
The group, that includes musicians, writers, interpreters, a traditional journalist, and others, visit these ghost towns with masks on, recording radiation levels as they go, and drawing, walking gingerly everywhere, not eating local food, and inventing music, everywhere. Documenting what is there now. Paying tribute to the land, to the generations of loss. Most of Lepage’s art is delicate, muted, black and white; he is expected to show devastation, more than decades later, and he does find it, the horror show goes on, but he is also surprised and confused to find color, resiliency, rebirth, children at play, people to drink vodka with.
He talks to looters, he talks with those in the area who look much older than they are, he draws portraits of the land and people he meets there who are living in the area. Lepage says he has always been led to draw places "where humanity’s carelessness and folly have led to its downfall.” But he also draws Marika, a nine year old girl who was born in the area, considered a miracle. Early on, all the drawings are black and white, but against his own instincts, he draws what he can't deny in some areas: Color. Life. Maybe some things, some people, can survive environmental devastation.
No one who has been close to Chernobyl, Three Mile Island or Fukushima has a neutral view of the potential horrors of nuclear power plants. If you have a tendency to think this way, read this book.
Since I just read the great new work of comics journalism from Joe Sacco, Paying the Land, a work focused on the Dene First Nation peoples of the Northwest territories, in part about the desecration of the land in the process of extracting oil and gas for energy, I looked for another work of comics journalism focused on the land and found this, Springtime in Chernobyl by Emmanuel Lepage, about another kind of land desecration and nuclear energy. Both are projects done by outsiders going in to a place to bear witness. Eco/art tourism? Perhaps, but something deeper is going on here in the effort to explore today in the light of troubled environmental history.
“A nuclear waste dump shaped like a city.”
I have not yet begun viewing or reading the array of recent Chernobyl-related books or documentaries, but I was acutely aware of the event as it happened. A nightmare. April 26, 1986. The reactor core of a nuclear power plant begins to melt down in a small town in Ukraine. People are told to evacuate, up to 350K of them, but not to worry, it’s just a fire. The government does what it does when disasters happen, as now during the pandemic, they lie for days about it. But the radioactive clouds spread across the country and across Europe so they can't spin it endlessly. The place is devastated, many people die, and what you expect will happen happens: Babies are born horribly deformed, and cancer proliferates. You’ll never be able to live in that region again. But some people refuse to stay deported to Kiev; some folks who own places there move back, though the radiation levels are murderously high. And still today, thirty-four years later and counting, are murderously high.
“The Chernobyl disaster is the first nail in the coffin of the Soviet bloc.”
In 2008, a group of various kinds of artists from France decide to bear witness, in any way they can. Lepage is an artist. He draws. But as the time for departure approaches, he becomes psychosomatically unable to draw, in terrible pain. Then when he gets there he is able to draw again, slowly at first, then steadily. For some reason he has to, he is driven to. They are there for only weeks, they don’t speak the language, but they know the history, the science. But Lepage has his own wife and kids! What is he going for, he asks himself before, during and after, but the book gives some answers.
Lepage asks himself, “How can I draw the invisible?” He says, “drawing is like trying to make the invisible visible. Lifting a veil.” But radioactivity, everywhere there, how to show it? (We might think now of the silent, invisible killer, Covid-19). I was reminded, too, of the groups going to the Arctic Circle to document the devastation there, the loss of wildlife, the melting ice caps, the lost glaciers, another vast silent killer we have created. Lepage is one of a group called Illusactivists, illustrator activists, a collective devoted to social change. He documents with his group these northern nuclear ghost towns, “the wreckage of an entire socialist continent.”
“The zone is a place without people. It doesn’t need them.”
The group, that includes musicians, writers, interpreters, a traditional journalist, and others, visit these ghost towns with masks on, recording radiation levels as they go, and drawing, walking gingerly everywhere, not eating local food, and inventing music, everywhere. Documenting what is there now. Paying tribute to the land, to the generations of loss. Most of Lepage’s art is delicate, muted, black and white; he is expected to show devastation, more than decades later, and he does find it, the horror show goes on, but he is also surprised and confused to find color, resiliency, rebirth, children at play, people to drink vodka with.
He talks to looters, he talks with those in the area who look much older than they are, he draws portraits of the land and people he meets there who are living in the area. Lepage says he has always been led to draw places "where humanity’s carelessness and folly have led to its downfall.” But he also draws Marika, a nine year old girl who was born in the area, considered a miracle. Early on, all the drawings are black and white, but against his own instincts, he draws what he can't deny in some areas: Color. Life. Maybe some things, some people, can survive environmental devastation.
No one who has been close to Chernobyl, Three Mile Island or Fukushima has a neutral view of the potential horrors of nuclear power plants. If you have a tendency to think this way, read this book.
March 12, 2022
This graphic novel has very well done illustrations with text that tells the story of the tragedy at Chernobyl and the aftermath 22 years later. The author was 19 years old at the time watching news reports on television. He went to the site two decades later with a group of activists and artists to document the lives of survivors and their children living on contaminated land.
June 20, 2021
приїздить лепаж на край світу, де sunt dracones, і з захватом юного першовідкривача шле звідти нотатки: дракони, виявляється, не тільки страшні, а й гарні, песиголовці цілком уміють людською мовою, а страви їхні смачні й поживні, хоч і приховують у собі небезпеку (прямо як у проппа — не їжте в краю мертвих, бо не буде вам вороття). виявляється, після катастрофи життя триває, на попелищі ростуть квіти й решта прозрінь.
і все було б добре, тільки край світу в лепажа — у київській області, у пізніх двохтисячних.
це один із найкрасивіших коміксів, які я бачила. гризайлеві малюнки, плями кольору там, де герой відчуває небезпеку або в нього рвуться шаблони, пейзажі, яких хочеться ще більше, — воно гарне, аж очам боляче. і, в принципі, з історією не все трагічно: у героя таки виникають підозри, що набір ідей, який він намагається натягти на реальність, куди приїхав, не зовсім їй відповідає, — але якось too little, too late.
і все було б добре, тільки край світу в лепажа — у київській області, у пізніх двохтисячних.
це один із найкрасивіших коміксів, які я бачила. гризайлеві малюнки, плями кольору там, де герой відчуває небезпеку або в нього рвуться шаблони, пейзажі, яких хочеться ще більше, — воно гарне, аж очам боляче. і, в принципі, з історією не все трагічно: у героя таки виникають підозри, що набір ідей, який він намагається натягти на реальність, куди приїхав, не зовсім їй відповідає, — але якось too little, too late.
February 22, 2025
Апдейт — знизила до 2 зірок, бо ну це все ж повний зашквар
Поставила 3 зірки виключно за візуальну красу (малюнки дійсно дуже гарні, атмосферні і промовляють до читача). Якби не це - тут максимум 2-ка.
Автор - король драми з купою вестерських упереджень щодо життя та буття України, який не спромігся погуглити перед поїздкою, що коїться в Зоні відчуження в 2008-му році. Приїхав малювати агітку та жахастики, але на його власний жаль виявилося, що у нас тут при��ода, села і люди. І всі живуть більш-менш нормально, і немає зомбі-апокаліпсису. І навіть є трансформаторні вишки з електроенергією! Хто б міг подумати.
(проте їсти нашу їжу та ходити лісом без маски (маски? серйозно, ковідна масочка проти радіації? ват?) він все одно не ризикував)
Поставила 3 зірки виключно за візуальну красу (малюнки дійсно дуже гарні, атмосферні і промовляють до читача). Якби не це - тут максимум 2-ка.
Автор - король драми з купою вестерських упереджень щодо життя та буття України, який не спромігся погуглити перед поїздкою, що коїться в Зоні відчуження в 2008-му році. Приїхав малювати агітку та жахастики, але на його власний жаль виявилося, що у нас тут при��ода, села і люди. І всі живуть більш-менш нормально, і немає зомбі-апокаліпсису. І навіть є трансформаторні вишки з електроенергією! Хто б міг подумати.
(проте їсти нашу їжу та ходити лісом без маски (маски? серйозно, ковідна масочка проти радіації? ват?) він все одно не ризикував)
October 27, 2019
"Весна у Чорнобилі" - це щирий і дуже відвертий подорожній щоденник людини, в якої з епічним хрускотом зламалася картина світу.
Якось порівняно нещодавно французькі активісти-борці з ядерною енергетикою вирішили облаштувати мистецьку резиденцію поблизу Зони відчуження. Щоб цей... інші французькі митці-активісти надихалися, просотувалися і розповідали вдома жорстоку й справедливу правду про наслідки нашого втручання в природній штиб речей. Власне, "Весна" розказує про те, як перша порція таких митців - зокрема, художників-коміксистів - спакувала мистецьке приладдя та мікрик безпечних консервів і рушила у Велике Невідоме.
Та частина "Весни", що розповідає про переосмислення дійсності - щемка і переконлива. За словами Еманюеля Лепажа, Чорнобильська катастрофа була для нього свого роду вододілом, після якого змінилося і світовідчуття митця, і мотиви творчості. Тож фактично він їхав за тим, щоб глянути в очі власним чудовиськам. Подивився. Посахався Зоною під щебет лічильників. Зрозумів, що все не так однозначно і там, де очікуєш побачити смерть, можна раптом знайти буяння життя. Та й загалом уся ця лінія - від "Обоже, там що - люди живуть?" до "А, хрін з ним, пішли на базар по свіжі харчі," - іронічна і по-своєму прекрасна.
Весняна Зона - прекрасна просто. Ну і намальовано все це крутезно. Трохи занадто академічно, як на мій смак, проте "сюжетно" обумовлене варіювання технік дуже класно працює.
А от та частина, котра "А шо там у песиголовців?" - вона, канєш, теж прекрасна, але радше своєю абсурдистською незамутньонністю, котру автор навіть не завжди відрефлексовує. Нє, кілька років тому Зємовіт Щерек мені був переконливо пояснив, що навіть для поляків страшний і незбагненний Орієнт починається десь в районі Старого Самбора (і не те, щоб це не було характерно для наших же співвітчизників - ні, я зараз не про ставлення до Росії, тут в межах однієї-єдиної країни/страни розібратися б). Але щось воно кожного разу, як уперше. От і тут Лепаж спочатку жонглює фразами "Київ - рівно таке саме пострадянське місто, яким я його уявляв" (читаємо: нафіга до нього придивлятися), але потім уявлення починаються тріскатися і їм від того стає страшенно боляче. Але співчувати людині, яка очікувала побачити в зоні п'ятиногих свиней, а натомість зустріла в людей, в яких - зненацька! - не по дві голови - щось всерйоз не виходить. Зрозуміло, що тут ідеться про подвійне очуднення і гостям, які, здається, очікували побачити радіоактивну воронку, всіяну сотнями тисяч могил, треба було звикнути до думки: а, це теж люди з мріями, бажаннями і талантами. Але від регулярних фейспалмів це розуміння не рятує.
Якось порівняно нещодавно французькі активісти-борці з ядерною енергетикою вирішили облаштувати мистецьку резиденцію поблизу Зони відчуження. Щоб цей... інші французькі митці-активісти надихалися, просотувалися і розповідали вдома жорстоку й справедливу правду про наслідки нашого втручання в природній штиб речей. Власне, "Весна" розказує про те, як перша порція таких митців - зокрема, художників-коміксистів - спакувала мистецьке приладдя та мікрик безпечних консервів і рушила у Велике Невідоме.
Та частина "Весни", що розповідає про переосмислення дійсності - щемка і переконлива. За словами Еманюеля Лепажа, Чорнобильська катастрофа була для нього свого роду вододілом, після якого змінилося і світовідчуття митця, і мотиви творчості. Тож фактично він їхав за тим, щоб глянути в очі власним чудовиськам. Подивився. Посахався Зоною під щебет лічильників. Зрозумів, що все не так однозначно і там, де очікуєш побачити смерть, можна раптом знайти буяння життя. Та й загалом уся ця лінія - від "Обоже, там що - люди живуть?" до "А, хрін з ним, пішли на базар по свіжі харчі," - іронічна і по-своєму прекрасна.
Весняна Зона - прекрасна просто. Ну і намальовано все це крутезно. Трохи занадто академічно, як на мій смак, проте "сюжетно" обумовлене варіювання технік дуже класно працює.
А от та частина, котра "А шо там у песиголовців?" - вона, канєш, теж прекрасна, але радше своєю абсурдистською незамутньонністю, котру автор навіть не завжди відрефлексовує. Нє, кілька років тому Зємовіт Щерек мені був переконливо пояснив, що навіть для поляків страшний і незбагненний Орієнт починається десь в районі Старого Самбора (і не те, щоб це не було характерно для наших же співвітчизників - ні, я зараз не про ставлення до Росії, тут в межах однієї-єдиної країни/страни розібратися б). Але щось воно кожного разу, як уперше. От і тут Лепаж спочатку жонглює фразами "Київ - рівно таке саме пострадянське місто, яким я його уявляв" (читаємо: нафіга до нього придивлятися), але потім уявлення починаються тріскатися і їм від того стає страшенно боляче. Але співчувати людині, яка очікувала побачити в зоні п'ятиногих свиней, а натомість зустріла в людей, в яких - зненацька! - не по дві голови - щось всерйоз не виходить. Зрозуміло, що тут ідеться про подвійне очуднення і гостям, які, здається, очікували побачити радіоактивну воронку, всіяну сотнями тисяч могил, треба було звикнути до думки: а, це теж люди з мріями, бажаннями і талантами. Але від регулярних фейспалмів це розуміння не рятує.
February 6, 2023
Французи в ранніх 2000-х приїхали до Чорнобиля, щоб побачити наслідки атомної катастрофи. Натомість автор, неочікувано для себе, знаходить справжню красу життя там, де люди її вже не псують.
Перегукнулося мені з «Оформляндією» Камиша, де просочується любов до Зони навіть крізь апокаліптичний пейзаж чи морально-суперечливі вчинки людей.
Малюнок коміксу – дуже!
Перегукнулося мені з «Оформляндією» Камиша, де просочується любов до Зони навіть крізь апокаліптичний пейзаж чи морально-суперечливі вчинки людей.
Малюнок коміксу – дуже!
December 3, 2019
dirljiv i potresan strip o černobilskoj katastrofi. započinje citatima iz knjige "černobilska molitva" svetlane alexijevič kao uvodom i nakon toga emmanuel lepage kreće svojim putem - crtežom pokušava prikazati i dokumentirati svoj posjet černobilu - što je vidio, doživio, osjećao, ljudi koje je upoznao, koja pitanja i koji odgovori su mu se nametnuli..
ako si čitao/la "černobilsku molitvu", ovo je dobar način da si upotpuniš sliku o černobilu: s. alexijevič je dala izvrstan tekstualni prikaz, a lepage vizualni. iako, naravno, i zasebno sasvim dobro funkcioniraju, meni je ovaj strip poslužio kao nadopuna "rupama" koje iz teksta nisam uspjela domisliti.
iako strip nije moj medij niti sam dublje upoznata sa stripom kao vidom umjetnosti, ovome nemam što zamjeriti... tekstom i crtežima u potpunosti je uspio doprijeti do mene pa ako se ikako može reći: ovo je divan ogled o jednom užasu.
ako si čitao/la "černobilsku molitvu", ovo je dobar način da si upotpuniš sliku o černobilu: s. alexijevič je dala izvrstan tekstualni prikaz, a lepage vizualni. iako, naravno, i zasebno sasvim dobro funkcioniraju, meni je ovaj strip poslužio kao nadopuna "rupama" koje iz teksta nisam uspjela domisliti.
iako strip nije moj medij niti sam dublje upoznata sa stripom kao vidom umjetnosti, ovome nemam što zamjeriti... tekstom i crtežima u potpunosti je uspio doprijeti do mene pa ako se ikako može reći: ovo je divan ogled o jednom užasu.
December 28, 2020
Французький художник, заодно й автор низки мальовних історій (bande dessinée), вирішує дослідити Чорнобиль для чергової своєї роботи. Він бере із собою інструменти, колег і додаткові припаси, адже твердо переконаний, що в Україні все заражено радіацією, тому без заготовлених консерв він навряд чи виживе (як же він помилявся). Загалом, його ідея відвідати найбільш небезпечне місце на землі видається для родини нерозумною, тому більшість сприймає усю затію як щось вкрай безглузде й непотрібне. Та й сам Емманюель Лепаж, напевно, слабо вірив у адекватність свого задуму, але все ж вирішив ризикнути. І не дарма.
Якщо коротко, то мальопис Лепажа - це багаторівневе дослідження природи (в обох сенсах) Чорнобиля, людей, стереотипів, творчості й життя. Лепаж просто виграв подвійно, коли вирішив зосередитись у своєму мальописі не тільки на подорожі в зону Чорнобиля, а зануритись у глибинні екзистенційні й естетичні пласти людського буття, використовуючи максимальний потенціал свого таланту як художника. Скажімо, для повсякденності він використовує холодні сірі тони, немов відтворюючи в уяві європейський стереотип щодо Чорнобиля і пострадянських країн, де все депресивно й безнадійно. Аж раптом серед цього пробиваються яскраві, майже кислотні пейзажі лісу, води й неба; пробиваються, наче життя після апокаліпису, захоплюючи нашу свідомість на величезних альбомних розворотах. Потім знову на контрасті з'являються чорні реактори (він їх малює в різному стилі, немов намагаючись підібратись до природи катастрофи як найбільшого людського зла), що асоціюються із безіменними чудовиськами, монстрами й химерами, які мовчки забрали й забирають мільйони життів. І серед усього цього обличчя простих селян: гострі профілі, глибокі очі й неприхована справжність. Як сказав Лепаж, діти виходять завжди справжніми, бо вони не вміють позувати.
Що ж, справжність тут повсюди: від старих покинутих будівель до старого, ледь забутого постеру Юлі десь в кутку старої кухні. Міняються картинки, міняються образи, але незмінним лишається людське життя. Люди хочуть і мають жити, хоча й роблять це в найменш сприятливому місці. Вони співають українські пісні, яких не розуміють французи, п'ють горілку й навчаються у школі, збивають кульбаби на весняних лугах. І десь серед цього життя, глибико в лісі, знаходиться покинута зупинка, що заросла чагарниками й молодими деревами. Блискуча метафора покинутої цивілізації, яку поглинула дика природа як антитеза людському прогресові, що виявився згубним для всіх попри всі надії та сподівання.
Лепаж щоразу знаходить якісь несподівані деталі в цьому постапокаліптичному середовищі, мимоволі забуваючи з яким наміром він сюди їхав. Найцікавіше, що він вже смакує їжу прямо в епіцентрі Чорнобиля, насолоджується його хмурими пейзажами, тобто знаходить сенс життя там, де його наче б не мало бути (і тим більше не передбачалось усією французькою групою). Тому цей мальопис зовсім не про Чорнобиль, а про основне, що варто цінувати: життя. Нема жодного більшого сенсу аніж саме життя, тобто здатність дихати, насолоджуватись їжею, людьми, тваринами. Просто на фізичному рівні відчуваєш, як змінювався Лепаж з кожним ескізом, від сторінки до сторінки. Ці метаморфози й передаються нам, вікдриваючи очі на фундаментальні речі, які ми звикли не помічати.
Якщо коротко, то мальопис Лепажа - це багаторівневе дослідження природи (в обох сенсах) Чорнобиля, людей, стереотипів, творчості й життя. Лепаж просто виграв подвійно, коли вирішив зосередитись у своєму мальописі не тільки на подорожі в зону Чорнобиля, а зануритись у глибинні екзистенційні й естетичні пласти людського буття, використовуючи максимальний потенціал свого таланту як художника. Скажімо, для повсякденності він використовує холодні сірі тони, немов відтворюючи в уяві європейський стереотип щодо Чорнобиля і пострадянських країн, де все депресивно й безнадійно. Аж раптом серед цього пробиваються яскраві, майже кислотні пейзажі лісу, води й неба; пробиваються, наче життя після апокаліпису, захоплюючи нашу свідомість на величезних альбомних розворотах. Потім знову на контрасті з'являються чорні реактори (він їх малює в різному стилі, немов намагаючись підібратись до природи катастрофи як найбільшого людського зла), що асоціюються із безіменними чудовиськами, монстрами й химерами, які мовчки забрали й забирають мільйони життів. І серед усього цього обличчя простих селян: гострі профілі, глибокі очі й неприхована справжність. Як сказав Лепаж, діти виходять завжди справжніми, бо вони не вміють позувати.
Що ж, справжність тут повсюди: від старих покинутих будівель до старого, ледь забутого постеру Юлі десь в кутку старої кухні. Міняються картинки, міняються образи, але незмінним лишається людське життя. Люди хочуть і мають жити, хоча й роблять це в найменш сприятливому місці. Вони співають українські пісні, яких не розуміють французи, п'ють горілку й навчаються у школі, збивають кульбаби на весняних лугах. І десь серед цього життя, глибико в лісі, знаходиться покинута зупинка, що заросла чагарниками й молодими деревами. Блискуча метафора покинутої цивілізації, яку поглинула дика природа як антитеза людському прогресові, що виявився згубним для всіх попри всі надії та сподівання.
Лепаж щоразу знаходить якісь несподівані деталі в цьому постапокаліптичному середовищі, мимоволі забуваючи з яким наміром він сюди їхав. Найцікавіше, що він вже смакує їжу прямо в епіцентрі Чорнобиля, насолоджується його хмурими пейзажами, тобто знаходить сенс життя там, де його наче б не мало бути (і тим більше не передбачалось усією французькою групою). Тому цей мальопис зовсім не про Чорнобиль, а про основне, що варто цінувати: життя. Нема жодного більшого сенсу аніж саме життя, тобто здатність дихати, насолоджуватись їжею, людьми, тваринами. Просто на фізичному рівні відчуваєш, як змінювався Лепаж з кожним ескізом, від сторінки до сторінки. Ці метаморфози й передаються нам, вікдриваючи очі на фундаментальні речі, які ми звикли не помічати.
October 18, 2015
Emmanuel Lepage je pravi auteur.
Ovaj strip o posljedicama Černobilske nuklearne katastrofe 1986., crtao je u Černobilu riskirajući trajne zdravstvene probleme zbog radijacije.
Strip ima dosta meta elemenata, jer je radnja o tome kako je autor dobio grčeve u ruci kojom crta upravo u trenutku kada je već imao problema s inspiracijom i dok su ga morile sumlje u njegov talent. Tada dobiva ponudu od udruge koja se zalaže za ukidanje nuklearki u Francuskoj da s njima ode u Černobil i stripom dokumentira strahote koje su nastale pucanjem reaktora i curenjem radijacije. Autor pokušava smisliti novi stil crtanja koji bi mu bio manje naporan za ruku, a kasnije se i premišlja da li da napravi negativan prikaz stanja u Černobilu i tako potencira strah od nuklearki za što je i angažiran ili da zabilježi i ljepote koje je zatekao tamo.
Crtež je predivan, olovka i akvareli od kojih bi neke rado volio vidjeti uramljene na zidovima.
Jedini nedostatak je upravo sama priča, jer je do kraja i ostalo nedovršeno, te nejasno što je autor htio reći ovim stripom.
S druge strane jako je dobro uhvatio postupak nastajanja jednog umjetničkog djela i sve neuroze koje idu uz to.
Ovaj strip o posljedicama Černobilske nuklearne katastrofe 1986., crtao je u Černobilu riskirajući trajne zdravstvene probleme zbog radijacije.
Strip ima dosta meta elemenata, jer je radnja o tome kako je autor dobio grčeve u ruci kojom crta upravo u trenutku kada je već imao problema s inspiracijom i dok su ga morile sumlje u njegov talent. Tada dobiva ponudu od udruge koja se zalaže za ukidanje nuklearki u Francuskoj da s njima ode u Černobil i stripom dokumentira strahote koje su nastale pucanjem reaktora i curenjem radijacije. Autor pokušava smisliti novi stil crtanja koji bi mu bio manje naporan za ruku, a kasnije se i premišlja da li da napravi negativan prikaz stanja u Černobilu i tako potencira strah od nuklearki za što je i angažiran ili da zabilježi i ljepote koje je zatekao tamo.
Crtež je predivan, olovka i akvareli od kojih bi neke rado volio vidjeti uramljene na zidovima.
Jedini nedostatak je upravo sama priča, jer je do kraja i ostalo nedovršeno, te nejasno što je autor htio reći ovim stripom.
S druge strane jako je dobro uhvatio postupak nastajanja jednog umjetničkog djela i sve neuroze koje idu uz to.
May 24, 2021
Ця книга годиться передусім для таких, як я, - тих, хто ще не бував у Зоні.
Я маю досить віддалене уявлення про те, чого чекати від шляху до станції, а от Лепаж своїми малюнками це уявлення трохи наблизив до реальності.
Зрозуміло, що всі ті цифри, які поступово наводяться на початку "Однієї весни", я вже неодноразово бачив, і навіть неодноразово писав по роботі. Але у супроводі всіх цих ілюстрації і з додатком у вигляді західноєвропейського кута зору на аварію вони вже сприймаються зовсім інакше.
Сподобались постійні рекурсії. Автор їде до Чорнобиля, щоб написати про нього книгу, а в підсумку пише книгу про те, як їде писати книгу. От готові малюнки, а от портрет автора в процесі їхнього малювання. Такий собі шарж на самого себе.
Мабуть, десь так воно і виходить, коли їдеш по смерть, а тебе зустрічає життя.
Я маю досить віддалене уявлення про те, чого чекати від шляху до станції, а от Лепаж своїми малюнками це уявлення трохи наблизив до реальності.
Зрозуміло, що всі ті цифри, які поступово наводяться на початку "Однієї весни", я вже неодноразово бачив, і навіть неодноразово писав по роботі. Але у супроводі всіх цих ілюстрації і з додатком у вигляді західноєвропейського кута зору на аварію вони вже сприймаються зовсім інакше.
Сподобались постійні рекурсії. Автор їде до Чорнобиля, щоб написати про нього книгу, а в підсумку пише книгу про те, як їде писати книгу. От готові малюнки, а от портрет автора в процесі їхнього малювання. Такий собі шарж на самого себе.
Мабуть, десь так воно і виходить, коли їдеш по смерть, а тебе зустрічає життя.
August 13, 2020
French writers and illustrators go to Chernobyl in 2008, and try to make sense of a place that is teeming with life while the spectre of death seems to be hiding everywhere.
Fantastic art, let's start with that. Just incredibly beautiful. I was less enamoured with Lepage's commentary, which doesn't add much, and sometimes makes the book too much about him. The observation that death haunts this place, while being practically invisible, gets repeated a lot, and isn't as interesting as Lepage thinks it is. It's probably also because of the recent renewed interest in Chernobyl, what with books like Midnight at Chernobyl and the mini-series Chernobyl.
But the art remains stellar.
Fantastic art, let's start with that. Just incredibly beautiful. I was less enamoured with Lepage's commentary, which doesn't add much, and sometimes makes the book too much about him. The observation that death haunts this place, while being practically invisible, gets repeated a lot, and isn't as interesting as Lepage thinks it is. It's probably also because of the recent renewed interest in Chernobyl, what with books like Midnight at Chernobyl and the mini-series Chernobyl.
But the art remains stellar.
June 7, 2016
Während die Zeichnungen wirklich atemberaubend waren, hätte ich mir gewünscht, dass der Autor auf die meisten der leider durchweg ziemlich platten Sprechblasen verzichtet hätte. Leider habe ich etwas anderes erwartet, mehr Tschernobyl, mehr Umgebung des Reaktorunglücks, mehr Porträts der Bewohner, mehr Momentaufnahmen...und viel weniger Schaffenskrise und Selbstfindung des Autors/Zeichners.
Um die Gegend zu SEHEN, kann ich das Buch sehr empfehlen. Um jedoch mehr über das Unglück, die Folgen und das Leben der Menschen in der Region heute zu erfahren, eignet sich die Lektüre leider nicht.
Um die Gegend zu SEHEN, kann ich das Buch sehr empfehlen. Um jedoch mehr über das Unglück, die Folgen und das Leben der Menschen in der Region heute zu erfahren, eignet sich die Lektüre leider nicht.
June 29, 2019
26 april 1986 vindt de grootste atoomramp van de 20e eeuw in Tsjernobyl, Oekraïne plaats. Emmanuel Lepage, de Franse illustrator en striptekenaar is dan 19 jaar oud, de ramp maakte toen een onuitwisbare indruk op hem. Jaren later in 2008 krijgt hij de kans om een getekende reportage te maken van de ramp en dit gebied, wat uiteindelijk leidde tot dit prachtige boek.
Het Duits in deze uitgave (aan Frans waag ik me al helemaal niet) was na al die jaren weer even wennen, dat het wat stroef las voor mij was van ondergeschikt belang, want alles wat raakt is gevangen in beeld. Lepage is erg bewogen door alles wat deze reis oproept, het gebied, maar vooral ook de mensen die in het kleine dorpje Wolodarka aan de rand van de nucleaire exclusiezone rond Tsjernobyl wonen. Wat heeft Emmanuel een hoop aan gevoel en indrukken weten te vangen in zijn beeldwerk. Zijn werk toont de emotie die hij voelt bij de mensen die hij ontmoet en hier overleven en de kracht van de natuur die het gebied herneemt. Alles onderstreept door de verschillende tekenstijlen en materialen die hij tijdens deze reportage hanteert.
(indruk van de binnenkant: https://www.instagram.com/p/BzSpC2RIjy3/ )
Het Duits in deze uitgave (aan Frans waag ik me al helemaal niet) was na al die jaren weer even wennen, dat het wat stroef las voor mij was van ondergeschikt belang, want alles wat raakt is gevangen in beeld. Lepage is erg bewogen door alles wat deze reis oproept, het gebied, maar vooral ook de mensen die in het kleine dorpje Wolodarka aan de rand van de nucleaire exclusiezone rond Tsjernobyl wonen. Wat heeft Emmanuel een hoop aan gevoel en indrukken weten te vangen in zijn beeldwerk. Zijn werk toont de emotie die hij voelt bij de mensen die hij ontmoet en hier overleven en de kracht van de natuur die het gebied herneemt. Alles onderstreept door de verschillende tekenstijlen en materialen die hij tijdens deze reportage hanteert.
"~Strahlende Schönheit de Ortes~?
Ist dieser Ausdruck nicht unpassend, ja sogar unschicklich, wenn man von Tschernobyl spricht?
... Ich glaubte, mich mit der Gefahr des Todes zu konfrontieren...
und es offenbart sich mir das Leben!"
(indruk van de binnenkant: https://www.instagram.com/p/BzSpC2RIjy3/ )
November 17, 2019
Hmmm. There's really not a lot to say about this book. In 2008, a group of anti-nuclear activists and artists traveled to Chernobyl to document the lives of the survivors and their families, as well as the devastation to the surrounding area. Lepage was among them, but was surprised to find beauty and resilience instead of fear and despair.
This is certainly not to downplay the tragedy of the disaster and the very real dangers of the lingering radiation. Just … read it. You’ll see what I mean. The artwork is gorgeous, mainly black and white with impactful moments of color. Definitely recommended!
This is certainly not to downplay the tragedy of the disaster and the very real dangers of the lingering radiation. Just … read it. You’ll see what I mean. The artwork is gorgeous, mainly black and white with impactful moments of color. Definitely recommended!
February 4, 2021
Вже традиційно для мене, мальована історія, про яку я не планував більше нічого писати, зірвала приз на найемоційніше споглядання, якщо не року, то січня напевне.
Все починається з того, що група французьких художників, журналістів, фотографів, коротше митців, планує подорож до Чорнобиля, щоби на власні очі побачити тамтешнє життя, і розповісти про нього.
Одним з тих хто зголосився поїхати, став Емманюель Лепаж — французький художник, що на той час переживає не найкращі часи. Тож наприкінці квітня 2008 року, з надією віднайти себе, Лепаж під стогони родичів, разом зі своїм колегою сідає на потяг до Києва. Всі ті два дні дороги, Емманюель читає книгу Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього»
Отак він і прибув до Києва, а потім і до села Володарка, що розташоване за 40 км від ЧАЕС сахаючись тріскоту дозиметра. З цього місця і починається щемка і надзвичайно переконлива історія зламу, після якого змінилося і світовідчуття митця, і мотиви творчості.
Давно нічого подібного, від споглядання мальованих історій не відчував. Я неначе потрапив під теплий весняний дощ, коли відчуваєш певний дискомфорт від того, що мокрий як хлющ, а серце заходиться глупим, безпричинним щастям, і ти просто стоїш і усміхаєшся сам собі.
На якусь мить, кілька секунд я навіть жив в тілі автора і навіть дихав як Лепаж. Відчув, як він проживає цю мить на повну. Думаю це саме той рівень твору, що достойний найвищих нагород.
Все починається з того, що група французьких художників, журналістів, фотографів, коротше митців, планує подорож до Чорнобиля, щоби на власні очі побачити тамтешнє життя, і розповісти про нього.
Одним з тих хто зголосився поїхати, став Емманюель Лепаж — французький художник, що на той час переживає не найкращі часи. Тож наприкінці квітня 2008 року, з надією віднайти себе, Лепаж під стогони родичів, разом зі своїм колегою сідає на потяг до Києва. Всі ті два дні дороги, Емманюель читає книгу Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього»
Отак він і прибув до Києва, а потім і до села Володарка, що розташоване за 40 км від ЧАЕС сахаючись тріскоту дозиметра. З цього місця і починається щемка і надзвичайно переконлива історія зламу, після якого змінилося і світовідчуття митця, і мотиви творчості.
Давно нічого подібного, від споглядання мальованих історій не відчував. Я неначе потрапив під теплий весняний дощ, коли відчуваєш певний дискомфорт від того, що мокрий як хлющ, а серце заходиться глупим, безпричинним щастям, і ти просто стоїш і усміхаєшся сам собі.
На якусь мить, кілька секунд я навіть жив в тілі автора і навіть дихав як Лепаж. Відчув, як він проживає цю мить на повну. Думаю це саме той рівень твору, що достойний найвищих нагород.
February 13, 2020
La sorpresa que quiere transmitirnos es que imaginaba una zona catastrófica, imagen de distopías postnucleares y lo que encuentra es una naturaleza salvaje, llena de vida.
August 31, 2019
On April 26, 1986, the nuclear power plant at Chernobyl went into meltdown rendering the area uninhabitable and causing long-term health issues and deaths for people in other countries due to winds carrying the fallout; the Chernobyl Exclusion Zone still won't be habitable for another few hundred years. This book is not about that story but a beautiful "...memoir of tragedy and death, people and land, and what comes after disaster."
The premise is Emmanuel returns to Chernobyl to document the lives of the people and general landscape through art as if to reveal some truth. It starts with him reading a book called "Voices from Chernobyl" by Svetlana Alexievich (an actual book containing interviews with survivors, first-responders, and politicians) on the way to Chernobyl, and the text we read depict what ground zero was like: death, suffering, confusion, denial, panic, tragedy. He and others are expecting their art to be documentations on death and darkness.
In the build up to his arrival, he develops ligament/joint issues with his drawing hand and resorts to using pastels, chalks, and water colors which end up being the PERFECT mediums to represent his experience. He can't directly communicate with the families and inhabitants, has to carry a meter to check radiation levels, be cautious of food, has to think through every mundane action like dropping a piece of chalk on the ground (it's radioactive), and figure out how to capture the truth of the place and lives of people when radiation in invisible and ever-present.
If you don't think that sounds like much of a plot, you're correct. This is a contemplative, evocative documentary of reflection, empathy, hope, and an examination of how the destructive arrogance of mankind brings about tragedy but cannot snuff out the human drive to carry on and live in the face of death. It meanders and is hazy at times just like the mediums he uses for his images but you as the reader are never disconnected from the feeling or mood of the panel.
I highly recommend this for those who want to walk around Chernobyl for a day and see the blooming of hope and life in an unlikely place.
The premise is Emmanuel returns to Chernobyl to document the lives of the people and general landscape through art as if to reveal some truth. It starts with him reading a book called "Voices from Chernobyl" by Svetlana Alexievich (an actual book containing interviews with survivors, first-responders, and politicians) on the way to Chernobyl, and the text we read depict what ground zero was like: death, suffering, confusion, denial, panic, tragedy. He and others are expecting their art to be documentations on death and darkness.
In the build up to his arrival, he develops ligament/joint issues with his drawing hand and resorts to using pastels, chalks, and water colors which end up being the PERFECT mediums to represent his experience. He can't directly communicate with the families and inhabitants, has to carry a meter to check radiation levels, be cautious of food, has to think through every mundane action like dropping a piece of chalk on the ground (it's radioactive), and figure out how to capture the truth of the place and lives of people when radiation in invisible and ever-present.
If you don't think that sounds like much of a plot, you're correct. This is a contemplative, evocative documentary of reflection, empathy, hope, and an examination of how the destructive arrogance of mankind brings about tragedy but cannot snuff out the human drive to carry on and live in the face of death. It meanders and is hazy at times just like the mediums he uses for his images but you as the reader are never disconnected from the feeling or mood of the panel.
I highly recommend this for those who want to walk around Chernobyl for a day and see the blooming of hope and life in an unlikely place.
This entire review has been hidden because of spoilers.
January 18, 2021
Емманюель Лепаж малюнками передає своє сприйняття Чорнобиля - сірі, монохромні малюнки набувають барв та краси з кожною сторінкою цієї історії.
Добре, почну спочатку. Французький ілюстратор Емманюель Лепаж описує свій досвід перебування у резиденції біля Чорнобиля та свої відвідини Зони відчуження. Можливо, на початку планувався мальований маніфест проти ядерної енергетики, комікс-пересторога про небезпечність атому та людську бездумність... Але Лепаж приїжджає у Чорнобиль та потроху зачаровується. Перші сторінки - час підготовки до поїздки - просякнуті страхом та усвідомленням небезпеки, напруга стає такою сильною, що художник не може малювати - його рука болить нестерпно. У Зоні ж всі симптоми зникають.
Велика подяка за те, що художник не вчить та не повчає нас, а лише описує власні враження та переживання... З іншого боку, вибачте, але це така "клюква"! Мої "стандарти" зовсім маленькі - я вже радію, коли французи знають, що Україна - не Росія, та все ж... Сірий, похмурий, непривітний Київ... Цитування Алексєєвич... Закупи їжі у Франції... Це трохи неприємно. Та камінь у животі від того, як описуються та сприймают��ся місцеві жителі: як розвага. Їх непростий побут та життєві історії здаються атракціоном для заїжджих французів, але мені хочеться сказати, що так живуть багато українців - з Чорнобилем під боком чи без.
Але ця книжка про красу. Про красу, яка може тебе вбивати. Життя у Зоні таке живе, таке прекрасне... Що ти забуваєш про радіацію, небезпеку та втрачаєш пильність. І приходить розуміння, що природі без людини живеться значно краще.
Добре, почну спочатку. Французький ілюстратор Емманюель Лепаж описує свій досвід перебування у резиденції біля Чорнобиля та свої відвідини Зони відчуження. Можливо, на початку планувався мальований маніфест проти ядерної енергетики, комікс-пересторога про небезпечність атому та людську бездумність... Але Лепаж приїжджає у Чорнобиль та потроху зачаровується. Перші сторінки - час підготовки до поїздки - просякнуті страхом та усвідомленням небезпеки, напруга стає такою сильною, що художник не може малювати - його рука болить нестерпно. У Зоні ж всі симптоми зникають.
Велика подяка за те, що художник не вчить та не повчає нас, а лише описує власні враження та переживання... З іншого боку, вибачте, але це така "клюква"! Мої "стандарти" зовсім маленькі - я вже радію, коли французи знають, що Україна - не Росія, та все ж... Сірий, похмурий, непривітний Київ... Цитування Алексєєвич... Закупи їжі у Франції... Це трохи неприємно. Та камінь у животі від того, як описуються та сприймают��ся місцеві жителі: як розвага. Їх непростий побут та життєві історії здаються атракціоном для заїжджих французів, але мені хочеться сказати, що так живуть багато українців - з Чорнобилем під боком чи без.
Але ця книжка про красу. Про красу, яка може тебе вбивати. Життя у Зоні таке живе, таке прекрасне... Що ти забуваєш про радіацію, небезпеку та втрачаєш пильність. І приходить розуміння, що природі без людини живеться значно краще.
December 2, 2019
3.5 Stars!
“His skin started cracking on his arms and legs. He became covered with boils. You have to understand: this is not your husband anymore…but a radioactive object.”
This is notable in that it takes a slightly different angle towards Chernobyl and we get a fresh(ish) look at the exclusion zone and the people who live around the fringes of it. The art work moves somewhere between smeared charcoal and restless water colours.
The gritty, noirish quality of the colouring gives this a ghost story feel at times, but then later on we get some scenes that could almost be lifted from a Monet water colour or Hockney’s “Four Seasons”.
May 14, 2017
Une lecture intéressante et un peu différente de la façon dont est habituellement traité le sujet. J'ai apprécié la perspective de l'"étranger", avec sa crainte de l'irradiation, contrastant si joliment avec les locaux qui semblent vivre sans trop se prendre la tête. En découle un léger manque au niveau des témoignages de mon point de vue, j'ai trouvé qu'on passait un peu à côté des événements car les personnes rencontrées ne semblaient pas plus concernées que ça par la catastrophe. Malgré cela, l'auteur réussit à faire ressentir le côté insidieux de l'irradiation et à quel point elle se fait vite oublier sans l'inquiétant tic du compteur. Son expérience et la difficulté de la raconter sont habilement explicités par le texte et joliment illustrés grâce au trait agréable et aux différentes techniques utilisées. L'atmosphère est bien retranscrite et l'opposition entre les ruines de l'accident nucléaire et la pureté apparente de la nature est un des points forts du livre sur les plans artistiques et narratifs. Une bonne introduction au sujet et un bon complément pour ceux qui ont déjà un peu creusé l'événement, pour le côté encourageant de l'"après".
January 16, 2019
Onako.
Moram priznati da sam više očekivala imajući u vidu kompleksnost teme i činjenicu da sam u međuvremenu počela izuzetno da se radujem Emmanuelu Lepageu i njegovim strip-dokumentarcima. Ovo je treći po redu koji čitam, posle "Putovanja na Samotne otoke" i "Ar-mena".
Crteži su uspešno, mada ne i naročito inspirativno, preneli distopijske prizore postrojenja, grada i prateće infrastrakture koji su u kontrastu sa divljim bujanjanjem prirode u zoni koja je posle nuklearne eksplozije ispražnjena od ljudi. Istovremeno jasno je dočarano da život za one malobrojne koji su ostali ili se iznova vraćaju teče kao i drugde - deca rastu, ljudi stare, život se događa i prolazi u malim stvarima. Života i lepote dakle, očekivano, ima i u mestima koja nije zaobišao nuklearni "peh". Ipak izostao je željeni "wow" efekat koji je prosto svakoj vanserijskoj reportaži neophodan.
Čvršći nacrt naracije? Obrt u pravolinijskoj fabuli? Neko iznenađenje u detalju?...Ne znam! Nešto fali. Nešto veće od obične faktografije. Nisam prosto osetila da je i sam autor "pomeren" onim što je video crtajući tog proleća u Černobilu, pa sledstveno ta priželjkivana, katarzična emocija, s čijim iščekivanjem sam ušla u čitanje - nije doprla ni do mene.
Svejedno, stoji preporuka za prelistavanje kome ovaj strip slučajno dopadne šaka.
Moram priznati da sam više očekivala imajući u vidu kompleksnost teme i činjenicu da sam u međuvremenu počela izuzetno da se radujem Emmanuelu Lepageu i njegovim strip-dokumentarcima. Ovo je treći po redu koji čitam, posle "Putovanja na Samotne otoke" i "Ar-mena".
Crteži su uspešno, mada ne i naročito inspirativno, preneli distopijske prizore postrojenja, grada i prateće infrastrakture koji su u kontrastu sa divljim bujanjanjem prirode u zoni koja je posle nuklearne eksplozije ispražnjena od ljudi. Istovremeno jasno je dočarano da život za one malobrojne koji su ostali ili se iznova vraćaju teče kao i drugde - deca rastu, ljudi stare, život se događa i prolazi u malim stvarima. Života i lepote dakle, očekivano, ima i u mestima koja nije zaobišao nuklearni "peh". Ipak izostao je željeni "wow" efekat koji je prosto svakoj vanserijskoj reportaži neophodan.
Čvršći nacrt naracije? Obrt u pravolinijskoj fabuli? Neko iznenađenje u detalju?...Ne znam! Nešto fali. Nešto veće od obične faktografije. Nisam prosto osetila da je i sam autor "pomeren" onim što je video crtajući tog proleća u Černobilu, pa sledstveno ta priželjkivana, katarzična emocija, s čijim iščekivanjem sam ušla u čitanje - nije doprla ni do mene.
Svejedno, stoji preporuka za prelistavanje kome ovaj strip slučajno dopadne šaka.
June 7, 2020
Fantastic art in this one but ultimately a shallow exploration of Chernobyl a couple decades after the disaster. I was hoping for a better through line beyond "artists hand hurt but then the inspiration of the landscapes made the pain go away). More thorough explorations of the personalities of the people living outside the contamination zone would have been nice.
August 27, 2019
Picked this one up on a whim. It's not as insightful or as haunting as I'd anticipated, but it does possess some wonderful imagery and ideas. It's more about the people of modern day Chernobyl and the surrounding towns than of the disaster itself or the ecological impact. A super quick read.
January 10, 2022
Vanvittigt smuk og stemningsfuld. Elsker tegnestilen som har så mange forskellige udtryk og den måde han veksler mellem sort/hvid/brun-toner og så farveopslag. Eller bare en enkelt farvedetalje.
December 12, 2024
Le principal atout de cette œuvre sont la qualité des dessins et les couleurs. Vraiment, juste pour ça, beau détour, bel investissement. Mais ! vous avez senti le mais n’est-ce pas ! Mais… eh bien le fond est un peu mwé. L’auteur part dans une résidence d’artiste en zone sinistrée dans le but de critiquer le nucléaire, ce qu’il n’arrive pas à faire, mais débarque de plus en Ukraine en mode colon avec « oui ils sont si heureux, si pauvres, si joyeux malgré tout, ils n’ont rien mais donnent tout ». Frérot, c’est un peu puant comme vision. Alors, certes, la BD date déjà un peu, il y a de bonnes idées autour de la peur du cesium et ses dérivés, mais on sent le privilégié qui va dans un endroit non pas par réel intérêt pour la population mais pour défendre sa propre cause – et il en parle, au final, dans les dernières planches, et c’est vraiment intéressant, mais ça n’enlève pas le reste, ne l’apaise pas non plus. J’ai conscience de faire aussi privilégié en critiquant sa vision des choses (que je trouve intéressante, souvent, et je ne sais pas trop comment il aurait dû ou pu tourner tout ça autrement, mais… à force d’appuyer sur la Tranquillité de l’endroit, j’ai l’impression qu’il s’est perdu en chemin et n'a pas su comment donner un sens à sa BD). Il n’y a pas de réel fil conducteur, mais c’est aussi trop brouillon pour que ça soit réellement sincère ; il a fallu qu’il peaufine, redessine, face quelque chose de ses dessins après l’arrêt artistique causé par une peur psychologique assez malaisante pour le lecteur. Mais du coup ça manque de quelque chose ; on a des réflexions sur le moment, sur le fait, mais quid de l’après, pas de sa vision d’après du moment, mais de ce qu’il en a retiré lui, vu que ça a l’air de beaucoup le travailler dans le moment ?
Je ne sais pas ce qu’il y a à retirer intellectuellement de cette œuvre, en fait. Oui, il y a une vie à Tchernobyl et dans ses environs, mais est-ce réellement si idyllique qu’il l’a ressenti ou n’a-t-il pas su quoi en rapporter ? Lui qui ne parlait ni russe, ni ukrainien, qu’a-t-il réellement pu retirer d’une situation où il a été tu par le mot, mais aussi culturellement et par sa crainte de l’environnement ? L’auteur se présente quasiment comme un journaliste de catastrophe, tout en étant au final surtout dans un journal intime héroïque. Très joli, d’ailleurs, mais quel message ?
Je ne sais pas ce qu’il y a à retirer intellectuellement de cette œuvre, en fait. Oui, il y a une vie à Tchernobyl et dans ses environs, mais est-ce réellement si idyllique qu’il l’a ressenti ou n’a-t-il pas su quoi en rapporter ? Lui qui ne parlait ni russe, ni ukrainien, qu’a-t-il réellement pu retirer d’une situation où il a été tu par le mot, mais aussi culturellement et par sa crainte de l’environnement ? L’auteur se présente quasiment comme un journaliste de catastrophe, tout en étant au final surtout dans un journal intime héroïque. Très joli, d’ailleurs, mais quel message ?
August 10, 2019
Na prvu kad gledaš samo ilustracije, bez boje ili u sivim tonovima, pomisliš "ništa posebno". Ali kad počneš pažljivije pratiti priču iz stranice u stranicu, crteži se toliko stope s dinamikom i situacijom. Odlično.
Francuski umjetnik Emmanuel Lepage (1966.). otišao je 2008.g u Černobil. Za posao angažirala ga je udruga Dessin’Acteurs (u prijevodu Crtaktivisti) jer u Francuskoj ima puno nuklearki. (1986.g. imaju 16 nuklearnih elektrana a 2012. 19 centralna, što je 58 nuklearnih reaktora). Francuzi su zbog svojih nuklearki prikrivali stvarno stanje i tvrdili narodu "da radioakrivni oblak nije prošao teritorijem Francuske". Nakon nekoliko tjedni ipak je francuska vlada priznala da je radioaktivni oblak prošao Francuskom, prekrivši trećinu teritorija.
Lepage je poslan da napravi strip o posljedicama zračenja, odnosno da prikaže Ukrajinu više od dvadeset godina nakon katastrofe.
Nije znao što će ga točno dočekati u blizini nuklearke, ali nije očekivao ništa lijepo. Smješten u malom mjestu Volodarka, autor se povezao s lokalnim stanovništvom uz pomoć mlade prevoditeljice i uvidio da ti ljudi žive normalnim životima te da nisu ni po čemu drugačiji od ostatka ljudi. Upoznao je njihove svakidašnje probleme, navike i želje. Naišao je na puno divnih, jednostavnih ljudi koji, unatoč lošim događajima iz nedavne prošlosti, nastoje dobro i pošteno živjeti.
Oslikao je ljude, ali je i dosta pažnje posvetio i samom krajoliku koji se zbog radijacije mjestimice preoblikovao. Opisao je napušteni grad Pripjat u kojem su živjeli radnici nuklearke prije katastrofe.
Francuski umjetnik Emmanuel Lepage (1966.). otišao je 2008.g u Černobil. Za posao angažirala ga je udruga Dessin’Acteurs (u prijevodu Crtaktivisti) jer u Francuskoj ima puno nuklearki. (1986.g. imaju 16 nuklearnih elektrana a 2012. 19 centralna, što je 58 nuklearnih reaktora). Francuzi su zbog svojih nuklearki prikrivali stvarno stanje i tvrdili narodu "da radioakrivni oblak nije prošao teritorijem Francuske". Nakon nekoliko tjedni ipak je francuska vlada priznala da je radioaktivni oblak prošao Francuskom, prekrivši trećinu teritorija.
Lepage je poslan da napravi strip o posljedicama zračenja, odnosno da prikaže Ukrajinu više od dvadeset godina nakon katastrofe.
Nije znao što će ga točno dočekati u blizini nuklearke, ali nije očekivao ništa lijepo. Smješten u malom mjestu Volodarka, autor se povezao s lokalnim stanovništvom uz pomoć mlade prevoditeljice i uvidio da ti ljudi žive normalnim životima te da nisu ni po čemu drugačiji od ostatka ljudi. Upoznao je njihove svakidašnje probleme, navike i želje. Naišao je na puno divnih, jednostavnih ljudi koji, unatoč lošim događajima iz nedavne prošlosti, nastoje dobro i pošteno živjeti.
Oslikao je ljude, ali je i dosta pažnje posvetio i samom krajoliku koji se zbog radijacije mjestimice preoblikovao. Opisao je napušteni grad Pripjat u kojem su živjeli radnici nuklearke prije katastrofe.
July 5, 2020
Najzanimljiviji dijelovi stripa su oni faktografski vezani uz samu katastrofu u Černobilu. Scenarij je dobar. Crtež je grozan, bilo mi je teško gledati u taj kič. U cijelom album sam pronašla dva dobra kadra.
August 13, 2022
Loved it.
It’s not a “graphic novel” or “comics” — just a beautiful art book. I liked the artistic style of the author a lot! In my opinion, it’s exquisite art, and you can easily imagine almost every little picture enlarged and framed somewhere on the wall (if you excuse such a vulgar “utilitarian” criterion).
There is no “story” there, no amazing discoveries, no interesting adventures. Just an emotional, mostly “visual” reaction of a foreigner to the calm wilderness of our Chornobyl and simple village people who live nearby. But I still liked it very much. If it contained at least a little more background information, substantial dialogues, or informative observations, it could have been a perfect “travelog.” However, it’s just an imprint of very subtle personal impressions of the author about a place almost completely unknown to him, where he stayed for a very short time, with the sole purpose of making these drawings for a project about Chornobyl (organized by the association of French artists “Les Dessin’acteurs”). The author is just an artist and does not pretend to be anything else, so this book is mostly just a collection of beautiful pictures reflecting both the visual peculiarity of today’s Chornobyl and the author’s personal feelings about this place and the people he met there. If you still want “a story” — it’s about observing and gradual falling in love with a place that was (and still is) scary as hell, but nevertheless has this meditative beauty of postapocalyptic decay and silent nature “reclaiming abandoned civilization”; and in people who look strange and simplistic but are still interesting and good (yeah, there are unexpectedly a lot of people and communication with them in the book about Chornobyl).
This is an expensive book and there is almost nothing “to read” there, but I am still glad I have it on my bookshelves. I believe it can also make a great gift for people who love this stuff as well.
I would love to see similar art books about other places where the author might have been, even if they do not constitute proper travelogs. (For example, I suppose he could create amazing pictures about our war if our government or some sponsors invited him. I already imagine those awesome drawings about various painful and yet beautiful episodes of this war made by such an artist.)
I googled a little and can see that the artist usually creates in a similar manner, combining traditional “comic strip” story-telling with gorgeous “landscape” pictures. I would gladly visit an exhibition of his works (I can see that his exhibitions are conducted sometimes in France) or read other books made by him.
It’s not a “graphic novel” or “comics” — just a beautiful art book. I liked the artistic style of the author a lot! In my opinion, it’s exquisite art, and you can easily imagine almost every little picture enlarged and framed somewhere on the wall (if you excuse such a vulgar “utilitarian” criterion).
There is no “story” there, no amazing discoveries, no interesting adventures. Just an emotional, mostly “visual” reaction of a foreigner to the calm wilderness of our Chornobyl and simple village people who live nearby. But I still liked it very much. If it contained at least a little more background information, substantial dialogues, or informative observations, it could have been a perfect “travelog.” However, it’s just an imprint of very subtle personal impressions of the author about a place almost completely unknown to him, where he stayed for a very short time, with the sole purpose of making these drawings for a project about Chornobyl (organized by the association of French artists “Les Dessin’acteurs”). The author is just an artist and does not pretend to be anything else, so this book is mostly just a collection of beautiful pictures reflecting both the visual peculiarity of today’s Chornobyl and the author’s personal feelings about this place and the people he met there. If you still want “a story” — it’s about observing and gradual falling in love with a place that was (and still is) scary as hell, but nevertheless has this meditative beauty of postapocalyptic decay and silent nature “reclaiming abandoned civilization”; and in people who look strange and simplistic but are still interesting and good (yeah, there are unexpectedly a lot of people and communication with them in the book about Chornobyl).
This is an expensive book and there is almost nothing “to read” there, but I am still glad I have it on my bookshelves. I believe it can also make a great gift for people who love this stuff as well.
I would love to see similar art books about other places where the author might have been, even if they do not constitute proper travelogs. (For example, I suppose he could create amazing pictures about our war if our government or some sponsors invited him. I already imagine those awesome drawings about various painful and yet beautiful episodes of this war made by such an artist.)
I googled a little and can see that the artist usually creates in a similar manner, combining traditional “comic strip” story-telling with gorgeous “landscape” pictures. I would gladly visit an exhibition of his works (I can see that his exhibitions are conducted sometimes in France) or read other books made by him.
March 6, 2023
Надзвичайно красиві пейзажі Зони, як би дивно це не звучало.
Displaying 1 - 30 of 166 reviews