Я - як і, мабуть, усі - дуже скучила за текстами Тараса Прохаська. Бачила його виступ на Трансляторіумі, подумала, що треба догнатися його інтерв'ю, бо у розмовному жанрі він також прекрасний, а не лише на письмі.
(Про його виступ на Трансляторіумі розказувала на фейсбуку, копіюю: Тарас Прохасько на початку презентації: "Я б волів узагалі нічого не робити. Вже те, що народився і живеш - це досить складно". І розказує про презентацію його перекладу Вінценза десь у гуцульському ареалі: гуцули, носії міфологічного мислення, радо передають Вінценза як елемент родинної історії з покоління до покоління, й ось уже люди геть молоді, які, очевидно, не могли знати письменника, розказують, як він пригощав їх хлібом із цукром (хоча насправді то могло бути хіба з їхніми прадідами). Коли починається автограф-сесія, стає ясно, що й Прохаська-перекладача інтегрують до цього міфу як Вінценза: "Підпишіть: від автора". Прохасько, подумавши: "От я й вирішив нічого не робити й так і підписав, бо не міг я в них відняти того Вінценза".)
Але, на жаль, саме ця збірка інтерв'ю доволі факультативна (а подекуди я дуже незгодна з інтерв'юерами, які не підчищають, скажімо, мову - ясно ж, що при розмові всі ми періодично недоговорюємо думку, вставляємо слова-паразити і т.д., розмова - не довершений писаний текст, в тому мистецтво інтерв'юера типу й полягає, щоб зберегти авторський стиль/інтонацію, прибравши всі ці баги усного мовлення). Купка цитат, які зацікавили/сподобалися:
* "Публіцистика має щось в собі таке, як прихід партизанів вночі. Вона має бути тривожною. Має бути такою, як в хатці під лісом хтось постукав у вікно. І тому я відчуваю відповідальність оцього подразнення, і того, як я себе поведу, коли мене в цю хату пустять, що я там буду розказувати. Але, разом з тим, я відчуваю, що ця відповідальність не повинна змушувати мене керуватися бажанням вгодити або сподобатися. Тобто я не повинен думати про то, щоб це було файно, приємно і легко. Найбільше — це щоби не зашкодити."
* "Мені останнім часом стосовно літератури хотілося би таку річ сказати, що от останні кільканадцять років я відчув таку тенденцію, що письменники намагаються уникати, власне, літературності як такої. Тобто книжки пишуть так, ніби в житті, або я пишу так, як говорю. Тобто вже є вироблена така псевдощирість, що це нібито не література, а ось так, як там сиджу в товаристві й говорю все, що хочу, і все, що думаю. І оце — чим менше подібне на літературний твір, тим нібито якось правдивіше, файніше. А насправді, я собі подумав, що в тому є велика якась така несправедливість, тому що дуже значна частина людей читає книжки і сподівається на щось прочитане. Вони якраз чекають літератури, літературності, а фальшивки під те, що це так, як у житті, їм якраз не треба, тому що для цього існує інше ціле поле письменства, існують ці всі жанрові штуки, дешеві романи, які також є літературою, але вони мають свої закони. А ось оця якась така встидливість у нас є до високої літературності. А мені видається, що цього якраз потрібно людям, які читають книжки. Тому що люди, які читають книжки, не потребують імітації того, що це щось таке саме, як у житті, чи, так би мовити, як у телевізорі, як у серіалі. Вони хочуть думки якоїсь, вони хочуть якогось складання слів, ідеї й чогось вищого. І встидатися цього чи уникати не варто."
* "в нас немає так званої плинності культури. У тому сенсі, що культурне поле не розростається, не твердне, не поширюється. Кожен раз кожне міні-покоління приходить і все починає спочатку. Немає якоїсь тяглості — традиції, за якою частину речей молоді люди знали б від батьків, дідів. Це не катастрофа, навпаки, це певний плюс. Пройти самостійно шлях від Сократа до Гайдеґґера є великою цінністю. З іншого боку, я розумію, що це потребує часу, тому не можна вимагати, щоб за кілька десятиліть відбулися зміни."
* "Мертві письменники насправді нічим не гірші від живих."
* "коли для людини якоїсь чи Україна, чи будь-яка інша земля є органічною, якщо вона там чується рідною, то їй нема що сказати, крім того, що вона може сказати про себе."
* "Дуже великою травмою та бідою є те, що людям тяжко усвідомити, що часове розгортання їхнього життя не збігається з часовим розгортанням великих процесів і еволюцій. Наприклад, маю я 90 років життя, і мені що, чекати всі ці 90 років? Час розвитку країни не збіжиться з твоїм часом."
А ще повеселили обіцянки нової книжки, які повторюються раз у раз в режимі "от-от буде". (Якщо що, то досі не.)