What do you think?
Rate this book
Хрещатий Яр: Роман-хроніка
Роман-хроніка "Хрещатий Яр" – твір про життя окупованого фашистськими військами Києва 1941 – 1943 років. Цей роман Докія Гуменна назвала й хронікою, оскільки правдиво й реалістично відтворила в ньому калейдоскоп подій того часу, деталі окупаційного побуту. Про героїчну оборону й визволення Києва від гітлерівських окупантів написано чимало, однак життя звичайних людей в окупації, як тоді казали "при німцях", багато десятиріч залишалося закритою зоною для "материкової" літератури. Наскрізна проблема роману-хроніки Докії Гуменної – доля України, спроба відновлення втраченої державності, визначення місця й ролі українського народу між двома тоталітарними системами.
Основним принципом побудови твору є фіксація безпосередніх вражень, спостережень, співпереживань авторки, що вказує на імпресіоністичне забарвлення. Докія Гуменна, називаючи свою книгу романом-хронікою, звертає увагу на його певні відмінності від класичного роману. У "Хрещатому Ярі" поєднуються зображення реальних подій, спогадів з уявою письменниці, мистецьким перетворенням явищ. На відміну від митців-імпресіоністів, Докія Гуменна не обмежується зображенням вражень від побаченого й пережитого, тому простір твору й виходить за межі роману, стає хронікою пережитих подій.
Основним принципом побудови твору є фіксація безпосередніх вражень, спостережень, співпереживань авторки, що вказує на імпресіоністичне забарвлення. Докія Гуменна, називаючи свою книгу романом-хронікою, звертає увагу на його певні відмінності від класичного роману. У "Хрещатому Ярі" поєднуються зображення реальних подій, спогадів з уявою письменниці, мистецьким перетворенням явищ. На відміну від митців-імпресіоністів, Докія Гуменна не обмежується зображенням вражень від побаченого й пережитого, тому простір твору й виходить за межі роману, стає хронікою пережитих подій.
485 pages, Unknown Binding
First published January 1, 1956
3 people are currently reading
64 people want to read
About the author
Докія Гуменна
15 books2 followers До́кія Кузьмі́вна Гуменна́ — українська письменниця, член ОУП «Слово». Літературна діяльність почалася в Україні в середині 1920-х років. Літературна спадщина становить понад 30 томів.
Народилася 23 лютого (07 березня за новим стилем) 1904 р. в м. Жашків, Таращанського повіту, Київської губернії у селянській родині.
Закінчила педагогічну школу в м. Ставищі, навчалася у Інституті народної освіти. Почала друкуватися з 1924 року, стає членом спілки селянських письменників «Плуг».
У 1920—1930-ті рр. друкувала нариси («Стрілка коливається», 1930), репортажі, оповідання, повісті («Кампанія», 1931) в журналах «Червоний шлях», «Радянська література» тощо. 1924 року з'явився друком перший нарис «У степу».
Її репортажі «Стрілка коливається» (1930 р.) та «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931 р.), повість «Кампанія» звернули на себе увагу партійної цензури. З хвилею терору Докія Гуменна мусила замовкнути аж до початку Другої світової війни.
1937 року брала участь в археологічній експедиції при розкопках поселення трипільської культури біля села Халеп'я на Київщині під керівництвом Тетяни Пассек, за участю Євгена Кричевського, Михайла Макаревича, Віктора Петрова, Неоніли Кордиш. Отримані враження та історичні міркування стали основою для оповідань та нарисів («Ромашки на схилах», «З історії сивої давнини», «Таємниця черепка»), а також знайшли відображення в мемуарах письменниці.
Під час війни письменниця залишилася в Києві. Тут вона налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників, вступає до відновленої «Просвіти». 1941 року на сторінках додатку до літературного тижневика «Українське слово», що виходив під редакцією Олени Теліги, Гуменна опублікувала новелу «Пахощі польових квітів».
Утім, невдовзі нацисти розігнали Спілку письменників України та її чільних представників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з'являлася, в Києві подейкували, що вона замордована гестапо.
Насправді ж з квітня 1942 року Докія Гуменна працює молодшим науковим працівником Музею-архіву переходової доби.
Наприкінці Другої світової війни виїхала спочатку до Львова, далі — до Австрії, де почала упорядковувати свій літературний доробок, який не мала змоги друкувати в Україні. В Зальцбурзі виходить книга новел «Куркульська вілія» (1946 р.), а згодом друкується її головний чотиритомний твір-епопея «Діти чумацького шляху» (Мюнхен—Нью-Йорк — 1948–1951 рр.). Її подальше життя і творчість пов'язані з Чехословаччиною, Австрією, Німеччиною, Італією, Канадою та США.
Переїхавши до США Докія Гуменна продовжує активну літературну працю.
Померла Докія Кузьмівна Гуменна 4 квітня 1996 у Нью-Йорку. Похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
Творча діяльність
Авторка понад 20 прозових книг, що ставить серед найплідніших українських письменників у еміграції. Велику увагу приділяла студіям з історії, археології, стародавньої історії України. Це відобразилося в серії її творів: «Епізод із життя Європи Критської» (1957), казки-есеї «Благослови, Мати», «Золотий плуг» (1957), розповідь про Трипілля — «Минуле пливе в прийдешнє» (1978).
Загалом літературна спадщина Докії Гуменної становить понад 30 томів.
Гуменна Докія Кузьмівна — автор романів «Діти Чумацького Шляху» (1948–1951), «Хрещатий яр» (1956), «Скарга майбутньому» (1964) і «Золотий плуг» (1969); повістей "Де недавно ведмеді ходили " (1930), «Мана» (1952), «Велике Цабе» (1952), «Небесний змій» (1983); збірки нарисів «Багато неба» (1954); репортажів «Стрілка коливається» (1930), «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931), «Вічні вогні Альберти» (1959); збірок новел та оповідань «Серед хмаросягів» (1962), «Чотири сонця» (1969), «Внуки столітнього запорожця» (1981); мініатюр «Прогулянка алеями мільйоноліть» (1987), спогадів «Дар Евдотеї» (1990) та ін.
Народилася 23 лютого (07 березня за новим стилем) 1904 р. в м. Жашків, Таращанського повіту, Київської губернії у селянській родині.
Закінчила педагогічну школу в м. Ставищі, навчалася у Інституті народної освіти. Почала друкуватися з 1924 року, стає членом спілки селянських письменників «Плуг».
У 1920—1930-ті рр. друкувала нариси («Стрілка коливається», 1930), репортажі, оповідання, повісті («Кампанія», 1931) в журналах «Червоний шлях», «Радянська література» тощо. 1924 року з'явився друком перший нарис «У степу».
Її репортажі «Стрілка коливається» (1930 р.) та «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931 р.), повість «Кампанія» звернули на себе увагу партійної цензури. З хвилею терору Докія Гуменна мусила замовкнути аж до початку Другої світової війни.
1937 року брала участь в археологічній експедиції при розкопках поселення трипільської культури біля села Халеп'я на Київщині під керівництвом Тетяни Пассек, за участю Євгена Кричевського, Михайла Макаревича, Віктора Петрова, Неоніли Кордиш. Отримані враження та історичні міркування стали основою для оповідань та нарисів («Ромашки на схилах», «З історії сивої давнини», «Таємниця черепка»), а також знайшли відображення в мемуарах письменниці.
Під час війни письменниця залишилася в Києві. Тут вона налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників, вступає до відновленої «Просвіти». 1941 року на сторінках додатку до літературного тижневика «Українське слово», що виходив під редакцією Олени Теліги, Гуменна опублікувала новелу «Пахощі польових квітів».
Утім, невдовзі нацисти розігнали Спілку письменників України та її чільних представників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з'являлася, в Києві подейкували, що вона замордована гестапо.
Насправді ж з квітня 1942 року Докія Гуменна працює молодшим науковим працівником Музею-архіву переходової доби.
Наприкінці Другої світової війни виїхала спочатку до Львова, далі — до Австрії, де почала упорядковувати свій літературний доробок, який не мала змоги друкувати в Україні. В Зальцбурзі виходить книга новел «Куркульська вілія» (1946 р.), а згодом друкується її головний чотиритомний твір-епопея «Діти чумацького шляху» (Мюнхен—Нью-Йорк — 1948–1951 рр.). Її подальше життя і творчість пов'язані з Чехословаччиною, Австрією, Німеччиною, Італією, Канадою та США.
Переїхавши до США Докія Гуменна продовжує активну літературну працю.
Померла Докія Кузьмівна Гуменна 4 квітня 1996 у Нью-Йорку. Похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
Творча діяльність
Авторка понад 20 прозових книг, що ставить серед найплідніших українських письменників у еміграції. Велику увагу приділяла студіям з історії, археології, стародавньої історії України. Це відобразилося в серії її творів: «Епізод із життя Європи Критської» (1957), казки-есеї «Благослови, Мати», «Золотий плуг» (1957), розповідь про Трипілля — «Минуле пливе в прийдешнє» (1978).
Загалом літературна спадщина Докії Гуменної становить понад 30 томів.
Гуменна Докія Кузьмівна — автор романів «Діти Чумацького Шляху» (1948–1951), «Хрещатий яр» (1956), «Скарга майбутньому» (1964) і «Золотий плуг» (1969); повістей "Де недавно ведмеді ходили " (1930), «Мана» (1952), «Велике Цабе» (1952), «Небесний змій» (1983); збірки нарисів «Багато неба» (1954); репортажів «Стрілка коливається» (1930), «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931), «Вічні вогні Альберти» (1959); збірок новел та оповідань «Серед хмаросягів» (1962), «Чотири сонця» (1969), «Внуки столітнього запорожця» (1981); мініатюр «Прогулянка алеями мільйоноліть» (1987), спогадів «Дар Евдотеї» (1990) та ін.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 11 of 11 reviews
September 26, 2025
Страшна і, на жаль, досі актуальна книга. Звісно, в ній повно недоліків, навіть як у літературного твору, але вона цінна майже документальним досвідом авторки під час німецької окупації в Києві, про що ми мало знаємо.
Ще по деяким моментам нагадувало книгу-реконструкцію Олексія Нікітіна «От лица огня» (теж раджу), але навіть не можу сформулювати чим.
Ще по деяким моментам нагадувало книгу-реконструкцію Олексія Нікітіна «От лица огня» (теж раджу), але навіть не можу сформулювати чим.
December 21, 2025
Цей роман-хроніка – один з рідкісних творів, що описує Київ під нацистською окупацією очима людини, що не займала жодної зі сторін у німецько-радянській частині другої світової війни. Автобіографічний твір Докії Гуменної, яка народилася у 1904 році у селі Жашків, Київської губернії, у 1920-х роках стала письменницею і членкиня спілки «Плуг» (тієї, з лідером якої сперечався Хвильовий). Їй пощастило – у 1930-ті її не було заарештовано, лише обмежено у можливості публікуватись. !941 рік вона зустріла у Києві, з якого десь у 1944 виїхала спочатку до Львова, далі — до Австрії, Чехословаччини, Німеччини, Італії, Канади та нарешті США, де вона померла у 1996 році.
Книга слідкує за головною героїнею, Мар’яною та низкою інших персонажів. Окремий дуже цікавий щабель – переповідання чуток, що циркулювали містом, іноді – цілком фантастичних. Ось наприклад:
Розповідали про незчисленні колони німців, які, хвиля за хвилею, наступають. Їх січуть, одні падають, а слідом за ними нові безстрашні йдуть. І передові частини — це їх партійці … їм перед наступом дають впорскування, щоб не пам’ятали себе. Вони всі морфіністи і кокаїністи. Он збили німецького літака, а там сидів безногий пілот, прив’язаний. У них дівчата шістнадцятилітні — пілотки… Фальшиві аеродроми: німці два дні будували з дикти, а наші цілий день бомбардували, поруч же стоїть цілісінький замаскований справжній. Диктові танки, що їх німці ставлять, аби відвести увагу від справжніх, таких, що зариваються самі у землю. У них — малі, зграбні танкетки, а наші танки величезні й неповороткі.
Багато хто чекав на німців, особливо згадуючи той відносний порядок, що вони його встановили у 1918 році. Не вірячи радянській пропаганді, що торочила про «відрізані носи» та інші звірства, називали німців «кумом»: Вже кум стукає у ворота!
Очікування, тих, хто лишився – найрізноманітніші:
Ці, що лишилися: одні надіються на національний ренесанс, другі тремтять від думки про гітлерівську загладу. Одні хотять повороту України, другі “єдіной недєлімой”, третім однаково, хто, аби „товарів навезли”. Хочуть України, — о, багато, вся УРСР чекає її, — але й це хотіння неоднакове. Одні — куркульської, другі — нацистської, треті — комуністичної, четверті, — змінити лише окупанта, гіршого на кращого.
Як нацисти окупували Київ, то майже миттєво зруйнувалися надії (які, як не дивно, роздмухувала і радянська пропаганда) про появу «українського уряду», а також про виділення німцями українців, «бо українці — арійці, єдині із слов’ян». Українці з-за меж СРСР прибули, проте не «у обозі в німців», а насправді «їх німці ніяк не хотіли пускати, кордони наглухо замкнені? Не в обозі, а контрабандою? — І все ж ми йшли. Продиралися слідом за армією, впрошувалися до військових возів, ніби утікачі, що повертаються додому...» Серед прибувших є Олена Теліга (також низка інших, чиї описи імовірно були зрозуміли читачам у еміграції, проте не мені). З ними і місцевими одразу виникають непорозуміння – бо вони – ідеалісти, що не розуміють змін, які привнесли 23 роки радянської влади, і значною мірою намагаються повторювати те, чим закликали за часів 1917-1920. Більш того, місцевих вважають прозомбованими і тому не дослухаються до порад.
Окреме питання – економіка під час окупації. Багато хто, у тому числі такий персонаж як Семен Кучерявий, впевнені – німці відновлять економіку, що базується не на планах, а на приватній ініціативі. Семен навіть приготувався відкрити фотоательє.
Плян Кучерявого не такий, як у всіх. Усе летить із Києва, уже й тесть із тещею, хвалити Бога, виїхали, але Кучерявий їхати з Києва отак на галай-балай і не думає. Тут дай, Боже, перетривати, поки червоні відійдуть, коли б, справді, не висадили міста в повітря, а там уже заживемо! Німці навезуть краму, товарів, там у них є заваль всього, за пару років з Києва зробиться лялька, порядок наведуть, нарешті. Господар їде! А ти, дурний, десь тарабанься, з доброго дива. За яким бісом? Тут своя українська держава буде, наші вернуться! Життя почнеться, за яким увесь вік людина мріє.
Замість ательє, його дружину розстріляно (єврейка), а сам він з дітьми має постійно перїздити…
А під шелест цих проповідей вилазять на поверхню пройдисвіти, що при всіх урядах не змогли зукраїнізуватися, чванливі й загребущі влади. Правда, що хаос, і не первотворний, а з такими всесвітніми „жучками”. Вони „влаштовуються”. Протекціонізм, лазівки, хижацтво, вигризання з зубів. Без цих плутаних шляхів — пропадай, і то негайно! Хто як може: базар, патент, наспіх склепана „самодіяльна кооператива”... у якій пайовик нічого ніколи на шаг не одержить і не має права нарікати, бо зараз почує: „це вам не совєти!"…
Враження таке, що хтось навмисне все це робить. Каламуть пливе на поверхні й ніхто не в силі її втамувати. Все стає дибки. Безладдя й хаос. Німці намагаються якийсь порядок ввести, але саме в тій дозі, якої потрібно, щоб їм було легше експлуатувати ще нерозтягнене. Німецька сила діє не виховавчо, а по-військовому точно, репресивно. От на хлібному заводі розстріляли цілу зміну робітників — невинних. Розстріляли, бо знайшли уламки скла в борошні. А то дівчата з попередньої зміни, що змащували дека, захотіли вкрасти олії й заховали дві пляшки в мішках. Прийшла друга зміна й, нічого не знаючи, взяла ті мішки в роботу.
Окремо, що здивувало – це те, що німці активно вивозили з Києва «трофейне» майно. У мене дід з бабою були залізничниками і багато розповідали, як везли у 1945 році «трофеї» з Німеччини – від генералів до солдат. І це якоюсь мірою зрозуміло – постійний дефіцит, нестача усього. Проте і німці, згідно з книгою, вивозили багато чого:
Вакханалію грабунку найдосконаліше виконують самі німці. Я лише день у Києві, а вже знаю: вивезли звіринець, музеї, везуть меблі, — навіть ручки від дверей. Невже в них ручок нема?
…
Все ж на будинок ЦК КП(б)У пішло щонайліпше. Нагнали полонених і почали здирати все, що можна вивезти. Бемське скло з вікон, мармури із стін, ручки й завіси з дверей, віконні рами й двері, паркети — все те потрібне й у Німеччині.
Цікавими є зміни стосунків окупаційної влади з місцевими, а також мімікрія місцевих, що яскраво проявляється у персонажі Галина Полтавченко, яка спочатку німецької окупації така: — Ви подумайте, яка це для мене трагедія! — зідхає вона. — Мама українка, папа українець, я так люблю Україну — і русская. Я завжди почувалася українкою… міняє паспорт аби записали українкою. Коли ж короткий період загравання з українством закінчується і нацисти ставлять на прибічників «єдиної і нєдєлімої» то і вона перефарбовується – знов переходить на російську, «Але Галина ні з чим не згодна. Бо українці самі винні. Це — вічні зрадники. Спершу треба розбити спільного ворога, а тоді вже домагатися чогось.» Зрештою їде до Берліну у складі відділу пропаганди райхскомісаряту і вже «У мене є друг, одна впливова особа. В мене у Ляйпціґу дядя — фабрикант. Бабушка ж моя була німкеня. У мене всі документи є.»
Є правда і дрібні речі, які я б не додавав, зокрема віра головної героїні (і ймовірно авторки, яка була у археологічній експедиції перед війною) про прямий культурний зв’язок українців з трипільцями (ну у нас і цілий президент у це вірив): «А ті, що величають себе найповноціннішими носіями української революційної ідеї, що добивалися до Києва крізь заборони, ті виявилися, справді, мрійниками і, справді, обмеженими. Далі одноманітної пісеньки про хоробрих звитяжців Олега й Святослава — не втнуть...
„Вірю в велику силу народу. Того ядра, що воскресає після руїн, колонізацій, зливань, схрещувань, підбиття. Народ всмоктує усе чуже й зроджується під іншою назвою. А все той самий. Пряма лінія веде мене в глибину тисячоліть до моїх предків, я рівна з ними перед лицем одного: потреби щастя.
…
Може і посперечатися. Наприклад, про їхнє трактування української історії. Починають вони історію України з княжої доби, а ми ж родовитіші, родовід свій ведемо без перериву традицій з енеоліту, із сімох тисяч років. От недавно читала в якійсь брошурі, що, мовляв, предки наші не могли доступитися до земель південних, до Чорного моря. Авторові брошури й у голову не приходить, що предки наші були споконвічними господарями Причорномор’я в образі кимерійців, які продовжували трипільські традиції, в образі таврів, які полишили нам у спадщину багато слів з цим самим коренем, які заселяли Крим-Кімр. Наш селя��ин, мужик — основа, від якого відбруньковуються різні шари — нащадок кимера-смерда, а ще перед тим — трипільця.
В цілому дуже цінний історичний документ, особливо зараз, коли можна порівняти ту війну і теперишню.
Книга слідкує за головною героїнею, Мар’яною та низкою інших персонажів. Окремий дуже цікавий щабель – переповідання чуток, що циркулювали містом, іноді – цілком фантастичних. Ось наприклад:
Розповідали про незчисленні колони німців, які, хвиля за хвилею, наступають. Їх січуть, одні падають, а слідом за ними нові безстрашні йдуть. І передові частини — це їх партійці … їм перед наступом дають впорскування, щоб не пам’ятали себе. Вони всі морфіністи і кокаїністи. Он збили німецького літака, а там сидів безногий пілот, прив’язаний. У них дівчата шістнадцятилітні — пілотки… Фальшиві аеродроми: німці два дні будували з дикти, а наші цілий день бомбардували, поруч же стоїть цілісінький замаскований справжній. Диктові танки, що їх німці ставлять, аби відвести увагу від справжніх, таких, що зариваються самі у землю. У них — малі, зграбні танкетки, а наші танки величезні й неповороткі.
Багато хто чекав на німців, особливо згадуючи той відносний порядок, що вони його встановили у 1918 році. Не вірячи радянській пропаганді, що торочила про «відрізані носи» та інші звірства, називали німців «кумом»: Вже кум стукає у ворота!
Очікування, тих, хто лишився – найрізноманітніші:
Ці, що лишилися: одні надіються на національний ренесанс, другі тремтять від думки про гітлерівську загладу. Одні хотять повороту України, другі “єдіной недєлімой”, третім однаково, хто, аби „товарів навезли”. Хочуть України, — о, багато, вся УРСР чекає її, — але й це хотіння неоднакове. Одні — куркульської, другі — нацистської, треті — комуністичної, четверті, — змінити лише окупанта, гіршого на кращого.
Як нацисти окупували Київ, то майже миттєво зруйнувалися надії (які, як не дивно, роздмухувала і радянська пропаганда) про появу «українського уряду», а також про виділення німцями українців, «бо українці — арійці, єдині із слов’ян». Українці з-за меж СРСР прибули, проте не «у обозі в німців», а насправді «їх німці ніяк не хотіли пускати, кордони наглухо замкнені? Не в обозі, а контрабандою? — І все ж ми йшли. Продиралися слідом за армією, впрошувалися до військових возів, ніби утікачі, що повертаються додому...» Серед прибувших є Олена Теліга (також низка інших, чиї описи імовірно були зрозуміли читачам у еміграції, проте не мені). З ними і місцевими одразу виникають непорозуміння – бо вони – ідеалісти, що не розуміють змін, які привнесли 23 роки радянської влади, і значною мірою намагаються повторювати те, чим закликали за часів 1917-1920. Більш того, місцевих вважають прозомбованими і тому не дослухаються до порад.
Окреме питання – економіка під час окупації. Багато хто, у тому числі такий персонаж як Семен Кучерявий, впевнені – німці відновлять економіку, що базується не на планах, а на приватній ініціативі. Семен навіть приготувався відкрити фотоательє.
Плян Кучерявого не такий, як у всіх. Усе летить із Києва, уже й тесть із тещею, хвалити Бога, виїхали, але Кучерявий їхати з Києва отак на галай-балай і не думає. Тут дай, Боже, перетривати, поки червоні відійдуть, коли б, справді, не висадили міста в повітря, а там уже заживемо! Німці навезуть краму, товарів, там у них є заваль всього, за пару років з Києва зробиться лялька, порядок наведуть, нарешті. Господар їде! А ти, дурний, десь тарабанься, з доброго дива. За яким бісом? Тут своя українська держава буде, наші вернуться! Життя почнеться, за яким увесь вік людина мріє.
Замість ательє, його дружину розстріляно (єврейка), а сам він з дітьми має постійно перїздити…
А під шелест цих проповідей вилазять на поверхню пройдисвіти, що при всіх урядах не змогли зукраїнізуватися, чванливі й загребущі влади. Правда, що хаос, і не первотворний, а з такими всесвітніми „жучками”. Вони „влаштовуються”. Протекціонізм, лазівки, хижацтво, вигризання з зубів. Без цих плутаних шляхів — пропадай, і то негайно! Хто як може: базар, патент, наспіх склепана „самодіяльна кооператива”... у якій пайовик нічого ніколи на шаг не одержить і не має права нарікати, бо зараз почує: „це вам не совєти!"…
Враження таке, що хтось навмисне все це робить. Каламуть пливе на поверхні й ніхто не в силі її втамувати. Все стає дибки. Безладдя й хаос. Німці намагаються якийсь порядок ввести, але саме в тій дозі, якої потрібно, щоб їм було легше експлуатувати ще нерозтягнене. Німецька сила діє не виховавчо, а по-військовому точно, репресивно. От на хлібному заводі розстріляли цілу зміну робітників — невинних. Розстріляли, бо знайшли уламки скла в борошні. А то дівчата з попередньої зміни, що змащували дека, захотіли вкрасти олії й заховали дві пляшки в мішках. Прийшла друга зміна й, нічого не знаючи, взяла ті мішки в роботу.
Окремо, що здивувало – це те, що німці активно вивозили з Києва «трофейне» майно. У мене дід з бабою були залізничниками і багато розповідали, як везли у 1945 році «трофеї» з Німеччини – від генералів до солдат. І це якоюсь мірою зрозуміло – постійний дефіцит, нестача усього. Проте і німці, згідно з книгою, вивозили багато чого:
Вакханалію грабунку найдосконаліше виконують самі німці. Я лише день у Києві, а вже знаю: вивезли звіринець, музеї, везуть меблі, — навіть ручки від дверей. Невже в них ручок нема?
…
Все ж на будинок ЦК КП(б)У пішло щонайліпше. Нагнали полонених і почали здирати все, що можна вивезти. Бемське скло з вікон, мармури із стін, ручки й завіси з дверей, віконні рами й двері, паркети — все те потрібне й у Німеччині.
Цікавими є зміни стосунків окупаційної влади з місцевими, а також мімікрія місцевих, що яскраво проявляється у персонажі Галина Полтавченко, яка спочатку німецької окупації така: — Ви подумайте, яка це для мене трагедія! — зідхає вона. — Мама українка, папа українець, я так люблю Україну — і русская. Я завжди почувалася українкою… міняє паспорт аби записали українкою. Коли ж короткий період загравання з українством закінчується і нацисти ставлять на прибічників «єдиної і нєдєлімої» то і вона перефарбовується – знов переходить на російську, «Але Галина ні з чим не згодна. Бо українці самі винні. Це — вічні зрадники. Спершу треба розбити спільного ворога, а тоді вже домагатися чогось.» Зрештою їде до Берліну у складі відділу пропаганди райхскомісаряту і вже «У мене є друг, одна впливова особа. В мене у Ляйпціґу дядя — фабрикант. Бабушка ж моя була німкеня. У мене всі документи є.»
Є правда і дрібні речі, які я б не додавав, зокрема віра головної героїні (і ймовірно авторки, яка була у археологічній експедиції перед війною) про прямий культурний зв’язок українців з трипільцями (ну у нас і цілий президент у це вірив): «А ті, що величають себе найповноціннішими носіями української революційної ідеї, що добивалися до Києва крізь заборони, ті виявилися, справді, мрійниками і, справді, обмеженими. Далі одноманітної пісеньки про хоробрих звитяжців Олега й Святослава — не втнуть...
„Вірю в велику силу народу. Того ядра, що воскресає після руїн, колонізацій, зливань, схрещувань, підбиття. Народ всмоктує усе чуже й зроджується під іншою назвою. А все той самий. Пряма лінія веде мене в глибину тисячоліть до моїх предків, я рівна з ними перед лицем одного: потреби щастя.
…
Може і посперечатися. Наприклад, про їхнє трактування української історії. Починають вони історію України з княжої доби, а ми ж родовитіші, родовід свій ведемо без перериву традицій з енеоліту, із сімох тисяч років. От недавно читала в якійсь брошурі, що, мовляв, предки наші не могли доступитися до земель південних, до Чорного моря. Авторові брошури й у голову не приходить, що предки наші були споконвічними господарями Причорномор’я в образі кимерійців, які продовжували трипільські традиції, в образі таврів, які полишили нам у спадщину багато слів з цим самим коренем, які заселяли Крим-Кімр. Наш селя��ин, мужик — основа, від якого відбруньковуються різні шари — нащадок кимера-смерда, а ще перед тим — трипільця.
В цілому дуже цінний історичний документ, особливо зараз, коли можна порівняти ту війну і теперишню.
December 24, 2015
Ще вчора думала, що поставлю цій книжці 3 з 5, але кінець такий, що ставлю 2. "Хрещатий яр" в документальній частині - розповідь про Київ під окупацією - значно кращий за спогади того самого Малакова, який був просто занадто малим. щоби побачити більше. Дуже добре описані обидві евакуації, атмосфера чуток, базарів, добування продуктів, спроб українських сил щось робити. Але як роман - слабко. Це швидше навіть не роман, а якийсь такий набір образків і ситуацій з різними героями, часом зрозумілими, а часом і взагалі не ясно, нащо вони там здалися. Головна героїня Мар'яна, вочевидь. альтер-его авторки, хоча найголовніший герой тут - сама окупація, і тільки вона й об'єднує всіх цих героїв, попри те, що вони всі між собою пов'язані.
Пс. Подумала-подумала і таки додала одну зірочку :)
Пс. Подумала-подумала і таки додала одну зірочку :)
November 9, 2025
Цікава розповідь авторки-очевидиці про життя у Києві часів ДСВ і, зокрема, німецької окупації.
Є багато спільних рис з нашим теперішнім життям, але й багато відмінностей.
Фізичне знищення євреїв; відсутність електропостачання, води, тепла, дров, їжі; голод, хліб з каштанів за картками, заборона довозу продуктів в столицю; зруйнований центр; ресторани, магазини, громадський транспорт "нур фюр дойче"; пристосуванці до будь-якої влади і будь-яких порядків; обіцянки українського уряду, а по факту - розстріляні українці, і згодом заборона всього українського, окрім хіба шароварщини, та єдінонєдєлімні старші братья у місцевій владі - таким було недовге панування німців у Києві. І цей перелік, звісно, неповний.
"Здається, єдині щасливі хвилини, коли спиш. Прокидаєшся й лягаєш зі смутком на душі."
"Все це виглядає настільки песимістично, що єдиний порятунок — безпідставний оптимізм."
Чи варто говорити, що зараз я почуваюся точно так само?..
***
А ще тут дуже багато Києва - тисячолітнього, красивого, імпресіоністського, хоч і побитого війною.
"Може найкраще, що є в Києві в усі часи, це ота невелика розміром, але враженням безмежна площа поміж царським палацом, небом, Маріїнським парком, а тепер ще й палацом Верховної Ради УРСР. Вона розганяється, розбігається, щоб скочити у Дніпро, — і зустрічається з небом. Це небо й поширює її розміри до безмежности. Хочеш підійти до неба, — і раптом у ногах вулиця, ще нижче — синій мінливий сувій Дніпра, за ним піски, луги, ген-ген далека лісова Чернігівщина, нова безмежність..."
***
А ось, власне, ті ж самі проблеми і питання, з якими й ми стикнулися, вже маючи незалежну Україну:
"Те, що одному здається правдою, другому брехнею. Так і агітація. Залежно від переконань та поглядів чує людина тільки те, що хочеться їй чути, a небажане мимо вух пускає".
"Тєрпєть не маґу українского язика! Я умєю, но не нравітся. Как-то грубо виходіт..."
"А чи не здається вам, що нам треба ціле покоління виховати так, щоб воно про Пушкіна ніколи навіть і не чуло?"
"Артіст“ він "украінскій" з огляду на націоналістичну еру в Києві. По-правді, він признавався вже, що по духу він — "русскій чєловєк". "Люблю Россію". Але, щоб не образити, тут же підкреслив: Люблю украінскіє пєсні і сало". Це оте київське монархістичне середовище із старорежимним осереддям, якого не перероблять жадні історичні зміни на Україні. Це ж та твань, з якої не витягне ноги Україна, щоб іти в майбутнє!"
"Юнак не винен, йому з найменших років у школі, в кіні, в книжці товкли про героїв Алєксандра Нєвского, Мініна і Пожарского, Суворова. Своєї національної героїки він не знає, історії його вчили брехливої. Де ж у нього візьметься національна гордість? Національне почуття, як музикальна вродженість. Його треба розвивати, вправляти, шліфувати. Це дається поколіннями, загальною атмосферою."
***
І досить точне передбачення від авторки:
"Як Гітлера проженуть, а вернеться Сталін, десь уже правнуки сучасників вчитимуть у історії України про найбільшого доброчинця України, Сталіна, який перебудував її на новий соціальний лад, який врятував їх предків від Гітлерової заглади. В очах четвертого покоління виросте він у генія добра, а нащадки тих українських мільйонів, яких він скатував голодом та по засланнях, матимуть у серці до нього подяку, як ми до вікінгів-князів, оборонців від "поганих“.
Є багато спільних рис з нашим теперішнім життям, але й багато відмінностей.
Фізичне знищення євреїв; відсутність електропостачання, води, тепла, дров, їжі; голод, хліб з каштанів за картками, заборона довозу продуктів в столицю; зруйнований центр; ресторани, магазини, громадський транспорт "нур фюр дойче"; пристосуванці до будь-якої влади і будь-яких порядків; обіцянки українського уряду, а по факту - розстріляні українці, і згодом заборона всього українського, окрім хіба шароварщини, та єдінонєдєлімні старші братья у місцевій владі - таким було недовге панування німців у Києві. І цей перелік, звісно, неповний.
"Здається, єдині щасливі хвилини, коли спиш. Прокидаєшся й лягаєш зі смутком на душі."
"Все це виглядає настільки песимістично, що єдиний порятунок — безпідставний оптимізм."
Чи варто говорити, що зараз я почуваюся точно так само?..
***
А ще тут дуже багато Києва - тисячолітнього, красивого, імпресіоністського, хоч і побитого війною.
"Може найкраще, що є в Києві в усі часи, це ота невелика розміром, але враженням безмежна площа поміж царським палацом, небом, Маріїнським парком, а тепер ще й палацом Верховної Ради УРСР. Вона розганяється, розбігається, щоб скочити у Дніпро, — і зустрічається з небом. Це небо й поширює її розміри до безмежности. Хочеш підійти до неба, — і раптом у ногах вулиця, ще нижче — синій мінливий сувій Дніпра, за ним піски, луги, ген-ген далека лісова Чернігівщина, нова безмежність..."
***
А ось, власне, ті ж самі проблеми і питання, з якими й ми стикнулися, вже маючи незалежну Україну:
"Те, що одному здається правдою, другому брехнею. Так і агітація. Залежно від переконань та поглядів чує людина тільки те, що хочеться їй чути, a небажане мимо вух пускає".
"Тєрпєть не маґу українского язика! Я умєю, но не нравітся. Как-то грубо виходіт..."
"А чи не здається вам, що нам треба ціле покоління виховати так, щоб воно про Пушкіна ніколи навіть і не чуло?"
"Артіст“ він "украінскій" з огляду на націоналістичну еру в Києві. По-правді, він признавався вже, що по духу він — "русскій чєловєк". "Люблю Россію". Але, щоб не образити, тут же підкреслив: Люблю украінскіє пєсні і сало". Це оте київське монархістичне середовище із старорежимним осереддям, якого не перероблять жадні історичні зміни на Україні. Це ж та твань, з якої не витягне ноги Україна, щоб іти в майбутнє!"
"Юнак не винен, йому з найменших років у школі, в кіні, в книжці товкли про героїв Алєксандра Нєвского, Мініна і Пожарского, Суворова. Своєї національної героїки він не знає, історії його вчили брехливої. Де ж у нього візьметься національна гордість? Національне почуття, як музикальна вродженість. Його треба розвивати, вправляти, шліфувати. Це дається поколіннями, загальною атмосферою."
***
І досить точне передбачення від авторки:
"Як Гітлера проженуть, а вернеться Сталін, десь уже правнуки сучасників вчитимуть у історії України про найбільшого доброчинця України, Сталіна, який перебудував її на новий соціальний лад, який врятував їх предків від Гітлерової заглади. В очах четвертого покоління виросте він у генія добра, а нащадки тих українських мільйонів, яких він скатував голодом та по засланнях, матимуть у серці до нього подяку, як ми до вікінгів-князів, оборонців від "поганих“.
June 20, 2022
⠀
"...Справжня війна, якої всі чекали й яка прийшла несподівано. Прийшла вона відразу в Київ — модерна повітряна війна..." – ці слова написані в книжці, виданій в 1956 році і такі зрозумілі всім українцям в 2022.
⠀
В час окупації Києва німцями, авторка була в місті, тож її власні спостереження та пережиття покладені в основу роману. Під кінець війни вона емігрувала на захід, роман виданий був там і в ньому нема цензури.
⠀
Тому надзвичайно цікаво читати про те, як насправді люди ставились до радянської влади, німців та червоної армії. В 40х ще багато людей пам'ятали часи, які були до російсько-більшовицької окупації України, яку ненадовго змінила окупація німецька, потім знову повернулась російська, і то ще питання чи хтось з них був кращим.
⠀
Щоб читати книжку потрібно хоча б трохи орієнтуватись в історичних подіях та реаліях першої половини 20 століття, інакше буде важко зрозуміти про що йдеться.
⠀
В романі нема якогось такого чіткого сюжету, авторка не розказує детально про героїв, читач не знає, хто кому ким доводиться, не надто заглиблюється ні в їхні характери, ні в життя, мабуть тому він і хроніки, бо читаєш замальовки подій і роздуми головної героїні Мар'яни, але читати їх мені було цікаво.
⠀
"А самостійна Україна буде!" – сказала авторка вустами одного з героїв в 1941.
⠀
Бо завжди були, є і будуть ті, хто готовий за Україну вмирати.
⠀
В книжці багато думок, які відгукуються зараз, які актуальні тепер не менше, ніж тоді – мимоволі проводиш паралелі.
⠀
Люди в усі часи є різні: ті хто бореться, такі, що наживаються на спекуляції, пристусованці та зрадники – це актуально і нині.
⠀
P.S. поґуґливши знайдете електронну і аудіо версії книжки у вільному доступі
⠀
"...Справжня війна, якої всі чекали й яка прийшла несподівано. Прийшла вона відразу в Київ — модерна повітряна війна..." – ці слова написані в книжці, виданій в 1956 році і такі зрозумілі всім українцям в 2022.
⠀
В час окупації Києва німцями, авторка була в місті, тож її власні спостереження та пережиття покладені в основу роману. Під кінець війни вона емігрувала на захід, роман виданий був там і в ньому нема цензури.
⠀
Тому надзвичайно цікаво читати про те, як насправді люди ставились до радянської влади, німців та червоної армії. В 40х ще багато людей пам'ятали часи, які були до російсько-більшовицької окупації України, яку ненадовго змінила окупація німецька, потім знову повернулась російська, і то ще питання чи хтось з них був кращим.
⠀
Щоб читати книжку потрібно хоча б трохи орієнтуватись в історичних подіях та реаліях першої половини 20 століття, інакше буде важко зрозуміти про що йдеться.
⠀
В романі нема якогось такого чіткого сюжету, авторка не розказує детально про героїв, читач не знає, хто кому ким доводиться, не надто заглиблюється ні в їхні характери, ні в життя, мабуть тому він і хроніки, бо читаєш замальовки подій і роздуми головної героїні Мар'яни, але читати їх мені було цікаво.
⠀
"А самостійна Україна буде!" – сказала авторка вустами одного з героїв в 1941.
⠀
Бо завжди були, є і будуть ті, хто готовий за Україну вмирати.
⠀
В книжці багато думок, які відгукуються зараз, які актуальні тепер не менше, ніж тоді – мимоволі проводиш паралелі.
⠀
Люди в усі часи є різні: ті хто бореться, такі, що наживаються на спекуляції, пристусованці та зрадники – це актуально і нині.
⠀
P.S. поґуґливши знайдете електронну і аудіо версії книжки у вільному доступі
⠀
June 1, 2025
Very interesting book written by an even more interesting person.
Докія Гуменна was one of the Ukrainian intelligentsia who were forced to emigrate from Ukraine during/after World War Two and who continued to develop our culture among the diaspora, staying completely unknown for us here, in Ukraine, for decades but being often much more sincere and talented than what was allowed and possible in Ukraine. Now we are discovering them one by one, and Докія Гуменна is definitely one of the gems that deserve our attention. She apparently was an immensely important and productive writer (her literary works amount to 30 volumes), but I am especially intrigued by her diaries, which she was writing most of her life; they should contain tons of interesting information about our culture in diaspora, but somehow nobody tries to publish them right now, although they are well-organized and personally reprinted by the author and stored here, in Kyiv (in the archive of Національний музей літератури України), even though Докія Гуменна herself was buried in the USA.
The book “Хрещатий яр” is a fictional novel, but it represents the personal experience of the author and true historical realities to a large extent, I believe. It is about life in Nazi-occupied Kyiv during World War Two. Similarly to her heroine Мар’яна, Докія Гуменна had been living in Kyiv at the beginning of World War Two and decided to stay there during the occupation. Of course, she had never beed a “fascist”, but she positively hated the Soviets and, as many in Ukraine at the time, believed that the Germans were “a cultured European nation” and hoped that Germany would help Ukraine to get rid of the Communists, and maybe even become an independent state — well, at least part of Europe in one or another form. Thus the novel shows us not only the realities of the German occupation pretty close to the real developement of the events but, most importantly, the moods, intentions, and attitudes of the Ukrainian intelligentsia of various kinds, i.e., those people who deliberately stayed in Ukraine waiting for German occupation with hopes for a new, better life “в сім’ї вольній, новій” and those people who had already emigrated from Ukraine in the previous years (mostly after the crushing of the Ukrainian People’s Republic of 1917-1921 and establishing of the “USSR” here) and were now returning to Ukraine in the rear of advancing German troops.
The book is quite complex both structurally and ideologically. It reflects multiple points of view and has several characters who alternately tell about the events from their own perspectives, although Мар’яна is obviously the main heroine (however, there are many chapters that contain observations made by other people, that remained unknown to Мар’яна and have a distant relation to her). The characters are very different, and while they are more or less connected with each other, the novel looks more like a mosaic of different imprints of the events, rather than a continuous narration. I am still not sure whether this was a good or bad thing; I liked the complexity and non-trivial approach but I was often “lost” in the story and overall had an impression that the author wanted to write something “epic,” like “Война и мир,” but had no time or energy to do it, and so she just “crumpled up” all these characters and events together, showing us only some fragments and snippets from their lives — imagine “Война и мир” with pretty much the same contents but condensed into one regular-size 400-page book, with major extractions of many key episodes, for example; that’s how “Хрещатий яр” feels like to me (at least, I would love to read an “expanded” version of this book!).
This is an intellectual literary work not only because you have to make an effort in order to remember all these personalities and join them together mentally (and some connections become obvious only near the end of the book) and fill the gaps but also because the subject of the author’s observations is ideas, concerns, relationships, and overall “state of mind” of intelligent people (rather than more tangible things that were happenning with them or before their eyes).
You can see how people were hopeful and excited about the Germans at the beginning, when they saw a new powerful force in them, who would cancel all the Soviet abominations and allow Ukraine to become a normal country and live normal life there; then how and why all these attitudes changed over time, how people reflected upon it, and what they did in order to adapt to these changes. Мар’яна herself (and the author through her heroine) reflects a lot about our society, its history, its place among other nations, about different people who tried to make sense of all this, etc.
Before, after, or in parallel with reading this book, I recommend also reading archival newspapers “Українське слово” and “Нове українське слово,” as their fates were major sources of information about all this for Докія Гуменна, and she writes about them in the novel a lot. “Українське слово” was a newspaper published by ОУН(м) (Олег Ольжич, Олена Теліга, etc.) for several months when the Ukrainian intelligentsia was still hopeful about the revival of independent Ukrainian cultural and political life, and “Нове українське слово” was later published as an imitation of the previous newspaper by more obedient collaborators after Ольжич, Теліга, and other “Ukrainian nationalists” were repressed by the Germans. Докія Гуменна explains all this in the novel, but I recommend investigating the subject more thoroughly beyond the book; it’s incredibly interesting and essential for understanding the respective events. It’s better also to read “Волинь,” a similar newspaper published by Улас Самчук in Рівне — Докія Гуменна mentions it a couple of times but as it was not in Kyiv, she does not talk about it much. These newspapers and their contents indeed mirrored very well what was happening with the Ukrainian intelligentsia during the German occupation.
Many aspects of the novel were surprising to me and possibly explanatory about the development of the events that previously seemed confusing or even mysterious. For example, until recently, I could not understand why Ukrainian nationalists who were so supportive of the German occupational force and collaborated with it readily, including exorbitant praises of “German liberators” and personally “great Fuhrer,” were at some point brutally repressed by the Germans without any obvious reasons (seriously, when our today’s pseudohistorians claim that “Ukrainian nationalists were fighting BOTH German and Soviet occupiers during World War Two,” they always “forget” to mention that the UPA started fighting the Germans only AFTER Ukrainian nationalists became repressed by the Germans, and before this, Ukrainian nationalists were totally supportive and even friendly to the Nazis and German occupiers in general, despite witnessing their atrocities, in particular towards the Jews). “Хрещатий яр” does not provide direct answers to this question but it shows us some possible “reference points” based on which you can try to recreate the events and understand them. In particular, it was very interesting to learn the difference between “military” and “civil” German administrations of the occupied territories, because it explains a lot (first, soldiers came after easy victories, and they were very friendly and even generous towards the occupied nation, especially if local people were genuinly supportive; then, civil politicians and managers of the Reich came, who started to realize pre-planned policies and establish a consistent exploitative and even devastating regime, and it did not envisage the existence of any “sovereign” state here, of course, quite the opposite, so even the most innocent attempts to develop Ukrainian culture, science, education were trampled by the German civil administration with increasing severity). Also, I can see a very important pattern shown by Докія Гуменна: she noticed that over time, the Germans started to rely more on Russian nationalists than on Ukrainian ones, because Russian nationalism („єдінонєдєлімщіна”) was apparently much more suitable for Nazi purposes of conquering former-USSR nations and territories, and thus we can see an unexpected turn of events with “re-Russification” under the German occupation (“Як прочистили від „крайніх націоналістів” апарат міської управи, відразу повилазила „єдінонєдєлімщіна”. І де вони тільки набралися? „Істінно-русскіє”, монархісти, їх синки, рідня, знайомі. В яку канцелярію не зайдеш, — скрізь „чісто русскій” київський жаргон.”). This also explains a lot about the surprising aggression of the Germans towards Ukrainian nationalists against the background of their support of Russian culture and organization of a one-million Russian “liberation army” later.
The novel is very well-written, with a beautiful and rich language, and you may enjoy it just as a good novel, although, as I said, it is a much more important source of historically reliable information about confusing and later seriously falsified events than “just a novel.”
“Київ дихав своєю соковитою зеленню, своєю душею. Резервуари повітря — Дніпро, численні парки, сади, зелені обочини тротуарів, внутрішні просторі подвір’я і кручі в гаях з похованими „щілинами” — наповнюють місто благодатною розкішшю міри. Не задушлива спека, не навратливий вітер із пилом, не їдка вогкість, а курортна живодайна розкіш, де втому твою стирає те, чим ти дихаєш.
Цю гармонію, що робить кліматичною станцією не тільки околиці, пригороди, дачі навколо Києва, але й саму столицю, вінчають численні квітники, щедро накидані на всіх вулицях, де тільки можна. Ідеш Володимирською повз мури Академії під звішеним гіллям внутрішнього саду і упираєшся очима в квітник перед оперою, оточений вічнозеленими соснами. Звернеш на Фундуклїівську — лежать килимові газони з канами, ніби на вулиці, ніби на тротуарі. Наче не ходять вулицями тисячі киян, не їздять трамваї, авта, тролейбуси, — зелень і барвистість квітників облямовують річки сірих полірованих асфальтів.
Ще, здається, ніколи Мар’яна не бачила Києва таким гарним.
Особливо любить вона його вдосвіта, коли збудить повітряна тривога. Підкоряючись загальному поривові, біжить і вона у якесь „сховище”, у глибину наскрізного двору, в недобудований будинок. Не здається їй, що це — місто. Навіть десь близько зозуля кує.
Може тому так обновлено сприймається, що все не таке, як учора. Нудьга відлетіла, Мар’яна лягає й прокидається з почуттям незвичайности, сподівання новин. Тих новин є через край, вони б’ють у голову, як шипуче, п’янке вино. І шкода ще того нудьговитого, сонного існування в книжках. Вона, як не знає, то відчуває всім єством, що прийшов злам у житті. Від сонного плеса до буреломів, — і шкода. Але бурелом насувається і треба йти йому назустріч.
І Мар’яна виходить на вулицю осяяного своєю красою Києва. Довідатися про „направлєніє”. Зайти до Ребе. Що чути в Галини? Ні, спершу на мітинг до Франківського театру, на який чомусь боялася Клава йти. Чи це саме сьогодні збирався Гітлер пити в Києві чай?
Отже, біля самого Франківського театру їй кажуть, що мітинг буде в опері, а не тут, як оголошено в газетах. Мар’яна йде туди. В прозорості червневого повітря літають якісь чорні мушки. Мар’яна хоче їх вже швидше обминути. Та мушок дедалі стає більше. Скоро на асфальтовій сірості тротуарів Мар’яна побачила чорний наліт, наче чорну порошу. Чорний сніг? Літом — сніг?
Скрізь-скрізь вони літають, ці чорні пушинки, по всіх вулицях.
Це дивовижне атмосферичне явище, яке, до речі, вилітає з димарів, відразу наклало печать трагічности. Місто посипало собі попелом голову.
Невловима жалоба, хоч руху скрізь багато, витає всюди. Острах складається в слова: що буде узавтра? Що буде зо мною?”
From this book, you can see how interesting and distinctive was the Ukrainian langauge even then, in the early 40s, when it was still in the process of deliberate “convergence” with the Russian language, i.e., hollowing-out of inherenly Ukrainian words and formulations, not understandable for the Russians, and replacement them with “Russified” terms and expressions. For example, when have you heard “рури” in our everyday language? You can see this language in our authors of “Розстріляне Відродження” and in our diaspora, but not in any later Soviet Ukrainian authors.
“Це не Київ, а чисте неходжене поле. Сонце іскриться на незачепленому нічиєю ногою снігу. Серед білого, іскристого поля, що колись було людною Думською площею з вічнорухливим людським комашником, трамвайною колією довкола садочка, шістьма відногами вулиць, — серед цього білого поля далеко розносить луна радіомузику.
Та й усе місто стало більше подібне на поле. Снігу від початку зими ніхто не вивозить, не відчищає з тротуарів. Люди ходять протоптаними стежечками поміж високими кучугурами, як у селі. Вже втратили всяку ціну кальорифери, люди здебільшого туляться по кухнях. Там ліжка, квіти, акваріюми. В кімнатах — п’ять градусів морозу. Рури потріскали, вода не йде. Люди лежать у постелі, щоб від холоду рятуватися. От так то тепер у тих гарних будинках. І у всякого на думці: де роздобути трохи гороху, пшона, картоплі? Вже визначився профіль майбутнього сільсько-господарського загумінку. Не великої столиці з кількатисячолітньою тяглістю культурних нашарувань, а глухої провінції, як і приречено Києву новими завойовниками.
Увечорі ще більш схожий Київ на глуху глушину, великий хутір. Електрики нема ніде (хібащо, в німців сто п’ятдесят точок), синя, мовчазна ніч, а що пізно не можна ходити, то вже із смерком настає безлюдність поля.
Яка синя, блакитно-феєрична ніч! В таку ніч прокидається безпредметний одвічний сум. За чим? Катруся не знає. За тим, чого не було і може не буде.”
This book is also one of the best novels about Kyiv I have read. The city is not the main subject of the story, but it is definitely one of its very important characters. Докія Гуменна, as her heroine Мар’яна, has no sentimental feelings about Kyiv and does not romantize it excessively, and yet you feel how intimately close and mutually attentive their relationships were. I found here much more inspiration for Kyiv lovers than, for example, in “Місто” by Валер’ян Підмогильний, which feels somewhat “predatory” for me, more like a story of “conquering” the city. In “Хрещатий яр,” you are naturally one body and soul with Kyiv, sharing its beauty and pains equally, and one of the most poignant phrases from here for me was this one (unexpectedly relevant for us today, during our war): “Вирішено. Нікуди з Києва. Все, що Києву, те й Мар’яні.”
What was somewhat disappointing for me in the book was a weak reflection of the massacre of Jews in Бабин Яр. The author mentions it but not like something particularly remarkable. Докія Гуменна / Мар’яна is definitely not an anti-Semite, and she helped her Jewish friends when she had an opportunity, but it looks like those events were not much noticed or processed internally by the non-Jewish population of the city. They clearly disliked it (even one of the most unpleasant and cynical heroines of the book says at some point: “Нема нікого в Києві, що не гидував би й внутрішньо не здригався від Гітлерової розправи з жидами”) but nobody apparently was especially shaken by this atrocity. I did not understand much whether it was a correct representation of what people thought and felt at the time or specifics of Докія Гуменна’s narration, where she just focused on other things, first of all — the fate of the Ukrainian country/nation. Anyway, I wish there were a more detailed and mindful account on the subject.
Overall, this is an awesome book that requires wide reading, appreciation, and discussions (quite serious ones!), so I am very sad that it is not republished today (it was first published in New York in 1956, then in 2001 in Ukraine, by “Видавництво імені Олени Теліги,” which is effectively dead as of today, and now it is not available for purchase even on the second-hand book market). You can download it on the Internet, and I do recommend doing this, if you feel that you need such a book (and if somebody would eventually republish it, I will gladly buy a paper copy as well!).
Докія Гуменна was one of the Ukrainian intelligentsia who were forced to emigrate from Ukraine during/after World War Two and who continued to develop our culture among the diaspora, staying completely unknown for us here, in Ukraine, for decades but being often much more sincere and talented than what was allowed and possible in Ukraine. Now we are discovering them one by one, and Докія Гуменна is definitely one of the gems that deserve our attention. She apparently was an immensely important and productive writer (her literary works amount to 30 volumes), but I am especially intrigued by her diaries, which she was writing most of her life; they should contain tons of interesting information about our culture in diaspora, but somehow nobody tries to publish them right now, although they are well-organized and personally reprinted by the author and stored here, in Kyiv (in the archive of Національний музей літератури України), even though Докія Гуменна herself was buried in the USA.
The book “Хрещатий яр” is a fictional novel, but it represents the personal experience of the author and true historical realities to a large extent, I believe. It is about life in Nazi-occupied Kyiv during World War Two. Similarly to her heroine Мар’яна, Докія Гуменна had been living in Kyiv at the beginning of World War Two and decided to stay there during the occupation. Of course, she had never beed a “fascist”, but she positively hated the Soviets and, as many in Ukraine at the time, believed that the Germans were “a cultured European nation” and hoped that Germany would help Ukraine to get rid of the Communists, and maybe even become an independent state — well, at least part of Europe in one or another form. Thus the novel shows us not only the realities of the German occupation pretty close to the real developement of the events but, most importantly, the moods, intentions, and attitudes of the Ukrainian intelligentsia of various kinds, i.e., those people who deliberately stayed in Ukraine waiting for German occupation with hopes for a new, better life “в сім’ї вольній, новій” and those people who had already emigrated from Ukraine in the previous years (mostly after the crushing of the Ukrainian People’s Republic of 1917-1921 and establishing of the “USSR” here) and were now returning to Ukraine in the rear of advancing German troops.
The book is quite complex both structurally and ideologically. It reflects multiple points of view and has several characters who alternately tell about the events from their own perspectives, although Мар’яна is obviously the main heroine (however, there are many chapters that contain observations made by other people, that remained unknown to Мар’яна and have a distant relation to her). The characters are very different, and while they are more or less connected with each other, the novel looks more like a mosaic of different imprints of the events, rather than a continuous narration. I am still not sure whether this was a good or bad thing; I liked the complexity and non-trivial approach but I was often “lost” in the story and overall had an impression that the author wanted to write something “epic,” like “Война и мир,” but had no time or energy to do it, and so she just “crumpled up” all these characters and events together, showing us only some fragments and snippets from their lives — imagine “Война и мир” with pretty much the same contents but condensed into one regular-size 400-page book, with major extractions of many key episodes, for example; that’s how “Хрещатий яр” feels like to me (at least, I would love to read an “expanded” version of this book!).
This is an intellectual literary work not only because you have to make an effort in order to remember all these personalities and join them together mentally (and some connections become obvious only near the end of the book) and fill the gaps but also because the subject of the author’s observations is ideas, concerns, relationships, and overall “state of mind” of intelligent people (rather than more tangible things that were happenning with them or before their eyes).
You can see how people were hopeful and excited about the Germans at the beginning, when they saw a new powerful force in them, who would cancel all the Soviet abominations and allow Ukraine to become a normal country and live normal life there; then how and why all these attitudes changed over time, how people reflected upon it, and what they did in order to adapt to these changes. Мар’яна herself (and the author through her heroine) reflects a lot about our society, its history, its place among other nations, about different people who tried to make sense of all this, etc.
Before, after, or in parallel with reading this book, I recommend also reading archival newspapers “Українське слово” and “Нове українське слово,” as their fates were major sources of information about all this for Докія Гуменна, and she writes about them in the novel a lot. “Українське слово” was a newspaper published by ОУН(м) (Олег Ольжич, Олена Теліга, etc.) for several months when the Ukrainian intelligentsia was still hopeful about the revival of independent Ukrainian cultural and political life, and “Нове українське слово” was later published as an imitation of the previous newspaper by more obedient collaborators after Ольжич, Теліга, and other “Ukrainian nationalists” were repressed by the Germans. Докія Гуменна explains all this in the novel, but I recommend investigating the subject more thoroughly beyond the book; it’s incredibly interesting and essential for understanding the respective events. It’s better also to read “Волинь,” a similar newspaper published by Улас Самчук in Рівне — Докія Гуменна mentions it a couple of times but as it was not in Kyiv, she does not talk about it much. These newspapers and their contents indeed mirrored very well what was happening with the Ukrainian intelligentsia during the German occupation.
Many aspects of the novel were surprising to me and possibly explanatory about the development of the events that previously seemed confusing or even mysterious. For example, until recently, I could not understand why Ukrainian nationalists who were so supportive of the German occupational force and collaborated with it readily, including exorbitant praises of “German liberators” and personally “great Fuhrer,” were at some point brutally repressed by the Germans without any obvious reasons (seriously, when our today’s pseudohistorians claim that “Ukrainian nationalists were fighting BOTH German and Soviet occupiers during World War Two,” they always “forget” to mention that the UPA started fighting the Germans only AFTER Ukrainian nationalists became repressed by the Germans, and before this, Ukrainian nationalists were totally supportive and even friendly to the Nazis and German occupiers in general, despite witnessing their atrocities, in particular towards the Jews). “Хрещатий яр” does not provide direct answers to this question but it shows us some possible “reference points” based on which you can try to recreate the events and understand them. In particular, it was very interesting to learn the difference between “military” and “civil” German administrations of the occupied territories, because it explains a lot (first, soldiers came after easy victories, and they were very friendly and even generous towards the occupied nation, especially if local people were genuinly supportive; then, civil politicians and managers of the Reich came, who started to realize pre-planned policies and establish a consistent exploitative and even devastating regime, and it did not envisage the existence of any “sovereign” state here, of course, quite the opposite, so even the most innocent attempts to develop Ukrainian culture, science, education were trampled by the German civil administration with increasing severity). Also, I can see a very important pattern shown by Докія Гуменна: she noticed that over time, the Germans started to rely more on Russian nationalists than on Ukrainian ones, because Russian nationalism („єдінонєдєлімщіна”) was apparently much more suitable for Nazi purposes of conquering former-USSR nations and territories, and thus we can see an unexpected turn of events with “re-Russification” under the German occupation (“Як прочистили від „крайніх націоналістів” апарат міської управи, відразу повилазила „єдінонєдєлімщіна”. І де вони тільки набралися? „Істінно-русскіє”, монархісти, їх синки, рідня, знайомі. В яку канцелярію не зайдеш, — скрізь „чісто русскій” київський жаргон.”). This also explains a lot about the surprising aggression of the Germans towards Ukrainian nationalists against the background of their support of Russian culture and organization of a one-million Russian “liberation army” later.
The novel is very well-written, with a beautiful and rich language, and you may enjoy it just as a good novel, although, as I said, it is a much more important source of historically reliable information about confusing and later seriously falsified events than “just a novel.”
“Київ дихав своєю соковитою зеленню, своєю душею. Резервуари повітря — Дніпро, численні парки, сади, зелені обочини тротуарів, внутрішні просторі подвір’я і кручі в гаях з похованими „щілинами” — наповнюють місто благодатною розкішшю міри. Не задушлива спека, не навратливий вітер із пилом, не їдка вогкість, а курортна живодайна розкіш, де втому твою стирає те, чим ти дихаєш.
Цю гармонію, що робить кліматичною станцією не тільки околиці, пригороди, дачі навколо Києва, але й саму столицю, вінчають численні квітники, щедро накидані на всіх вулицях, де тільки можна. Ідеш Володимирською повз мури Академії під звішеним гіллям внутрішнього саду і упираєшся очима в квітник перед оперою, оточений вічнозеленими соснами. Звернеш на Фундуклїівську — лежать килимові газони з канами, ніби на вулиці, ніби на тротуарі. Наче не ходять вулицями тисячі киян, не їздять трамваї, авта, тролейбуси, — зелень і барвистість квітників облямовують річки сірих полірованих асфальтів.
Ще, здається, ніколи Мар’яна не бачила Києва таким гарним.
Особливо любить вона його вдосвіта, коли збудить повітряна тривога. Підкоряючись загальному поривові, біжить і вона у якесь „сховище”, у глибину наскрізного двору, в недобудований будинок. Не здається їй, що це — місто. Навіть десь близько зозуля кує.
Може тому так обновлено сприймається, що все не таке, як учора. Нудьга відлетіла, Мар’яна лягає й прокидається з почуттям незвичайности, сподівання новин. Тих новин є через край, вони б’ють у голову, як шипуче, п’янке вино. І шкода ще того нудьговитого, сонного існування в книжках. Вона, як не знає, то відчуває всім єством, що прийшов злам у житті. Від сонного плеса до буреломів, — і шкода. Але бурелом насувається і треба йти йому назустріч.
І Мар’яна виходить на вулицю осяяного своєю красою Києва. Довідатися про „направлєніє”. Зайти до Ребе. Що чути в Галини? Ні, спершу на мітинг до Франківського театру, на який чомусь боялася Клава йти. Чи це саме сьогодні збирався Гітлер пити в Києві чай?
Отже, біля самого Франківського театру їй кажуть, що мітинг буде в опері, а не тут, як оголошено в газетах. Мар’яна йде туди. В прозорості червневого повітря літають якісь чорні мушки. Мар’яна хоче їх вже швидше обминути. Та мушок дедалі стає більше. Скоро на асфальтовій сірості тротуарів Мар’яна побачила чорний наліт, наче чорну порошу. Чорний сніг? Літом — сніг?
Скрізь-скрізь вони літають, ці чорні пушинки, по всіх вулицях.
Це дивовижне атмосферичне явище, яке, до речі, вилітає з димарів, відразу наклало печать трагічности. Місто посипало собі попелом голову.
Невловима жалоба, хоч руху скрізь багато, витає всюди. Острах складається в слова: що буде узавтра? Що буде зо мною?”
From this book, you can see how interesting and distinctive was the Ukrainian langauge even then, in the early 40s, when it was still in the process of deliberate “convergence” with the Russian language, i.e., hollowing-out of inherenly Ukrainian words and formulations, not understandable for the Russians, and replacement them with “Russified” terms and expressions. For example, when have you heard “рури” in our everyday language? You can see this language in our authors of “Розстріляне Відродження” and in our diaspora, but not in any later Soviet Ukrainian authors.
“Це не Київ, а чисте неходжене поле. Сонце іскриться на незачепленому нічиєю ногою снігу. Серед білого, іскристого поля, що колись було людною Думською площею з вічнорухливим людським комашником, трамвайною колією довкола садочка, шістьма відногами вулиць, — серед цього білого поля далеко розносить луна радіомузику.
Та й усе місто стало більше подібне на поле. Снігу від початку зими ніхто не вивозить, не відчищає з тротуарів. Люди ходять протоптаними стежечками поміж високими кучугурами, як у селі. Вже втратили всяку ціну кальорифери, люди здебільшого туляться по кухнях. Там ліжка, квіти, акваріюми. В кімнатах — п’ять градусів морозу. Рури потріскали, вода не йде. Люди лежать у постелі, щоб від холоду рятуватися. От так то тепер у тих гарних будинках. І у всякого на думці: де роздобути трохи гороху, пшона, картоплі? Вже визначився профіль майбутнього сільсько-господарського загумінку. Не великої столиці з кількатисячолітньою тяглістю культурних нашарувань, а глухої провінції, як і приречено Києву новими завойовниками.
Увечорі ще більш схожий Київ на глуху глушину, великий хутір. Електрики нема ніде (хібащо, в німців сто п’ятдесят точок), синя, мовчазна ніч, а що пізно не можна ходити, то вже із смерком настає безлюдність поля.
Яка синя, блакитно-феєрична ніч! В таку ніч прокидається безпредметний одвічний сум. За чим? Катруся не знає. За тим, чого не було і може не буде.”
This book is also one of the best novels about Kyiv I have read. The city is not the main subject of the story, but it is definitely one of its very important characters. Докія Гуменна, as her heroine Мар’яна, has no sentimental feelings about Kyiv and does not romantize it excessively, and yet you feel how intimately close and mutually attentive their relationships were. I found here much more inspiration for Kyiv lovers than, for example, in “Місто” by Валер’ян Підмогильний, which feels somewhat “predatory” for me, more like a story of “conquering” the city. In “Хрещатий яр,” you are naturally one body and soul with Kyiv, sharing its beauty and pains equally, and one of the most poignant phrases from here for me was this one (unexpectedly relevant for us today, during our war): “Вирішено. Нікуди з Києва. Все, що Києву, те й Мар’яні.”
What was somewhat disappointing for me in the book was a weak reflection of the massacre of Jews in Бабин Яр. The author mentions it but not like something particularly remarkable. Докія Гуменна / Мар’яна is definitely not an anti-Semite, and she helped her Jewish friends when she had an opportunity, but it looks like those events were not much noticed or processed internally by the non-Jewish population of the city. They clearly disliked it (even one of the most unpleasant and cynical heroines of the book says at some point: “Нема нікого в Києві, що не гидував би й внутрішньо не здригався від Гітлерової розправи з жидами”) but nobody apparently was especially shaken by this atrocity. I did not understand much whether it was a correct representation of what people thought and felt at the time or specifics of Докія Гуменна’s narration, where she just focused on other things, first of all — the fate of the Ukrainian country/nation. Anyway, I wish there were a more detailed and mindful account on the subject.
Overall, this is an awesome book that requires wide reading, appreciation, and discussions (quite serious ones!), so I am very sad that it is not republished today (it was first published in New York in 1956, then in 2001 in Ukraine, by “Видавництво імені Олени Теліги,” which is effectively dead as of today, and now it is not available for purchase even on the second-hand book market). You can download it on the Internet, and I do recommend doing this, if you feel that you need such a book (and if somebody would eventually republish it, I will gladly buy a paper copy as well!).
November 12, 2025
На жаль, дуже актуальний твір. У контексті циклічності історії, хотілося б, щоб українці (без узагальнень, звісно) остаточно усвідомили історичні реалії, провели паралелі з сьогоденням, зробили висновки і прагнули вільного майбутнього.
Висловлювання про українську мову та культуру абсолютно ідентичні до 2025 року.
Висловлювання про українську мову та культуру абсолютно ідентичні до 2025 року.
June 28, 2019
Нове прочитання - нове розуміння. Це правда, що щораз перечитуючи якусь книгу з певним проміжком, дивишся на неї зовсім інкше. Так і цього разу. Цікавий роман, як спосіб зануритися в окупований Київ, подивитися на нього не зі сторінок підручника історії, а ніби на екрані телевізора. Книга-кіно. Роман-хроніка.
Що таке Перемога у тій війні? Чи була це справді перемога для українців? Діалоги персонажів книги передають дух навіть сьогоднішньої епохи, у їхніх суперечках я знайшла багато спірних думок, таких, які виринають на поверхню навіть сьогодні, а скільки років пройшло!
Кілька дійових осіб жартували, очікуючи "визволення":
- Що зробив Гітлер за кілька років, чого не міг досягнути Сталін за 23?
- Він змусив нас полюбити радянську владу...
То ж як оцінювати таке визволення і повернення "рідної армії"? З приходом окупанта люди істерично закопували партквитки та палили комуністичну літературу. А з поверненням "визволителів" панічно ті квитки відшукували. Автор не дає однозначної критичної оцінки і чіткого викладу свого погляду, багато ідей промовляються вустами її персонажів, кожний з яких займає ту чи іншу позицію.
Це ж треба, які романи публікувались за кордоном! А українська публіка і знати не знала про такі книжки, про таку письменницю.
У романі багато автобіографічних елементів. Можливо, в образі головної героїні письменниця зобразила себе та свої думки. Під час війни Докія Гуменна перебувала в Києві.Вона на власні очі бачила і відчувала настрої киян, була свідком тих подій,тому на сторінках її роману історія оживає.
Особливо мене зачепило зображення збентеженого населення, котре лишеможе ставити собі питання "А що буде далі?"
А далі визволення, перемога, повернення "своєї армії".
"І справді. Тепер уже знов одне одному не вірить, не знаєш, хто свій, а хто чужий. Свобода слова утікає, вступає в права совєтська конституція"
Що таке Перемога у тій війні? Чи була це справді перемога для українців? Діалоги персонажів книги передають дух навіть сьогоднішньої епохи, у їхніх суперечках я знайшла багато спірних думок, таких, які виринають на поверхню навіть сьогодні, а скільки років пройшло!
Кілька дійових осіб жартували, очікуючи "визволення":
- Що зробив Гітлер за кілька років, чого не міг досягнути Сталін за 23?
- Він змусив нас полюбити радянську владу...
То ж як оцінювати таке визволення і повернення "рідної армії"? З приходом окупанта люди істерично закопували партквитки та палили комуністичну літературу. А з поверненням "визволителів" панічно ті квитки відшукували. Автор не дає однозначної критичної оцінки і чіткого викладу свого погляду, багато ідей промовляються вустами її персонажів, кожний з яких займає ту чи іншу позицію.
Це ж треба, які романи публікувались за кордоном! А українська публіка і знати не знала про такі книжки, про таку письменницю.
У романі багато автобіографічних елементів. Можливо, в образі головної героїні письменниця зобразила себе та свої думки. Під час війни Докія Гуменна перебувала в Києві.Вона на власні очі бачила і відчувала настрої киян, була свідком тих подій,тому на сторінках її роману історія оживає.
Особливо мене зачепило зображення збентеженого населення, котре лишеможе ставити собі питання "А що буде далі?"
А далі визволення, перемога, повернення "своєї армії".
"І справді. Тепер уже знов одне одному не вірить, не знаєш, хто свій, а хто чужий. Свобода слова утікає, вступає в права совєтська конституція"
March 24, 2024
Унікальний твір, чи не єдиний роман про Київ 1941-1943 років, написаний з точки зору українців без впливу совкової цензуропропаганди.
Евакуація з Києва (спочатку на схід, а потім на захід), вакуум влади перед здачею міста, останні хвилини Хрещатика, бомбардування оперного театру, різниця між військовою та цивільною німецькими адміністраціями, корупція і винахідливість змушеного виживати - авторка залишалась в Києві протягом всієї німецької окупації і написала цей роман по гарячих слідах в евакуації вже в західній Європі.
Події починаються з ейфорії від втечі червоних, раптового перенасичення, до того дефіцитними, товарами і продовжуються тим, як місто поступово скочується в морок окупації, руйнувань, мародерства і репресій. Спочатку здається, що все мине за два-три тижні, потім — що німці тут назавжди, і врешті розуміння, що червоні повертаються. Німців кияни, як і вся Україна, зустріли наче визволителів, але у відповідь отримали лише терор та відношення як до худоби. Несправджені надії киян на майбутнє влучно підсумував один з героїв роману: «хай теперішнє мине, а минуле не повернеться».
На жаль, персонажі дуже слабо пропрацьовані. Їх багато і кожен символізує якийсь типаж: білі пальта, відверті покидьки-пристосуванці, наївні дурники-комсомольці, кацапи, і просто українці, які хочуть свою державу без постійних «визволителів». Головна героїня Марʼяна точно автобіографічна. Пані Гуменна вміло використала їх для ілюстрації тої каші різних суспільних настроїв, але не познайомила нас з ними, не описала їхню зовнішність, і від того слідкувати за різними персонажами дуже тяжко.
Дуже хотілося б побачити паперове відкориговане видання і щоб більше людей відкрили для себе Хрещатий Яр. Цю сторінку історії Києва та України, на яку досі зберігає монополію наш ворог.
Евакуація з Києва (спочатку на схід, а потім на захід), вакуум влади перед здачею міста, останні хвилини Хрещатика, бомбардування оперного театру, різниця між військовою та цивільною німецькими адміністраціями, корупція і винахідливість змушеного виживати - авторка залишалась в Києві протягом всієї німецької окупації і написала цей роман по гарячих слідах в евакуації вже в західній Європі.
Події починаються з ейфорії від втечі червоних, раптового перенасичення, до того дефіцитними, товарами і продовжуються тим, як місто поступово скочується в морок окупації, руйнувань, мародерства і репресій. Спочатку здається, що все мине за два-три тижні, потім — що німці тут назавжди, і врешті розуміння, що червоні повертаються. Німців кияни, як і вся Україна, зустріли наче визволителів, але у відповідь отримали лише терор та відношення як до худоби. Несправджені надії киян на майбутнє влучно підсумував один з героїв роману: «хай теперішнє мине, а минуле не повернеться».
На жаль, персонажі дуже слабо пропрацьовані. Їх багато і кожен символізує якийсь типаж: білі пальта, відверті покидьки-пристосуванці, наївні дурники-комсомольці, кацапи, і просто українці, які хочуть свою державу без постійних «визволителів». Головна героїня Марʼяна точно автобіографічна. Пані Гуменна вміло використала їх для ілюстрації тої каші різних суспільних настроїв, але не познайомила нас з ними, не описала їхню зовнішність, і від того слідкувати за різними персонажами дуже тяжко.
Дуже хотілося б побачити паперове відкориговане видання і щоб більше людей відкрили для себе Хрещатий Яр. Цю сторінку історії Києва та України, на яку досі зберігає монополію наш ворог.
May 3, 2021
The book offers an alternative view on the Nazi occupation of Kyiv, Ukraine during World War Two, as seen by a girl in her 20s, longing for a change of the stale Soviet routine and asking many philosophical questions he can't find answers for.
July 28, 2025
На мою думку, цьому роману більше би личив формат спогадів, від першої особи. Але навіть в такій формі як є - це надзвичайно цікавий текст, про замовчувану раніше частину реальності, яка незворотньо змінює сприйняття подій Другої світової на теренах України.
Displaying 1 - 11 of 11 reviews