What do you think?
Rate this book
Навіщо я народилась дівчинкою? Сексуальні "подвиги" радянських визволителів
Про Другу світову війну та звірства нацистів на окупованих територіях існує багато документальних та художніх творів.
Але сьогодні, коли світ засудив не тільки Гітлера, але і Сталіна, коли ми знаємо, хто насправді розв’язав ту війну і якою ціною далася перемога в ній, настав час для об’єктивного розслідування. Перед вами спогади німкені, яка у віці 15 років стала жертвою сексуального насильства радянських солдат.
Проблема сексуального насильства у війнах не нова – жінки завжди були одним із улюблених трофеїв переможців. Не стала виключенням і окупація Німеччини радянською армією. За висновками дослідників близько 2 мільйонів німкень різного віку було зґвалтовано визволителями, і більшість із них піддавалися насильству неодноразово. Проте жінки неохоче діляться подібними спогадами, та й порушення цих тем ще зовсім недавно сприймалося як спроба обілити нацизм.
Але сьогодні, коли світ засудив не тільки Гітлера, але і Сталіна, коли ми знаємо, хто насправді розв’язав ту війну і якою ціною далася перемога в ній, настав час для об’єктивного розслідування. Перед вами спогади німкені, яка у віці 15 років стала жертвою сексуального насильства радянських солдат.
Проблема сексуального насильства у війнах не нова – жінки завжди були одним із улюблених трофеїв переможців. Не стала виключенням і окупація Німеччини радянською армією. За висновками дослідників близько 2 мільйонів німкень різного віку було зґвалтовано визволителями, і більшість із них піддавалися насильству неодноразово. Проте жінки неохоче діляться подібними спогадами, та й порушення цих тем ще зовсім недавно сприймалося як спроба обілити нацизм.
152 pages, Hardcover
First published January 20, 2010
6 people are currently reading
209 people want to read
About the author
Gabi Köpp
2 books3 followersGabriele „Gabi“ Köpp war eine promovierte und habilitierte deutsche Professorin und Autorin. Nach der Vertreibung aus ihrer angestammten westpreußischen Heimat durch die einfallenden Truppen Stalins landete sie in Hamburg, wo sie später Physik studierte. Seit 1966 war sie am Lehrstuhl für Theoretische Physik der Technischen Hochschule Aachen als Dozentin tätig, wo sie von 1986 bis 1994 eine außerplanmäßige Professur innehatte, die sie bis 1999 als Emerita ehrenamtlich fortführte.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 21 of 21 reviews
February 23, 2023
Фрагментарна книга, написана 60 років потому, як совітська армія крокувала теренами Польщі у напрямку Берліна. Попри скупі описи відчутна глибока рана, яку час не був в стані загоїти. Настільки глибока, що авторка говорить про насилля і, врешті, т.зв. "російську хворобу" (згвалтування, наслідком якого є вагітність) лише натяками, не подаючи жодних деталей. Бракує якоїсь глибшої рефлексії, хоча чого очікувати від переляканого і розгубленого підлітка, якому на самому злеті підрізано крила?
July 28, 2022
Якщо ви очікуєте прочитати детально про "секуальні подвиги", то не очікуйте. Авторка дуже обтічно згадує про те, що відбулось із нею більш ніж 60 років тому. І відчувається, що навіть через такий довгий час ця травма далі болить. Особисто для мене тут цікавішим був контекст загалом, бо я практично нічого не знала про те, що пережили східні німці під час наступу червоної армії. А отакі мікроісторії - це для мене єдиний спосіб відчути історію, інакше вона для мене залишається беземоційною статистикою.
І кілька слів про українське видання. Мене дуже засмутив переклад з кострубатими реченнями і дуже явними помилками. Крім того, гучний підзаголовок про "сексуальні подвиги", звичайно ж, взятий зі стелі, в оригіналі там зовсім інше - "Das Trauma einer Flucht 1945" (натомість оригінальний підзаголовок наші видавці чомусь вирішили викинути).
Ну таке. Книжка важлива і жива, але український переклад трошки підіпсув враження.
І кілька слів про українське видання. Мене дуже засмутив переклад з кострубатими реченнями і дуже явними помилками. Крім того, гучний підзаголовок про "сексуальні подвиги", звичайно ж, взятий зі стелі, в оригіналі там зовсім інше - "Das Trauma einer Flucht 1945" (натомість оригінальний підзаголовок наші видавці чомусь вирішили викинути).
Ну таке. Книжка важлива і жива, але український переклад трошки підіпсув враження.
June 5, 2022
Gabriele Köpp was 15 in 1945. She was a normal German girl. Until the Soviets came.
This is a little book that describes only two weeks of her life. Two weeks of rape, murders, hunger, fear, and humiliation. It is a retrospective memoir written on the basis of her own notes/diary she was writing in those days for herself, as teenagers often do. She kept this diary and her testimony a secret for many years, not telling anything even to her family. (Well, she told her mother once she returned home, but her mother forbade her to tell anybody else.) Gabi survived, she became a physicist, received her doctorate, and was a professor at a university.
She published her story only in 1992, when she was 63. (Of course, it was not about her age. The USSR had just died, and the subject of mass rapes committed by the Red Army was no longer such a huge taboo as before.)
It is really a little story, a retelling of what happened to a scared lonely helpless girl during the last days of the war, and you shouldn’t expect anything especially interesting or unusual. However, we understand now how incredibly relevant and important this story is — only one among so many untold stories.
The most striking thing here is how ROUTINE and MUNDANE these atrocities were for the Soviets. When we think about those mass rapes of German women in 1945, we usually imagine some violent, uncontrollable hatred that made people do these things. (I honestly do not understand how hatred is compatible with sexual acts, but whatever — maybe the military aggression overall makes people perverts.) We tend to believe that all this was possible only because Soviets soldiers were angry, incredibly angry and desperate for their ruined lives, because why else they would become such bloody animals, right?
However, what Gabi tells us looks very similar to what we saw in Буча, Ірпінь, and other liberated areas of Ukraine this spring. There was no particular hatred towards Ukrainian girls and women, and the soldiers never thought that these simple people (peasants, farmers, mothers, daughters) were guilty before them. They came as “liberators.” And they raped and looted and burned and broke and smeared their shit everywhere… There was just a very routine and all-encompassing violence — absolutely senseless in most cases. Similarly to our current experience, the Red Army soldiers just burned, ruined, looted everything, raped women, killed people, children, elderly, made them suffer from hunger, die from thirst, from the absence of medications. They did all this very systematically, calmly, with pleasure and indifference. Everything is the same: helpless civil people are terrorized without any reason, kept in cellars, raped, forbidden to go out, killed randomly. And when we read all this about WWII, we thought that it was only because those hapless people were GERMANS — you know, the hateful “fascists,” people who were already guilty in everything, in the Holocaust, in Hitler, in the world war, in all the incredible atrocities. Reading Gabi’s testimony, you do not see any “fascists,” but only Буча, Ірпінь, etc., etc. Everything is the same: indiscriminate hate for humanity overall, destruction of life for generations ahead, appropriation of everything they liked and burning/demolition of everything else. You cannot explain it by any normal logic. Why do you force civilians into a cellar and keep them there in the darkness and hunger for several weeks? Why do you burn their homes? Why do you tear their photographs? Why do you kill children? Why do you smear your shit everywhere?
Oh fuck, even the details (about the improvised armbands, for example) are the same.
“По обіді кілька жінок збираються біля перекладачки з Причорномор’я, щоб разом обережно вийти в село й довідатися про інших його мешканців. За чутками, з червоно-білою пов’язкою на руці можна виходити на вулицю. Жінки майструють собі їх із порваних клаптів. Вони обіцяють розпитати також про мого Крістіана, якого я щодня згадую. Проте незабаром повертаються. Їх зупинили росіяни і пояснили, що з такими пов’язками в село можна виходити виключно полякам. Але ж наша перекладачка з Причорномор’я мала б знати про це, як і те, що червоний і білий — польські національні кольори.”
*
“По обіді до нас знову приходять двоє росіян, одному з них кортить щось розтрощити. Знайшовши маленький радіоприймач, який мають навіть найбідніші німецькі родини, він люто кидає його на підлогу й починає топтати. Потім обшукує рештки наших пожитків і в когось у кишені знаходить німецькі гроші й фото. Шматує і жбурляє у нас обривками. Хоч тримати в себе фотографії не заборонено, проте деякі росіяни, знайшовши фото, знищують їх. Мої фотографії нікому до рук ще не потрапили. Вони заховані в кишені мого зелено-сірого пальта, яке ношу під сливово-синім.”
*
“Спостерігаю, як люди поруч знаходять одне одного, і знову починаю думати про Крістіана. Що з ним трапилося? Чутки про жорстоке поводження з дітьми не дають мені спокою. Занепокоююся ще сильніше після того, як одна з жінок розповідає про маленького хлопчика, який самотньо лежить на полі недалеко від нас. Піти до дитини сама не наважуюся; тоді один із хлопців погоджується супроводжувати мене, і ми йдемо туди. Маленьке заклякле тіло легко знайти на мокрій темній землі. Зітхаю з полегшенням, коли ми наближаємося. Худенький хлопчик, молодший від Крістіана, жорстоко вбитий котримсь із російських солдатів. Так, я можу дихати, але мені боляче від побаченого. Чим же завинила ця дитина? Його єдиним злочином міг бути страх: замість того, щоб зупинитися, він, мабуть, почав утікати.”
*
“Росіяни, які заходять до кімнати, тепер не бачать мого обличчя і не звертають на мене уваги, бо думають, що я хлопець. Я чую, як один з них хоче взяти ще зовсім маленьку дівчинку, чия матір уже вкотре пояснює, що її доньці лише дев’ять років. Росіянин не вірить і наказує перекладачці сказати, що німці так само і навіть гірше чинили в них на батьківщині. Інші червоноармійці теж розповідають, що німці вбивали їх батьків, братів і сестер, цілі родини, дітей палили живцем і робили ще багато жахливого. Не можу в це повірити — не вірю цьому, бо одразу згадую про свого батька та дядька Райнгольда, які такого точно не чинили. Тепер я ще більше переконуюся: цими звинуваченнями російські солдати намагаються виправдати свої вчинки.
Дівчинка відчайдушно обороняється. Хоча я не піднімаю голови, та впізнаю її голос, тому знаю: вона виглядає значно старшою, ніж на дев’ять років. Їй близько тринадцяти, вона вища від мене. Коли її матір хоче піти разом з нею, росіянин гнівається. Дівчинка плаче й голосно благає. Проте сльози викликають у солдатів ще сильнішу злобу.”
*
“З обох боків вулиці димлять будинки, які горіли вночі. Підпалено навіть необмолочені скирти. Мабуть, росіяни думали, що німці ховають там цінні речі, тому й підпалили. Особливо сильно вони ненавидять німців, адже навіть у найбіднішого німецького селянина є якісь пожитки, а чимало простих російських солдатів не мають нічого. Тому росіяни ламають і нищать усе, що не можуть забрати із собою.”
*
From the afterword by Dr. Birgit Beck-Heppner, a German historian:
“Водночас можна стверджувати: сексуальне насилля під час війни чи в ході збройного конфлікту може мати подвійне значення, якщо здійснюється у великих масштабах. Воно слугує не лише для приниження конкретної особи, яка його зазнає, а й для демонстрації народові держави-супротивника, що його політичні лідери й армія не здатні захистити його. Тому такі акти насилля. на відміну від здійснюваних у повсякденному житті, відбуваються не потай, а привселюдно, нерідко навіть із примусовою присутністю інших людей. Крім того, сексуальне насилля під час війни часто здійснюють багато чоловіків у формі групового зґвалтування, що ще більше посилює драматичний вплив цього злочину на жертву та її психологічний стан.”
*
I also want to talk about this aspect separately:
Although Gabi, like Marta Hillers and other German women providing evidence of mass rapes, and like Western people overall, often call the Red Army soldiers “Russians,” we know perfectly that they were “Soviets,” i.e. multinational. There were many Ukrainians there — maybe even disproportionately many. We always highlight it when we talk about their sacrifice, and heroism, and invaluable contribution to the victory — but we never “remember” it when we talk about mass rapes, and lootings, and all the awful atrocities. I personally am always very careful in differentiating the terms “Russians” and “Soviets” in these cases. I always remember that there were many non-Russians there too, and we shouldn’t forget about OUR OWN guilt in all this, the guilt of our grandfathers — rather than convenient “Russians.” I have no doubts that Ukrainians who were in the Red Army at the time, committed the same crimes as Russians (as various Buryats, Dagestanis, Chechens do the same now in the “Russian” army). At the same time, the modern Ukrainian army and modern Ukrainian society overall are horrified by all this and would never do the same even to a nation they really, REALLY hate — because it's not about who OUR ENEMIES are; it's about who WE are and what we are fighting for. I wonder now: did Ukrainians (and other nationals) feel obliged to behave like Russians in their presence or we were just similarly wretched altogether? was it something “Soviet” or inherently “Russian”? and why have we, Ukrainians, changed over time — and Russians haven't?
This is a little book that describes only two weeks of her life. Two weeks of rape, murders, hunger, fear, and humiliation. It is a retrospective memoir written on the basis of her own notes/diary she was writing in those days for herself, as teenagers often do. She kept this diary and her testimony a secret for many years, not telling anything even to her family. (Well, she told her mother once she returned home, but her mother forbade her to tell anybody else.) Gabi survived, she became a physicist, received her doctorate, and was a professor at a university.
She published her story only in 1992, when she was 63. (Of course, it was not about her age. The USSR had just died, and the subject of mass rapes committed by the Red Army was no longer such a huge taboo as before.)
It is really a little story, a retelling of what happened to a scared lonely helpless girl during the last days of the war, and you shouldn’t expect anything especially interesting or unusual. However, we understand now how incredibly relevant and important this story is — only one among so many untold stories.
The most striking thing here is how ROUTINE and MUNDANE these atrocities were for the Soviets. When we think about those mass rapes of German women in 1945, we usually imagine some violent, uncontrollable hatred that made people do these things. (I honestly do not understand how hatred is compatible with sexual acts, but whatever — maybe the military aggression overall makes people perverts.) We tend to believe that all this was possible only because Soviets soldiers were angry, incredibly angry and desperate for their ruined lives, because why else they would become such bloody animals, right?
However, what Gabi tells us looks very similar to what we saw in Буча, Ірпінь, and other liberated areas of Ukraine this spring. There was no particular hatred towards Ukrainian girls and women, and the soldiers never thought that these simple people (peasants, farmers, mothers, daughters) were guilty before them. They came as “liberators.” And they raped and looted and burned and broke and smeared their shit everywhere… There was just a very routine and all-encompassing violence — absolutely senseless in most cases. Similarly to our current experience, the Red Army soldiers just burned, ruined, looted everything, raped women, killed people, children, elderly, made them suffer from hunger, die from thirst, from the absence of medications. They did all this very systematically, calmly, with pleasure and indifference. Everything is the same: helpless civil people are terrorized without any reason, kept in cellars, raped, forbidden to go out, killed randomly. And when we read all this about WWII, we thought that it was only because those hapless people were GERMANS — you know, the hateful “fascists,” people who were already guilty in everything, in the Holocaust, in Hitler, in the world war, in all the incredible atrocities. Reading Gabi’s testimony, you do not see any “fascists,” but only Буча, Ірпінь, etc., etc. Everything is the same: indiscriminate hate for humanity overall, destruction of life for generations ahead, appropriation of everything they liked and burning/demolition of everything else. You cannot explain it by any normal logic. Why do you force civilians into a cellar and keep them there in the darkness and hunger for several weeks? Why do you burn their homes? Why do you tear their photographs? Why do you kill children? Why do you smear your shit everywhere?
Oh fuck, even the details (about the improvised armbands, for example) are the same.
“По обіді кілька жінок збираються біля перекладачки з Причорномор’я, щоб разом обережно вийти в село й довідатися про інших його мешканців. За чутками, з червоно-білою пов’язкою на руці можна виходити на вулицю. Жінки майструють собі їх із порваних клаптів. Вони обіцяють розпитати також про мого Крістіана, якого я щодня згадую. Проте незабаром повертаються. Їх зупинили росіяни і пояснили, що з такими пов’язками в село можна виходити виключно полякам. Але ж наша перекладачка з Причорномор’я мала б знати про це, як і те, що червоний і білий — польські національні кольори.”
*
“По обіді до нас знову приходять двоє росіян, одному з них кортить щось розтрощити. Знайшовши маленький радіоприймач, який мають навіть найбідніші німецькі родини, він люто кидає його на підлогу й починає топтати. Потім обшукує рештки наших пожитків і в когось у кишені знаходить німецькі гроші й фото. Шматує і жбурляє у нас обривками. Хоч тримати в себе фотографії не заборонено, проте деякі росіяни, знайшовши фото, знищують їх. Мої фотографії нікому до рук ще не потрапили. Вони заховані в кишені мого зелено-сірого пальта, яке ношу під сливово-синім.”
*
“Спостерігаю, як люди поруч знаходять одне одного, і знову починаю думати про Крістіана. Що з ним трапилося? Чутки про жорстоке поводження з дітьми не дають мені спокою. Занепокоююся ще сильніше після того, як одна з жінок розповідає про маленького хлопчика, який самотньо лежить на полі недалеко від нас. Піти до дитини сама не наважуюся; тоді один із хлопців погоджується супроводжувати мене, і ми йдемо туди. Маленьке заклякле тіло легко знайти на мокрій темній землі. Зітхаю з полегшенням, коли ми наближаємося. Худенький хлопчик, молодший від Крістіана, жорстоко вбитий котримсь із російських солдатів. Так, я можу дихати, але мені боляче від побаченого. Чим же завинила ця дитина? Його єдиним злочином міг бути страх: замість того, щоб зупинитися, він, мабуть, почав утікати.”
*
“Росіяни, які заходять до кімнати, тепер не бачать мого обличчя і не звертають на мене уваги, бо думають, що я хлопець. Я чую, як один з них хоче взяти ще зовсім маленьку дівчинку, чия матір уже вкотре пояснює, що її доньці лише дев’ять років. Росіянин не вірить і наказує перекладачці сказати, що німці так само і навіть гірше чинили в них на батьківщині. Інші червоноармійці теж розповідають, що німці вбивали їх батьків, братів і сестер, цілі родини, дітей палили живцем і робили ще багато жахливого. Не можу в це повірити — не вірю цьому, бо одразу згадую про свого батька та дядька Райнгольда, які такого точно не чинили. Тепер я ще більше переконуюся: цими звинуваченнями російські солдати намагаються виправдати свої вчинки.
Дівчинка відчайдушно обороняється. Хоча я не піднімаю голови, та впізнаю її голос, тому знаю: вона виглядає значно старшою, ніж на дев’ять років. Їй близько тринадцяти, вона вища від мене. Коли її матір хоче піти разом з нею, росіянин гнівається. Дівчинка плаче й голосно благає. Проте сльози викликають у солдатів ще сильнішу злобу.”
*
“З обох боків вулиці димлять будинки, які горіли вночі. Підпалено навіть необмолочені скирти. Мабуть, росіяни думали, що німці ховають там цінні речі, тому й підпалили. Особливо сильно вони ненавидять німців, адже навіть у найбіднішого німецького селянина є якісь пожитки, а чимало простих російських солдатів не мають нічого. Тому росіяни ламають і нищать усе, що не можуть забрати із собою.”
*
From the afterword by Dr. Birgit Beck-Heppner, a German historian:
“Водночас можна стверджувати: сексуальне насилля під час війни чи в ході збройного конфлікту може мати подвійне значення, якщо здійснюється у великих масштабах. Воно слугує не лише для приниження конкретної особи, яка його зазнає, а й для демонстрації народові держави-супротивника, що його політичні лідери й армія не здатні захистити його. Тому такі акти насилля. на відміну від здійснюваних у повсякденному житті, відбуваються не потай, а привселюдно, нерідко навіть із примусовою присутністю інших людей. Крім того, сексуальне насилля під час війни часто здійснюють багато чоловіків у формі групового зґвалтування, що ще більше посилює драматичний вплив цього злочину на жертву та її психологічний стан.”
*
I also want to talk about this aspect separately:
Although Gabi, like Marta Hillers and other German women providing evidence of mass rapes, and like Western people overall, often call the Red Army soldiers “Russians,” we know perfectly that they were “Soviets,” i.e. multinational. There were many Ukrainians there — maybe even disproportionately many. We always highlight it when we talk about their sacrifice, and heroism, and invaluable contribution to the victory — but we never “remember” it when we talk about mass rapes, and lootings, and all the awful atrocities. I personally am always very careful in differentiating the terms “Russians” and “Soviets” in these cases. I always remember that there were many non-Russians there too, and we shouldn’t forget about OUR OWN guilt in all this, the guilt of our grandfathers — rather than convenient “Russians.” I have no doubts that Ukrainians who were in the Red Army at the time, committed the same crimes as Russians (as various Buryats, Dagestanis, Chechens do the same now in the “Russian” army). At the same time, the modern Ukrainian army and modern Ukrainian society overall are horrified by all this and would never do the same even to a nation they really, REALLY hate — because it's not about who OUR ENEMIES are; it's about who WE are and what we are fighting for. I wonder now: did Ukrainians (and other nationals) feel obliged to behave like Russians in their presence or we were just similarly wretched altogether? was it something “Soviet” or inherently “Russian”? and why have we, Ukrainians, changed over time — and Russians haven't?
March 16, 2025
Nedidelė, bet labai daug savyje talpinanti knygelė. Tai nėra tiesiog „vieno 1945 metų pasitraukimo istorija“, kaip nurodoma paantraštėje. Tai yra dvi savaitės iš vienos mergaitės gyvenimo. Vokietės mergaitės. Mergaitės, kurios gyvenime atsitiko rusų kareiviai.
Tad ar verta pasakoti apie ką ši knyga, jeigu jau viską pasako pavadinimas? Verta ir reikia, nes ši realybė, nepaisant priimtų rezoliucijų („net“ ar vis dėlto „tik“ 2002 m.!?) niekur nedingo, kaip ir knygoje minimi kaimynai. Prievartaujantys kuo jaunesnes – čia aprašomas net devynmetės atvejis, mėgstantys laikrodžius (autorė atsimena turinčius po kelis ant rankos ir plėšiančius toliau), žudančius už bet ką, tiesiog, vaikus irgi, griaunančius ir naikinančius viską, ko negali išsinešti.
Ir vis dėlto kokia skirtinga gali būti atmintis. Vieni prisimins rusų kareivius, kiti – vokiečius. Dar kiti – abejingus, nutarusius nieko nepastebėti, vadinasi ir nepadėti civilius, moteris, nes gi „jie tik prievartauja“, arba būtent – mielai situacija besinaudojančius civilius. Kodėl gi ne? Kas ją / jį užstos? O kam gi ji / jis pasiskųs?
Ir ar galima suprasti kokius randus sieloje slepia vyresnės moterys, kurios jaunesnes „drąsina“ žodžiai, kad rusų kareiviai „nieko bloga nedaro, tik prievartauja“??? Kelių kartų tai patirtis?
Galbūt, tik galbūt, jeigu nesitęstų karas Ukrainoje, jeigu Žemėje nebūtų karų – šią vienos merginos dviejų savaičių istoriją būtų galima skaityti kaip ....istoriją. Liūdną, apmaudžią, gėdingą, skaudžią, bet istoriją, kuri niekada nepasikartos. Bet taip nėra.
Neduok Dieve gyventi laikais, kai tektų taip rinktis. Iš būrelio išstumti jauną mergaitę, kad visi kiti išvengtų smurto ir gal mirties. Nesuteikti pagalbos, nes sau svarbus tik pats. Užsimerkti ir eiti toliau, nes... esi bejėgis prieš viską. Nes kada nors tai pasibaigs. Juk turi pasibaigti.
O mergaitė.... daug jų. Išgyvens arba ne. Bus šeimos suprasta, paguosta ir išklausyti, arba ne, atstumta. Kalta, nes .... gimė moterimi?
Kaip knygos baigiamajame žodyje sako dr. Birgit Beck-Heppner, tik 1950 m. pirmą kart priimtos Ženevos tarptautinės sutartys, o 1977 m. – jas papildantys protokolai, kuriuose „aiškiai suformuluota moterų apsauga nuo seksualinės prievartos, o prievartavimo ir prievartinės prostitucijos veiksmai draudžiami tiek tarptautiniuose, tiek netarptautiniuose konfliktuose.“ (p.164) 2002 m. Nuolatiniame tarptautiniame tribunole seksualinė prievarta vertinama kaip karo nusikaltimų, tautų žudynių ar nusikaltimų žmogiškumui sudėtinė dalis.
Čia pasakojama vienos mergaitės istorija, o kiek jų buvo?
„Dažniausiai nurodomas skaičius yra apie du milijonus moterų ir mergaičių, kurios buvo išprievartautos Raudonosios armijos, tarp jų apie 1,4 milijono rytinėse srityse. <...> 1945-aisiais Raudonajai armijai įžengus į Berlyną <....> nuo 100 000 iki 800 000.“ (p. 159) Ką skaičiuojam? Likusias gyvas, kurios apie tai kalbėjo? Moteris ir merginas, bet ne prievartautojus ar prievartavimo skaičius?
Rytų Azijoje 1937-1945 japonų armijos kareiviai įvykdė „nesuskaičiuojamą“ kiekį prievartos atvejų.
Moters kūnas visada buvo karo grobis.
Visada.
Autorė, penkiolikmetė mergaitė išsiunčiama nuo artėjančio fronto su vyresne seserimi, teta, jos trimis mažais vaikais. Lieka tik ji. Šeimos likimas pilnai neatskleidžiamas, nepapasakojamas. Jos išklausyti net mama nenorėjo. „Užrašyk“, sakė. Sako likimą Gabi pasakoja tik po daugybės metų. Tiek jai, tuomet ir rašant, tiek skaitant kyla daugybė klausimų. Kaip ji nieko nesuprato ir nežinojo. Nenorėjo žinoti?
„Iš tikrųjų mano traukimosi dienoraštis buvo ir liko neliečiama karšta geležis tema mūsų mažytėje šeimoje. Tai virto tabu, tarsi aš būčiau padariusi ką nors nedoro <...>.“ (p. 12).
Ji sakosi rašiusi apie savo patirtį nieko nežinojus apie Aušvicą. Penkiolikmetė. Hitlerjugendo narė, kaip visi vokiečių jaunuoliai. Ar namie apie tai nebuvo šnekama? Ar ji nematė gimtame mieste žydų? Ar jų namuose tarnaite nedirbo ukrainietė?
O ar daug buvo šnekama namie mūsų jaunystėje? Ar mūsų močiutės pasakojo apie karo patirtis?
O mes – ar pasakotume?
Tad ar verta pasakoti apie ką ši knyga, jeigu jau viską pasako pavadinimas? Verta ir reikia, nes ši realybė, nepaisant priimtų rezoliucijų („net“ ar vis dėlto „tik“ 2002 m.!?) niekur nedingo, kaip ir knygoje minimi kaimynai. Prievartaujantys kuo jaunesnes – čia aprašomas net devynmetės atvejis, mėgstantys laikrodžius (autorė atsimena turinčius po kelis ant rankos ir plėšiančius toliau), žudančius už bet ką, tiesiog, vaikus irgi, griaunančius ir naikinančius viską, ko negali išsinešti.
Ir vis dėlto kokia skirtinga gali būti atmintis. Vieni prisimins rusų kareivius, kiti – vokiečius. Dar kiti – abejingus, nutarusius nieko nepastebėti, vadinasi ir nepadėti civilius, moteris, nes gi „jie tik prievartauja“, arba būtent – mielai situacija besinaudojančius civilius. Kodėl gi ne? Kas ją / jį užstos? O kam gi ji / jis pasiskųs?
Ir ar galima suprasti kokius randus sieloje slepia vyresnės moterys, kurios jaunesnes „drąsina“ žodžiai, kad rusų kareiviai „nieko bloga nedaro, tik prievartauja“??? Kelių kartų tai patirtis?
Galbūt, tik galbūt, jeigu nesitęstų karas Ukrainoje, jeigu Žemėje nebūtų karų – šią vienos merginos dviejų savaičių istoriją būtų galima skaityti kaip ....istoriją. Liūdną, apmaudžią, gėdingą, skaudžią, bet istoriją, kuri niekada nepasikartos. Bet taip nėra.
Neduok Dieve gyventi laikais, kai tektų taip rinktis. Iš būrelio išstumti jauną mergaitę, kad visi kiti išvengtų smurto ir gal mirties. Nesuteikti pagalbos, nes sau svarbus tik pats. Užsimerkti ir eiti toliau, nes... esi bejėgis prieš viską. Nes kada nors tai pasibaigs. Juk turi pasibaigti.
O mergaitė.... daug jų. Išgyvens arba ne. Bus šeimos suprasta, paguosta ir išklausyti, arba ne, atstumta. Kalta, nes .... gimė moterimi?
Kaip knygos baigiamajame žodyje sako dr. Birgit Beck-Heppner, tik 1950 m. pirmą kart priimtos Ženevos tarptautinės sutartys, o 1977 m. – jas papildantys protokolai, kuriuose „aiškiai suformuluota moterų apsauga nuo seksualinės prievartos, o prievartavimo ir prievartinės prostitucijos veiksmai draudžiami tiek tarptautiniuose, tiek netarptautiniuose konfliktuose.“ (p.164) 2002 m. Nuolatiniame tarptautiniame tribunole seksualinė prievarta vertinama kaip karo nusikaltimų, tautų žudynių ar nusikaltimų žmogiškumui sudėtinė dalis.
Čia pasakojama vienos mergaitės istorija, o kiek jų buvo?
„Dažniausiai nurodomas skaičius yra apie du milijonus moterų ir mergaičių, kurios buvo išprievartautos Raudonosios armijos, tarp jų apie 1,4 milijono rytinėse srityse. <...> 1945-aisiais Raudonajai armijai įžengus į Berlyną <....> nuo 100 000 iki 800 000.“ (p. 159) Ką skaičiuojam? Likusias gyvas, kurios apie tai kalbėjo? Moteris ir merginas, bet ne prievartautojus ar prievartavimo skaičius?
Rytų Azijoje 1937-1945 japonų armijos kareiviai įvykdė „nesuskaičiuojamą“ kiekį prievartos atvejų.
Moters kūnas visada buvo karo grobis.
Visada.
Autorė, penkiolikmetė mergaitė išsiunčiama nuo artėjančio fronto su vyresne seserimi, teta, jos trimis mažais vaikais. Lieka tik ji. Šeimos likimas pilnai neatskleidžiamas, nepapasakojamas. Jos išklausyti net mama nenorėjo. „Užrašyk“, sakė. Sako likimą Gabi pasakoja tik po daugybės metų. Tiek jai, tuomet ir rašant, tiek skaitant kyla daugybė klausimų. Kaip ji nieko nesuprato ir nežinojo. Nenorėjo žinoti?
„Iš tikrųjų mano traukimosi dienoraštis buvo ir liko neliečiama karšta geležis tema mūsų mažytėje šeimoje. Tai virto tabu, tarsi aš būčiau padariusi ką nors nedoro <...>.“ (p. 12).
Ji sakosi rašiusi apie savo patirtį nieko nežinojus apie Aušvicą. Penkiolikmetė. Hitlerjugendo narė, kaip visi vokiečių jaunuoliai. Ar namie apie tai nebuvo šnekama? Ar ji nematė gimtame mieste žydų? Ar jų namuose tarnaite nedirbo ukrainietė?
O ar daug buvo šnekama namie mūsų jaunystėje? Ar mūsų močiutės pasakojo apie karo patirtis?
O mes – ar pasakotume?
May 1, 2022
1945-ųjų sausis, Gabi bėga nuo Raudonosios armijos į Vakarus, į saugesnį prieglobstį. Pastarąjį ji randa viename ūkyje, kur slepiasi ir daugiau pabėgėlių. Vis dėlto, net čia mergaitė nepasijaučia saugi - dėl kitų moterų išdavystės ji akis į akį susiduria su rusų kareivių savivale.
Kai visai šalia, vos už tūkstančio kilometrų, vyksta karas, kai peržengiamos visos žmoniškumo ribos, bet kokia knyga, nors kažkiek susijusi su jau į istoriją įėjusiais įvykiais, įgyja kitokią prasmę. „Kodėl gi aš buvau mergaitė?“ - knyga, kurios pavadinimas kiekvienam, paėmusiam ją į rankas, užduoda ne vieną retorinį klausimą. Kodėl moterys visais laikais buvo ta lytis, kuri kentėjo visapusiškai, kuri neturėjo jokių teisių? Kodėl visada galiojo nuostata, kad moterys gali būti išnaudojamos tiek seksualiai, tiek lytiškai diskriminuojamos įvairiose gyvenimo srityse? Kodėl dabar, XXI a., nuostata ta pati? Klausimai, į kuriuos vieno ir konkretaus atsakymo turbūt nerastume, o diskutuoti ties tuo būtų galima ilgai.
Vedina šių pamąstymų, nepaisydama siauros knygos apimties, turėjau nemenkų lūkesčių šiai istorijai. Deja, jie buvo pateisinti tik iš dalies. Nors tai - istorija, paliečianti jautrią ir skaudžią temą, vien už tai girti negaliu, kadangi nepalietė ir nesujaudino taip stipriai, kaip tikėjausi (tai keista, ypač šiuo laikotarpiu, kai už širdies griebia kiekviena smulkmena!). G. Köpp šiame kūrinyje aprašė savo asmeninę patirtį, remdamasi dienoraščio, kurį pildė, užrašais, bendrai atmintyje išlikusiais prisiminimais. Būdama aštuoniasdešimt vienerių ji išdrįso tai paviešinti, pasidalinti tuo, ką išgyveno, su kitais žmonėmis - parašė knygą.
Bent jau aš, kai žinau, kad skaitysiu asmeninę, konkretaus žmogaus patirtį į kūrinį žvelgiu dar kitaip. Mintyse įsivaizduoju atvirą pokalbį tarp rašytojo ir skaitytojo, lyg tarp psichologo ir paciento. Viliuosi, kad bus gilu, išsamu, kiekvienas sakinys bus persmelktas vienokių ar kitokių emocijų, o jausmai veršis lyg lava iš ugnikalnio. Tačiau šiame kūrinyje man pritrūko ir gylio, ir autorės atsivėrimo, išlikimo iki galo nuoširdžia. Atrodė, kad autorė taip ir nepanoro atskleisti visos tiesos - liko atsiribojusi už tam tikros, saugios sienos. Įsivaizduoju, kad kalbėti apie tokią siaubingą patirtį nėra lengva, priešingai - be galo sunku, bet, manau, tai darant - reikia daryti visu šimtu procentų, nepaliekant vietos skaitytojų interpretacijoms. Pritrūko ir iškalbos, kuri įtikintų, kuri, nežinančiam istorinių faktų, leistų suprasti, kas tuo laikotarpiu vyko, ką teko išgyventi.
Gal „meškos paslaugą” padarė ir kūrinio apimtis, kadangi man norėjosi daugiau informacijos, faktų ir įvykių. Kai kurios pastraipos pasirodė iki galo neužbaigtos, kai kur jaučiau tam tikrus minčių šuolius. Tačiau, kai nesinori nieko ilgo ar varginančio, „Kodėl gi aš buvau mergaitė?“ - geras pasirinkimas, kadangi perskaityti galima vos vienu prisėdimu.
Nors, mano akimis, knyga turi nemažai minusų, tačiau man buvo įdomu. Šiame kūrinyje galima įžvelgti naujos informacijos, kurios nerasime nei vadovėlyje, nei bet kurioje istorinėje knygoje, kadangi tai individualus pasakojimas. Žinoma, vietomis man buvo liūdna. Manau, nei vienas empatiškas žmogus tokios knygos neperskaitytų be gumulo gerklėje, juk tai - maža dalelė juodžiausio periodo žmonijos istorijoje. Ši knyga dar kartą patvirtino, kad tais laikais egzistavo susiskaldymas, didžioji dauguma moterų siekė apsaugoti tik savo pačių orumą. Tai - vienas iš šioje knygoje analizuojamų faktų, kuris nuvilia labiausiai. Jei būdama moterimi ramiai žiūri į tai, kaip seksualiai priekabiauja prie kitos moters, net mergaitės, ar savotiškai pati prie to neprisidedi? Dar vienas retorinis klausimas...
Knygos autorė - verta pagarbos, nors ir neišpildė mano asmeninių lūkesčių, bet apskritai ryžosi apie tai rašyti, o tai padarytų tikrai ne kiekvienas. Šiais laikais, kai kasdien girdime siaubingus dalykus, visos patirtys - reikšmingos. Manau, tokio tironiškumo tiesiogiai paliestą žmogų toks žingsnis, kokį padarė G. Köpp, gali įkvėpti. Ir ne tik tam, kad gyventi toliau, bet ir apie viską kalbėti garsiai, kad kaltieji būtų priversti atsakyti už savo veiksmus.
Rekomenduoju, jeigu norite perskaityti asmeninę moters, susidūrusios su seksualine prievarta, patirtį. Jeigu ieškote kažko neilgo, be jokių didelių detalių, įmantrybių ir subtilybių. Kažko, kas leistų į praeitį pažiūrėti iš dar vienos, asmeninės pozicijos ir pajusti, kokie baisūs dalykai lydėjo XXa. Rekomenduoju, jeigu norite pasijausti lyg radę moters, gyvenusios XXa. dienoraštį, kurio kai kurių puslapių nebėra, bet bendrą vaizdą susidaryti vis dar įmanoma.
3/5⭐
Kai visai šalia, vos už tūkstančio kilometrų, vyksta karas, kai peržengiamos visos žmoniškumo ribos, bet kokia knyga, nors kažkiek susijusi su jau į istoriją įėjusiais įvykiais, įgyja kitokią prasmę. „Kodėl gi aš buvau mergaitė?“ - knyga, kurios pavadinimas kiekvienam, paėmusiam ją į rankas, užduoda ne vieną retorinį klausimą. Kodėl moterys visais laikais buvo ta lytis, kuri kentėjo visapusiškai, kuri neturėjo jokių teisių? Kodėl visada galiojo nuostata, kad moterys gali būti išnaudojamos tiek seksualiai, tiek lytiškai diskriminuojamos įvairiose gyvenimo srityse? Kodėl dabar, XXI a., nuostata ta pati? Klausimai, į kuriuos vieno ir konkretaus atsakymo turbūt nerastume, o diskutuoti ties tuo būtų galima ilgai.
Vedina šių pamąstymų, nepaisydama siauros knygos apimties, turėjau nemenkų lūkesčių šiai istorijai. Deja, jie buvo pateisinti tik iš dalies. Nors tai - istorija, paliečianti jautrią ir skaudžią temą, vien už tai girti negaliu, kadangi nepalietė ir nesujaudino taip stipriai, kaip tikėjausi (tai keista, ypač šiuo laikotarpiu, kai už širdies griebia kiekviena smulkmena!). G. Köpp šiame kūrinyje aprašė savo asmeninę patirtį, remdamasi dienoraščio, kurį pildė, užrašais, bendrai atmintyje išlikusiais prisiminimais. Būdama aštuoniasdešimt vienerių ji išdrįso tai paviešinti, pasidalinti tuo, ką išgyveno, su kitais žmonėmis - parašė knygą.
Bent jau aš, kai žinau, kad skaitysiu asmeninę, konkretaus žmogaus patirtį į kūrinį žvelgiu dar kitaip. Mintyse įsivaizduoju atvirą pokalbį tarp rašytojo ir skaitytojo, lyg tarp psichologo ir paciento. Viliuosi, kad bus gilu, išsamu, kiekvienas sakinys bus persmelktas vienokių ar kitokių emocijų, o jausmai veršis lyg lava iš ugnikalnio. Tačiau šiame kūrinyje man pritrūko ir gylio, ir autorės atsivėrimo, išlikimo iki galo nuoširdžia. Atrodė, kad autorė taip ir nepanoro atskleisti visos tiesos - liko atsiribojusi už tam tikros, saugios sienos. Įsivaizduoju, kad kalbėti apie tokią siaubingą patirtį nėra lengva, priešingai - be galo sunku, bet, manau, tai darant - reikia daryti visu šimtu procentų, nepaliekant vietos skaitytojų interpretacijoms. Pritrūko ir iškalbos, kuri įtikintų, kuri, nežinančiam istorinių faktų, leistų suprasti, kas tuo laikotarpiu vyko, ką teko išgyventi.
Gal „meškos paslaugą” padarė ir kūrinio apimtis, kadangi man norėjosi daugiau informacijos, faktų ir įvykių. Kai kurios pastraipos pasirodė iki galo neužbaigtos, kai kur jaučiau tam tikrus minčių šuolius. Tačiau, kai nesinori nieko ilgo ar varginančio, „Kodėl gi aš buvau mergaitė?“ - geras pasirinkimas, kadangi perskaityti galima vos vienu prisėdimu.
Nors, mano akimis, knyga turi nemažai minusų, tačiau man buvo įdomu. Šiame kūrinyje galima įžvelgti naujos informacijos, kurios nerasime nei vadovėlyje, nei bet kurioje istorinėje knygoje, kadangi tai individualus pasakojimas. Žinoma, vietomis man buvo liūdna. Manau, nei vienas empatiškas žmogus tokios knygos neperskaitytų be gumulo gerklėje, juk tai - maža dalelė juodžiausio periodo žmonijos istorijoje. Ši knyga dar kartą patvirtino, kad tais laikais egzistavo susiskaldymas, didžioji dauguma moterų siekė apsaugoti tik savo pačių orumą. Tai - vienas iš šioje knygoje analizuojamų faktų, kuris nuvilia labiausiai. Jei būdama moterimi ramiai žiūri į tai, kaip seksualiai priekabiauja prie kitos moters, net mergaitės, ar savotiškai pati prie to neprisidedi? Dar vienas retorinis klausimas...
Knygos autorė - verta pagarbos, nors ir neišpildė mano asmeninių lūkesčių, bet apskritai ryžosi apie tai rašyti, o tai padarytų tikrai ne kiekvienas. Šiais laikais, kai kasdien girdime siaubingus dalykus, visos patirtys - reikšmingos. Manau, tokio tironiškumo tiesiogiai paliestą žmogų toks žingsnis, kokį padarė G. Köpp, gali įkvėpti. Ir ne tik tam, kad gyventi toliau, bet ir apie viską kalbėti garsiai, kad kaltieji būtų priversti atsakyti už savo veiksmus.
Rekomenduoju, jeigu norite perskaityti asmeninę moters, susidūrusios su seksualine prievarta, patirtį. Jeigu ieškote kažko neilgo, be jokių didelių detalių, įmantrybių ir subtilybių. Kažko, kas leistų į praeitį pažiūrėti iš dar vienos, asmeninės pozicijos ir pajusti, kokie baisūs dalykai lydėjo XXa. Rekomenduoju, jeigu norite pasijausti lyg radę moters, gyvenusios XXa. dienoraštį, kurio kai kurių puslapių nebėra, bet bendrą vaizdą susidaryti vis dar įmanoma.
3/5⭐
June 29, 2017
Saksan itärintaman romahtaminen tammikuussa 1945 ei ollut mukavaa aikaa kenellekään, eikä varsinkaan 15-vuotiaalle tytölle. Silloisiin muistiinpanoihinsa ja myöhempään päiväkirjaansa perustuvassa kirjassa fysiikan professori Gabi Köpp (1929–2010) kertoo, kuinka hän lähti siskonsa kanssa pakomatkalle mutta joutui puna-armeijan käsiin. Sotapakolaisten turvapaikassa nuoret naiset eivät saaneet armoa, eivätkä vanhemmat naiset suojelleet heitä vihollisen seksuaaliselta väkivallalta. Gabi Köpp joutui monien muitten tavoin vaikenemaan tapahtumista koko aikuisikänsä.
Takakansitekstin mukaan "kirjailija kertoo koskettavan tarinansa rehellisesti ja vahvasti". Rehellisesti ja vahvasti kyllä, mutta ei suoraan. Sana raiskaaminen mainitaan muistelmassa vain kerran, ja muutenkin kirjoittaja jättää traumaattisimmat kokemuksensa selostamatta. Kirja voi siis sopia herkemmillekin lukijoille.
Takakansitekstin mukaan "kirjailija kertoo koskettavan tarinansa rehellisesti ja vahvasti". Rehellisesti ja vahvasti kyllä, mutta ei suoraan. Sana raiskaaminen mainitaan muistelmassa vain kerran, ja muutenkin kirjoittaja jättää traumaattisimmat kokemuksensa selostamatta. Kirja voi siis sopia herkemmillekin lukijoille.
June 15, 2024
Коротка, але важлива книга.
April 28, 2016
Strong story!
May 15, 2022
,,Jos mama sako mananti, kad apskritai rusai nesą tokie jau blogi. Jie tik ,,prievartaują" moteris ir mergaites, girdėjusi ji."
Ši nedidelė apimtimi, tačiau sunki savo turiniu knyga – istorinis dokumentas, paremtas penkiolikmetės dienoraščiu. 1945 m. sausio 27 diena, Gabi Kopp tapo pačia blogiausia, juodžiausia ir siaubingiausia diena gyvenime.
Atsitiktinumas lėmė, kad ji pateko į traukinį, kurį užpuolė rusai ir buvo atskirta nuo savo artimųjų. Pabėgusi iš traukinio, pasislėpė kaime, per kurį ėjo raudonoji kariuomenė ir deja, jos nelaimei, buvo mergaitė paauglė. Civiliai gyventojai atsidūrė tarp dviejų frontų ir kiekvienas stengėsi išgyventi kaip gali, netgi jeigu reikėjo vieniems kitus išduoti.
Prisiminimuose aprašytos dvi pirmosios atsitraukimo savaitės, tačiau jos visą gyvenimą išliks autorės atmintyje ir jų metu patirtas siaubas prasiverždavo košmarais, baime, gėda, fiziniu ir emociniu skausmu. Visa tai ji turėjo ilgai slėpti net nuo artimiausių šeimos narių, lyg pati būtų buvusi kalta dėl prievartos.
Tai tik viena mergaitės istorija iš dešimčių tūkstančių. Labai asmeniškas vokiečių civilių pasitraukimo į vakarus liudijimas, kuriame išgyvenusios moters akimis galime pažvelgti į rusų armijos masinius prievartavimus, girtavimus, deginimus ir žudynes.
Aš pasigedau sklandesnio rašymo stiliaus, taip pat galėjo būti pridėtas ir žemėlapis ar nuotraukos. Autorė šią knygą parašė jau praėjus daug metų, tad jaučiasi emocinis atsiribojimas, tekstas pakankamai sausas. Beje, pabaigos žodį parašė mokslų daktarė ir gan išsamiai ir įdomiai aptarė seksualinę prievartą karo kontekste. Labai gaila, jog ši tema vėl skaudžiai aktuali ir šiandien, Rusijai užpuolus Ukrainą.
Daugiau knygų apžvalgų: www.profesionalimama.wordpress.com
Ši nedidelė apimtimi, tačiau sunki savo turiniu knyga – istorinis dokumentas, paremtas penkiolikmetės dienoraščiu. 1945 m. sausio 27 diena, Gabi Kopp tapo pačia blogiausia, juodžiausia ir siaubingiausia diena gyvenime.
Atsitiktinumas lėmė, kad ji pateko į traukinį, kurį užpuolė rusai ir buvo atskirta nuo savo artimųjų. Pabėgusi iš traukinio, pasislėpė kaime, per kurį ėjo raudonoji kariuomenė ir deja, jos nelaimei, buvo mergaitė paauglė. Civiliai gyventojai atsidūrė tarp dviejų frontų ir kiekvienas stengėsi išgyventi kaip gali, netgi jeigu reikėjo vieniems kitus išduoti.
Prisiminimuose aprašytos dvi pirmosios atsitraukimo savaitės, tačiau jos visą gyvenimą išliks autorės atmintyje ir jų metu patirtas siaubas prasiverždavo košmarais, baime, gėda, fiziniu ir emociniu skausmu. Visa tai ji turėjo ilgai slėpti net nuo artimiausių šeimos narių, lyg pati būtų buvusi kalta dėl prievartos.
Tai tik viena mergaitės istorija iš dešimčių tūkstančių. Labai asmeniškas vokiečių civilių pasitraukimo į vakarus liudijimas, kuriame išgyvenusios moters akimis galime pažvelgti į rusų armijos masinius prievartavimus, girtavimus, deginimus ir žudynes.
Aš pasigedau sklandesnio rašymo stiliaus, taip pat galėjo būti pridėtas ir žemėlapis ar nuotraukos. Autorė šią knygą parašė jau praėjus daug metų, tad jaučiasi emocinis atsiribojimas, tekstas pakankamai sausas. Beje, pabaigos žodį parašė mokslų daktarė ir gan išsamiai ir įdomiai aptarė seksualinę prievartą karo kontekste. Labai gaila, jog ši tema vėl skaudžiai aktuali ir šiandien, Rusijai užpuolus Ukrainą.
Daugiau knygų apžvalgų: www.profesionalimama.wordpress.com
Read
November 7, 2023німецька дівчинка, яка пережила насилля від червоноармійців в 1945 році. сповідь на яку стало сил тільки через 60 ��оків
«У наукових дослідженнях сексуальні злочини вважають особливою формою агресії, яка має на меті демонстрацію злочинцем чи злочинницею своєї сили, а також приниження й підкорення жертви. Сексуальні злочини можуть здійснювати особи обох статей стосовно і чоловіків, і жінок.
Питанням «Навіщо я народилася дівчинкою?» Габі Кьопп показує читачам, що вона не тільки внаслідок насилля усвідомила різницю між статями, а й звернула увагу на той факт, що насилля під час воєн і військових протистоянь доволі часто є сексуально забарвленим, тобто його жертвами найчастіше стають жінки».
«У наукових дослідженнях сексуальні злочини вважають особливою формою агресії, яка має на меті демонстрацію злочинцем чи злочинницею своєї сили, а також приниження й підкорення жертви. Сексуальні злочини можуть здійснювати особи обох статей стосовно і чоловіків, і жінок.
Питанням «Навіщо я народилася дівчинкою?» Габі Кьопп показує читачам, що вона не тільки внаслідок насилля усвідомила різницю між статями, а й звернула увагу на той факт, що насилля під час воєн і військових протистоянь доволі часто є сексуально забарвленим, тобто його жертвами найчастіше стають жінки».
Read
June 9, 2025Nenoriu šitos knygos vertinti, nes čia toks labiau dokumentas, šaltinis apie baisius karo įvykius. Iš tiesų tekstas labai sausas. Parašyta knyga pagal dienoraščio prisiminimus, na tai tikrai, ką prievartą patyrusi keturiolikmetė parašys jame… nes kiekvienas grįžimas prie įvyko gali retraumuoti. Taip ir jaučiasi tekste, kad traumuotas žmogus, yra stipriai “numb”, per aplinkui viską pasakoja, ir taip nejautriai, kad na tų baisybių negali perteikti, tekste nejauti nei grėsmės, nei pavojaus, tiesiog taip yra kaip yra. Nes kitus pasakojimus gyvai iš lietuvių esu girdėjus ir man jie skambėjo taip baisiai…
May 19, 2018
Spoveď mladej Nemky v časoch vojny...
January 6, 2021
Knyga labai nuvylė, pasakojimas buvo ganėtinai sausas, neišsamus. Emocijos, mano nuomone, buvo labai skurdžiai aprašytos.
March 19, 2021
“Nejau aš nebegaliu turėti visiškai nieko?”
June 25, 2022
Важко, боляче. Все це відбувається знов.
March 31, 2024
Žiaurūs laikai buvo. Bet pasakojimas gan paviršutiniškai parašytas.
November 21, 2024
Labai jautri knyga, bet ne pabaigos.. Kažkaip norėjosi tęsinio.
October 25, 2024
It was a harrowing story. Yet I think it is important in our day and age to finally realize how damaging sexual assault is to women. How devastating the toll of war is on girls and women of all ages and how some wounds, though vastly different to mens', are just as deep if not more.
The other aspect of the book that I found particularly interesting was the fact that Germans constituted a visible minority in Poland and other east European countries. And a lot of these people had to move from their ancestoral homes and were persecuted after the World War II. Even though they didn't elect that moustachio dictator.
I guess life just isn't fair. And though these girls, barley into their teens, didn't start the bloodshed in Europe they were viewed as "prizes" to be taken by the victorious Soviet army. By "punishing" the German people that way the Soviet army tainted its reputation beyond repair but more importantly it ruined the lives of the whole generation of women.
The other aspect of the book that I found particularly interesting was the fact that Germans constituted a visible minority in Poland and other east European countries. And a lot of these people had to move from their ancestoral homes and were persecuted after the World War II. Even though they didn't elect that moustachio dictator.
I guess life just isn't fair. And though these girls, barley into their teens, didn't start the bloodshed in Europe they were viewed as "prizes" to be taken by the victorious Soviet army. By "punishing" the German people that way the Soviet army tainted its reputation beyond repair but more importantly it ruined the lives of the whole generation of women.
January 5, 2023
Сексуальне насилля під час воєнних дій – одна з форм впливу на окупованих територіях. Його можуть зазнати і старі, і малі, але, звісно, найбільше потерпають жінки та дівчата. Габі Кьопп у 1945 році, коли радянська армія «побєдоносно крокувала» Німеччиною, було 15 років. Коли наступ став загрозливим, її сім’я вирішила виїхати з рідного містечка у Західній Прусії. Але у дорозі потяг «зустріли» і Габі загубила решту рідних. Вона тікає у сусіднє село з наміром переховатися, а потім рушити на пошуки своїх. Але у селі вона була не одна, і як місцеві, так і такі ж самі біженці, як і сама дівчина, - всі намагалися вижити. На свою біду, Габі була одна-однісінька, що дозволило іншим жінкам віддати її у жертву зголоднілим за жінками солдатам…
Ця книга основана на щоденнику, який Габі почала вести у 1945 році. Вона написана 60 років потому, тому деякі моменти можуть бути сумнівно-достовірними. Проте головного вони не міняють: за статистикою протягом WWII біля 2 мільйонів німкень, жінок і дівчат, були зґвалтовані «визволителями». Але ця тема у суспільстві була під неоголошеною забороною, тому кожна з цих жінок і дівчат переживали цей жах самі й «у собі». Лише 2 тижні описані у щоденнику, але жах, сором, фізичний та психологічний біль Габрієлє несла все подальше життя. Її фактично вмовили на написання цієї книжки як варіант терапії.
Ця книга основана на щоденнику, який Габі почала вести у 1945 році. Вона написана 60 років потому, тому деякі моменти можуть бути сумнівно-достовірними. Проте головного вони не міняють: за статистикою протягом WWII біля 2 мільйонів німкень, жінок і дівчат, були зґвалтовані «визволителями». Але ця тема у суспільстві була під неоголошеною забороною, тому кожна з цих жінок і дівчат переживали цей жах самі й «у собі». Лише 2 тижні описані у щоденнику, але жах, сором, фізичний та психологічний біль Габрієлє несла все подальше життя. Її фактично вмовили на написання цієї книжки як варіант терапії.
March 23, 2013
On aina vaikeaa arvostella jonkun tosielämään perustuva tarina, jonka on uskaltanut jakaa muille. Kerronta oli kuitenkin ympäripyöreää ja vei täten tarinalta paljon. Lopputekstinä oli vielä selvitykset sodanaikaisista seksuaalirikoksista, joita kirjassa ei kuitenkaan kuvattu mitenkään. En odota asialla mässäilyä, mutta "hän vei minut mukaansa", jättää tapahtuneen vähän liian avoimeksi.
October 12, 2013
Story was interesting and terrifying, but I must say that translation was really badly made. It made reading hard, unfortunately.
Displaying 1 - 21 of 21 reviews